19. Сценарій

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

СЦЕНАРІЙ

Нечисленні прихожани церкви благоговійно прикладалися із хресним знаменням до ікон. Служба щойно завершилася. У затінках приміщення миготіли затишними вогниками лампади і свічі. Вікна пропускали останні промені сонця, що вже ховалося за обрій.  

Мати школярки Ані знову завітала до храму, де майже щоденно служив отець Лаврентій. Прийшла на вечірню, попросила Ярослава, який саме допомагав священнику, щоби той переказав про потребу в розмові. 

Присіла на лавку біля стіни в очікуванні ченця. Через кілька хвилин він вийшов до неї.

— Доброго вечора Вам, — промовив.

— Вітаю Вас, Батюшка. Благословіть, — склала шанобливо руки жінка, схиливши голову.

— Іісусе, Господи наш, спаси нас… Рад нашій зустрічі. Що Вас привело? Хочете до причастя підготуватися? Це було би дуже славно, — зауважив монах.

— Та ні, мені на роботу. Може, як буде вихідний, спробую… — знизала ніяково плечима співрозмовниця. — Мене все бентежить це нове започаткування. Ліцей…

— Що саме? — перепитав отець.

— Справа це зовсім незвична, нова. А я подумала, — може, хай дитина вчиться, де вчилася. Буде до храму ходити. Адже християнство… Не знаю, чи можна цього навчитися, наче у школі. Можливо, саме життя є школою? — промовила жінка.

— Звісно ж, саме життя є великою і неперевершеною школою. В тім числі й духовною, — усміхнувся священник. — Одначе, знаєте, дуже багато залежить від висновків, які будуть зроблені людиною. Бо все дуже неоднозначно. На питання, поставлені життям, ситуаціями, можна відповідати по-різному. І в тому подвиг наш полягає, принаймні, мав би бути, щоби ми відповідали на виклики по-християнськи, з добротою, милосердям, освітлюючи душею потемки всіляких протиріч. 

— Так, я над цим думала, отче. Ви дуже слушно все сказали. Інтуїтивно це відчувала, — відповіла Тетяна. — Але ж як це стосується нашої розмови про навчання? 

— Справа у тім, що аби в нашому житті не виникали певні небажані питання, складні дуже і важкі, сказав би «випробування», їх слід уникати. Тобто не втрапляти в певні ситуації, не будувати відповідних відносин. І в цьому смислі дуже гарно написано в Псалтирі: «Блажен муж, який не йде на совіт нечестивих». Звісно, це сказано алегорично. Але щоби мати вимір преображаючої сили душі, аби його постійно підтримувати і зберігати, нам слід хоч якось віднаходити відповідне середовище, спілкування, де це було би нормою, така підтримка світогляду і життєвих принципів, — міркував отець Лаврентій.

— То Ви думаєте… Ви вважаєте, що цей ліцей може стати своєрідним прихистком у життєвій негоді? Якимось бар'єром, що спиняє бурхливу стихію недоброго, що трапляється в житті? — здогадалася жінка. 

— Якось так, — задоволено проказав батюшка. — Скрізь все в людському світі обгороджене стінами. І зауважте, стіни є і в будинку, де живуть грабіжники, і стіни є у храмі Божому. В залежності від того, в які двері постукає людина на своєму життєвому шляху, так складеться і її доля. Звісно ж, хочу сказати, що грабіжники можуть жити ситніше і розкішніше. Але якщо вести мову про грабіжників душі, які розоряють її добро, її красу, її чистоту, розтлівають душу, то певна річ, ліпше триматися від їхнього розкішного столу та статків якомога далі. Бо щастя людини не так залежить від зовнішнього, як від внутрішніх скарбів. А в храмі чи за стінами, де мешкають добрі люди, християни по духу і по життю, там завжди буде затишно, хоч може, не так і ситно, не такі зовнішні «перспективи», як тепер прийнято говорити. 

— Так, отче, — ледь помітно закивала мати Ані, — розумію, про що Ви… Справді, від великих статків і можливостей помножується скорбота і суєта. Якщо ж людина вдовольняється скромним достатком, то вона має більше можливостей приділяти увагу тому, що найголовніше — своєму внутрішньому світу, який теж потребує дбайливого ставлення, роботи над собою.

