11. Наука

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

НАУКА

Обідньої пори у гамірному місті деінде знаходилися неначе острівці затишку. На гарно оздоблених металічними візерунками лавках відпочивали перехожі. Затінки дерев давали жадану прохолоду. Люди поспішали у буденних справах, поглинуті побутовими клопотами. 

Антон із Анею сиділи в парку на улюбленому своєму місці. Хлопцеві дуже подобалося у такий спосіб відчувати причетність до життя своєї улюбленої. Дівчина теж насолоджувалася затишком його душі, відчувала себе захищеною та впевненою поряд зі своїм кавалером. Повз них проходили містяни. Аня розглядала квіти на клумбі, переважно, чорнобривці, їла морозиво у ріжку, яким її пригостив хлопець.

— Добре, що сьогодні ми теж зустрілися, — проказав юнак, зиркнувши наче крадькома на свою подругу. 

— Може і добре. Ярослав запросив мене на виставу «Собаче серце», Булгакова. У місто приїздить якийсь драмтеатр, — промовила Аня.

Антона це дещо збентежило.

— І що ти йому сказала, тому церковному служці-алтарнику? — спитав трохи роздратовано.

— А що? Може, сходимо? Ти теж приєднаєшся до нашої компанії, — запропонувала дівчина.

— Як можна! Ти за моєю спиною домовляєшся про зустрічі. Так не гоже робити, — сердито буркнув хлопець, насупившись.

— Та ні, я ще нічого не сказала йому. Хотіла в тебе спитати, як ти до цього поставишся, — промовила Аня, роблячи вигляд, що не помітила образи юнака. 

— До цього я ставлюся недобре. Що собі надумав цей богомільний… Прошу тебе, не йди з ним, — із нотою наполегливого благання промовив Антон.

— Та ми могли би піти всі разом, у трьох. «Собаче серце»… Є щось у цьому творі особливе. Зрештою, у піддослідного так і залишилося те собаче серце і нічого з цим не можна було вдіяти. Можливо, там є смисл ще й про теорію еволюції. Якась авторська насмішка. Як ти думаєш? — спитала дівчина.

— У цій всій філософії я не дуже розбираюся. Ти ж знаєш… А на причастя я пішов тому, що ти мені не байдужа, от і все. А так, я все це не дуже розумію. Ти вже вибач, говорю, як є, — відповів юнак. 

— Чому ти так? Невже ти не відчув того всього, коли був на службі? Адже це було твоє єднання із Христом, — здивувалася подруга хлопця. 

— Не знаю. Не відчув. Нічого не відчув. Хоч я дуже хотів, але не знаю, що саме мав би відчути. Мені все думається, що то лише людська фантазія. А світ, у якому ми живемо, зовсім інший… Візьми, для прикладу, навіть той самий ліцей, що його заснували багатії через якусь примху. Такі, як я, простаки, там не потрібні. Натомість, за протекціями попів туди набирають обраних. Ярослава твого, теж, здається, запросив той батюшка. Ти якось казала. А все тому, що такі умови поставили багатії. І так скрізь, куди не глянь, — роздумував Антон.

— Чому ти так зневажливо ставишся до духовенства і різних ініціатив хороших у віруючих? Не можу збагнути цього, — засмутилася Аня.

— Тому що… Тому що вони живуть із того, що розказують людям, як правильно, а як ні, а самі навіть пальцем не поворушать, щоб хоч трохи відповідати тому, про що кажуть. Можливо, я би і повірив якимсь їхнім словам, але поглянь-но на того ж Лаврентія. Бачив якихось впливових, сильних цього світу. Заходили у церкву. Яким він був запопадливим! Довго розмовляв із ними. А мене, коли я підійшов посповідатися, вислухав одну хвилину, пробубнів молитву, і все. Ото і увесь духовний Лаврентій… — проказав хлопець.

— Не говори так… Аби ти повідомив батюшці, що перший раз у церкві на службі, він би неодмінно приділив тобі увагу… А про ліцей, що його, як ти кажеш, заснували багатії, ти теж міг би там бути, аби батюшка побачив у тобі духовну іскорку, — зауважила дівчина.

