Вілла Каліса

ВІЛЛА КАЛІ́СА

у творі частково збережена 

мовна стилістика персонажів

убогістю моєю  присвячується світлій 

пам’яті  викладача і священника Василія З.

«Пресвятая Богородице!

Молю Тебе сльозно:

Спаси нас, погибающих,

Тобі все возможно…»

(невідомий автор)

Будинок засипало снігом. Він стояв на околиці міста, визираючи серед віття дерев, укритих інеєм, який виблискував у сяйві місяця. Із помешкання розливалося лагідне, затишне світло. Аби перехожий ненароком чи з допитливістю зазирнув у вікно тієї оселі, він неодмінно побачив би за столом трьох бороданів, які, схоже, розмовляли. На кухні поралася господиня. Це була баба Одарка. У неї квартирувався місцевий чернець-священник. Ось вона зайшла, внісши, гарно змайстровану, декоративну бочечку. Певно, з пивом. 

Сьогодні за старим звичаєм до панотця приїхали у гості давні друзі, ще по навчанню. Вони любили отак, довго, сидіти і розмовляти, розповідаючи одне одному небилиці та про всілякі придебенції, що траплялися у їхньому житті, а то й історії своїх знайомих. Біля кожного стояло по доброму кухлі пива. На столі кілька шматків сушеної риби. Її іноді приносили місцевому священникові. Бо хоч він був ченцем, однак, у свята таки любив погомоніти. А хіба ж це можливо — без риби й кухля пива? 

— Так то воно так, — втерши довгу, сиву бороду, промовив худорлявої статури, чоловік, вдягнутий у чорну, вицвілу, сорочку, й сіренький, із кількома масними плямами, жакет. Це був отець Костянтин. — Але скажу я вам, дорогі мої, не завжди буває, що й справедливо із нами вчиняють. Ось, к приміру, ще до чернецтва, сталася зі мною інтересна історія. 

Відправили мене у містечко. Служити. Бо тамтешній священник проштрафився і його заборонили у служінні. Звісно, зразу постало питання житла. Але вже у перші дні я благополучно його вирішив. Зупинився у тієї самої бабці, що в неї мешкав і мій попередник. Будиночок то був дуже скромний, але вона дала мені найкращу свою кімнату.  Загалом же, мені у неї сподобалося, бо стіни були прикрашені іконами, як і годиться. Кілька лампад, словом, оселя священника. Скромно й зі смаком, як зараз кажуть. Звали бабусю мою, Царство їй Небесне, Антоніною. Дуже милий, Божий цвіточок. Все метушилася, поралася. Доглядала мене, наче дитину малу.  

Отак проминуло кілька тижнів. Поступово я опанував фінансовою й майновою частиною громади. Справи були трохи запущені, бо останнім часом попередник мій зовсім не приділяв уваги господарській частині. Мені ж дуже хотілося дізнатися, що ж він таке накоїв, що потрапив під заборону. Але тема та була дуже незручною для всіх. І коли я намагався кілька разів поговорити про це зі старостихою чи регентом, Наталією Степанівною, все вони якось нишечком, тишечком. Зазвичай, примовляли: «Ми, батюшка, і самі толком не знаємо. Наша справа — Боже діло робити, а там хай буде так, як архієрей розсудить. Для них, із гори, видніше!» — казали. 

На тім розмови наші й припинялися. Та воно ж, як відомо, чим більша тайна, тим більше кортить про неї дізнатися. Всі ж ми, звісно, нащадки однієї святої праматері нашої Єви, що дуже була допитливою до всього. Може, та риса від неї й перейшла нам у спадщину? Ніхто не знає того, але я вирішив будь-що розвідати, що ж за проступок вчинив мій попередник. Та воно і треба було, бо, як відомо, у маленьких селищах, та як і в містах великих, завжди легко на ті самі граблі наступити, чи в ту ж сітку, чи пастку втрапити. Тому і треба дуже бути обережним, уважним. Особливо ж, коли принадлежиш до сословія духовного! Люди завжди пильно стежать за кожним твоїм кроком. І вже, що-що, а легендою у селі стати легко, чи «притчею во язицех». І тоді вже й могила твоя поросте густою травою, давно не кошеною, а про тебе ще будуть розказувать та згадувать усякі небилиці, що воно, може, й соромно про таке й балакать. Втім, диму, як то кажуть, без вогню не буває. Що правда, то таки, правда! — батюшка на мить замовк і поглядом щез у спогадах. Підніс кухоль пива до сивих вусів і смачно сьорбнув із нього, потім дістав із кишені неквапно замацьорену, білу хустку,  втерши звичним жестом старого аристократа, мокрі вуста. — Так про що ж я розказував? Ага! Так, так. Значить, свята наша праматір Єва… Дуже буває через оту допитливість багато клопоту. Це я вам і як духівник благочиння скажу. Знаєте, у сані більше тридцяти літ, це вам не шутка, друззя. Ось раз, пригадую, прийшла одна жінка. Назву її, умовно, «Н»… Чи що я? Ах, да! Я ж не доказав…

Отож, коли я служив у тому містечку, помітив, що є там щось нечисте. Священник іноді оту нечистість відчуває. Може, це через дар благодатний, а може, через досвід безодні людської душі, що в ній і водиця прохолодна у спекотну годину, і прірва, що як упадеш, то вже й не випірнеш звідти. Борони, Боже! — знову на мить замовк отець. — Ось отакого десь вечора зимового, як оце зараз, я таки вирішив допитатися у баби Тоні, що ж за проступок учинив мій попередник, що про це ніхто не хоче розказувати. Бо, зазвичай, про усілякі «перчені» справи, особливо ж, коли це ще й священника стосується, погомоніти дуже люблять. А вже переказати та ще й придумати щось, — це ще й за милу душу! Звісно, я вже трохи вивчив мою господиню, тому і зайшов, як говориться, з перелазу, біля тину, а не з порогу. 