— Саме про це і мова йде, — погодився отець Лаврентій. — Закони нашого буття так влаштовані, що за все є певний вимір цін, за все слід розраховуватися у той чи інший спосіб. У нас є час, і кожна людина вкладає своє життя, свої вміння, свої устремління, прагнення, вона вкладає цей капітал часу в ту галузь, яка може видатися найбільш прибутковою.

— Це Ви говорите образно? — спробувала збагнути жінка.

— Звичайно. Що таке «капітал»? Візьмімо, для прикладу, якийсь кіношедевр. Щоби було наочніше… Спершу з'являється ідея, яку слід опрацювати у вимірі таланту, щоби викласти її в тексті. Потім залучаються сценаристи, далі інші фахівці. Зауважте, що це і художники, і різні інші вузькоспеціалізовані люди, які, кожний по своєму, розвивав свій талант. А вже потім, якщо вдається створити це мистецьке диво спільними зусиллями, його виставляють у прокат. І лише на цьому етапі ціни-таланти, саме життя і світогляд, досвід, які були «вкладені» своєрідно у витвір мистецтва, потім це перетворюється в банальну грошову масу. Тобто, дуже багато всіляких «цін»-форматів були згодом виведені на спільну платформу конвертації їх у кошти, — усміхнувся священник.

— Але ж Ви… розумієте, що не все можна оцінити, не все можна, так би мовити конвертувати-продати? — міркувала Тетяна.

— Безперечно, — відповів задоволено отець. — В тім то і справа, що в нашому життєвому кінотеатрі, де в кожного свій сценарій-доля, свій глядач, який може бути другом чи стороннім спостерігачем, у цьому кінотеатрі є смисл кожної кінострічки-життя. Вони різні. Є різні поціновувачі, які розуміють різне, різні підходи, вподобання. Нарешті, в кожного свій інтерес, певна потужність до сприйняття того чи іншого… Відтак, всюди є своя ціна, яку приносить той чи інший «глядач» драми чи комедії, чи того й іншого разом. І звісно ж, всюди є своя когорта майстрів кіно, зі своїми унікальними підходами, зі своїм унікальним досвідом, розумінням смислів і потреб самого життя. 

— Але ж чому тоді існують сценарії зла? Чому є те, що може бути дуже гарним, але не запитаним? В сенсі масовості, популярності? Скільки є пустопорожнього, що запитане більшістю переважною? — спитала жінка.

— Розумію Вас, — важко зітхнув священник. — Напевно, це пов'язано з тим, що у діамантів є не так багато «покупців»… Це я говорю про те, що людина, за якимись незбагненними законами, топче золоте листя ногами, яке описують поети, фотографи створюють дивовижної краси світлини… Одначе, людина часто не помічає цього, натомість, важко працює, виконуючи рутинну роботу, щоби витратити свої заощадження на придбання золотого браслета… Погодьтеся, було би дивно побачити того, хто в якості подарунка рідній душі йде з нею на прогулянку осіннім містом, тихо декламуючи рядки якогось поета. Золотий браслет переважна більшість оцінить куди дорожче, аніж ту створену вишукану миттєвість золотавого листопаду, яка залишиться у пам'яті, і вартість якої дуже складно «конвертувати» в якийсь формат еквіваленту «золотих виробів». Це наче паралельний всесвіт, який ніколи і ніде не перетнеться з іншим. Те ж саме стосується і, так би мовити, кіносценаріїв життя… Десь для когось є місце в тому буттєвому кіно також і для нашого ліцею… Принаймні, дуже сподіваюся, що з Божою поміччю, нам щось хороше вдасться, — міркував священник. — А щоби не було більше питань і сумнівів, спробую познайомити Вас, при нагоді, з Андрієм Володимировичем, куратором цього проєкту. Надіюся, він зможе відповісти на всі ті питання, що бентежать Вас.  

— Буду Вам вдячна, — відповіла жінка. — Спасибі Вам, що долучаєтеся до написання сценарію життя моєї дитини. Та і мого. А вже як їх оцінять глядачі, та навіть ми самі… Аби перед Богом не посоромитися. Адже так? 

— Звичайно. Він розуміється у справжніх цінах ліпше за будь-яку людину, — промовив отець Лаврентій.

Попрощавшись зі священником, жінка вийшла на вулицю. Деінде поодинокі перехожі мандрували у своїх справах. Біля храму було затишно. Йдучи міською алеєю, Тетяна міркувала про незбагненний Промисел Божий та про долі людей, в яких, здебільшого, дуже багато випробувань і смутку. Одначе, треба було долати виклики, прагнути добра, сподіватися на краще.