10. Обгрунтування

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ОБГРУНТУВАННЯ

Повітря було сповнене ранковою свіжістю і прохолодою. Зграї пташок ховалися у вітті дерев біля садиби літнього мецената. Андрій Володимирович розглядав саме на стінах біля виходу на терасу пейзажі сучасних майстрів пензля, обрамлених у широкі золочені рами з вітіюватими візерунками. 

Милувався загадковістю зображених краєвидів, які мали на меті гармонійно вплинути на душу глядача. Було в цих картинах щось містичне, неначе потойбічне. Адже відтворювалася недоторканість природи, що ніби поринала натяком у якесь древнє мрійливе сказання про ті часи, коли люди ще вміли бачити таємниці буття мавок і лісовиків та водяників у подиху вітру, тремтінні-мові листу на деревах, дзеркалах водяного плеса, що загадково сяяло сонячним промінням, а в затінках поставало темними безоднями здогадів про своє глибоке прозоре існування.

Помічник Олександра Миколайовича був на диво людиною дуже чутливою. Колишній офіцер, який через хворобу залишив службу і подався шукати себе в інших галузях побутування, тепер знайшов прихисток для своєї душі у літнього бізнесмена і мецената. Йому дуже подобався теперішній уклад свого життя. Нарешті, з'явилася можливість ґрунтовного осмислення багатьох важливих тем, які свого часу зовсім не турбували. Але тепер все помінялося. В розмовах з Олександром Миколайовичем спершу визріло зерно сумнівів у багатьох світоглядних штампах, якими звикли користуватися обивателі. 

Тепер Андрію Володимировичу здавалося, що він геть зовсім неначе втратив ґрунт своїх життєвих ідеалів. Усе видалося крихким і хитким.

Не було остаточних відповідей. Але він їх потребував. Тож, зрештою, це привело його разом зі своїм керівником до розуміння потреби віднайти буттєві ідеали. І хай вони видавалися дещо примарними, одначе він вирішив торувати свій шлях до них. Було бажання залишити внаслідок проживання днів свого життя якісь гарні дороговкази-натяки для інших на свою боротьбу і хоч маленькі, але перемоги. 

Звісно ж, він розумів становище певної безпринципності у виборюванні «кращого місця під сонцем», усвідомлював потребу іноді застосування «пропорційних заходів», коли мова заходила про неможливість вирішення того чи іншого питання «мирним шляхом» у бізнесі. Але водночас існувало сприйняття тієї ситуації, що так не повинно бути. І завжди, у всіх випадках, слід прагнути розв'язання бізнес-конфліктів мирно, в найбільш доречний і комфортний спосіб  для всіх сторін. 

Тепер стояло завдання через кілька місяців відрити ліцей. Це було неначе спокутною справою також і Андрія Володимировича. Звісно ж, він усвідомлював складність ситуації першопрохідців. Але комусь потрібно було колись взятися за цю справу — відродження добрих традицій, ґенезу світогляду, фундаментальне виправдання і захист взірців добра, обґрунтування їх для свідомості молодої людини. Бо ж, зрештою, особистість, що обстоювала деструктивні сценарії розгортання буттєвих процесів, спричиняла завжди до задіяння механізми руйнації світоглядних взірців і, зрештою, до абсолютної безпринципності неначе звірячої зграї. 

Хтось мав спробувати принести хоч якесь посильне світло, щоби осяяти потемки негідної прагматики, яка, зрештою, ошукувала своїх носіїв у вимірі стратегічного планування будь-якої важливої роботи. Зміна свідомості — це також і зміна правил дорослих людей, а відтак, це і глобальні зміни буттєвого становища. Це інший формат особливих досягнень, постанови проблематики і шляхів пошуку її вирішення. Так міркував помічник Олександра Миколайовича. 

Власне, сьогодні він, як і завжди о цій порі, з´явився на терасі будинку мецената, щоби випити кави. До нього підійшов Арсен, внук господаря помешкання. 

— Ви разом із дідом тепер окрилені своїми ідеями змінити світ на краще? — посміхнувся хлопець. — Доброго дня Вам.

— Напевно, окрилений, — спробував зробити вигляд, що не помітив глузування, Андрій Володимирович. — Вітаю Вас, молодий чоловіче. 

— Невже Ви вважаєте, що цю мавпоподібну істоту, яку назвали «людиною», із купкою рефлексів, які еволюціонували у вищі мотивації, можна змінити? — роздумував Арсен.

— Це залежить від того, хто у що і як вірить, — відповів колишній офіцер.