Кажу (а я ще тоді молодий був): 

— Бабусю, оце мені, кхм-кхм, тут сусідка розказували, що отець Максим із громадою не знайшов спільної мови. Через гроші його і змістили, донесли архієрею, оклеветали. Звісно, питаю у неї, у чому ж його оклеветали? Та вона мені не розказує, так я оце, бабо Тоню, кхм, і думаю собі: ще, чого доброго, і я кудись не туди… як це воно… Не туди носа свого… то я ж Вам довіряю. Ви вже мені наче й рідна… 

Бабця уважно подивилася мені в очі й, не промовивши жодного слова, пошвендяла у коридор, защепила двері. Потім знову зайшла і сіла навпроти мене, на табурет. 

— Так Ви, Батюшка, не бійтеся! Зі мною не пропадете. А що про отця Максима розказують, так то брехні! Там, Батюшка, такий клопіт був, що, чесно скажу Вам, — і самій стидно про таке розказувати. То ми, з Наталією Степанівною й старостихою, самі придумали про гроші, що їх не поділили. Прости нас, Милосердний… бо ж стидно дуже. Ой як стидно! Ви ж самі, Батюшка, бачите, що на службі у нас завжди ті самі люди. Ото «церковна десятка», і нема більш нікого, хіба воду посвятить приходять чи паски. А так, Батюшка, самі знаєте, все ж на виду у нас! 

Прислали нам отця Максима. Гарний священник, треба сказати. Він зразу нам сподобався, дуже образованний, інтелігентний. Ми рік із ним прослужили — крий, Боже, слово яке лихе сказати на нього! Й посповідає, і причастить, і погомонить так, що й на душі легше. А в кожного ж своє горе, своє нещастя. Ніколи не бачили його і за чаркою, і за спідницями не валандався, і в лихому помічений не був. Золотий чоловік, дарма що целібат, неодружений. 

Отак, мабуть, були б ми, наче у Бога Святого за пазухою. Живи собі, їж хліб свій, трудись і молися. А воно не так сталося, як гадалося нам. Це дарма, що містечко, а так — село велике, і кілька багатоповерхівок. Ото і все містечко, та фабрика швейна, млинок і пекарня. Тільки й назви, що містечко. Ось прийшло літечко, і за містом викупили якісь багатії землю та почали строїть будинок. З розмахом! Та Ви, мабуть, бачили, Батюшка. На галявині, біля лісочку, із клумбами, оранжереєю, як в Англії,  по телевізору показують. 

— Та бачив, бабо Тоню. Справді, дім панський, із терасою. Це ж там зараз мер живе? — питаю у бабці. 

— Та він самий. Господарі дім йому майже даром віддали. Та і хто б його купив? Воно хоч і даром, а таки й дорогувато для простих людей. Зараз і роботи до пуття нема. Купи отакі хороми! Ну, та… то таке. Діло, як то кажуть, звичайне. 

І пішов по містечку нашому гомін, що це бізнесмен багатий із жінкою своєю будують тут собі дачу. Іноді приїжджатимуть із міста відпочити від роботи. А інтересно, що воно за бізнесмен такий? І що в нього за жінка? 

І таки ж дочекалися. Вже на весну, коли повністю завершилося будівництво і внутрішні роботи, приїхав великий чорний джип. Із-за керма вийшла зовсім юна пані, в елегантному, піщаного відтінку, діловому костюмі та шляпці. Праворуч теж двері прочинилися. З‘явився юнак. Ліпше сказати, по-модному, «бойфренд». Бо саме такий був у нього вигляд. Здоровезний такий, із темними окулярами, одягнений в довгі шорти і теніску. Та жінка підійшла до нього і взяла за руку. Він глянув їй у вічі, зняв окуляри і отак, прямо перед людьми, хотів її поцілувати, але вона відсахнулася та досить суворо сказала йому дивакувату фразу: «Ходімо, зайчику!» Вони й рушили. Дівчина-леді на мить повернулася до нас й усміхнулася приязно, ледь вклонившись. Певно, привіталася. Обличчя у неї було дуже тендітне, панське. Але їй ніхто не відповів, бо у нас не прийнято швидко приймати незнайомців. Особливо ж таких, що так брутально поводяться із перших кроків і виказують приязність подружню перед чужими людьми. 

У домі вони пробули недовго. Дівчина вийшла з приміщення вже без шляпки. Вона була чомусь на голові у юнака. Вони трималися міцно за руки і крокували до автомобіля. Потім пані сердито наказала: «Сідай, кицику та більше не бешкетуй». Вона таки відібрала у нього шляпку, хоч юнак був міцний і трохи пручався. Та, схоже, грайливо. У відповідь він, ображено, сказав тендітній супутниці: «Якщо так, я не буду тебе більше цілувати!» Дівчина зразу не відповіла. Причинила двері й, трохи насмішкувато, зауважила: «Не треба, зайчику! Не треба, мій гарненький слонику!» Потім знову повернулася до нас, люб'язно усміхнулася, і знов уклонилася шанобливо. Сіла за кермо, і тільки їх бачили! 

Через тиждень, нарешті, з´ясувалося, що вони не чоловік і жінка. А швидше за все, коханці. Дівчина ж сама — це бізнес-леді, а юного «аполона-бойфренда» утримує для безсоромних розваг. Про це сповістив нас дільничний, який сам переглядав папери власників дому. Виявилося, що ніякого «бізнесмена» немає. Скрізь підписи «ділової леді», Антипенко Ксенії Юліївни.  А про її супутника взагалі, ніякої інформації. Тепер, нарешті, все стало зрозумілим. Головне ж, з'ясувалося, для чого їм треба було будинок строїти у такій глухомані. Певно, щоб ніхто не заважав гріхом утішатися. 

Через тиждень парочка оселилася на своїй «Віллі Каліса», так її чомусь назвав пізніше отець Максим. І саме ця назва приліпилася до їхнього помешкання, аж доки його не продали за безцінь молоді господарі, і не зникли десь безслідно. 

