12. Зорі поряд

ЗОРІ ПОРЯД

Вечоріло. Колонада будинку старенького мецената була осяяна променями рожевого тла сонця, що вже ховалося за обрій. Біля помешкання дзюркотав, обкладений камінням та декорований мохами і квітами струмок. Шибки віконних рам виблискували, віддзеркалюючи дворик із деревами. Біля трояндового квітника порався літній садівник.

Олександр Миколайович сидів у плетеному крісельці на терасі, розгорнувши аркуш паперу та стиха декламуючи рядки поезії, яку передав Андрій Володимирович від отця Лаврентія:

Є плинність моментів буденної прози,

Існуючих потай зі смислом посталим.

Людина їх свідчить повинна у змозі,

Допоки минущість буття не забрало.

Слова і відсутність, мов значення тихі

Та мрія про затишок прихистку долі

Молитви смиренної вироком лиху

Пробуде, щезне гординя сваволі.

Віднайдеться згодом поезія вічна,

Скасовані стануть негідні причини, 

Бо зорі освітлять їх, темряву звичну,

Тож Всесвіт в закони осяйні порине…

Підійшов онук Арсен.

— Про що думаєте, діду? — спитав.

— Ой, немає спокою із тими думками, — зітхнув старенький.

— А мені подобається, — промовив Арсен.

— Що саме? — не зрозумів Олександр Миколайович.

— Думати про все на світі… Про Софійку, — відповів онук.

— Що ж. Всьому свій час на цьому світі. Добре, що в тебе є подруга. Так легше жити, із гарним почуттям у серці, — промовив дід.

— А ти тепер став особливо віруючим? І мене теж хочеш схилити до того ж. Тобі не здається, що в цьому має бути свобода? — спитав із ледь помітним викликом Арсен.

— Свобода… Свобода — це, здебільшого, привабливе гасло, яким послуговуються люди, — міркував літній меценат. — Насправді, всюди є той чи інший диктат умовностей. Все чимось обумовлене. А ми можемо лишень виходити з тієї чи іншої ситуації. 

— Чим більше є можливостей, тим більше свободи. Хіба ні, діду? — спитав хлопець.

— Можливості? Які можливості? Умом людина може пурхати у далеких висотах, а так дві руки і дві ноги, голова й два вуха. Які там ті можливості? Аби можна було осягнути хоч щось у цілісності. Але цього немає. Все всюди приречене на певні натяки, без остаточної осяжності, — роздумував господар будинку. 

— У твоєму віці, діду, вповні природно захоплюватися якимись химерами філософії. Але ж хіба ти не був молодим? Коли хотілося здіймати зірки з неба? Хіба в тебе такого не було? — спитав з подивом Арсеній. 

— Мабуть, було. Але мені вистачало навіть калюжки, щоби переконатися, що всі зорі знаходяться в ній, — усміхнувся старий чоловік. 

— І що це означає? — не зрозумів онук.

— Це означає… Не знаю. Але так є чомусь. Людина є великим Всесвітом, хоч іноді здається, що це не так. Але у своїх найвищих устремліннях вона долає узвичаєність. Поглянь-но лишень на творчість видатних художників, поетів чи композиторів, — там всюди є натяк на грандіозність людського генія сприйняття смислу буття у тому чи іншому моменті, — роздумував Олександр Миколайович. 

— Може і так, діду. Взагалі то, я дуже радий тому, що ти мене майже виховав. У батьків усе часу немає. Заклопотані. А ти… Ти — цілий отой Всесвіт. Звісно, для мене, — онук пройшов трохи далі та вмостився в інше плетене крісло. — Ти збудував за свого життя майже справжнісіньку бізнес-імперію. Скільки є людей, яким ти даєш хліб і до хліба за їхню роботу. Мені би колись хотілося і самому стати таким. Але чи зможу…

