Лампадка

ЛАМПАДКА

Безупинні поневіряння. Людина-вигнанець… Здавалося би, є оселя, місце затишку і покою, відпочинку. Одначе знову, вкотре немає гарного раю десь у глибинах внутрішніх, а то і на поверхні тихих чи розбурханих вод краю душі. 

Є бажання знову засвідчити про величне. Але коли починаєш мандрувати у його пошуках у нетрях свідомості, стає зрозумілим, що це лише марево, прикра удаваність марнославства і пихи, бажання, прагнення віднайти неспростовне підґрунтя для крихкої, невеличкої хижки, збудованої десь на висотах гір добровільної самотності, із яких все видиться малозначущим і майже непомітним, несуттєвим... 

Одначе достатньо порушити це величне відсторонене споглядання самого себе крихітному комару, як зчиняється грандіозне збентеження і втрачається облуда неспростовної суттєвості, в яку була обгорнута щойно хвилина прозріння вартісних смислів…

І знову доводиться відціджувати тих комарів, за старим, добрим, звичаєм... 

Іноді доводиться чути щось гарне і суттєве. Та і в самого є прагнення видаватися продавцем вартісного краму для мислі та почувань. Одначе приходить раптово древній птахолов і вкотре доводить мені, а разом і всьому люду, існуючому під небом, що я так і не навчився літати. А ті потуги, які є, вони лишень марення великого внутрішнього розтління, внаслідок якого намагаєшся знову видати низьке за високе… Готові вкотре апології звеличення самості. Все, що має причетність до неї, набуває виміру неспростовного достоїнства. І починає точитися на землі людей одвічна трагікомедія із моєю участю — доведення правди і кривди, бачення чорного та білого, розуміння суттєвого і неважливого, яке у кожного своє...

Знову коротка бесіда і кілька реплік, які дають поштовх до пошуку того, на чому варто було би зупинити потяг своєї нетривалої уваги. І на цій зупинці скільки приходить усіляких «пасажирів» із новими пропозиціями осягнення себе та інших. Цей потяг здатен зупинятися у минулому, теперішньому та майбутньому. І завжди у ньому пропонують усілякі версії того, що ми звикли назвати відсторонено «дійсністю». Одначе немає нічого більш крихкого і удаваного, як це слово, що ним позначають здебільшого банальну самовпевненість, яка опирається на тверду переконаність, що душа іншої людини не потемки… 

Є намагання самоствердження у такій переконаності щодо істинності власних уявлень стосовно іншої людини. Вони ґрунтуються на потребі хоч якось упорядкувати великий всесвіт щоденних вражень. І коли знаходжу чергову поличку-ярлик для людської Іншості, я помічаю оскудіння та о-речення того, що зовсім недавно було невичерпно та незбагненно живим і дихаючим… 

Тому знову намагаюся відмовлятися від власних суджень і висновків щодо багатьох співмешканців дому нашої вселюдської спільності, які щось приносять із собою у цей світ… Адже правдиво для мене все лишається таємницею, щодо якої здатен лишень висновувати припущення і здогади, примножувати версії, переоцінювати і переосмислювати тепер або згодом, здавалося би, очевидне… 

Коли назвав якось щось недоречним, буває іноді так, що у цей час не помітив, що та грань сенсу раптово принесла нову життєву збагненність смислів. Часто буває так, що внутрішній аутизм самовпевненості буває настільки потужним, що стаєш неспроможним сприймати будь-яку зовнішню зорієнтованість переконань тих, що поряд. Адже є впевненість тверда власна, що певна позиція дає право вершити вироки свої над іншими...

Натомість забуваєш зовсім, що їх іноді вершать над тобою так само. А іще буваєш переконаний у тому, що господар власного становища… Дивно… Адже правдиво лишень постаєш  заручником обставинності хитросплетіння міріад життєвих історій у поневіряннях... 

Що ж робити? Де шукати вихід? Невже свобода — це тільки черговий міраж, у який зодягається многолике слово?

У своїх чотирьох стінах, підлозі та стелі теж не знайшов свободи. Хоч наче і затворився тут на певний час у її пошуку… Однаково потяг свідомості знову і знову звершує свої зупинки. І вкотре пасажири його приносять враження, оповідають історію мого життя, помножуючи без того численні версії сенсів слів та вчинків. І тоді розумію, що не зможу зректися своєї приреченості бути свідком себе самого. Напевно, так і до часу Страшного суду буде… Зупинки, примноження версій, намагання збагнути те, що викликає внутрішні протиріччя бажаного та наявного, неналежного й омріяно-довершеного... 

Іноді говорять: живи простіше… Можливо і справді: не варто намагатися знайти смисли, які наповнюють життям рух маленького годинничка на стіні? Чи йому таки є, на що натякнути? Прошепотіти? Про-тікати? Якщо у нього є маленька оповідь людського графіка смислу хоча би чогось або когось — це вже варте того, аби жити повніше. Аби навіть будучи на одному місці, подорожувати знайомими та незнайомими місцями, зустрічами, спогадами, сприйняттям себе у світлі й тіні тих, що поряд із тобою були, є, або можливо, будуть… І навіть маленьким дерзновенням роздумів над своїм «завтра», здогадами, очікуваними сенсами майбутнього, яке спонукає переживати своє «тепер»... І хоч все буде зовсім не так, безперечно, але людина іноді окриляється надією, і те сподівання добра допомагає подолати прірви втоми дня. Хоч якось, та й вдається хоч щось… 

Знову і знову зупинки потяга сенсів та вражень осягнення себе і всього довкола. Навіть не віриться, що десь тут горить… лампадка… 

Прочиняються двері, мерехтить її вогник від невловимого дихання повітря, від руху потойбічних примар свідомості та чуттів довкола… Цей вогонь іноді спопеляє від пристрасних марень. Іноді освітлює тьму всюдисущу в нетрях зловоння душі, даючи змогу хоч якось видіти, аби зовсім не зануритися у морок… Він водночас і зігріває світлим помислом, затишною думкою, добрим почуттям, від якого хочеться плакати над собою і людиною поряд… 

Невже у такому потязі многолюдному, із усілякими зупинками, у цій холодній підземці нетрів-глибин душі та серця є місце… лампадці? А отже, і молитві, хоч натяку на неї… А отже, вірі у маленьке, тремтяче світло, яке можна запалити десь у когось, якось, а то і в себе самого… Але і погасити – теж… Про всяк випадок іноді… Можливо, тимчасово, аби не заподіяти шкоди, щоби згодом по особливому відродити вогник... Була би олива… Була би потреба… Мудрість і розуміння… Було би бажання… Було би десь лампадки світло…