Ксенія Антипенко найняла й прислугу, дівчину місцеву, Ніну Рувименко. Тихе створіння, вона працювала у школі бібліотекарем та викладачем початкових класів за сумісництвом, аж доки школу не закрили, бо нікому вчитися. Отак і сиділа б вона вдома, без роботи, а може на заробітки поїхала б кудись. А тут! На тобі — пропозиція, та ще й яка! У великому домі їй дали окрему кімнату, мебльовану, як зараз кажуть, за останнім словом. Зарплатню призначили розкішну, навіть угоду підписали з нею. Ще й розписку взяли про «нерозголошення». Так вона розповідала матері своїй. Зрештою, через кілька днів після знайомства й роботи у нових хазяїв, Антипенко запропонувала Ніні перебратися на «Калісу», що та і зробила. Її після того вдома вже майже не бачили. 

І саме з цього часу почалися такі придибенції на тій віллі, що годі й розказувати! 

Одного ранку бачили, як вона вийшла з коханцем Ксенії Юліївни. Теж за ручку, і почимчикували до річки. Там була одна красива, усамітнена місцина, із двома парами лебедів. Отуди вони й пішли, і не раз їх отак бачили. 

А якось, коли вже звечоріло, їх там здибав юний Владислав Антонович,  що працював завклубом. Він кілька вже разів пропозицію робив Ніні, але марно. І що ж?

Владик ішов саме з рибалки. Вже не так спекотно було. У руках — пластмасове відерце з водою, у ньому сітка з живою рибою. Аж чує — сміх лунає неподалік, і голос знайомий, дівчачий, впізнав, — Ніни, нареченої своєї. Так він завжди її називав про себе, адже був переконаний, що одружиться неодмінно. Отож, завернув на стежку до, відомого у містечку, славнозвісного «лебединого озерця». Серце ж закалаталося зразу в передчутті недоброго. І наче відром бруду облили душу. Дурне передчуття. Йому вже й говорили про Ніну, і про цього «аполона-бойфренда». Недобре говорили, але тепер була нагода самому пересвідчитися у всьому, бо ж вірити не хотілося балачкам. Адже Ніна завжди була гарною, скромною, дівчиною. 

Ось він вже біля річки. Йде тихесенько, щоб не порушити зеленого віття, яке гойдається, шумить од легенького вітерцю. Ось і озерце. Троє лебедів, білих двоє і сірий, плавають у купочці, серед латаття, а неподалік — ще один, білий, зажурився чогось. 

Біля самісінького ж бережка човник прив'язаний, з двома весельцями на воді, а поряд із човником Ніна, з розпущеною, світлою, косою, у скромному, ситцевому платтячку в квіточках, на травичці сидить. Біля неї, ніжної та білесенької, наче лебідочка, на рушнику вмостився хлопець у футболці та шортах купальних, який, певно, щойно із води вийшов. Поклав голову з мокрим, чорнявим коротким чубом, їй на коліна. Вона ж сміється собі, як дитина. Він їй щось тихо шепоче й усміхається грайливо, з ямочками на щоках, а тій ще смішніше й веселіше від того. У ручках Ніна тримає невеличкий букетик звичайних жовтих кульбабок. Хлопець тулиться щоками до її рук, заглядає їй в очі. Ось він торкнувся губами до її пальців ніжно.  Вийняв із цього чудернацького букета кульбабку. Потім сів на рушник, стиснув білосніжними зубами квітку і знов, з «ямочками», усміхнувся їй. А вона, так радісна-веселенька, наче осліпла. Перед нею ж коханець Ксенії Антипенко! Певно, десь із подіуму замовила собі. І отут отаке витворяє із дівчиною!

Аж раптом, «бойфренд» випростався, потім відійшов од Ніни на кілька кроків і зробив сальто. Після цього став на руки, і отак, униз головою, із кульбабкою в губах, пішов на руках до Ніни. Вона ж заливається від сміху! Ніколи не бачила, щоб отак ходили на руках, із квіткою. Потім хлопець отой знов сів на рушник і повернув кульбабку дівчині. А далі, — це Владик запам'ятає і розповість, мабуть, багатьом, — далі ж Ніна тоненькою ручкою погладила його по щоці. Юнак тут же зрадів, миттю обійняв і поцілував Ніну. Потім швидко схопився на ноги і з розбігу пірнув у воду. 

Більше Владислав не міг на це дивитися. Виявляється, ось чому так гарно платили Ніні! Він, дурненький, думав, що дівчина там «прибиральницею» працює. Яка наївність! Яка недовіра людям! Адже казали ж: вілла Каліса — це дім розпусти. Казали ж! 

Тепер все стало ясно. Ця парочка розбещених багатіїв у свої брудні ігри втягла його наречену. Її, просто, купили, наче якусь китайську вазу. Як це гидко і низько, — продаватися за кусок хліба, торгувати своєю честю, своїм добрим ім´ям. Ось вам і «розписка про нерозголошення»! Яка гидота, — подумав собі Владик, і плюнув з пересердя в траву. 

Спершу хотів додому піти і трохи випити, щоб розслабитися. Але коли підійшов ближче до міста, його плани змінилися. Він вирішив зайти до своєї, колись імовірної, тещі та все їй розказати на чистоту. 

Коли Владислав уже підійшов до її помешкання, Валентина Іванівна саме поралася біля домашньої птиці, збирала у кублах курячі яйця у плетений кошик із поламаною ручкою. 

— Здоровенькі будьте, Валентино Іванівна! У мене тут риба свіжа. Несіть-но посудину, поділюся з Вами! 

Жінка визирнула із курника.

— Це ти, Владиславчику! Та не треба, не турбуйся про рибу. Мені вона, що є, що нема. 

— Та Валентино Іванівна, беріть на здоров'я! Мені не шкода. Вже ж не перший день знаємося, мовби й рідні трохи, — сказав з награною веселістю юнак. 

— Твоя правда, Владику, — усміхнулася тьотя Валя. — Зараз візьму миску, і мамі твоїй передам дещо. 

