13. Покликання

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПОКЛИКАННЯ

Літні жіночки гасили огарки свічей у храмі, де щойно завершилася служба. Співаки хору стиха виводили якусь мелодію на своєрідній репетиції. Лики ікон довкола були сповнені урочистості та піднесеної споглядальності, атмосфера якої передавалася також і віруючим. Навпроти кіотів ще не погасили лампад. Відтак, ті вогники не лише блимали затишним полум´ям, але також своєю символікою неначе звіщали істину натяку про те, що святі є світлом для світу. А до благого уподібнення Богу, як відомо, було покликане все людство. 

Андрій Володимирович, офіцер у відставці, помічник літнього мецената, побувши на службі, яку проводив отець Лаврентій, очікував, щоби поговорити з ним. У цьому священнику він знайшов наче віддушину для себе. Можна було звертатися до нього з роздумами і проблемами для того, щоби обміркувати ті чи інші підходи до їх вирішення. А зрештою, хотілося отримати хоч натяки на відповіді з позицій життєдайних їхніх витоків. Чоловік добре розумів, що скільки людей, стільки і підходів до розуміння тих чи інших явищ існує. Відтак, він поставав для себе неначе дослідником незвіданих земель душі, яка прагнула живильної вологи багатства добрих смислів. 

Отець Лаврентій запросив знайомого в алтарну кімнатку, яка слугувала також і пристосованим кабінетом для священника, а ще місцем зберігання всілякого церковного начиння, облачень. Поставивши електричний чайник, він взяв дві чашки та вкинув у них трохи заварки, щоби хоч якось пригостити гостя. Відкрив також пачечку печива, взятого з панахидного столу. 

— Радий Вашій компанії, Андріє Володимировичу. Мені дуже приємно розмовляти з Вами. Відривається неймовірна розмаїтість мислі, і це тішить. Зізнаюся Вам, пишу навіть певні нотатки «у стіл». Звісно, дещо забагато в них філософії. Але хай вже. Чимось треба себе займати, — усміхнувся монах. 

— Спасибі також і Вам, отче, за теплий прийом, — промовив гість. — Знаєте, я все ніяк не можу подолати самого себе. Здавалося би, все так просто — жити по-Божому. Але чомусь дуже заважають всілякі темноти. То там, то там визирає якась неналежність, чому і сам не радий.

— У мене та сама історія, — відповів чернець, розмислюючи. — І мабуть, не тільки в мене та історія. В багатьох. В Євангелії як сказано? «Яка користь від того, що придбаєш світ увесь, а занапастиш свою душу»… Так вже повелося, що люди шукають вирішення своїх проблем у зовнішньому. Натомість, головна біда — це наша свідомість і серце. Там криється пекло і рай. Постійно, постійно чатування на сторожі душі має бути… Якось я міркував про саме слово «душа»…

— Слово «душа»? Про те, є вона, чи немає? — перепитав Андрій Володимирович. 

— Ви ж військовий колишній. Здається, були учасником бойових дій? — уточнив священник для себе.

— Так, був свого часу… Для мене питання душі від того завжди дуже актуальне. Питання війни і миру теж, — зауважив офіцер у відставці. 

— І для мене це важливі питання. Доки людина живе, вона мусить вопрошати у самого буття свого. І відповідати на те вопрошання теж своїм таки життям. А як багато буває протиріч! Християнство іноді намагається осягнути їх, щось із чимось примирити. Але виходять із того лише якісь формули абстраговані. Докласти ж їх до життя — ось у чім полягає справжня проблема. Не важко сказати «живи доброчесно». Важко жити доброчесно, — зауважив отець Лаврентій. 

— А що ж про душу? Ви хотіли сказати про це щось особливе, — спитав Андрій Володимирович. 

— Так… не те що «особливе», але свої роздуми, не зовсім оформлені, щоправда. Душа — це щось таке, що дає смисли життя. Коли б ми не оперували цим словом у своєму побутуванні, то варто було би посилатися на якісь прогнозовані схеми рефлекторних дуг, пояснювати світ з позицій подразників і відповідей на них. Але коли вдається промовити слово «душа», то є змога усвідомити велике незнання також і самих себе. Іноді так буває, що людина прагне з усіх сил своїх дотягнутися до якогось взірця віри, але не може. І тоді приходить неначе розпач. Піддає сумніву ті ж недосяжні взірці. Одначе, є ота «душа» із царини людського незнання про себе всього. І тоді вже неможливо стає обґрунтовувати свої вчинки, устремління-мотивації з позицій фізіології-науки, чогось достеменно з'ясованого. 

Доводиться звертатися до таїнства свого життя, в якому є недосяжний обрій, що впливає на вибір і рух в тому чи іншому напрямку. Тому, коли ми кажемо «душа» — це важливо, бо так вдається подолати своє розуміння людини з позицій тваринного існування, інстинктів, первинних та інших потреб, їх задоволення, — міркував священник.

