Чудо Різдвяної ночі

ЧУДО РІЗДВЯНОЇ НОЧІ

На небі зірка ясна засяяла

І ясним світлом сіяє, 

Хвиля спасіння нам завітала,

Там Діва Бога рождає:

Щоб землю з небом в одно сполучити,

Христос родився, славіте!

Був тоді вечір. На небі сяяли зорі, сніг на землі лежав білою ковдрою, рипів під ногами поодиноких перехожих, які поверталися із роботи. Хочу розказати правдиву історію про життя людей, які сподівалися на чудо. Їхні серця були чистими. Скромний достаток і тепла оселя, труд і відпочинок увечері — так непомітно проходило життя. Радість і скорботи, надія і турботи супроводжували жителів невеликого селища. Вони сприймали своє життя, як маленьке чудо, цінували красу хвойного лісу, який був неподалік, любили саджати на городі, крім овочів, ще й квіти. Дбали про вишневі та яблуневі сади. Жили у мирі й злагоді одне з одним, хоч і не завжди. Були вони, як і всі люди, пристрасними та запальними, помилялися і засуджували. Однак, завжди прощали одне одного, вміли забувати взаємні образи, дивитися світлим поглядом у новий день. 

У селищі, у бідній хатині на околиці, жив Олексій із своєю маленькою сестричкою Оленкою. Їхні батьки, тато із мамою, багато років тому помандрували у далекий світ, залишивши рідних дітей. Односельчани іноді говорили про те, що тато із мамою загинули, коли їхали в авто. Але старший братик Олексій завжди переконував Оленку, що це неправда. «Тато із мамою обов´язково повернуться. Колись ти вийдеш на засніжену дорогу і побачиш дивовижні казкові дерева. На дворі буде тепло, хоч всюди лежатиме сніг. Потім десь далеко почуєш неначе шум двигуна авто. А тоді світло фар засліпить очі… Чи може все відбудеться якось не так. Втім, вповні можливо, це станеться на весні, коли розквітнуть дерева, земля стане схожою на чудесний сад, який прикрасив добрий господар-трудівник. Одне я добре знаю — вони не з´являться восени. Адже це пора дощу й пожовклого листу. Щоправда, восени збирають щедрі плоди своєї праці на землі наші односельці. Тому ця пора теж прекрасна. 

Наші батьки приїдуть за нами. Вони заберуть нас із собою, у далекий-далекий край вічної весни. Це буде особлива земля, на якій вітерець завжди теплий або ледь прохолодний, ніч лагідна, прикрашена чарівним співом птахів і тихим шумом листя. Не вір, Оленко, тим, хто говорить лихе про наших тата із мамою. Просто, є люди, які не знають того, що станеться завтра. Вони думають і живуть минулим, тому, дуже часто, помиляються. Наше «завтра» обов´язково прийде. Головне — дочекатися того часу, особливої миті здійснення заповітної мрії», — так говорив старший братик Оленці-першокласниці, витираючи її заплакані очі, коли вона поверталася зі школи. 

Олексію було вже двадцять років. Він порався із невеликим господарством, обробляв землю біля батьківської оселі, восени їздив до лісу заготовляти на зиму дрова. Оленка прибирала у хаті й на подвір´ї, намагалася допомагати у всьому своєму брату. Олексій не мав роботи, тому жили вони завдяки невеликим коштам — допомозі по безробіттю, яку виплачували державні служби. 

Одного грудневого дня, коли Оленка вже була вдома і готувала домашнє завдання, до хати забіг червонощокий задиханий брат, підійшов до сестрички й міцно обняв її. «Оленко, нарешті я знайшов роботу! Тепер я їздитиму охороняти газове родовище разом із друзями. Тому мене не буде днів п´ятнадцять. Але потім я повернуся, куплю тобі багато подарунків, найкрасивіше платтячко і теплу зимову куртку», — випалив брат на одному подихові.

— Але ж це означає, що тебе не буде на Різдво! — із сумом промовила Оленка.

— Так. Це правда. Підеш у гості до наших тітки Ліди із дядьком Андрієм. Попрошу їх, щоб вони пригледіли за тобою. Ти у мене майже доросла. Знаєш, як поратися, можеш навіть куховарити. Тому, я думаю, все буде добре. У хаті затопиш. Ти ж це робила не раз. 

— Гаразд. Якщо ти так говориш, я буду тебе чекати. А що ти знайшов роботу, то я дуже рада,  — сказала Оленка і поцілувала брата у щоку.

Через два дні Олексій зібрав невелику сумку, поклав туди змінний одяг, яєць і смажену курку, попрощався із сестричкою та подався у місто, де домовився зустрітися із друзями, які теж влаштувалися працювати охоронцями. 