— Не турбуйтеся! — хотів було сказати Владислав, але його ніхто не слухав, бо господиня хутенько зайшла у хату. Сонце вже ховалося за обрієм, в юнака ж іще дужче стислося серце, коли він подумав, що там, біля озерця, Ніна з цим… 

Господиня визирнула радесенька з-за дверей і гукнула до Владислава: 

— Заходь, чого стоїш на воротах, наче кіт у чоботях! Заходь! Ось тітці, матері передаси, сама спекла, — мати Ніни простягла чималий газетний пакунок. Юнак взяв його. Поклав на лавку, потім витяг із відра металічну сітку і щедро переполовинив свій улов, надсипавши рибу у пластмасову миску тьоті Валі. Він так вже не раз робив, і завжди їхня розмова починалася із «не треба» Валентини Іванівни та «беріть на здоров’я!» — Владика. 

— Ну, чого ти сьогодні такий, мовби не поснідав зранку? Ану ходімо, у мене борщ гарячий іще, поїси, бо, мабуть, цілісінький день голодний валандався.  

— Ні, тьотя Валя, я не хочу їсти, — у юнака щез удаваний веселий настрій. 

Хлопець був гарний на вид, світловолосий, не пив, писав у місцеву газету про мораль, навіть видав збірку віршів невеликим тиражем й отримав за це в області літературну премію. Кавалером він був завидним, але ніде особливо не ходив. Останні два роки участив до Ніни, коли вона приїхала у містечко після закінчення педагогічного університету. Вони могли, зачинившись у неї в кімнаті, пів дня про щось гомоніти. Про якісь «перспективи літературного відродження на ґрунті традицій», про «освітянську кризу виховних принципів», а вже коли він заходився міркувати про мораль і сучасну популярну культуру, тут його вже не можна було спинити. 

Взагалі ж, якщо усе це відкинути, то він був нормальним, роботящим хлопцем, працював у редакції малотиражної міської газети, очолював якийсь партійний осередок, був завклубом, і йому набігала непогана, як для помираючого містечка, зарплатня. У свої двадцять шість Владислав збирався ще й далі навчатися і мріяв про політичну кар´єру. Звісно, серйозно у цьому відношенні його ніхто не сприймав, хіба що, можливо, мер, який любив юнака за те, що той гарно умів писати доповіді вищому керівництву. Коли вже Владик брався за ту справу, то мер, читаючи його «проєкти доповідей», сам іноді дивувався, як це воно так може бути, що на папері місцева криза виглядала дуже перспективною і «вселяла» не тільки «надію», але й поставала «неспростовним гарантом і запорукою майбутнього духовного й матеріального добробуту населення». 

За це, чесно кажучи, мер шанував і навіть боготворив трохи Владислава, всіляко підтримуючи його та заохочуючи до подальшого кар'єрного зростання. Власне, для цього мер посприяв створенню партійного осередку на чолі з Владиком у маленькому містечку. Нарешті, саме у ньому він бачив свого наступника і продовжувача, бо ж мер був таки чесною людиною і замріяним патріотом. 

Отож, юнак сів на лавочці біля тьоті Валі й засмучено потупив погляд у відро, де плескотала блискучими тільцями риба. Валентина Іванівна була людиною проникливою, тому зразу про все здогадалася. Вона й сама вже чула про Ніну й коханця багатої жінки з вілли Каліса. Їй було соромно через це, але ще лишалася надія, що у тих плітках більше брехні. Сподівалася, що приводом для цих небилиць є людська заздрість, адже роботи майже ніде не було, і молодь утікала в міста, знімала кутки, щоб хоч десь зачепитися та заробити, хай і невеликі, але гроші. А тут у Ніни і хлопець гарний, порядний. Заробляє добре, з мером на короткій нозі. Тепер ще й робота завидна у дівчини з'явилася. Розраховуються щотижня справно, Ксенія Антипенко двічі за цей місяць приїжджала сама, особисто, до Валентини Іванівни. Дуже дякувала за те, що виховала таку гарну і порядну доньку, останній раз привезла й подарувала мікрохвильову піч, а минулого разу кухонний комбайн! Дорогезний, але дуже зручний, полегшення у господарстві. 

Миколу, батька Ніни й чоловіка Валентини Іванівни, багата леді прилаштувала на фірмі власній. Начальником складу продтоварів, кімнату йому дали у гуртожитку. Як субота-неділя, то чоловік вдома. І зарплата гарна, і не цеглу на будівництві носити, хоч і з вищою освітою. Та й то, чи заплатять, хтозна! І не у вагончику мерзнути, в охороні, сторожити майно якесь. Тому Валентина Іванівна таки мовчала, і молилася, і надіялася, що це все неправда про Ніну, і немає ніякого коханця, і Ніна — це гарна, порядна донечка її. Маленька дівчинка з кісками, перев'язаними білими бантами й ранцем за спиною, у темній сукні й у білому фартушку. Та хоч і надіялася на це мати, але не вірила вже, бо поголоска пішла у місті добра, і вже не тільки сусіди, але й зовсім малознайомі люди, коли Валентина виходила у магазин, віталися з нею і якось косо усміхалися. 

Тому вона мало спала вночі, вже й не рада була подарункам багатої пані з вілли, і роботі чоловіка свого, Миколи. Одне тішило її — він іще нічого не знав, бо приїздив додому, більше відпочивав, трохи помагав по господарству. Щось відремонтує, дошку приб'є. І знов на роботу. Вирішив недавно продати свій старенький «Запорожець» і купити у кредит новеньку «BMW». Збирав гроші, але шила у мішку, як відомо, не сховаєш, тому Валентина  переживала ще більше. Вирішила сказати сама про чутки, про Ніну, аніж чоловік почує про це десь на стороні. Була вже й у лікарні, виписали їй снодійне та заспокійливе, але все марно. Та вона кріпилася. 

Владислава, нареченого доньки, Валентина Іванівна полюбила сердечно. І тепер, коли іноді бачила його, наче у воду опущеного, як той проходив повз двір, поспішаючи на роботу й не помічаючи нікого навкруги, мати Ніни тяжко зітхала. Іноді й плакала, було шкода і Владика, ще ж більше Ніну. Бо дуже вона хотіла, щоби вони разом були.