— Та я теж трохи думав над цим. Іноді мене вражає, як на полотні художник або композитор у мелодії впливають на глядача чи слухача. Адже то теж неначе мова якась, — зауважив гість. — І та мова відтінків смислів гармонійного ладу барв чи нот-звуків… Не може вона походити від вищих рефлексів. Людина бачить Небо, хоч і живе на землі. І як Ви сказали, горизонт сприйняття душею світу скеровує її устремління. Інакше наш світ давно поглинула би якась велика катастрофа знелюднення, звірячого царства. 

— Вповні згоден із розмисленнями Вашими, — промовив священник. — Отці Церкви пишуть про велику катастрофу пошкодження людської природи. Відтак, наслідки тієї проблеми постійно пожинаємо як у недовершеній мінливості власних критеріїв сприйняття всього, так і в тотальній помилковості своїх припущень щодо смислів буттєвих. 

— Але ж є певні норми, правила, отче. Тобто, є те, що людина вважає непомилковим для себе, — відповів Андрій Володимирович.

— Певна річ. Але ці норми і правила постають-вершаться лише у відношенні до конкретної людини, її ситуації. Іноді так трапляється, що у своєму унікальному становищі особистість вже не здатна відповідати певним шаблонним еталонам. І скільки такого! Тому до правил іноді слід застосовувати якісь унікальні підходи…

Зрештою, існує відверто деструктивна культура і світогляд правил, які культивують насильство. Зокрема, над свідомістю. Скільки зараз є усіляких науковців, які вважають, що вони покликані «формувати сприйняття мас», направляти суспільні процеси… І це справжня течія в науці. Відповідні інститути суспільства знаходять обґрунтування і виправдання для інших людей того, що неналежне з високих духовних позицій, — промовив отець Лаврентій. 

— Так-так. Саме про це я багато міркував. Багато є такого, що підриває саму суть християнської духовності. Але ж так є, — взяв електричний чайник і залив чашки водою Андрій Володимирович. 

— На превеликий жаль, дійсно, такий стан справ має місце. І це формує недовіру людини до своїх духовних авторитетів, оскільки з´являється внутрішній конфлікт світоглядів. Світська прагматика не здатна засвоїти витоки благородних устремлінь душі. На жаль, — промовив священник, розмішуючи ложечкою напій. 

— І яке ж Ваше рішення цієї проблеми? — поцікавився гість.

— Моє рішення? Воно таке, що християнська думка має осяювати людину в будь-якій ситуації, навіть у тій, де помітна абсолютна криза людяності. Там теж має бути місія Христа, яка полягає в тому, щоби де би не була людина, в якій би ситуації не опинилася, але щоби в неї зберігалася надія на те, що в тій тьмі здатне існувати світло духовних орієнтирів, які спиняють хоч якось повну деградацію свідомості. Є страшна риторика, страшна філософія світогляду, страшна система оціночних орієнтирів, яка призводить, зрештою, до того, що спільність людей починають називати «масою», і далі за цим принципом… Та ми нікуди не подінемося від певних реалій того, — зітхнув священник. 

— І що ж робити? — спитав офіцер у відставці.

— Що робити? Прихилитися до Христа з покаянним прагненням недовершеної, гріховної істоти, яка повинна мати устремління у тьмі й занепаді своєму, тягтися з усіх сил до життєдайних джерел світлих почуттів і вчинків. Зрештою, різноманітні суспільні конфлікти теж колись припиняються. І потім часто з'ясовується вся їхня безглуздість. Одначе навіть наша християнська цивілізація — вона теж мусіла силою обстоювати своє право на існування, — промовив отець Лаврентій. 

— Як я це розумію… І це проблема — як така висока культура і світогляд можуть формувати негативне відношення повного принципового відторгнення людей інших вір, — сьорбнув із чашки Андрій Володимирович. 

— Очевидно, що конфліктне середовище ескалації тієї чи іншої ситуації з'являється не відразу. Спершу йде у хід якась концепція безкомпромісних рішень. А вже тоді, коли це сприймає свідомість, лише згодом доходить до задіяння жорстоких способів усунення часто надуманих, спекулятивних, проблем, — розмислював отець. 

— Згоден із Вами. Право насильства — це найнижча і найганебніша ланка вирішення відповідних питань, які ставлять десь якісь недобросовісні маніпулятори суспільною думкою, — промовив гість. 

— Тобто, ми з Вами таки знаходимося на засадах миротворчої християнської місії у світі? — усміхнувся отець Лаврентій.

— Думаю, так. Місія християнства — це також і справа умиротворіння свідомості та віднайдення найрізноманітніших платформ несилового усунення конфліктів. А для цього потрібно преображати особистість і суспільство усіма доступними засобами, — зауважив Андрій Володимирович. 

— Повністю згоден із Вами, — надпив трохи чаю чернець. — І справа відкриття ліцею, зауважу, — це теж, очевидно, посильний вклад у місію миротворчого світогляду та свідомісного становлення на ґрунті добрих взірців… 

Після розмови з отцем Лаврентієм Андрій Володимирович тривалий час обмірковував своє становище, в якому існувало багато духовних запитів та проблем. Одначе, він знав, що є певний Промисел Божий, що веде людину дорогою життя, відкриваючи для кожного надзвичайно унікальні змісти його власного буттєвого покликання.