Надвечір Оленці стало трохи сумно. Вона довго дивилася у вікно, на засніжені грядки, спостерігала, як всюди кружляли сніжинки у вітряному хороводі, спускаючись із неба на землю. Потім ввімкнула світло, адже у таку пору рано темніє, сіла за стіл і взялася виконувати домашнє завдання. Незчулася, як стало зовсім темно. Підійшла до вікна та глянула на небо. Зірки чарівним сяйвом освітлювали усе навкруги. Їй схотілося вийти на вулицю і погуляти прямо зараз. До того ж, треба було зачинити курей із гусками. Вона вдягла куртку та пішла на двір, до воріт. Саме там відкривався прекрасний зимовий пейзаж. Вкутані снігом дерева, неподалік сріблясто-кришталеве озеро. Усе навколо оповите м´яким зоряним сяйвом. Куди не глянеш — сніг, біла ковдра довкола. Односельчани були по домівках, кожний біля своєї родини. У вікнах осель-хатинок світилися затишні вогники. Деінде з димарів виходили клубки диму, адже газове опалення було не в усіх. 

На ногах в Оленки — старенькі потерті коричневі чобітки. Їх подарувала на День народження хрещена, тітка Ліда. Вони були не шкіряні, але дуже зручні й теплі. Братик купив додаткові устілки, щоб не мокли ніжки у недобру погоду. Дівчинка часто мріяла. Вона дуже хотіла однієї казкової ночі побачити дивовижних істот, про яких читав їй  Олексій перед тим, як іти спати. Ці красиві звірі іноді приходили до дівчинки у снах. Вони розмовляли з нею лагідним голосом, розповідали про свій надзвичайний світ і запрошували Оленку до себе у гості. Там жили єдинороги, жарптиці, велетні та карлики, люди із білими крилами, як у лебедів, і чарівні пухнасті різнокольорові створіння. Їхня країна розташовувалася біля теплого моря. Воно ставало рожевим під час заходу сонця. Багато мешканців тієї землі приходили на узбережжя, ставали біля стін палаців із білого мармуру, що теж рожевів у променях, зручно влаштовувалися на скелястих горах, об які із гуркотом розбивалися океанічні хвилі. Вони милувалися чарівним краєвидом щовечора. Деякі грали на сопілках та арфах. Інші співали урочисті пісні, у яких прославляли увесь світ, від краю моря і аж до краю небес:

«Ми подолали довгу дорогу, перш ніж стали біля безкрайнього моря.

Ми зійшли на висоту гір, щоби бачити, як заходить Сонце, 

щоб знати, як сяє воно над землею та зігріває кожного з нас.

Ми прийшли, щоб віддати хвалу Красі нашого світу: просторам лісів,

гір, долин і рік, повітрю й вогню, землі та воді.

Ми славимо Схід і Захід, Північ і Південь.

Бо куди б не поглянули наші очі, куди б не стали ноги — 

Нас оточує благоденство та розквіт, мир і затишок.

Ми не боїмося вітру, бо він теплий.

Радіємо дощу, бо він живить м´якість трав та повноводність джерел.

Ми славимо велич безкрайнього неба.

Споглядаємо, як сонячні промені сполучають його із нашою землею,

Світло Сонця і неба, прозорість річок та духмяні пахощі трав,

Прохолода ранкова і тепло опівдні — велика мудрість і доброта

Панують над світом, у якому ми живемо.

Ми славимо Красу нашого світу, мудрість і доброту,

Які дають нам буття та все, що потрібно для радості,

Пісень і прослави, труда та відпочинку».

Такою була пісня того вечора у дивовижній країні мрій Оленки. Вона не пам´ятала достеменно слів її, навіть мелодії, яка супроводжувала різноголосся чудових створінь. Ці мотиви та спів були подібні до пташиного і людського, дзвінких весняних струмків та шелестіння розквітлих дерев, коли до їхніх кіс-віття торкається легкий подих східного вітру. Вона не знала мови, однієї спільної мови для усіх істот-створінь того світу, що на ній вони проголошували свої урочисті пісні усьому існуючому. Одначе, коли слухала їх, то слова самі народжувалися у її розумі та серці. Мабуть, вона теж співала разом із усіма, ніби робила це завжди і, в той же час, щоразу по новому, особливо витончено та досконало.

Тепер Оленка стояла посеред засніженого поля. Легкий морозець трохи брав за щоки. Вітерець грався косами, що визирали з-під в´язаної білої шапочки із синім помпоном. Вона дивилася кудись далеко-далеко, аж десь на ялинковий ліс, що вже виднівся у  таємничому сяйві небесних зір.

Стояти на одному місці було холодно. І водночас, ця вечірня пора була такою надзвичайною, що Оленці хотілося помандрувати прямо зараз у далину, аж до того лісу. Побачити ялини казкові, обкутані пухнастим снігом, який блищав сріблом від лагідного сяйва місячного ріжка. 