Тепер Владислав сидів, похнюпившись і, схоже, слова гіркі у нього застрягли у горлі. Він думав, що ось так візьме, і все «викладе» матері, але тепер вже шкодував, що прийшов і затіяв свою помсту. Він пригадав Ніну, в ситцевому платтячку, коли вона поралася біля городини, а він їй помагав. Мати ж стояла і дивилася на діточок, як вони любесенько разом господарюють, і здавалося тоді, що так вони будуть — завжди разом. 

Зрештою, Владик нічого не мав проти Ніни. А проти «бойфренда»… Він його ненавидів із глибини душі! Це був розбещений, хтивий альфонс, єдиним достоїнством якого було гарно збудоване тіло й дотримані пропорції обличчя, але Владислав і сам вважав себе красивим на вид. Інтелігентною, вихованою людиною, тому не міг збагнути, чому Ніна проміняла його за мить на оту «продажну купу м´язів». Невже за гроші? Не хотів у це вірити. Але факти — річ вперта. Тому від усвідомлення такої гіркої правди про свою наречену біль у середині, у грудях, ставав зовсім нестерпний. Коли він згадував їх, стискалося все його єство, а з думок Ніна і на мить не йшла. Тому він вже й не знав, чи любить її, чи ненавидить.

Тепер Владислав сидів перед матір'ю Ніни і мовчав. Мати взяла його долоню у свої шкарубкі руки. Схоже, вона теж не знала, що йому сказати, тому отак просиділи кілька хвилин. Мовчки. Для них боляче було навіть вимовляти ім´я тієї, яку обоє любили. Потім Владик встав, взяв відерце із рибою, вудочку. 

— Тьотя Валя, я піду? — вимовив здавленим голосом. 

— Іди з богом, дитино, — проказала мати, зануривши руку в миску з рибою, уникаючи погляду хлопця. На мить він якось дещо знітився, а потім вийшов невпевнено з двору, навіть не зачинив хвіртку. Зупинився й озирнувся на обидві сторони вулиці, наче не знав, куди йому йти. Потім пішов собі, похнюплено. 

Про випадок на «лебединому озерці» він так нікому і не розповідав.  Коли ж йому починали на роботі натякати про наречену, він різко обривав розмову, переходив на іншу тему. Це тільки ще більше дратувало його кількох молодих ровесниць-колег, і вони розпочали у містечку вже планомірну кампанію зі знищення того, що лишалося від репутації нареченої юнака. 

Кілька фактів ознак зради швидко обростали вигадками. З´явилися історії з огидними подробицями про розваги на віллі трьох її мешканців. Ймовірно, туди міг би потрапити і садівник, який жив там, але це був старигань, який приїхав разом із господарями. Він цілими днями порпався у квітниках і в оранжереї. Залюбки роздаровував, власноручно складені, квіткові композиції, які за вишуканістю не поступалися розкішним столичним, салонним. Не раз і панянки-колеги Владислава вчащали до діда Панаса (так його звали). І завжди верталися не з порожніми руками. Він їм ще й пообіцяв восени подарувати цибулини й іншу розсаду. Можливо, саме тому його персона лишилася осторонь усіляких вигадок про розпусту на віллі?

Напевно, люди і звикли б до таких балачок. Та й забули. І навіть закрили б очі на «кубло розпусти», аби не постійні приводи з боку самих мешканців розкішного особняка. Особливо ж, коханця Ксенії Антипенко. 

Якось бачили достеменно, як він, одягнений тільки у нижню білизну, носив Ніну на руках. Іншим разом у гарненькій бесідці, в присутності тієї ж Ніни цілувався з самою Антипенко. Відразу ж після цього та ж таки Ніна гладила альфонсу волосся, коли він схилив їй голову на плече. Антипенко в той час ніжно смикала його за вухо, а він грайливо намагався вкусити її за пальця. Картина супроводжувалася дзвінким сміхом усіх трьох. Потім вони, награвшись у свої розпусні забавки, неквапно зібралися і пішли у будинок, при цьому, наче нічого й не було зовсім, привіталися гуртом із Катериною Олександрівною і Людмилою Василівною, які й повідомили про це неймовірне безстидство своїм знайомим, а вже наступного дня, в обідню пору, все місто жило новими подробицями з життя розпусників на віллі Каліса.  

Зрештою, дійшло до того, що дівчата, які не так давно закінчили у школі навчання, саме перед її закриттям, (питання це не було ще повністю погоджене і затверджене у «верхах», але штат звільнили у повному складі відразу ж після випуску. Вирішили возити дітлахів у місто шкільним автобусом. Так дешевше), — оті дві молоді особи ходили до розпутної господині вілли і просилися на роботу до неї прибиральницями. Це при тому, що добре знали, як проводить час тамтешня «прибиральниця», вже славнозвісна, Ніна Рувименко. Благо, хазяйки «кубла розпусти» не було вдома, та садівник вручив їм візитки Антипенко. І що ж? Вони їй зателефонували, і таки отримали роботу в місті. Щоправда, спершу їх відправили на курси, для здобуття необхідної кваліфікації. І все це — за кошти Антипенко! 

Висновок з цієї історії мешканці містечка зробили простий — у такий спосіб господиня вілли намагається підкреслити, що кожний, хто визнає їхню аморальність нормою, матиме від неї преференції. Це збурило громадськість не на жарт. 

Ще задовго до цього випадку, за металічну, у візерунках й орнаментах, огорожу вілли Каліса, раз-по-раз кидали то яйця у кульку з дошкульними записками, іноді ввечері збиралася група молодиків, які цілу ніч розпивали пиво біля воріт і горланили пісні на «їхню тему», з невміло редагованими, брутальними вставками. 

Але тепер, коли розпусниця із розпусником почали ще й протекцію складати молоді, яка підтримувала їхнє огидне життя, треба було щось робити. Делегація поважних жінок містечка через кілька днів після звістки про працевлаштування дівчат, відправилася до мера. Однак, прийом виявився досить холодним. 

