24. Іскорки

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ІСКОРКИ

Залунали дзвони на дзвінниці. Кілька прихожан вийшли із храму. Завершилася вечірня служба. Тетяна, мати школярки Ані, теж вийшла на вулицю. Трохи стояла біля клумб, дивилася на голубів, які воркотали, походжаючи невеличкою площею. Потім знову зайшла до церкви. Вона чекала на зустріч з Андрієм Володимировичем. 

У храм зайшов чоловік і попрямував до олтаря. Через кілька хвилин він знову з'явився, але вже у супроводі отця Лаврентія. 

— Доброго дня Вам, Тетяно, — промовив чернець. Жінка взяла благословення і питально, наче з недовірою, оглянула чоловіка середніх літ.

— Познайомтеся. Це Андрій Володимирович, куратор проєкту заснування ліцею для віруючої молоді, — делікатним жестом вказав чернець на незнайомця. — Що ж. Залишаю Вас, у мене ще є справи. Прошу Вас вибачити, — додав і поволі рушив у паламарську. 

— Здрастуйте, — проказав трохи зніяковіло чоловік.

— Вітаю Вас, — опустила голову Тетяна, бо їй стало теж чомусь незручно. 

— У Вас були питання до мене. Про це сказав отець Лаврентій. Якщо Ви не заперечуєте, давайте зайдемо в одне чудове кафе. Там прекрасний трав'яний чай подають. Це недалеко, я на авто. А потім підвезу Вас, куди скажете, — приязно усміхнувся співрозмовник. 

— Добре, — погодилася жінка.

Через кілька хвилин вони вже були у закладі, біля якого знаходилася альтанка з кількома невеличкими столиками. Присівши на стільчики в очікуванні чаю з тістечками, трохи помовчали. Кожний міркував про щось особливе, своє. Тишу порушила жінка:

— Дозвольте запитати, якщо вже… ми тут зібралися і є така нагода.

— Що саме? Залюбки відповім Вам, — промовив чоловік.

— Чому Ви вирішили взятися за таку дивну справу? Це дуже незвично і… витратно, напевно.

— Це рішення одного чоловіка, який вже в літах. Він, як може, намагається допомагати людям, — зітхнув Андрій Володимирович, подякувавши жінці, яка принесла тацю з чаєм та тістечками. 

— Скажіть, а яка користь буде тим, які вкладають кошти у цей проєкт? Адже має бути якась мета, — поцікавилася жінка. 

— Звісно. Звичайно ж мета існує, — відповів помічник мецената. — На даному етапі сприйняття процесів і явищ ми вважаємо, що слід поліпшувати клімат загально прийнятих звичаїв та уявлень. Це неодмінно має вплинути на суспільство в смислі його преображення своєрідного.

— Це я розумію. Але не розумію, яка користь від цього саме вам. Адже діти вийдуть, пташенята розлетяться, хто куди. А ви? Що з того зможете отримати ви? Чи то пак, той чоловік, який це все вирішив започаткувати? — не могла збагнути співрозмовниця.

— Чесно кажучи, ми міркували над проблемою кадрового потенціалу нашої мережі компаній. І прийшли до висновку, що можемо дозволити собі певну протекцію за відповідними критеріями світоглядного відбору, а також інших якостей. Власне, цей ліцей має стати сходинкою в програмі поліпшення якості кадрового потенціалу групи наших компаній, — відповів Андрій Володимирович. — Звісно, це якщо Вас цікавить прагматична складова цього питання.   

— А є ще і не прагматична? — надпила трохи чаю жінка.

— Певна річ. Звичайно є. Ми вже знаходимося на тій стадії розвитку, що можемо дозволяти собі залучати значні ресурси для реалізації тих чи інших проєктів, які мають довгострокову стратегію та перспективу, і це не обов'язково стосується виключно корпоративних інтересів. Тобто, очевидно, що не всі випускники ліцею зможуть отримати від нас подальше фінансування їхнього навчання за цільовим призначенням. Одначе, ми розробили інноваційну програму навчання і виховання, залучили висококваліфікованих фахівців, а також просто особливих людей із особливим світоглядом і підходами... І це буде наш внесок у справу оздоровлення загальної суспільної атмосфери, — розмірковував співрозмовник.