Треба іти. І ось, крок за кроком, проминувши перші дерева, далі і далі йшла вона засніженою доріжкою. Тепер, коли поле, що мандрувала ним, затулили густі чудернацькі сірі й темно-сині хащі, дівчині стало трохи моторошно. Та вона згадала затишну домівку свою, рідного брата, який наче усміхнувся до неї, і трохи відлягло від серця. Крім того, Оленка знала особливу молитву, яку промовляла пошепки. Тому було вже зовсім не страшно. Навіть навпаки — щось вабило дівчинку іти вперед, наче вона сподівалася відкрити для себе якусь нову пригоду різдвяну, що її приховував цей, добре знайомий для неї, ліс. 

Отак, мандруючи, не відчула Оленка, як дісталася на галявині озерця, вкритого снігом. Тільки посередині на ньому виднівся лід, який раз-по-раз виблискував од ніжного світла, що струменіло з нічного, зоряного, неба.

Дівчинка зупинилася і хвильку замилувано вдивлялася у красу, яка оточувала її довкола. А потім попрямувала до середини озерця по міцній кризі. Аж раптом за спиною у неї щось затріщало. Було чути, як ламається віття дерев. Оленка озирнулася і те, що вона побачила, змусило її здригнутися від жаху. Перед нею стояла сіра вовчиця величезних розмірів. Її хутро було запорошене інієм, тому виблискувало, як і все навкруги. Звір, помітивши, що дівчинка дуже злякалася, зупинився за кілька кроків й уважно почав придивлятися до цієї несподіваної гості. Було схоже, що вовчиця зовсім не має наміру заподіяти дівчинці шкоди. Навпаки, у її очах було помітне щось майже людське. Так, ніби вона тільки зовні була звіром. 

Оленка, помітивши таку переміну у вовчиці, поступово перестала її боятися, хоча саме тіло не слухалося і ноги трохи тремтіли. Через хвильку вона промовила до вовчиці:

— Здрастуй. Мене звати Оленка. Ти ж мене не скривдиш? — дещо жалібно вихопилося у дівчинки.

Звір ще пильніше почав придивлятися до незнайомої. Потім, за мить, наче щось змінилося навколо. Навкруги стало зовсім світло і дитина замружила очі, прикривши їх долонями в рукавичках. 

Коли Оленка відняла руки від обличчя, то побачила перед собою молоду жінку, вбрану у чудове, тепле пухнасте хутро сірого кольору. 

— Не бійся, Оленко. Тут безпечно, — промовила вона до дівчинки і ледь торкнулася тонкими білими пальцями до її щоки, втішаючи цим жестом. — Пробач мене. Мабуть, я тебе налякала? Мене звати Капітоліна. Як ти тут опинилася, вночі, сама? — допитливо схилила голову на плече нова знайома Оленки.

— Мені захотілося побачити чудо на Різдво. Адже так буває іноді? — спитала, у свою чергу, зніяковіло мала. 

— Справді. Так буває. Особливо тепер, коли ти опинилася тут сама і так просто заговорила до мене, ніби я людина.

— А хіба ти — не людина? — здивувалася Оленка

Однак, відповіді вона не отримала, бо жінка тільки ледь усміхнулася їй. 

— Не знаю, чому, але я не злякалася Вас, тобто, вовка, — виправдалася дівчинка й опустила погляд у сніг. 

— А й справді, чого мене боятися? — засміялася Капітоліна. — Я ж зовсім не маю зла до людей. Зараз більше доводиться боятися тих, які повинні захищати усе живе на землі, аніж звірів. Люди набагато більше спотворилися після великої Біди. Раніше ми усі горнулися до них, вони знали нас, нашу мову. Ми розмовляли з людьми, наче між собою. І всюди панувала тиша, мир і благоденство. Але потім з-поміж нас з´явилася дивна істота, що ми таких не бачили раніше. Вона повідомила людям якусь Тайну, і з того часу ми почали віддалятися одне від одного, перестали усе розуміти та відчувати, як це було раніше. Видимий світ перемінився, природа наче завмерла у глибокому смутку, бо з´явився великий страх навколо, зло, а після нього ввійшла у світ смерть, розбрат і переслідування одне одного. Деякі звірі збагнули, що їхні зуби та кігті можуть слугувати не тільки окрасою, яка символізує силу і міць, але також зброєю проти інших. Вони озлобилися, розум їхній помутнів, а від того і зовні відбулася з ними велика переміна. 

— Ти така гарна, — промовила дівчинка, — дозволь мені доторкнутися до тебе?

— Звичайно, — усміхнулася пані, — але тільки до мого одягу, будь ласка.

Оленка несміливою ходою підійшла та обережно погладила хутро своєї знайомої, стиха промовивши, наче до себе самої: «Таке м´яке… тепле». 

— Так, дорога дівчинко, таке хутро люблять носити люди, — відповіла Капітоліна, ніжно вдивляючись в очі малої, наче хотіла побачити у них щось надзвичайно важливе для себе. Потім, ніби пригадала щось і з легким поспіхом проказала: «Оленко, вибач мене, прошу тебе сердешно. Тут холодно. До того ж, Різдво… А ти сама. Одна. Можливо… Можливо, тобі краще повернутися додому? Із цього лісу?» 