З'ясувалося, що і в мера «рильце» давно вже у «пушку». Він сам їздив до обласного центру, розмовляв із керівником відділення банку Антипенко. А банкір пообіцяв інвестувати чималі кошти на пільгових умовах (майже даром) у проєкт будівництва млина та хлібопекарні в містечку. Вже навіть здійснили перший транш. Звісно, будівництво — це робочі місця. Відтак, похвала меру від губернатора. Сам же оптимізм доповідей, що їх так уміло складав мерові Владислав, набував реальних обрисів. Тому міський голова не тільки «не мав позиції» з приводу активної діяльності розпусників у містечку, але ще й просив жіноцтво знайти й повідомити йому про «хуліганів», які підкидають усіляку гидоту мешканцям вілли Каліса. При цьому, — що особливо обурило всіх присутніх, — він заявив, що «від імені громадськості буде дуже вдячний жінкам за допомогу у припиненні неподобств, які чиняться окремими, «несвідомими жителями містечка» щодо господарів добре відомої вілли».  Тому поважна делегація повернулася, не солоно хлебнувши. Зрештою, і сам дільничний був зобов'язаний своїм керівництвом більш уважно ставитися до потреби дотримання законності і правопорядку у місті. Натяк на «Калісу» тут прочитувався «неозброєним оком». 

Нарешті, Катерина Олександрівна, сидячи якось за столом у бухгалтерії швейної фабрики, виголосила свій коронний спіч про «корумпованість влади і попрання нею інтересів пересічних громадян».  Після цього щодо мера у місті сформувалася потужна неформальна опозиція, але вона так і лишалася неоформленою у громадський чи політичний рух, оскільки, як такої, програми у неї, крім «геть розпусників з міста!», не було. Це мера вповні влаштовувало, тому влада у його особі вдавала, що нічого не відбувається. Млиночок, тим часом, почав будуватися. Деякі хлопці, що, здебільшого, валандалися містечком, або засідали у кількох барах, найнялися на роботу будівельниками. Платили їм непогано та справно. Мер, тим часом, потирав щоразу руки, коли заходив до себе у кабінет, і перебував у піднесеному настрої вже кілька тижнів.

***

Минуло ще чотири дні напруженої тиші й перешіптування. І ось, наче грім серед ясного неба, пролунала звістка, яка вразила та глибинно шокувала усіх, від малого до великого. Виявляється, усіма шанований і глибоко поважний панотець Максим  вчащає на віллу! Спершу він трохи таївся, та й помислити про священика ніхто не міг такого. Виявляється, пізно ввечері до нього особисто заїжджала Ксенія Юліївна на своєму розкішному авто. І він проводив на віллі не те що «години», але вже кілька днів підряд і ночував там! Джерело повідомлення було надійне, — баба Тоня, яка спершу мовчала, адже дуже любила й шанувала Батюшку. Та коли він почав повертатися аж ранком — це вже не можна було приховувати. 

«Пропав батюшка!» — шморгала баба Тоня носом, сидячи перед храмом на лавочці з постійними прихожанами. І всі зажурено хитали головою. Та навіть це вони би пробачили отцю Максиму, хоч і тяжко було усвідомлювати, що їхній священник проводить цілі ночі в оточенні трьох розбещених молодих людей. Звісно, досить було тільки спробувати уявити, що саме там відбувалося, щоб вірним вхопитися за голови. Небувала розпуста коїться! Спершу хотіли делікатно напоумить отця, але коли заводили мову про віллу Каліса, він з великим задоволенням спокійно розповідав, що скоро їхній храм будуть реконструювати. А вже через кілька днів Святий Престол обклали позолотою. З'явилися й дорогі ікони, тому громада теж якось принишкла. Нарешті, вирішили, що «потерплять»,  може таки схаменеться і зрозуміє священник, що золото й ікони за гріх не можна купувати. Отак і терпіли. Аж доки одного дня…

Аж доти, коли вранці, перед службою, у неділю, під'їхав джип. Звідти, наче так і повинно бути, вийшла Ксенія Юліївна, у сірому, елегантному, закритому платті. Вийшов із авто й отець Максим. Ксенія Антипенко прочинила задні дверцята і взяла за руку свого коханця. Він чогось не хотів зразу виходити, люди чули, як молодий альфонс промовив: «Ти зі мною не хотіла побути вчора, тому я дуже образився на тебе і нікуди не піду». 

Але потім, з іншого боку, з авто вийшла Ніна, вона попростувала до Антипенко і сказала: «Дозвольте мені». Потім нахилилася і щось прошепотіла юнакові. Схоже, він погодився з нею. Після цього усі четверо, разом зі священиком, вітаючись і кланяючись, зайшли у храм. 

Коханець Антипенко був дуже елегантним. Вбраний у білу сорочку з краваткою, а також у легкий, вишуканий, светр. Взуття начищене до неймовірного блиску. Антипенко і Ніну він тримав за руки. Власне, отак вони стояли протягом усієї відправи, при цьому, з них і на мить не зводили своїх поглядів прихожани. Нарешті, підійшов час причаститися. 

І що ж? Розпусники перші підійшли до Святої Чаші. 

І отець Максим, з дуже задоволеним виглядом, промовив необхідну формулу, причастивши найбільших безсоромників містечка. 

У момент причастя у храмі панувала неймовірна тиша. Можна було почути навіть, як мухи літають туди-сюди. Так само тихо служба добігла кінця. Антипенко з коханцем і Ніною, тримаючись за руки, спокійно вийшли з храму, розкланюючись на всі боки, супроводжувані мовчанням і поглядами з неприхованим розпачем та подивом нечисленних прихожан. Розпусники з поспіхом сіли в авто і, здійнявши хмару куряви, поїхали геть. Отець Максим, зі щирою радістю, наспівуючи мотив гласу, також зібрався. Замкнув двері храму та почимчикував до себе на квартиру, до баби Тоні. 

Звістка про те, що троє аморальних зухвальців отримали причастя з рук місцевого священника облетіла усі куточки міста не те що протягом кількох годин. Зовсім ні. Вона поширилася разом з вітром, який гойдав проводи на електричних стовпах. Як результат — вже наступного дня в область була відряджена терміново делегація від громадськості міста і громади храму. Вони повезли лист архієрею з численними підписами на кількох десятках аркушів, у якому зазначалося, що місцевий священник підтримує розпусту, відвідує та перебуває тривалий час у кублі огидних розваг. І нарешті, безсоромно знехтував великою святинею, причастивши привселюдно багатих, розбещених, молодих людей, отримавши за це матеріальний зиск й обіцянку реконструкції храму. 