— «Духовну іскорку»? То в того Ярослава, аж іскри сиплються з нього… А я що? Я простак, — зневажливо промовив юнак.

— А хіба я не «простачка», як ти сказав? Що особливого в мені й моїй мамі? Тільки і того, що ходжу до храму. Та і Ярослав. Простий хлопець, але багато читає. Отець Лаврентій дає йому книги зі своєї бібліотеки, надіється, що він поступить до семінарії, — зауважила дівчина. 

— Не знаю… От я би ніколи не запросив тебе на ту виставу… «Собаче серце», — хмикнув хлопець. — То ж треба до такого додуматися, дівчину запрошувати на таке.

— А що? Чому ні? Дуже гарна вистава має бути… Так собі думаю. Ти просто ревнуєш мене. То так і скажи, — промовила подруга Антона. 

— Чому це я ревную? Ще чого… — почервонів до кінчиків тонких вух юнак. — Запросив би тебе краще на пікнік. Ти би напекла своїх коржиків у духовці. Дуже смачні коржики…

— То по твоєму, жінка має тільки пекти коржики? — посміхнулася дівчина. — Має бути домогосподаркою? Хатньою робітницею? 

— Такого я не казав, — заперечив хлопець. — Зовсім ні. Просто, чоловік має здобувати гроші на прожиток, а жінка — ростити дітей, бути домашнім затишком. Так у будь-якій родині. 

— А в мене, — опустила Аня голову, — в нас було інакше. Тата я зовсім не пам'ятаю. Він рано помер. Все мама… 

— Вибач, — співчутливо промовив юнак.

— Та нічого, — проказала Аня. — Якщо ти не хочеш іти на ту виставу, то я теж не піду, — додала.

— Чому ж. Якщо вже я сходив на причастя заради тебе, то мабуть, піду і на виставу, — зітхнув її друг.

— От і прекрасно! Ти не пошкодуєш! — дівчина обхопила Антона за шию і притулилася до його щоки. Той відразу просяяв усмішкою. 

— Якщо треба, я буду і філософію вашу церковну вивчати. Щоб тобі було цікаво зі мною, — промовив хлопець. — Якщо в тебе є що читати, можеш порадити. Знайду в мережі. Будемо обговорювати з тобою те все… 

— Який ти… надзвичайний. Не даремно ти припав мені до душі, — радо проказала подруга. 

— Ти в мене теж… Хоч я і не такий віруючий, але мені подобається, що ти ходиш до церкви. А на мої слова не зважай… Забудемо про те все. Час покаже, що до чого. З тим Ярославом теж познайомлюся, при нагоді. Схоже, він клинця до тебе підбиває. Ворога треба знати в обличчя, — дуже серйозно і зосереджено зауважив юнак.

— Отакої! — розсміялася дівчина. — Ти страшенно ревнивий! Але і дуже хороший. Справжній… не знаю, як сказати. І навіть те, що ти не відчув Божої присутності у храмі, — це все тому, що… що не розібрався. Аби ти знав, скільки буває чудес у світі, які творить Господь людям!

— Про одне чудо, яке сидить біля мене на лавці, я знаю, — усміхнувся Антон. — А більше мені чудес і не треба.

— Не кажи так, — промовила Аня. — Господу краще знати... Чудом є життя людини, якось так говорив отець Лаврентій. 

— Пробач мене, — взяв ніжно за руку дівчину юнак. — Може мені не треба було так про нього казати, про того священника. Може він теж хороша людина, а я не розібрався у чомусь.

— Все життя — якась наука. Головне, щоби були добрі висновки з неї, про це теж батюшка казав, — схилила голову на плече хлопцеві його подруга.

Антон був дуже радий, що його дівчина така уважна і доброзичлива до всіх. Щоправда, він дійсно ревнував її до Ярослава. Одначе також розумів особливий вибір душі Ані, який привів її свого часу до храму. Йому подобалися ідеали дівчини, він їй довіряв у всьому, хоч і не міг справитися з бурхливістю своїх почуттів, коли мова заходила про того алтарника, його ровесника... Втім, сьогодні закохані насолоджувалися перебуванням поряд, були щасливими від цих, важливих для них, миттєвостей взаємного приязного поводження, ледь помітних проявів ніжності та сердечності.