— Ні, дорога Капітоліно. Мені тут дуже подобається. Дуже хочу залишитися. Ти не будеш заперечувати? — спитала дитина. 

— Ні, не буду. Тоді я залишу тебе. Можливо, ми ще зустрінемося… Ти хотіла би мене побачити ще? — усміхнулася загадково Капітоліна.

— Дуже! — засміялася у відповідь маленька дівчинка. 

Адже цієї Різдвяної ночі вона вперше відкрила для себе казку, якої раніше ніколи не бачила. Тілом розливалося тепло, хоч і рипів сніжок під ногами у ніжному сяйві місяця та зірок.

Дівчинка знову опустила погляд: Капітоліни вже не було поряд. Отож, вона обережно стала на лід, про щось на хвильку замислилася, а потім помаленьку пішла по міцній кризі на інший бік озера.  Коли, нарешті, зійшла на берег, знову відчула, як пробирає крізь синтетичну куртку досить суворий мороз. Мандруючи лісом, нарешті, вийшла ще на одну галявину. Схоже, раніше тут була невеличка фортеця чи якась древня споруда. Поряд із нею сидів сивочолий лицар в іржавих від часу обладунках, у старезному кожусі. Він ворушив мечем багаття, яке сипало навкруги іскорками жаринок, від чого на серці ставало дуже затишно цієї морозяної ночі. Раніше подібної споруди тут Оленка не бачила.

— Вітаю тебе. Як ти тут опинилася, дівчинко, такої пізньої пори? Як тебе звати? — спитав задумливо сивочолий старий. Так, наче звертався більше до самого себе.

— Мене звати Оленка. Прийшла я для того у цей казковий ліс, щоби побачити, що саме відбувається тут на Різдво.

— Ти, часом, не зголодніла, Оленко? У мене є хліб та печена картопля на різдвяному багатті, — лицар дістав із невеликого мішка окраєць хліба і дві печені картоплини.

— Спасибі Вам, — радо відповіла Оленка, простягнувши з нетерпінням обидві руки за гостинцем.

— Їж на здоров´я, дитино. Пробач. Їжа дуже проста і невибаглива. Але це надзвичайно смачно. Особливо, у нинішню святкову ніч, коли увесь світ постає загадковим та чарівним. Цієї пори із неба, кажуть, сходять зорі. Вони схожі на маленьких діточок і можуть з´являтися різним людям у зовсім відмінному вигляді. Хто і як готовий бачити їх. Вони бавляться, радіють, сміються, стаючи у танок разом із легкою хурделицею, яка здіймає навколо міріади різьблених сніжинок. А хто їх вирізьбив? Хто створив таку красу незбагненну, яка, лиш доторкнувшись людської руки, зникає безслідно, лишивши замість себе лише сльозу, яка походить із небес?

— А хто ж створив таку красу? — спитала Оленка, відкусивши шматок хліба й картоплі.

— Хто створив? — на мить замислився сивий лицар. — Думаю, справа тут особлива. Можливо, питання варто поставити так: хто вдихнув у красу життя? Хто полічив голки хвойних дерев, хто дбайливо засипав сніговою ковдрою проліски, хто заховав у глибині тихих вод ставка латаття квіткове, хто потурбувався про лісних звірків, одягнувши їх у білі, пухнасті, хутра? Хто освітлив тобі, Оленко, дорогу незбагненну у світ заповітних чарів ніжним сяйвом зір та місяця блідого? Хто зігрівав ручки твої, ніжки, коли ти мандрувала засланою снігом доріжкою на зустріч з чудесами різдвяної пори? 

Щоб відповісти на ці питання, треба трохи спинитися і поміркувати.

— Про що ж нам слід замислитися? — поцікавилася дівчинка, тримаючи у руці скоринку хліба.

— Дуже давно для того, щоб звільнити рід людський від впливу світового зла, яке перетворило багатьох на дивних і огидних потвор звірячих, у світі з´явилося маленьке Дитя. Його вітали у яслах смішні ягнята, віл старенький та кози. Їм було добре і затишно тієї зимової пори. Вони Його впізнали. Зірка ясна спинилася над печерою з Дитям. Прекрасна, дуже ніжна і вродлива Мати обережно сповила свого Первістка. Пройде час і Син Її засвідчить, що рід людський потворний і злочинний. Що він любить жертви приносити криваві собі на славу і мирським богам, які йому люб´язно служать всепрощенням. Аби лишень динарії дзвеніли у кишенях. Дитя це принесло своїм життям багато суперечок, чимало поділу і нерозуміння. А також, як це не дивно, для багатьох з´явився мир. Хтось, угледівши малого, прозрів, збагнувши, що зовнішність людська замало говорить, що серце звіра теж чимось подібне буває до людського. Що є й такі, хто заради слави марної, чужого гаманця чи насолоди сумнівної спроможний плямувати одяг свій кривавими слідами. У храмах, де приносили численні жертви, виявилося, там не було нікого, бо ідоли, — Малюк, як став дорослим, сказав — це лиш творіння рук, людських екстазів од сп´яніння дурманним зіллям, від якого, наче від похмілля, лишається біль, а також сумління докори і муки. Дитя це здивувало ангелів, які йому у вишніх співали славу і благодаріння уст своїх поклали на алтар його сердечний. 