— Отже, справа не тільки в духовних цінностях. Існує якийсь… вибачте за слово, розрахунок? — не могла збагнути до кінця жінка.

— Розумієте, у світі все, що нас оточує, має якусь осмисленість. Навіть… та навіть звичайна квітка. Там теж є дивовижної краси гармонія пропорцій, барв, якогось особливого задуму. Хоч на рівні усвідомлення, на рівні якихось душевних інтуїцій ми просто говоримо, що це прояв гармонії та краси. Одначе, якийсь дослідник неодмінно знайшов би там якісь закономірності, створив ті чи інші розрахунки. Розумієте, про що мова? — усміхнувся Андрій Володимирович.

— Ви так про це все розказуєте, — заглянула крадькома в очі чоловікові Тетяна і опустила взір. — Ви хочете сказати про щось дуже… дуже високе, що ви змогли для себе відкрити. І хотіли би досягнути цієї висоти у своїх устремліннях? 

— Можливо, що так, — погодився співрозмовник.

— А можна про особисте? 

— Звичайно, — на мить зніяковів, а потім опанував собою чоловік. 

— Ви, напевно, мрійник? Чи ідеаліст? Як Ви із цим живете? У Вас є поряд… людина, яка Вас… дуже глибоко розуміє? Вибачте, може, я запитала щось… зайве, — тримаючись тонкими пальцями за блюдце чашки, стиха промовила Тетяна.

— Та ні… Чому ж… Залюбки відповім на Ваше питання, як зможу, — крадькома позирнув на співрозмовницю Андрій Володимирович теплим поглядом, а потім зітхнув. — У світі, який відкрився для мене, у цьому житті я бачив… бачив смерть… І дуже часто. Так склалося… Зрештою, пішов у відставку, і потім довго не міг знайти себе. Це був складний період у моєму житті. Шукав роботу. Нарешті, знайшовся цей літній пан із дивним, як мені здалося, розумінням світу. Його фонд… Спершу я мало що розумів. А потім, поступово, збагнув для себе, що навіть смерть — вона осмислена кимось, якось. Є якісь вартості, за які людина віддає своє життя. Для кожного вони, певною мірою, свої. Але… але ми присвячуємо своє життя. Таке часто буває. Якійсь, тій чи іншій справі, чи людині, чи ідеї, якомусь, певному смислу. І тоді я зрозумів, що зустріч з цим незвичним літнім паном, який відвідує храми, витрачає кошти на нужденних, мріє про світ краси і гармонії… отож, я збагнув, що це шанс і для мене теж змінити свої… цінності, відповісти заново на ті самі питання, які бентежили, і на які я знайшов якусь відповідь колись. Але вона виявилася, як тепер вдалося усвідомити, хибною… Так, звісно, можна сказати, що я — самотня людина. Хтось навіть сказав би, «нещасна». Але це життя — лише мить, іскра великого багаття, розпаленого в потемках Всесвіту. Одначе, якщо ця іскра здатна освітити нічну пітьму разом з міріадами інших іскорок-своїх ближніх-родичів по світогляду, по цілях, устремліннях, то чи так важливо, хто і що думає... 

— Такі люди, як Ви, не можуть бути самотніми, навіть якщо одинокі, — промовила жінка. — Мені думається, Бог віддячить Вам близькою іскоркою, яка стане для Вас щастям… У чомусь щастям... А в чомусь чимось іншим, — усміхнулася, глянувши світлим поглядом на Андрія Володимировича Тетяна. 

— Якщо Ви так думаєте… — загадково, замислившись над чимось на мить, промовив чоловік. — Ви любите картини? 

— Якщо це щось таке, що я розумію, — відповіла жінка.

— Тоді Ви не проти, якщо ми відвідаємо одну… цікаву, як на мене, виставку? Вас можна запросити? Отець Лаврентій про Вас розповідав мені… — промовив чоловік.

— Якщо Ви вважаєте, що це може бути… доречним, то залюбки, — проказала Тетяна. — Спасибі Вам за чудовий трав'яний чай і за таку змістовну, прекрасну розмову, — додала, приязно усміхнувшись.