У листі також містилося пояснення позиції громади щодо підкупу її розпусниками. Зазначалося, зокрема, що гроші, які покривають гріх, принесені у якості храмової пожертви, неугодні Всевишньому. Що ж до священника, який вчинив святотатство — громада і громадськість вимагали від архієрея негайно вжити щодо нього найсуворіших заходів. Адже терпець, нарешті, увірвався у всіх остаточно та безповоротно, бо мало виявилося цим багатим розпусникам своєї вілли, так вони ще й у святому місці знехтували усіма нормами моралі та християнського звичаю! 

Вже увечері архієрейський указ про заборону у служінні лежав на столі перед отцем Максимом. Священник погладжував раз-по-раз бороду. Перечитував папірець знову й знову, наче не міг збагнути написаного. Баба Тоня стояла біля нього, бо ж саме вона і передала, вручила депешу батюшці. Вона сумно хитала головою і, певно, думала, що отець, через участь у страшних гріхах, які чинилися на віллі, зовсім втратив здоровий глузд, або ж надто вже сподівався на впливових покровителів, яким усе на цьому світі дозволено. Баба Тоня чекала його відповідної реакції, а саме, що він подзвонить до Антипенко, піде до неї. І вони вирішать цю проблему з архієреєм «по діловому». Баба Тоня про таке чула не раз, тому, коли батюшка почав збирати одяг та речі найпершої необхідності, вона не зовсім зрозуміла, що саме відбувається. 

Отець Максим спакував дві валізи і дорожню сумку. Потім дістав з імпровізованого тайника, про який добре знала баба Тоня, свої нехитрі заощадження. Вкотре перерахував кошти. Указ він так і залишив на столі,  певно, не збагнувши до кінця причин, які спонукали видати цей документ. Збираючись, отець не промовив жодного слова. Потім зателефонував по мобільному і викликав таксі. 

Дуже тепло попрощався з бабою Тонею. Подякував їй за гостинність і навіть хотів залишити їй конверт, але та розплакалася і сказала, що їй гроші не потрібні. Хай батюшка краще собі залишить. Вона ще хотіла сказати щось про віллу Каліса, але осіклася, зрозумівши, що краще про це не говорити. Не ятрити душу батюшці. Хотіла було попросити благословення, але не знала, чи можна благословляти священнику, коли він заборонений у служінні. Тому лишень вклонилася. Місцевий хлопець, водій таксі, дивлячись на ту сцену, трохи глузливо посміхався, бо всі вже добре знали, за що їхнього священника спровадили з приходу. 

Отець Максим поклав у багажник валізи. Потім сів було вже у авто, сказавши таксистові: «До залізничного вокзалу!» 

Але потім щось пригадав, понуро виповз із машини, підійшов до бабці. Нахилився до самісінького вуха і майже прошепотів: «У мене тут більш нікого немає. Не знаю тут нікого, хоч і прослужив уже скільки! Бабо Тоню, скажіть, Ви б не могли занести одну річ моїм знайомим?» 

— Яку річ? — зі звичною послужливістю спитала старенька. 

— Дитячу Біблію, обіцяв занести, — сказав священник і подивився печально в очі своїй помічниці.

— А де вона, батюшка? 

— У шухляді столу. Будьте ласкаві. Бог благословить Вас за добре діло, — Батюшка розвернувся і поплентався до машини. 

— Отець Максим! Кому її віднести? Ви ж не сказали! – гукнула навздогін бабця.

— Так. Здається, так… Кому ж її… На віллу Каліса, — зовсім порожнім голосом, незграбно, промовив отець, і причинив двері старенького таксі. 

— Так батюшка!... Та це ж… Добре, батюшка, я однесу! Обіцяю! — вже крикнула баба Тоня, але її голосу не було чути за гуркотінням авто. 

***

Пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, баба Тоня, вбравшись у гарне плаття і найдорожчу хустку, вирушила до «кубла розпусти» з Біблією. Підійшла до воріт і натиснула на кнопку дзвінка. Зачекала кілька хвилин. Їй на зустріч вийшов дід Панас. Вона зніяковіла зразу. 

— А хто це до нас так пізно прийшов? — дуже приязно промовив старий, розглядаючи у сутінках гостю. 

— Це я від отця Максима. Книжку принесла, — сказала літня жінка і принишкла. 

— Книжку? А! Книжку! А в нас тільки і мови вдома, що про книжку. Вже й плачі були! Заходьте тоді, дорога гостя. Заходьте, милості прошу, в дім! — урочисто, з піднесенням, промовив дідусь. 

— Мені, пробачте мене, треба додому, бо вже темно, — почала виправдовуватися старенька, перелякавшись не на жарт, що і її хочуть затягти у тенета огидного гріха. Але дідусь був невмолимий: 

— Ви принесли Біблію від отця Максима. То Вам її і вручати! Бо від мене її не приймуть. Будуть знову плачі. Хіба на мою стару голову це потрібно? Ви принесли — Ви і вручіть. Тоді я Вас, якщо хочете, і додому проведу. Воно б і Ксенія Юліївна підвезла би Вас, але її немає зараз, тому, будьте добрі, — милості прошу, в дім! — двоє стареньких неквапно рушили повз ошатні клумби сірих, у сутінках, квітів, до парадного входу. 

Дім усередині вразив бабцю розкішною оздобою. Водночас, тут і смак спостерігався. Старенька не розумілася у стилях, але їй подобалися картини з дамами й кавалерами у шляпах, багато прикрашених пір'ям. 

— Проходьте, будь-ласка, — ледь торкнувшись її ліктя, запросив дід Панас бабцю Тоню, і вони пройшли кілька кімнат. Нарешті, зупинилися біля, трохи прочинених, подвійних дверних стулок. Дідусь притиснув до вуст вказівного пальця, даючи знати, що треба поводитися тихо. Потім обережно відчинив двері. 