— Ви так багато знаєте, люб´язний пане — струшуючи крихти хліба з одежини, Оленка проказала.

Лицар усміхнувся і відповів: 

— Напевно я не знаю нічого. Знання правдиве є лише у Бога, дитино мила. Тебе сюди, я знаю, привела печаль, яку ти маєш. Що ж, не буду я тебе отут іще тримати. Ти хочеш зустріти батька свого і матір? Твоє бажання чарівне, напевно, має збутись. Але для цього треба не забути, що не ти ідеш, а тебе веде незбагненне провидіння, яке можливе лиш тоді, коли в людини чисте є сумління.

— Хай буде так, хоробрий лицарю, — сказала дівчинка і йому вклонилася, — спасибі Вам за хліб цей дивовижний з чарівної торбини.

Лицар знову усміхнувся й мовив: 

— Хліб зібраний від чотирьох вітрів: один із них ніжний, інший суворий, а ще один приніс далекі собою хмари, які перетворилися на дощ для того, щоби напоїти молоде колосся. Четвертий вітер теплий і зрадливий: не знаєш, що чекати від нього, посуху чи може зливу.

— Лицарю, Ви говорили, що о цій порі збудуться мої заповітні мрії? — з цікавістю дитя спитало.

— Саме так. Твій прихід сюди — для нас це добрий знак, — і сивочолий піднявся, щоб вкотре поворушити дрова у багатті. За мить сніп іскор спалахнув. 

— То ж можу далі я іти?

— Так. Ти можеш далі йти.

Оленка повільною ходою помандрувала в хащі.

Її обличчя, щоки зарум´яніли від морозу, очі ж були сповнені печалі, а серце передчуттям особливих, дивовижних звершень о цій порі. Адже вона дуже хотіла побачити хоча б на мить своїх батьків, що відійшли у інший світ. Знову опинилася серед ялин казкових, сніг рипить повсюди, а морозець щипає ледь-ледь щоки. 

Вона була задумлива, пригадалися роки минулі, коли родина, усі разом, обробляли поле, збирали кукурудзу, вибивали соняхів насіння, щоби потім здобути з нього запашної олії. Отак поринувши у спогади, незчулася дівчинка, як натрапила ще на одну лісову галявину. Її освітлював блідий місяць-пан господар, а також зірки, його дітки. Посеред галявини метушилися звірята. Оленці стало дуже цікаво, чим саме зайняті о такій порі мешканці хащів лісових. Іще зробивши кілька кроків, дівча затамувало подих за невеличкою ялинкою, дослухаючись ледь чутних звуків, які линули від звірят. Нарешті вдалося розгледіти: гном, сніжинка, білочка, зайчик та лисичка водили навколо сніговика хоровод, примовляючи: спекли ми коровай. Ось такої вишини, ось такої ширини. Коровай-коровай, кого хочеш, вибирай.

Дівчинці від тих слів пісеньки дуже стало затишно і радісно, тож вона, не стримавшись, пирскнула зі сміху. Звірята від несподіванки дуже сполошилися і мерщій, спохватившись, ринули навтьоки, хто-куди. Аби тільки щезнути із галявини. Тоді Оленка, швидко опанувавши собою, вийшла зі своєї схованки й окликнула: Не бійтеся, я звичайна дівчинка! Мені й самій трохи моторошно о такій порі мандрувати.

Звірята, почувши такі слова, спинилися. Кілька хвилин панувала тиша. Нарешті, вони знову почали сходитися до сніговика, що височів на лісовій галявині. Коли, нарешті, усі зібралися, вперед вийшов зайчик, погано вдаючи із себе найбільш хороброго і промовив: А ми й не б-б-боялися. І я теж не б-б-боюся. Просто, стало трохи н-н-ніяково. А як ти тут опинилася, дівчинко? І як твоє ім´я?

— Мене звати Оленка. Цієї святкової ночі я вирішила помандрувати трохи. Мені доводилося чути від старих людей про те, що на Різдво трапляються у світі великі чудеса. Стає помітною краса простих речей, сонця, неба, місяця й зірок, дерев розлогих, співу хуртовини, рипіння снігу, смислу заметілі. Цієї ночі світ іншим постає. І навіть ангелів почути можна, коли вони виводять гімни хором.

Звірята разом переглянулись одне на одного. Схоже, відповідь для них видалася вичерпною вповні. 

— Давайте знайомитися! — запропонувала Оленка, все іще не наважуючись рушити зі свого місця.

— Давай! — пролунала схвальна відповідь від юрби звірят.

— Мене звати гном Бім-бом.

— А мене Сніжинка.

— А я білочка на ім’я Гілочка.

— До Ваших послуг зайчик Побігайчик.

