Доречне

ШКОЛА

В мандрівках так душа болить,

Сніги і холод скрізь, довкола.

Подумав: зупинюсь на мить,

Бо взрів тут храм і мури, школу.

Стіна сховала від негод,

Яких повсюди так багато,

Спасла від прикрості пригод,

Що в серці мусив подолати.

У церкви тиші знов молитва,

Яка здіймає до Небес.

Невидима вершиться битва,

Адже Бог всіх святих воскрес.

Буття теж вчить завжди, постійно,

Щоб знав, як жити: у ділах,

Думках і почуттях незмінно

Вершилась Господу хвала.

Весна знов прийде, вірю, знаю.

Повстануть мертві, мов живі.

Іду з тим світлом дум від Раю,

Творця боюся прогнівить...

БУВАЄ

Важко буває, хоч іноді на серці, немов у раї...

А потім здійметься бурхливо також важливе…

Тож знову зникає світле диво, його втрачаєш.

Тому на Спаса уповання, для Нього все можливо.

Повернення на Землю Обітовану, коли повсюди рани...

Складна та путь, де сумніви, поневіряння,

І сльози, сум'яття, прохання-очікування манни,

Борня у відчаї та холоді, гірких зітханнях.

Молитвою волає той, хто здатен вірити та знає,

Як тяжко бути душі, де далина, на чужині,

Уміє прохати: спаси і сохрани! Усе здолає,

Просяє Тайною Тіла і Крові Бога у хлібі та вині.

НА МЕЖІ

На межі добра і зла одвіку

Зупиняюся, дивлюся в далечінь.

Адже немає всюди діям ліку,

Тож мовлю стиха сам собі: спочинь...

Знову тривоги і ганьба наруги, —

На страті серця душа, мов не жива.

Творю, бо йду собі зі смислу плугом,

Але не вірю вже в земні слова…

Немає покаяння, суду скверні, —

Ціную знову тисячі дрібниць:

І нових, зі схронів своїх древніх,

Їх бережу для смороду гробниць.

Озираюся на пройдену дорогу,

Печалюся, — мине колись мій час.

День одкровення буде дуже строгий:

Прозріти світ без вдаваних прикрас...

Безглуздий вкотре пошук виправдання.

Тож милості прошу собі... усім.

Якщо Господь почує це зітхання,

То благодать осяє духу дім.

СУМ

Сонце заходить і ніч його зміняє.

Не примічаю знову лік хвилинам.

Життя поволі, стиха, проминає,

Існує в ньому стомлена людина...

Маленькі радощі, і зустрічі, чекання:

Минають враження в безмежній круговерті:

Є осуд сили зла, сенс виправдання,

Бажання здравія приреченим до смерті...

І філософія життя скрізь творить диво, —

Темноти прози доживання віку знову

У відблиску люстерка, яке криво

Зрить смисли споконвіку, бо є мова... 

Жонглювання словом у трюкача старого: 

Це ремесло одвічне та визнане всіма,

В пошані мудреців, а також кривда Богу.

Тож змовчу осуд людства недарма...

Так світу день проходить, пітьма не за горами.

А може, це вона і є? У потемках душі та дум?

Стою навколішки, і лиш лампада з образами,

Молитви шепіт розраджують мій давній сум...

ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

Прохолода спускається на землю поволі.

І радий буваю їй, зустрічаю зі спеки

Та втоми дня, а вранці — роса вже долі...

Хіба тут не гарно, для чого іти далеко?

Килим із трав запашних і квітів під ногами,

Ступаю тихою ходою, десь ангел поряд зі мною...

А небо прикрашене світлими, холодними зірками.

Недалеко струмок із крижаною диво-водою.

Цвіркун-скрипаль оповідає про маленьке кохання.

Тож слухаю, дивуюся мистецтву природи великому.

Молюся тихенько, прорікаю Творцеві зізнання

Про вбогість свою — сказати про неї більш нікому.

ДОРЕЧНЕ ПРАГНЕННЯ

У світах зі здогаду, де вже все відомо,

Йду кудись навпомацки вірою в буття.

Заперечу здійснення, що було знайомим,

Але так небажаним сенсом викриття.

Запалю лампаду тихої печалі, —

Най молитва радістю стане чуда днів.

Зникну плином сталості, щоб не помічали

Помилкові висновки, — їх пізнати смів…

Псальму заспіваю затишком сердешним,

Доки буде спокій помислів з борні.

