- Профілактика синдрому вигорання у медиків

Процеси соціально-економічних трансформацій, що відбуваються в нашій країні, сприяють змінам, які відображаються в усіх сферах життя, в тому числі й на ринку праці. Стає необхідним поглиблене вивчення феномену синдрому вигорання та профілактичних заходів щодо запобігання його виникнення.

Почуття емпатії для медичних працівників, без перебільшення, є необхідною професійною якістю. Та якщо проблеми пацієнтів сприймати як особисті, до того ж відчувати тиск власних проблем, яких у сучасному житті безліч, це виливається у надмірну втомлюваність та невдовзі проявляється у специфічному стані. Цей стан фізичного та емоційного виснаження внаслідок перевантаження та впливу стресів як у професійному, так і у повсякденному середовищі є синдромом вигорання. Останній виражається у підвищеній та хронічній втомлюваності, апатії, деструктивному реагуванні на стреси тощо (Самикіна Н., Сулицький В., 2004). Головною причиною синдрому вигорання вважається психологічна, душевна перевтома. Професія лікаря — одна з найважчих, але й найважливіших в соціальній сфері. Медичні працівники — представники професій «людина — людина», тому досить часто стають жертвами синдрому вигорання. Серед основних професійних чинників, що зумовлюють результати дії тривалого стресу, можна виділити значне емоційне насичення актів взаємодії з пацієнтами. Серед медичних спеціальностей є ряд галузей з більш високим ризиком цього прояву. До них належать психіатрія, наркологія та інші галузі медицини, де нерідко доводиться мати справу з агресивною поведінкою пацієнтів, часто контактувати з психоактивно залежними особами. Робота з людьми похилого віку, хронічно і смертельно хворими, які потребують постійного інтенсивного догляду, та новонародженими також пов’язана з підвищеним ризиком вигорання. Зважаючи на значне навантаження, особливо за кількістю пацієнтів, з якими працюють медсестри і лікарі, виявлено, що синдром вигорання проявляється неадекватним реагуванням на пацієнтів і колег, відсутністю емоційної залученості, втратою здатності до співпереживання пацієнтам, перевтомою, яка веде до редукції професійних обов’язків та негативного впливу роботи на особисте життя.

Людині завжди дуже потрібно мати і постійно підтримувати високу активність і витривалість при фізичних та розумових навантаженнях. Відомо, що ситуація чи то в суспільстві або в окремо взятому колективі завжди ґрунтується на стані та розвитку окремої особистості. Кожен член колективу або спільноти має здатність змінювати не лише свій власний маленький світ, а й вносити доволі суттєві зміни у соціальне середовище, що його оточує. Тобто кожна окрема людина має здатність в тій чи іншій мірі керувати (і власне керує) колективом або спільнотою шляхом керування власним внутрішнім світом. Такого роду вплив на оточення ми здійснюємо щодня, але не завжди це усвідомлюємо певною мірою, тим більше, що модель мислення «не ми такі, а таке життя» є досить поширеною та зручною, оскільки знімає з людини почуття власної внутрішньої відповідальності за своє благополуччя.

Народне прислів’я про те, що порятунок того, хто тоне, є справою його власних рук, на даному етапі розвитку нашого суспільства стає, як ніколи, доречним. Все більше людей приходять до висновку, що ніхто про них не подбає належним чином доти, поки вони не зроблять це самі. Питання лише в одному: як?

Не кожен має владу радикально змінювати світ навколо себе, але кожен може і повинен навести лад у своєму власному маленькому світі (сім’я, робоче місце тощо) та у власній душі. Для досягнення такої мети в процес включаються особистісні якості людини: самостійність, творче джерело, самодетермінація, самовдосконалення, які С.Л. Рубінштейн відносить до базових якостей особистості (Рубинштейн С.Л., 2006), але головною особистісною якістю є активність. А психологічна саморегуляція виступає як основний і необхідний атрибут успішної особистісної активності, що безпосередньо діє в напрямку збереження біологічного гомеостазу. Кожна людина від народження має здатність керувати своєю поведінкою, спираючись на власні потреби. Ця здатність називається саморегуляцією. На біологічному рівні саморегуляція реалізовується незалежно від волі та бажання людини, але на рівні спілкування, трудової діяльності ми можемо і повинні регулювати своє життя.