— І нарешті я, лисеня Риже Личко.

— У вас дуже гарні імена, — засміялася Оленка у відповідь.

— Так і є! — пролунало хором від звірят, лісових мешканців і вони знову озирнулися одне на одного.

— Оленко, давай разом водити хоровод навколо сніговика! — запропонувало Риже Личко.

— Давайте! — зраділа Оленка і поволі, долаючи сніговий замет, пішла до своїх нових приятелів, лишаючи глибокі сліди у снігу. Нарешті, дійшовши до них, вона з легкістю випросталася, адже поряд зі сніговиком галявина була добре втоптана лісовими мешканцями. Гном Бім-бом і Сніжинка простягли свої рученята з обох боків до Оленки. Звірята також стали у коло. Почався знову танок біля сніговика. Учасники цього дивовижного святкового дійства стиха співали, примовляючи:

Знову в лісі Новий рік.

Не зімкнути нам повік —

Будемо ми славить Бога,

Він усім відкрив дорогу,

Щоб добро лише творити.

Зло забути та змінитись.

Малюк-дитина народився,

Пеленами оповився.

Нове маєм всі життя, 

Пізнавши тайну каяття.

Нарешті, танок закінчили і, трохи стомившись, вирішили погомоніти. Першим порушив тишу гном Бім-бом: 

— Аби ви знали, друзі, як гарно у нашому підземному царстві у цей час! Всюди багато дорогоцінних прикрас. А в головній палаті височіє велетенська ялинка із гірського кришталю, прибрана й ошатна, якої ніхто і ніколи не бачив. Крім, звісно, нашого народу гномів.

— А як ви живете у підземеллі? — поцікавилася Оленка.

— Нам дуже подобається там жити. Адже для нашого народу не страшні буревії і зливи, спека та холод.

— А що ж для вас найцінніше?

— Для нас найціннішим є коштовне каміння, перли, витончені прикраси та загалом: золото, срібло, багато цінних руд. Ми не потребуємо їжі чи спочинку. Адже робота по видобуванню дорогоцінностей і є найкращим спочинком та задоволенням. У кожного гнома у власності стільки коштовностей, що коли б їх порівняти з усіма запасами царств земного світу — дорогоцінності одного єдиного гнома перевершили б за кількістю і якістю цінності надземних держав, якими правлять люди.

— Це, мабуть, дуже велично. Але, думаю, тоскно, — задумливо проказала Оленка. При цьому її обличчя мало зовсім байдужий вигляд. Відтак, гном буркнув собі під носа ображено: 

— Не треба було питати, то я і не розповідав би. Сама винна, дівчинко. 

— А я Сніжинка, — весело продзвеніла дівчинка, вдягнена у біле мережеве платтячко з невеличкою сріблястою діадемою на чолі. — Ти лишень уяви собі, Оленко: міріади чарівних білих сніжних тілець, вбраних у найпрекрасніші шати, спускаються із Неба. Лунає вальс. Його у такт наслідує вітерець, що виринув із-за кучерявої хмаринки. А ми кружляємо, кружляємо у таночку, який, здається, ніколи не скінчиться, бо не має значення і час, коли він розпочався одного разу. На Небі стільки простору для пустощів! Вершини гір, оповиті густим туманом, незліченна кількість нічних зірок, які освітлюють нам дорогу у незбагненну для розуму подорож, — усе засвідчує глибину мудрості нашого Бога, Який створив нас. Ми його уявляємо у вигляді Старця. Хоч і ніколи не бачили. Він постає перед нашими мисленими очима, як сивий дідусь, який, можливо, вбирається зимою у теплого кожуха, із посохом у руках. Його оселя знаходиться на найвищій, для людини недосяжній, вершині світу. Вітри — його названі сини. А хмари й краплини дощові а також ми, сніжинки, подібні до хороводів ангельських — його названі доньки й онучки. Бо він створив і назвав нас так від початку світу. Зимової пори, коли народилося Немовля, ми усі були дуже здивовані та занепокоєні. Справа в тім, що тамтешнім пастушкам, що їх кілька разів припорошувало сніжком, з´явилося багато ангелів, які славили народжене Дитя. А ми теж небожителі. І для нас близьким є і їхній світ. Отож, тієї ночі був морозець легкий. Усе навколо сніг притрусив. Саме так. Як не дивно, сніг тепло несе, коли ховає під свою ковдру траву з пожовклим листом. Раділо тієї ночі творіння все. Відтоді ми присягнули перед зорею яскравою, що пухнасті, лапаті сніжинки вкриватимуть усю землю, де Немовля народжене. Ми будемо виводити величні гімни. А також там, де Дитина в пошані, — скрізь ми з´являємося в танку хурделиці легкої. 

— Дозвольте сказати слово і мені, — промовило лисеня Риже Личко.

— Звичайно. Буду дуже рада, адже ми тепер друзі, — відповіла Оленка. 

