33. Вітер

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ВІТЕР

Після того, як були відкриті діалектичні засоби препарування текстів, писати стало складно. Адже кожна теза може бути заперечена антитезою… Тому, очевидно, є потреба занурюватися у царину містики-таїни людини. Зовсім недавно я ішов по містку, який веде у парк. Раптом відчув подих вітру. Він був дуже незвичним, адже я примітив завдяки йому натяки гармонії оточуючого світу. Мені видалося, що цей вітер-промовець дивовижі почувань смертних здатен звертатися до людини своїм унікальним гомоном, який хтось іноді відчуває, а хтось — ні. 

Тепер, сидячи у кімнаті, пригадую історію про одного пророка, якому в тихому подиху вітру відкрилась Божа Присутність. Відтак, мої розмислення далеко не вперше торкаються мови вітру… Тоді я припустив би, що існує також і меланхолійна мова дощу, мова грому і блискавок, мова моря і лісу, віття якого гойдається-колишеться, і від того з'являється відчуття живого існуючого, майже мислячого. Адже коли людина має буттєву сопричасність до цих і тому подібних явищ, вона сама, певною мірою, змінюється з позицій самоусвідомлення. Природа здатна впливати на людину, на її внутрішній потенціал. Тому вповні існує змога вести річ про містику-таїну мови природного одкровення. Коли душа дотикається до нього, то збагачується смислоосяжними переживаннями сопричетності. Тож байдуже, що про це мовить діалектика, адже природа апелює вже не до раціональності свідомості, не до формул і логічних алгоритмів. Вона веде свою унікальну розмову з передчуттям людиною того, що не може бути повноцінно артикульоване, одначе до чого може бути буттєва сопричасність… 

Свого часу я мав нагоду мандрувати цією лісовою стежкою із ченцем-літнім священиком. Він декламував розкішні вірші, а я ледве встигав за його розмашистими кроками. Отець пригадував Григорія Сковороду, а також Сальвадора Далі, інших відомих людей. І в тих спогадах відчувалася претензія на вишуканість миттєвостей, у яких ми перебували. 

А й справді, Григорій Сковорода, — людина-природний філософ, особистість, що знайшла вимір мудрості в простоті. Та водночас, його твори мають загадки. Вони пропонують сенсотривання у прихованих образах. Філософ чудово володіє засобами красномовства, а ще у нього є відчуття живої сопричасності не тільки до свого народу, але також переживання краси і гармонії миттєвості, піднесеності фрагментарного тла буттєвості.

Сальвадор Далі теж говорить на мові образів. Його полотна сповнені смислозначимих кодів. І хоч він є заручником ідеологем свого часу, одначе художнику вдалося опанувати таїною мови образів і символів, що викликає своєрідне захоплення. По суті, ми зустрічаємося із двома містиками-митцями. Один із них апелює до розгадок царини буттєвості у слові-образі. Інший використовує для цього палітру барв. І це явище відбувається з багатьма напрямками культури, науки і мистецтва. Людина стає заручницею образу-символу, який трансформує уявлення в смислозначимі тайники. Останні стають загадкою для «непосвячених». Одначе, досить їх «розтлумачити», досить навчити цієї абетки — і людина поринає у світ розкриття прихованих сенсів, отримує здатність апелювати до всесвітньої авторитетної спадщини пізнавального процесу. 

Математика, фізика, хімія, в цілому, позитивізм-так звані, точні науки — вони теж ґрунтуються на здобутках споглядання-відчуття гармонії смислопоставання символьної царини. Згадаймо епоху нерозділених наук. Саме там, у тайні містичних озарінь, зароджуються перші символьні формулювання-натяки на відкриття законів природи. Вже потім, коли пройшли століття, люди отримали явище розділення-специфікації та ледь чи не протистояння гуманітарних наук і позитивістських, себто, точних наук, їхнього зорієнтованого формату пізнавальної царини. 

Та слід розуміти, що на фоні подиху вітру, який здатен «міняти людину» в середовищі осягання гармонії природи, — глибинно-сутнісно цих розділень зовсім не існує. Хоча таки присутнє бажання «препарування» буттєвості за допомогою пінцета, циркуля, чи то якихось новітніх приладів. Одначе, якщо мова заходить про людське побутування, про визначні події, про свято, зокрема, ми всі перетворюємося в обивателів, які здатні милуватися, наприклад, подарованими квітами, без жодного натяку «наукового осягнення» цього відчуття переживання гармонії моменту, до якого буваємо сопричасними. 

А й справді, чому людина милується подарованими квітами? Чому відчуття урочистості створюють запалені свічі, кришталевий і порцеляновий посуд? Гармонія акордів музичних інструментів?  Фасон одягу? Претензійність антуражу інтер'єру?

Хто здатен осягнути чи пояснити переживання піднесеності під час споглядання гірського краєвиду із мальовничими зеленими долинами, невеличкими помешканнями, розкиданими біля узлісся? Відтак, варто було би констатувати, що людина є саме містичною істотою. Для початку тому, що не спроможна «пояснювати» вповні узвичаєні речі, з яких здатні творитися вишукані миттєвості смислоосяжних вражень. 

Таїна людини, яка зустрілася на прогулянці містком із вітром, що прийшов з невідомості та полинув у неї, натякнувши раптом на розмислення, які лягли в основу створеного тексту, — цей задум Творця щодо свого творіння був і залишиться. Адже існує особистість у своєму унікальному становищі «творця» сенсів, осягнення буттєвих граней та устремлінь в невідомість з метою збагнути унікальні натяки сопричасності власної до царини існуючого. 

Вишукана прогулянка вдалася, бо мав місце певний задум щодо неї. Вона не одна з-поміж багатьох інших, які теж оповідають унікальні історії  існуючих невідомостей, що про них свідчить невловимий подих вітру, який приносить сенси і раптово зникає, залишивши людину в таїні натяку її умовно-осяжних самоти та водночас певної сопричасності іншим буттєвостям.