Це була величезна кімната, гарно освітлена усілякими лампами, торшерами у вигляді звірят і ліхтариків. Навколо скрізь розкидані м'які іграшки чудернацьких казкових персонажів різних розмірів. Тут і чебурашка, і слоники рожеві та сині. Дитяча залізниця зі, «збитими» під час «ворожих бомбардувань», вагонами й потягом. Багато пухнастих зайців навколо. Олов´яні солдатики, різнокаліберна «зброя», біля стіни, на вішалці — вбрання мушкетера. Долі лежала шляпа, прикрашена пір’ям, саме така, що бачила її на картині баба Тоня. У кутку, на невеличкому стільчику, розмальованому народним орнаментом з квітів і жар-птицею, сидів «альфонс-бойфренд» вродливий. Ніна стояла навколішках і вдягала йому на ногу другу шкарпетку, він пручався і постійно намагався потягти її за косу.  

Бабуся від побаченого заклякла на місці. Ніна у цю мить, ще не помітивши гості, суворо сказала юнакові: «Поставлю навколішки. Не буде для тебе морозива». Юний «аполон» присмирнів. Бабця тільки тепер, після першого шоку, розгледіла, що у «коханця з подіуму», вдягненого у футболку та шорти, на мотузочку до голови прив´язані імітовані пухнасті котячі вушка, а на щоках косметичним олівцем домальовані вуса. Біля стільчика лежали дитячі книжечки зачитані про «Кота у чоботях» і «Ріпку»…

Юнак перший помітив бабцю, задоволено усміхнувся, і в очах у нього пробігли грайливі іскорки. «Cиди тихенько отут! Кому сказала» — сердито дала зауваження Ніна, коли він знов почав пручатися.  Потім, ймовірно, відчула на собі погляд, і різко обернулася. «Це ви, бабо Тоню…», — дівчина дуже застидалася, навіть забувши на мить про шкарпетку… 

Хлопець, не гаючи часу, скористався моментом, зліз зі стільця, і побіг швиденько до столу, на якому красувалося в кришталевому стаканчику морозиво з великою полуницею зверху. Ніна глянула на юнака. Він радо наминав смачненьке, і вже заївся, позираючи на неї щасливими, сяючими очима переможця. На нозі теліпався, так і не вдягнутий, як слід, білий носок. 

— Ніночко, — у горлі чогось не вистачало звуків, — Ніночко, я тут принесла книжечку, дитячу Біблію … то я піду, Ніночко? — спитала здавлено баба Тоня. 

— Ви, може, залишитесь у нас, краще. Йому буде веселіше, — Ніна, ще дуже червона, показала поглядом на юнака. — Він, останнім часом, дуже сумує чогось. Зі мною нудно йому. Ми вже сховали усі ножі й вилки… Отець Максим недавно був. Обіцяв приходити, читати дитячу Біблію. Сказав, що там багато картинок. Це Ви її принесли нам? Велике Вам спасибі! Не знаю тільки, чи на довго вистачить Біблії… два дні тому хотів літати, випав з вікна. Он, бачите, ноги які! 

Баба Тоня похапцем глянула на його ноги. Вони були обдерті до крові, схоже він постійно розчухував ранки. Старенька питально глянула на Ніну. 

— Це рідний брат Ксенії Юліївни. Був захворів у дитинстві… ускладнення переніс… — тихо пояснила дівчина і ледь знизала плечима. 

Юнак, тим часом, доїв морозиво і пішов до вікна з металічними вишуканими візерунчатими ґратами... 

Зупинився, і про щось замислився... 

***

— Оце і вся історія, — проказав отець Костянтин, сьорбнувши з кухля хмільного напою, — щоправда, варто додати, — ділова леді, Ксенія Антипенко вирішила виїхати після того, як їй стало відомо про казус, який трапився із тамтешнім Батюшкою (це я про його заборону в служінні веду мову), а також коли про хворобу її брата дізналися у містечку. Адже намагалася приховати ту родинну біду від сторонніх, прагнучи вдавати, наче її брат — вповні дорослий і при здоров'ї. Що прикметно, Антипенко не так бентежили сороміцькі плітки про них у містян, як загроза розголошення хвороби свого брата. Отож, вона продала своє помешкання за безцінь і десь безслідно зникла. Ніна Рувименко, доглядальниця брата жінки багатої, теж виїхала разом із нею. Вона так прикипіла усім своїм єством до дитяти по розуму в дорослому тілі, що вже і не уявляла свого життя без нього. 

Якось Ніна приїздила до своїх батьків на кілька днів. Храм відвідала, у якому я тепер служу, висповідалася і причастилася. Але про це вже нічого сказати не можу, бо то стосується її тайни душі та Бога, де я лише скромний посередник… 

Після з'ясування правди з подіями на Віллі Каліса містяни звернулися до архієрея з клопотанням про поновлення у служінні отця Максима, що було зроблено. Одначе, його перевели в іншу єпархію, де він і зараз несе свою службу. 

Прихожани храму, в свою чергу, дуже соромляться розповідати комусь про таке гірке непорозуміння, яке трапилося з ними.

Загалом, про ту історію я би так і не дізнався, аби не моя допитливість та настирність. А так, що знав, те і розказав, як міг, друззя мої… Що ж, будемо вважати, що наші посиденьки завершені. Ви як бажаєте, а я йду вже спати, — промимрив собі під носа монах і піднявся з-за столу, — добраніч! Спокійної ночі.

Батюшка, друг панотця, закивав схвально головою, дістаючи ще один ласий шматочок тарані…

Двір будиночка, де сиділи за столом троє бороданів, тим часом, зовсім вже засипало снігом. Хурделиця хороводила вулицями містечка та його околицями. Одначе у домах обивателів було тепло і затишно. Так проминув ще один день життя скромних Божих слуг, які зібралися за давнім звичаєм у свого старовинного приятеля.   

Примітки:

Слово «Калі́са» означає «прекрасна» у перекладі з грецької.

Ім'я батьківське застосоване «Ксенії Юліївни Антипенко» походить від чоловічого імені «Юлій».

Прізвище «Антипенко» утворене від грецького «Антипа», що перекладається, як «упорний, міцний, проти всього».