34. Степовий Ангел

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

СТЕПОВИЙ АНГЕЛ

Пригадую, тоді я брів усіма усюдами… Байдуже, що і хто. Можливо, мова йде про якусь велику спустошеність людини міста. І тоді я увидів якусь дивину чи може марево. Подумалося, що я йду пшеничним полем, а довкола блакитне небо. А потім далі степ. І я був не самотній. Поряд зі мною ішов степовий ангел, який, здавалося би, супроводжував мене завжди і всюди. Було добре передчуття завершеності життя, його тривання. Так, наче не існувало запитань і якихось відповідей на них, адже все звершилося і вершилося, і тому все несуттєво, але у грандіозності своїй, у передчутті чогось вищого, більш значущого, величнішого. Та я не зміг би описати це «щось», адже попереду лише степ. Тож я наспівував пісню мандрівника, ішов не зупиняючись. Здавалося, що цій дорозі не буде кінця, і меті цієї подорожі. 

Відчувалася свобода від умовностей самого себе, а відтак, не було потреби спинятися, щоби роззирнутися та все обміркувати логічно. Зрештою, якщо поряд степовий ангел, чого мені боятися? 

Тепер я думаю про біблійних патріархів, їхні мандри землями, їхнє одкровення Бога… Люди нині стали дуже мілкими і я сам теж з-поміж них. Ми не віримо у те, що Бог здатен подбати про нас без нас. І тому часто кличемо Його вже тоді, коли наші потуги вичерпані, одначе залишається якась велика зяюча невідомість розміром зі Всесвіт, і в ній ми видимо, вважаємо що так є, що десь там неодмінно має бути Бог, остання інстанція людини, яка вже витратила всі свої ресурси, можливості, здатності. 

Загалом, це дивна позиція сучасності, людини асфальтованого машинами простору, з розмітками на проїжджій частині, із «зеброю» безпеки руху перехожих. Ми, як змогли, так і убезпечили себе від всього непрогнозованого, непередбачуваного, що могло би статися раптово. Відтак, у нас багато є календарів на полицях маркетів і в мобільних пристроях. Тож ми завжди знаємо, що буде «потім». 

Одначе іноді щось древнє, біблійне приходить у наше життя, у моє життя. І тоді я стаю непередбачуваним та дещо небезпечним для інших. Адже мої умовиводи і висновки можуть бути зовсім іншими, несподіваними, неочікуваними. І тоді я розумію, що це може бути навіть натхнення, його форма. Адже воно теж несподіване, ламає устої та програми маршрутів, розклади і графіки. Ні, це таки небезпечне явище…

Тому зараз я волію бути саме тут, у степу… Звісно ж, саме тепер поряд лише монітор у кімнаті, і все зовсім не так. Одначе десь у глибинах свідомого існує саме образ степу, який аж далеко, до обрію, зовсім неосяжний і незбагненно-приваблюючий. Та головне, саме десь там у глибинах зовсім нічого не потрібно. Не треба слів, не треба якихось реверансів засвідчення доброзичливості, ритуалів узвичаєності. Не треба навіть стриманості та чемної ввічливості… Невже я кочівник у глибинах? Наче первісна людина? Не можу повірити… Тільки не я. 

Але що таке правила? Що таке узвичаєність? Ми живемо згідно цих норм для того, щоби наш спільний світ був комфортним одне для одного. Тож для людини степу, самотньої особи це все вже не так важливо. Зрештою, має бути якесь місце у кожного, де він мав би бути самим собою. В тому сенсі, щоби видіти не тільки графіки і розклади узвичаєності, сприймати рух електричних імпульсів по нервових гангліях, але і вбачати у собі самому поезію творення миттєвостей із невідомості. Треба римувати сам простір і час, щоби вони прийшли у якусь узвичаєну, гармонійну картину осягнення буттєвості. Це наче сон, треба заснути і повірити, що саме тепер ти і живеш. Чи може навпаки, якщо так заснути, то це означає — прокинутися? Стати собою. Іноді дуже незручним навіть для себе самого. Адже ми хочемо бути зручними… Іноді «гарна людина» — це синонім «зручної», яка не викликає якихось непрогнозованих роздумів щодо самої себе. 