— Ні-ні, — посміхнувся літній меценат, — нічого я нікому не даю. Просто, Арсене, приходить час, коли потрібно заново відповідати на давно відомі питання. Здається, що вже знайшов усі відповіді. Але потім раптом розумієш те, що вже виріс із них. І тоді треба на все це… відповідати заново. Раніше мені теж здавалося, що вдалося чогось досягнути. Одначе тепер з'явилося усвідомлення великої поверхневості моїх вчинків. Переважної їхньої більшості. Мені би хотілося створити якусь велику присвяту чомусь надзвичайному у своєму житті. Тому я звернувся до релігії, зрештою. «Все суєта суєт», — це ж сказав дуже заможний і відомий на всі часи чоловік. «Буде те, що вже було»… Тобто, світ важко змінити, але коли змінився сам, то можеш у своїх вчинках змінювати відношення до всього. А під впливом тієї зміни все інше теж незбагненно міняється. Тому я зрозумів якось дуже по-особливому ці слова, — «буде те, що вже було». Тобто, можливо, це означає, що закони Всесвіту і людини у ньому, — вони лишаються незмінними. Головне тільки збагнути їх для себе і застосувати більш-менш коректно, якщо так можна сказати. 

— А чому ти не впевнений у «коректності»? Це ж ніби нормально, — щось розуміти, сприймати коректно, — зауважив онук. 

— Що тут скажеш… Скільки людей, стільки і напівправд. А відтак, ця коректність в іпостасях, якщо так можна говорити, — це теж лише одне із тих яскравих закликів-гасел, які примножують безпідставну самовпевненість у собі. Людям подобається вірити у свою правоту, у якусь остаточну правду, врешті-решт. Але це все лише фантоми. Остаточна довершеність недосяжна. Є лише натяки на неї. Здебільшого, їх сприймають у царині пошуку митці. А так всюди панує якийсь тотальний формат натяку, але таки не відповідей. А той, хто намагається той натяк перетворити на «відповідь», з часом, зрештою, буває осміяний якщо не сучасниками, то нащадками. За умови, звісно, що його хтось помітить для себе, — роздумував літній чоловік. 

— Це глибока філософія. Зараз, діду, прийнято говорити: «живи і не парся», — проказав, посміхнувшись, Арсен.

— В тім то біда. Так можна було би говорити про світ якихось тварин. Але навіть у них є задатки осмислення свого життя. Іноді вони чинять надзвичайно звитяжно навіть як для людського розуміння. А що вже казати про особистість. Християнство оповідає про людину, як про «вінець творіння». Себто, для кожного, яким би не видавався малесеньким наш світ побутування, для кожного постає потреба пошуку смислів плинного моменту, — міркував старенький. 

— Момент прекрасний! — проказав онук. — Особливо, коли тобі усміхається доля. А пошук глибоких відповідей — це вже, мабуть, потім приходить, з віком. І то не для всіх. Не хотілося би стати якимось літнім занудою, який, ти вже вибач, дивується калюжці.

— Але ж там є відблиск зірок… — усміхнувся, роздумуючи, дід. — Закон Божий так встановив, що навіть брудні калюжі здатні сяяти, коли повсюди темрява. 

— То ти майже поет… я би не зміг так сказати. Здається, розумію, про що ти… Калюжа, темрява, зорі, бруд… Мабуть, це і про мене так сказано? — спитав юнак. 

— Думаю, це про всіх людей… Не всі, просто, помічають. А так — «Бог» — це не тільки слово. Це хтось, хто здатен відкриватися дуже несподівано. І коли це відбувається, приходить світла думка, неначе стан якогось особливого сприйняття моменту, в якому постає все-все, та не остаточно, бо про те не вдається сказати, бо немає таких слів, — піднявся із плетеного крісла старенький меценат. Онук підійшов до діда і вони поволі пішли з тераси.

— І все ж, я тобою пишаюся, що ти в мене є такий, — промовив Арсен. 

Дещо згодом онук вийшов на терасу і помітив лист із поезією отця Лаврентія, залишену на столику. Він уважно прочитав її. А потім знову і знову, щоби збагнути для себе сенс вітіюватих зворотів. Подумав про те, що дід знаходить собі для спілкування дуже дивних людей, у яких вкрай незвичний світогляд. Втім, він також зрозумів, що напевно, є особливі, неписані, закони Всесвіту, осяяного зорями, які не завжди помітні та зрозумілі, бо відкриваються по-особливому для душі тієї чи іншої людини, залежно від багатьох обставин її існування, розмаїтих причин і наслідків, умов, явищ та впливів.