ПСИХОЛОГІЧНА САМОРЕГУЛЯЦІЯ

Місце і роль психологічної саморегуляції в житті людини досить очевидні за умови прийняття до уваги того, що практично все її життя виступає як множина форм діяльності, вчинків, комунікативних актів та інших форм цілеспрямованої активності (Рассказова Е.И., 2005). Від якісних характеристик процесу саморегуляції залежить успішність, продуктивність, надійність і кінцевий результат будь-якого акту цілеспрямованої активності. У вузько психологічному контексті саморегуляція трактується як системно організований процес ініціації, побудови, підтримки та управління всіма видами і формами зовнішньої та внутрішньої активності людини, рівноваги в системі організму. В сучасній психології існує чимало підходів і теоретичних концепцій щодо цього багатовимірного процесу (Чижма Д.М., 2008). Однак неперехідною залишається структурно-функціональна модель О.О. Конопкіна, на думку якого саморегуляція — це система взаємопов’язаних структурно-функціональних компонентів. А саме:

Мета. Будь-який регуляторний процес починається так чи інакше з формування мети — абстрактного відображення потреб і прагнень людини в кінцевому результаті.

Модель значимих умов відображає певне розуміння людини про умови, в яких відбувається ситуація та здійснюватиметься досягнення мети.

Програма виконавчих дій. План або визначений суб’єктом алгоритм дій, який, на його думку, потрібний для досягнення мети.

Система суб’єктивних критеріїв успішності. Будь-яка сформована мета та її досягнення людиною супроводжується оцінюванням успішності за допомогою власних і унікальних для кожної людини критеріїв.

Контроль та оцінка результатів. Без цієї складової неможливий будь-який усвідомлений процес життєдіяльності, оскільки на цьому етапі отримується та обробляється інформація про досягнення чи недосягнення мети.

Рішення про корекцію. Завершальний етап саморегулювання, що передбачає можливу перебудову всієї регуляторної системи, якщо досягнута мета не відповідає суб’єктивним критеріям успішності (Конопкин О.А., 1995).

Життя людини, її діяльність і взаємовідносини з оточенням — складний та багатовимірний процес, але якщо розглядати всі події та ситуації більш детально, то можна побачити реальне втілення вищеописаної послідовності на різних етапах. Порушення цієї послідовності, розладнання окремих її ланок поряд із несприятливими зовнішніми умовами і є першопричиною проблем у професійній діяльності.

САМОСТІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЛАСНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

При дослідженні синдрому вигорання багатьма дослідниками (Орел В.Е., 2001; Aiken H.L. et al., 2002; Елдышова О.А., 2006; Сидоров П.И., 2007) встановлено, що синдром виникає там, де існує хаос. Тобто де немає чітких посадових інструкцій та планування діяльності. Звичайно, в клінічній практиці, яка нерідко супроводжується форс-мажорними обставинами, створення чіткого планування, м’яко кажучи, ускладнюється. Але, як зазначено вище, для профілактики вигорання важливим є наведення перш за все ладу у власному особистісному світі.

Перша і необхідна умова успішної та невиснажливої трудової діяльності — чітке визначення її цілей. Починаючи робочий день, необхідно чітко визначити ті результати, в досягненні яких є потреба впродовж цього дня. Це можуть бути як конкретні результати професійної діяльності (зміни стану пацієнтів, етапи роботи з документацією тощо), так і результати щодо перебігу робочого графіка. У пригоді тут можуть стати як звичайна уява, так і ручка з папером (наприклад у вигляді планера-нотатника).

