Рожевий сон

РОЖЕВИЙ СОН

Мені наснився дивний сон. Людина ішла містом невеличким, проминала будинки. Заходило сонце. Всюди кружляли ластівки, приспівуючи своїх чудних пісень, вони сиділи також на дротах стовпів. Усе навколо оповивала зеленість трав і дерев, усілякої квітучої рослинності, неподалік гралися дітлахи, бігали одне за одним, голосно сміялися. 

Людина повернула у черговий провулок та рушила далі, минаючи оселі безтурботних мешканців. Тут всюди панував мир і затишок. Так, наче це — якась інша земля. Її важко було впізнати і це місто, — його теж важко впізнати було. І навіть цих людей. Вони поставали у свідомості якимись іншими, незвично безтурботними, нічим не збентеженими. Перехожому видалося, що вони не поспішають, бо цей вечір ніколи не перейде у ніч. Сонце ніколи не сховається за обрієм. Його промені завжди надсилатимуть своє ніжне сяйво у простір обивательської узвичаєності, коли немає вже сенсу прагнути, немає смислу доводити комусь щось. 

А перехожий шукав, продовжував ходити цими вуличками, вдивлятися в обличчя незнайомців, намагатися знайти щось дуже важливе для себе. 

Він проминав паркани, металеві ошатні та дерев’яні скромні. Зустрічні проходили повз нього і не звертали уваги ніякої на нього. І він теж, ймовірно, не звертав би уваги. Однак, мусів, бо таки — шукав. Шукав…

Дуже важко описувати мир у місті. Важко описувати сон. Але такі міста є. Можливо, у якомусь незбагненному світі, до якого ідуть мандрівники. Вони пробираються до нього через хащі нерозуміння та власної спотвореної долі, а також багатьох інших життів. Йти тією дорогою дуже важко, бо щоденно доводиться переживати самого себе дуже глибоко і прикро, усвідомлюючи власну неймовірно ґрунтовну неспроможність претендувати на право оселитися у тому невеликому містечку із мешканцями великого миру. Вони надто просто живуть. Надто просто дихають. Надто просто закохуються і ненавидять. Надто просто промовляють слова, про які потім шкодують і не зізнаються про це нікому…

І… сонце… Вечірнє сонце освітлює ніжним сяйвом заграви цей світ великої недосконалості та безпечності, грайливого спокою благодушності, коли немає поспіху, немає категоричності, немає страху очікування незворотної пітьми, яка вкутує Всесвіт маленьких мешканців маленького містечка. Навіть немає визначних місць. Немає навіть претензії на вишуканість, окрім пафосу простецької презентабельності всюдисущого провінціалізму й міщанства. Тут гучні слова не прийняті. Тут виглядає дурно писати і мовити високим стилем, не прийнято переживати вишуканість бурхливих пристрастей. Хіба що глибоко-глибоко у підвалинах свідомості та камінних підмурках сердечної непоказності, невиразності. 

У маленькому провінційному містечку є дуже маленькі люди із дуже великим світом надзвичайної краси неспроможності подолати свою, самою природою подаровану, вишукану скромність. Вони навіть спотворюють слово для того, щоби те усміхнено гладило душу слухача, не бентежачи його, не ятрячи і не досягаючи, не ламаючи скрині зі скарбами сердечної чистоти, яка… замотана у якусь брудну ганчірочку, на самісінькому дні покоїться сундучка із талерами, що завжди добре пораховані. Над якими труситься і чахне маленьке і жалюгідне людське створіння. Береже їх. Одягає за їхню велику вартість свої ходячі мощики, натирає їх благовонними речовинами. Прикрашає стіни, прибирає килимами помешкання, дбає про інтер’єр, намагається привернути увагу до своєї тимчасової і зовсім несуттєвої респектабельності. 

Але щоби потрапити у це містечко, треба дуже багато пройти доріжок, продираючись через хащі нерозуміння і власної потворності…

Цей перехожий мандрівник знову зайшов у вуличку. І наблизився до огорожі. Металічної, дуже гарно оздобленої. Простір невеликого дворика, засадженого дивовижної краси рослинами, був увесь викладений червоно-сірими плитами. Тут стояв пам’ятник із рожевого граніту, надзвичайно вишукано змайстрований. На ньому не було викарбувано ніякої присвяти, ніякого імені. Якийсь безіменний і дуже красивий. Поряд мелодійно дзюркотав струмок. Вода стікала по невеликому, із чорного граніту, жолобку, а далі — на решітки, — у глибини землі. Також тут всюди дуже багато троянд, рожевих і червоних, білих. Вони росли кущами, а також покоїлися зрізаними біля безіменного пам’ятника. А ще їх тримали у руках люди, теж дуже красиві. Все навкруги оповивав смертельно удушливий аромат. І краса навколо, — вона теж була томно удушливою, непристойно демонстративною і зухвалою. Безіменно велично промовистою. 

Красиві люди навколо розмовляли й усміхалися. І наче не помічали усіх інших. Вони підходили до джерельця і пили із нього воду, набираючи її пригоршнями… Все тут оповите красивою задушливою мертвістю… Зрештою, не можна будувати могили, навіть із рожевого мармуру, серед … обивательських осель, серед цього незворушного спокою неприглядної непретензійності… 

Це був якийсь безіменний пам’ятник із якогось рожевого мармуру поряд із якимись дуже красивими людьми, яких оповивав смертельно-дурманячий трояндовий аромат. Монумент збудували якісь люди, із якогось містечка, із якихось незбагненних причин, з якоюсь незрозумілою метою. І це був якийсь дивний сон.