Лину Небом думами, які так доречно

Світять каганцями свідчень у пітьмі…

Треба пам´ятати чистоту Завіту,

Що Святим Писанням душу обіймає,

Прагнучи від людства доброго одвіту,

Мовить всюди вчинками, смисли окриляє. 

ДОРЕЧНІСТЬ

Оспівані й примічені доречно

Збагненні здогади мети усіх творінь,

Людиною засвідчених сердечно

Тим, що відомі з одкровень прозрінь.

У вимірах закутості тривання, —

Є знана часу й простору лиш суть.

Тож про життєве свідчення питанням

Всесмислу зміст рече, що не збагнуть.

Поняття зрощені із висновком складним,

Де значення історій світ сплетінь вміщає,

Які тче випадок ночей та певність днин

Із тлом тлумачень аж до небокраю...

Пустка лякає, її наповнення чарує.

Здається сенс, — є натяк на буття.

Тож певність знань осяжності торує

Земель душі, — свідомого там стяг.

ЗДАТНІСТЬ

Заполонили значення світів

Утвердження свідомих заповітів:

Немає змоги те ректи, що взрів,

Бо треба за своє тримать одвіти.

Кому відомо, що несе та дума,

Яка на крилах мов сягає Неба…

Чи в ній повага, може, натяк глуму,

Що вже шепоче те, в чім десь потреба…

Поняття звичаїв утверджують буття.

Їхня грунтовність нам так велемовна.

Священний смисл не знає викриття,

Який порожнє всюди знову сповнив.

Не завше є у сенсів стала шана.

Традицій скарб спроможні оцінить

Лиш ті, хто Благодаттю Бога знані,

Щоб вічністю засвідчити про мить.

КІМНАТА

Запрошення гостинності госпо´ди

В прийнятнім свідченні нагод,

Неначе дяка щира нагороди, —

Чуже згадати виміром свого…

Кімнати сховки натяків світів,

Спричинених речами, їх пізна´нням,

Порушити у здогаді лиш смів

З яви історій суті запитанням.

Безцінні втілення чуттєвості основ,

Розкрита для матерії змістовність,

Обмеження причин чисельності умов,

Де враження вершить своє, чудовне.

Збагненний спокій затишку зі стін, —

Тут грані смислів розмаїть присутні.

А ще свідомість гомоном всіх змін

Тче простору тривання незабутнє. 

НЕНАЧЕ

Минули миготливі світу миті.

Є пам´яттю вловиме диво днів.

А враження, із глечика розлиті,

Зібрати всюди серцем не зумів…

Жаданий зорепад у ніч вигнання, —

Щезання слів просвітку тьми печалі,

Де думи сновигають, мов зібрання,

Яке бентежності причини помічали…

Забута істина слідами босих ніг

Вихоплює на полі блискавиці

Незвіданих, існуючих доріг,

Що їх земним являє Небо в лицях…

Покриті крилами буттєвості основи.

У сутінках людських душі примар

Сили Таїнні громами стиха мовлять

Про бувше, чого неначе скрізь нема... 

ПОРИВАННЯ

Є поривання у бурхливої природи,

Відкриті сховки марення сердець,

Душевна спрага, жадання прохолоди, 

Драми миттєвостей, і це ще не кінець…

Світла нагода здатності покою,

Осяйні думи там з посвяти таїні,

Мир віку духу, світ життя устоїв,

Прекрасні чари плину часу днів…

Знікчемлена отрута пожадання,

Вінець чесноти колючок-окрас,

Борня за висоту теж не востаннє,

Молитва Богу: Ти помилуй нас…

Дари талантів розливають глеки,

Ціна їх болісно засвідченням щемить:

Дива мелодії для струн буттєвих деки

Свідомість свідчить і чуттям бринить.

ПРАГНЕННЯ СУТТЄВОСТІ

Бурхливе прагнення із мрії

Діяльність визначає та знання.

Там помисел навмисності овіє,

Щоб миті не збувались навмання.

Архітектура досягнень визначних

Вершиться запереченням сваволі.

Тут видно рабство вчинків помічних,

Що знов скувало визначенням долі. 

Лиш здійснення сягання до мети, —

Все інше так безглуздо недоречне…

Дорога є із напрямком іти, —

Чи буде путь ота така безпечна?

Руїни мислі, світ причин розчарувань,

Невдалі рішення питань своїх буттєвих…

Людина — це безвісність поривань,

Які утверджені, скасовані суттєво...