Визначивши мету (бажані результати) власної трудової активності, необхідно також чітко окреслити поточну ситуацію. Чим більше нюансів перебуватиме в полі зору, тим краще. Основним гаслом тут буде: будь-яке глобальне явище складається з дрібниць. Хоча при оцінці цих дрібниць не варто забувати і про загальну картину, з якою, власне, і доводиться мати справу в кінцевому результаті.

Маючи в своєму арсеналі мету і оцінивши умови, можна і потрібно визначити програму дій та засоби для їх здійснення протягом робочого дня. Важливо, щоб ця програма була чіткою, конкретною та послідовною. Чітке окреслення подумки або на папері власних дій збереже не лише від викликаного втомою та напруженням забування, але й сприятиме більш спокійному та послідовному виконанню трудових завдань.

Відомий крилатий вислів застерігає: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Помилково було б вважати, що все, що ми окреслюємо в уяві або ж на папері, цілком і повністю реалізується в нашому житті. Навпаки — майже завжди мають місце форс-мажорні обставини, які доволі важко врахувати, плануючи власну діяльність. Саме з цієї причини не менш фундаментальною та необхідною, ніж мета, є ефективна та своєчасна корекція власних дій, а нерідко і власних цілей. Якщо на шляху трапляються складнощі та проблеми — це найперший сигнал про необхідність змін засобів та шляхів досягнення поставленої мети.

РОБОТА І ВІДПОЧИНОК

Ні для кого не секрет, що робота, навіть та, яка є покликанням людини, має здатність виснажувати. Однак емоції, навіть позитивні, виснажують організм і особливо нервову систему набагато відчутніше, ніж найнапруженіша фізична чи розумова праця (Трунов Д. О., 2004). Тому з часом представники багатьох професій, не виключаючи і лікарів, ризикують вигоріти через певний час трудової діяльності, але й повна відсутність можливості працювати має деструктивний вплив на особистість. Основою працездатності та збереження власного здоров’я під час професійної активності є планомірний розподіл праці та відпочинку. Це стосується не лише вихідних та робочих днів або ж обідніх перерв чи кава-брейків. Важливим є не тривалість відпочинку, а його якість та періодичність.

Основним компонентом відпочинку у напруженій трудовій діяльності виступає розслаблення, або релаксація — глибоке м’язове розслаблення, що супроводжується зняттям психологічного напруження (Менделевич В.Д., 2005). В нормальних умовах як тривалий, так і короткочасний відпочинок супроводжується релаксацією, що власне і визначає його якість. На рівні свідомої активності релаксації сприяє повне мисленнєве відволікання від роботи. На фізіологічному рівні процеси, що відповідають за релаксацію, не є підконтрольними волі та бажанням людини, але це не означає, що людина не може керувати цими процесами.

Та що робити, якщо організм після тривалого перебування у напружених трудових умовах не може розслабитися? Така ситуація досить поширена серед представників багатьох професій і призводить до виникнення м’язових спазмів та блоків переважно в ділянці грудного відділу хребта, провокуючи розвиток остеохондрозу, сприяє відмиранню нервових клітин, прискорює дегенеративні процеси в організмі тощо.

Під час 5- чи 10-хвилинної перерви або ж під час відносно тривалої обідньої перерви для підсилення якості відпочинку дуже доречно зробити декілька простих вправ, які не потребують особливих умов для їх виконання, але допоможуть розслабити м’язи шиї, рухові м’язи очей, органи дихання, м’язи спини та кінцівок.

Головною умовою якісного відпочинку є повне розслаблення та відволікання від роботи:

• Сядьте на край стільця, вирівняйте спину і декілька разів пообертайте головою в різних напрямах, щосили витягуючи шию.

• Піднімайте та опускайте плечі, послідовно супроводжуючи виконання вправи колоподібними рухами плечей.

• Опустіть руки, стискаючи та розслабляючи пальці, послідовно супроводжуючи виконання вправи колоподібними рухами кистей рук.