Риже Личко зробило кілька кроків до дівчинки на зустріч і мовило: 

— Ми так давно збираємося тут лише для того, щоб згадати незбагненний світ наших прабатьків, коли усі разом гуляли дивним садом, наповненим ароматом, духм´яними травами, надзвичайної краси квітами і деревами з рясними плодами. У нашому танку щоразу прославляємо ми тих наших братів, сестер, хто зміг здолати рок, печальний фатум носити в грудях звіряче серце. Щоправда, лихі люди також стали схожими на звірів. На нас вони полюють і говорять, що маємо ми цінне хутро. Та це неправда. Бо наше хутро — це ми самі. Творець так вирішив і нам благословив, що маємо ми прихисток узимку, влітку також стаємо ми непомітними нікому завдяки хутру. І є вороги у нас, так само, як і в людей. Також є ті, що їх іменують «здобиччю» жорстокі хижаки. Є звірячий інстинкт. Поводження негідне, що несе загрозу. Одне від одного ховаємось ми тут. Щоправда нині Різдво. Свята це ніч. І мир з небес чарівний сходить і до нас, малих звірят. Ми пам´ятаємо в переказах лісових про те, що буде час, коли відкриються знову двері Раю, де любо так жилося всім нам: людям, звірям, птиці. 

— Мені так затишно у вашому колі, — промовила Оленка. 

— Ми теж дуже щасливі у цю ніч святу, бо можемо збагнути істину просту: людина має всіх нас усюди захищати, а ми про неї також якось зможемо подбати. Скільки домашніх звірів є тепер: кіт, пес, вівці та багато інших. Усі вони колись прийшли із лісу. А хтось із гір. Щоби послужити людям своїм хистом. 

— Так і є. Принаймні, для мене, особисто, — мовила Оленка. — Хотіла я побачити хоч на хвилинку батьків своїх, — безпорадно, ледь розмисливши, промовило дівча. 

— Якщо для тебе це так важливо, Оленко, слід вже поспішати, — проказала чарівна дівчинка-Сніжинка, дуже схожа на ангельське створіння.

— То я піду?

— Іди, людське дитя. Та не звертай нікуди. Бо є у цьому лісі недобрі звірі й, звичайно, також і люди. 

Оленка рушила у хащі лісові, окрилена можливістю побачити батька й матір, які раптово так залишили її саму із братом. Чи довго йшла — це не важливо. Нарешті дісталася ще однієї лісової галявини. 

Посеред неї Оленка розгледіла силует неподалік дитячий. Схоже, хтось там сидів на пні. Вона набралася хоробрості і вийшла із ялинкової тіні на зустріч незнайомій людині.

— Це ти, Оленко? — пролунало до неї на зустріч. Але дівча не поспішало із відповіддю. Підійшовши зовсім близько, вона схвально кивнула головою і промовила: 

— Так. А звідки ти знаєш мене, хлопчику, і хто ти? — звернулася вона до незнайомця. Поряд із нею сидів у гарному костюмчику-трієчці з метеликом а також накинутим на плечі засніженим вовчим хутром гарний хлопець, який відразу припав до душі маленькій дівчинці. 

— Я Спадкоємець лісного палацу, у якому ти знаходишся, Оленко, — промовив гордовито він.

— А це хіба палац? Хіба це не ліс? — дуже здивувалася дівчинка.

— Звичайно, що палац! Дерева в ньому — це колонада, зоряне небо — стеля, сріблястий сніг — це дорогоцінний, вишуканий килим. А тут, де я сиджу — це не що інше, як мій трон, — хлопець усміхнувся, кутаючись у хутро.

Оленці теж стало весело від його слів. Їй дуже захотілося заприязнитися із новим знайомим.

— А що це за кривава пляма у тебе на плечі? — співчутливо запитало дівча.

— Це пусте. Всього лиш рана. На мене вчинили замах озброєні люди. Ти не хвилюйся, дівчинко. Із вельможними особами таке іноді трапляється, — хлопець взяв трохи снігу у руки і приклав до закривавленого хутра. — Мені здається, я скоро помру, — раптом промовив Спадкоємець лісного палацу. 

— Не треба так говорити. Живи! Краще живи. Ти ж нікого не образив? — схиливши на бік співчутливо голову, спитала дівчинка. 

— Ні. Здається, нікого. Можливо, це тому, що я іще юний, — тихо, майже пошепки, мовив хлопець. — Загалом, для людей ми — вовки, хижаки.

— Навіть якщо і образив, тут нічого страшного немає. Адже можна попросити прощення і все буде знову, як було раніше.

— Цікаво, дівчинко… А хто попросить прощення у мене за криваву пляму й нестерпний біль? — тримаючись рукою за рану, спитав Спадкоємець. 

— Мабуть, ніхто. Ні! Я попрошу. Прости їх та будь моїм другом. Найкращим другом! — випалила Оленка на одному подиху. Хлопець усміхнувся і після невеликої паузи промовив: 

— Я хочу бути твоїм найкращим другом. Однак, сили покидають мене. І я не впевнений… Пусте…

Спадкоємець піднявся на ноги і запросив дівчинку сісти на пеньочок. 