Особистість — це завжди вселенське намагання упорядкованості руху. Тому, очевидно, ми скували себе графіками, «зебрами», розмітками, світлофорами, дверима із маркерами входу та виходу — все це ритуали-навмисності, щоби створити враження, наче тримаємо «руку на пульсі», «процеси під контролем». Одначе десь глибинно живе степова людина, яка здатна якось одного дня зректися всього і піти геть за обрій, не зупиняючись. Навіть якщо піде дощ, або ж буде спекотно. Але це теж треба пережити і відчути — наслідок свободи, відчайдушності поривання, чого саме вартує зростання окриленості. Уявіть-но, — раптово з'являється відчуття пір'я. І здається, що саме тепер, у цьому дивному сні-пробудженні, є змога махнути крилами, яких у тебе ніколи не було. І цього ніхто не зрозуміє, не збагне. І це не потрібно для когось, і навіть тобі самому це не треба. Одначе так вже сталося, що є передчуття злету. Але хіба за умови, якщо за плечима немає торбинки із припасами, звісно ж. Бо тоді це таїнство свободи і відчайдушності не відбудеться. Воно так і залишиться тільки мрією. Його не відчуєш на собі, навіть шлунком своїм, чи спрагою… Виявляється, людина, яка скувала світ у міцні ланцюги упорядкованості та стала його господарем, така немічна. Без своєї торбинки із провіантом. 

У цьому напівсні-яві доведеться змиритися, що ти зовсім дике створіння. Якщо ти чоловік, то в тебе росте волосся на обличчі. Це так прозаїчно і недоречно природно. Та ми вдаємо із себе людей у рамках, які витіснили свою природу в царину страхів і кушеток для оповідей психологам усіляких дивних речей. 

Одначе особистість так і залишилася самою собою, у своєму світі міфу, у своїй глибині зовсім неприборканою і жадаючою великого скасування узвичаєних ритмів прогнозів на завтра. Очевидно, тому так багато конфліктів, так багато випадків, коли падає машкара-облуда принципової підкреслено-узвичаєної добропорядності. Завжди десь із глибин проситься кочівник, людина степу, яка мандрує світами зі своїм ангелом. Вони разом будують намет біля берега ріки і там оселяються. Ангел приносить світло-сумні й затишно-радісні помисли. А степовий мандрівник споглядає, як неподалік колишеться віття деревини на вітрі та намагається збагнути мову самої природи, яка зараз розмовляє із ним у своїй велемовності майже пустки. Але хіба ж це пустка? Тут є трави, тут є польові звірі. Під ногами плазують комахи. У небі птахи мандрують висотами аж біля хмар. Тому тут гамірно, якщо придивитися. Тільки немає більше поряд живої душі. Неподалік чути, як стікає вода ріки у своїй узвичаєності швидкоплинній. 

Промине день, сонце сховається за обрієм і прийде ніч, принесе відгомін звірини степової. А потім знову і знову. А навкруги, аж до обрію зеленість трав і нікого довкола. Тільки степовий ангел приносить розмислення й почуття про те життя, яке було колись, до цього сну, який схожий на яв. 

Згодом стане звичним відчуття природності власних устремлінь. Їх не треба буде вже табуювати згідно правил узвичаєної прогнозованої зручності. Нігті на руках стануть довгими і брудними, а річкова вода не зможе вимити волосся до міри звичного його вигляду після такої процедури із шампунем. 

Невже це все так банально? Невже степовий ангел — це теж тільки марення розбурханої уяви людини, яка копирсається у своїх глибинах в пошуках перспективних образів для того, аби зобразити-відтворити фантасмагоричне явлення свободи-відчайдушності у всій її безкомпромісній природності? 

Невже доведеться залишити дні й ночі біля намету, який поряд із рікою з мутними водами, завивання самотнього вітру, що приходить у гості до кочівника, оповідаючи свою пісню на мові споглядальних очей-зіниць сонця, хмар і дощу, невже все це слід залишити і знову спробувати прокинутися у ліжку від надокучливого дзижчання чи мелодійного бряжчання електронного, пластмасового ґаджету? Потім випити кави, поголитися. І піти графіками та календарями, прогнозуючи свій відпочинок в узвичаєно-обивательському просторі наперед визначеного відчуття спраги та голоду, тамування їх у забігайлівці з приятелями, з тими самими, зажди тими самими словами: «Привіт, як справи?»

Степовий ангел… Намет… Ріка… Ніч та сяйво зір… Сон… Яв…