— Ви ж не будете заперечувати, що знаєте багато чого такого про життя, що суперечить докорінно всім тим ідеалам, які ви хочете із дідом пропагувати у своєму ліцеї? — спитав хлопець.

— Звичайно, не буду… Колись імператор Марк Аврелій сказав про тих, які його чимось образили, мовляв, не слід брати того до уваги. Просто, ті люди так виховані… Себто, веду до того, що в залежності від виховання з'являються людські помисли і почуття, вчинки. А відтак і доля складається то так, то інакше, — зауважив помічник мецената. 

— Отже, коли б дід, його персонал та і Ви були би «білими і пухнастими», керувалися високими принципами та ідеалами у своїй роботі, в бізнесі, то змогли би досягти всього того, що маєте? — з недовірою проказав Арсен. 

— Думаю, що не досягли би, звісно. Але світ влаштований так, що тепер, на цьому рівні своєрідної еволюції свідомості ми вповні могли би скласти протекцію якимось вищим устремлінням, як Ви зауважили, юначе. Людська цивілізація стоїть, ґрунтується на протекції, яку зуби і пазурі забезпечують для того, що походить з якихось інших ніш осмислення життя. Для прикладу, коханій жінці чи малому, безпомічному дитяті складає протекцію сильний чоловік. Або ж якимось видам певного мистецтва, культури, які свідчать про найвищі устремління людського духу, їх теж курують усілякі благодійники. Влаштовують аукціони, де за якісь, як може здатися, дрібнички, викладають мільйони. Хоч у звичайному побуті ті дрібні речі навряд чи могли би стати у пригоді. Тобто, чомусь цивілізація апелює завжди у своєму існуванні до ієрархії взірців у будь-чому, — роздумував помічник Олександра Миколайовича. 

— Ви великі мрійники. Ви хочете виховати людей, які зовсім нежиттєспроможні у нашому суспільстві. Це навіть не дуже гуманно, ставити такі виховні експерименти, — промовив Арсен.

— А чому Ви не думаєте, молодий чоловіче, що і в цьому випадку спрацюють захисні механізми цивілізації? Що люди, які є носіями гарних традицій не зможуть віднайти протекції собі? Розумієте, є певні класичні закони. Зокрема і гармонії. Ми відчуваємо це, не залежно від того, чи маємо освіту, чи ні, чи є за душею щось, чи може й ні. Людина здатна переживати красу моменту, красу вчинку, красу доброти. А чим є та ж доброта, як не своєрідним захистом найкращих людських надбань. Завдяки такій якості люди знаходять царину порозуміння одне з одним, заохочення до спільних справ, які об'єднують зусилля багатьох, від чого відбувається становлення і розвиток суспільства, — роздумував помічник мецената. 

— Тобто, все ж, Ви із краси душі людини хочете мати зиск? А чи це морально? — не здавався хлопець.

— Не знаю. Скажу хіба що, відкриття ліцею, — це далеко не пропагування світогляду винищення живого чи нетерпимості до людини з іншими поглядами. Це також не паразитування на насадженні і культивуванні згубних звичок. Тож якщо ми вирішили обґрунтувати світоглядно якісь високі устремління людського духу, спробувати заохотити до їхнього культивування молодих людей, не бачу тут нічого неморального. Швидше, навпаки, це сприятиме запровадженню гарних традицій у суспільстві. Від цього всі тільки виграють, — проказав Андрій Володимирович. 

— Але ж чистих ідеалів не буває. Все з домішками людських амбіцій і високих рефлексів, майже звірячої натури. Хіба ні? — зауважив Арсен. 

— Для того в нас і життя є, щоби боротися, не здаватися, розвиватися. І хоч якось, але ставити перепони на шляху зла, обґрунтованим витоком якого іноді буваємо самі ж, — відповів колишній офіцер. 

Певний час вони стояли мовчки на терасі. Кожний думав про своє. Андрій Володимирович пояснював позицію несприйняття їхньої ініціативи Арсеном тим, що хлопець навмисне провокував його через власну задиркувату натуру та бажання знаходити скрізь якісь протиставлення. А внук мецената не міг погодитися внутрішньо із тим, що колишні життєві прагматики вирішили тепер обстоювати ідеали, але не у власному житті, а заохочуючи до цього інших. Йому здавалася така ситуація дуже несправедливою. Одначе він також розумів, що це міг бути своєрідний акт світоглядної спокути. Особливо ж, це стосувалося його діда, який все частіше ставив перед собою вічні питання та шукав здатність гідно відповісти на них не лише свідомістю, але і певними гарними вчинками.