— Сідай. Кажуть, у ногах правди немає, — спробував пожартувати.

— А як же ти? — збентежилась Оленка.

— Не турбуйся. Яка різниця, — ухилився хлопець, — як стікати кров´ю… Я можу виконати, як Спадкоємець лісного палацу, одне твоє найзаповітніше бажання. Адже я тепер твій найкращий друг і трішки, цієї пори — чарівник. Я теж вірю, що цієї святкової ночі, коли з´явилося людське і Боже Дитя, збуваються найкращі, найзаповітніші мрії.  Що б ти найбільше хотіла?

Оленка стояла мовчки, спантеличена таким ходом розмови. Їй дуже мріялося побачити батьків. Але поряд із нею стояв помираючий друг, Спадкоємець лісного палацу.

— Хочу… Хочу, — схлипнуло дівча, — щоб мій друг був живим і здоровим. 

Спадкоємець голосно, дзвінко засміявся, перемагаючи біль. А потім раптом схаменувся й уважно подивився дівчинці в очі. На мить їй здалося, що його зіниці світяться. Але це була тільки мить. Потім він мовив: 

— Не турбуйся, Оленко. Мені відома твоя найзаповітніша мрія та бажання. І вони нині здійсняться. Я не можу прийняти від тебе таку велику жертву… Зрештою, смерть зовсім не страшна, якщо ти про неї знаєш заздалегідь. І якщо ти віриш. Головне — бути готовим зустріти її гідно, — знову трохи гордовито мовив хлопець.

— Не треба так говорити. Прошу тебе, Спадкоємець лісного палацу! Ваша Високосте, виконайте моє прохання! Я хочу бачити Вас живим!

— Не бійся. Ми залишимося друзями. Я перейду в інший світ. Це буде зовсім непомітно. А ти зустрінешся з татком і мамою. 

Хлопець не встиг промовити ці слова, як у нього за спиною пролунала мелодія дзвіночків з кінської упряжі. Вже за хвилину з ялинкового лісу визирнула трійка білих коней, запряжених у сани. А на них, вдягнені в кожухи, сиділи батько і мати дівчинки. Коні зробили коло галявиною і повернулися, щоб зручно їхати зворотною дорогою. Татко з мамою злізли із саней і також, не говорячи жодного слова, пильно спостерігали за дійством на галявині, наче очікуючи на якусь особливу подію. 

— Оленко, твої батьки вже тут. І ти зустріла їх тому, що у тебе добре та співчутливе серце, а ще світла, незаплямована злом, душа, — мовив Спадкоємець. — Дозволь мені зробити тобі ще один, особливий, подарунок, — хлопець дістав, сховану біля грудей, прозору, наче з кришталю, квітку, яка чарівно виблискувала у світлі місяця і зір.  

— Це крижана троянда. Візьми її до рук. Якщо вона не розтане — це означатиме, що ти назавжди зможеш лишитися зі своїми батьками, а також разом зі мною у нашому особливому світі добра і правдивої краси. Ми будемо завжди разом, — і хлопець, сказавши ці слова, простягнув, наче з кришталю, холодну квітку Оленці.

Вона обережно взяла її собі до рук. Потім дихнула на бутон прозорої крижаної троянди. Пари із вуст, як це буває узимку, не було. Оленка тільки і встигла захоплено мовити: «Ах!», адже побачила, що трояндові пелюстки почали розкриватися і червоніти, виблискуючи інеєм. Потім вона глянула на Спадкоємця лісного палацу і помітила, що його примружені повіки теж виблискують, припорошені легесенькими, сріблястими сніжинками.

— Троянда не тане! Вона наче жива! Це чудо! — проказала усміхнено дівчинка.

— Ходімо, Оленко, — хлопець зняв свою хутряну накидку і вдягнув їй на плечі, примовляючи — тут це мені вже не потрібне. Можеш нас не знайомити. Ми, — я і моя мати Капітоліна давно приятелюємо із твоїми батьками.

Дівчинка тим часом зробила легкий реверанс і погодилася взяти Спадкоємця під руку. І вони удвох рушили до саней із впряженою трійкою білих коней.

Вже за хвилину усі четверо, обіймаючись радо, мчали лісовою дорогою до скромного помешкання батьків Оленки, щоби разом розділити різдвяну трапезу.

Цієї морозяної ночі нікому не було холодно.

***

Наступного ранку у селищі, де жила дівчинка, усі мешканці спохватилися. Олексій, довідавшись, що сестричка зникла, негайно повернувся додому. Чоловіки зібралися гуртом і вирушили на пошуки зниклої дівчинки. Швидко натрапили на припорошений снігом слід. 

Він привів їх до галявини, посередині якої стирчав старезний пеньок. Біля нього команда рятівників знайшла замерзле тіло малого вовченяти, яке, схоже, померло від поранення рушницею. 

На цьому місці сліди Оленки обривалися. Наче її тут ніколи й не було.