• Міцно закрийте очі, потім розслабте повіки та зробіть колоподібні рухи очима в обох напрямках послідовно.

• Під столом підніміть ноги та, не опускаючи їх, пообертайте стопами послідовно в обох напрямках.

Стежте за тим, щоб приміщення, де ви працюєте, регулярно провітрювалося. Недостатність свіжого повітря викликає гіпоксію, яка супроводжується сонливістю та головним болем.

Доведено, що при прослуховуванні класичної музики покращується робота мозку, особливо якщо вона звучить негучно. Сильні, металеві звуки пригнічують нервову систему.

В неробочий час різноманітні водні процедури також можна широко використовувати для сприяння загальній релаксації.

Техніка дихальної релаксації. Ця методика (Сандомирский М.Е., 2005) є засобом, призначеним для екстреного та експрес-застосування, тому дає швидкий ефект. Для виконання необхідно виділити досить незначну кількість часу та виконувати цей прийом не лише в ситуаціях дискомфорту та напруження, але й протягом дня декілька разів (до 10–15), приділяючи максимум 1 хв. Тобто відволікаючись від роботи лише на 1 хв, ви полегшуєте свою свідомість, звільняючи її від поточних справ на певний час, стимулюєте розслаблення м’язів, а це сприяє відновленню сил та збереженню працездатності.

При першому виконанні потрібно сісти та прийняти найбільш зручну позу. Одну руку тримаємо в зоні пупка, а іншу на грудях (цю частину потрібно виконувати лише на початку опанування технікою при першому виконанні, для того щоб запам’ятати правильну послідовність дихальних рухів та адекватні відчуття). Робимо глибокий вдих, на початку якого трохи випинаємо живіт уперед, а потім здіймаємо груди (здійснюючи таким чином хвилеподібні рухи). Вдих має тривати не менше 2 с. Далі затримуємо дихання на 1–2 с. Видихаємо повільно та плавно не менш як протягом 3 с (видих обов’язково має бути довшим за вдих!). Далі знову, без паузи, йде глибокий хвилеподібний вдих, й цикл починає повторюватися. Необхідно здійснити 2–3 подібних цикли дихання (максимум 5 циклів за один підхід). Рекомендації щодо застосування. Не слід намагатися виконати техніку максимально досконало з першого разу. Вправа буде корисною, навіть якщо її виконання не буде ідеальним. Необхідно знати, що у деяких випадках при виконанні техніки може виникнути легке запаморочення. Це залежить від індивідуальних особливостей. У цьому разі потрібно просто скоротити кількість циклів, виконуваних за один підхід.

Виконувати техніку необхідно в моменти емоційного збудження, у стані напруженості, при виникненні сильного серцебиття під час сильних переживань, для зменшення втомленості після роботи, за наявності конфліктних ситуацій для збереження спокою.

ВИСНОВКИ

Особисте душевне благополуччя людини значною мірою залежить від того, як вона керує своїми почуттями, думками та поведінкою. Психологічна саморегуляція не змінює навколишній світ людини, але змінює та організовує саму людину в потрібному їй напрямку. Адже відомо, що вплив будь-якої події на людину залежить не стільки від характеру самої події, скільки від глибини її переживання. Сильний інтелект, толерантність, духовна витривалість у досконалому володінні своїми емоціями, настроями та вчинками — всі ці якості не допускають схильності до синдрому вигорання. Якщо психологічної енергії у людини достатньо і духовна витривалість висока, то на неї не діють дрібні казуси та непорозуміння, при яких люди зі слабкою духовністю та слабким психічним здоров’ям виходять із рівноваги.

Сучасними психологами та лікарями розроблено чимало технік, прийомів та програм психологічної саморегуляції, більш детальне та обширне описання яких неможливе у межах однієї роботи. До них належать техніки аутотренінгу, програми особистісного розвитку, психотерапевтичні методи (арт-терапія, музикотерапія тощо) та безліч іншого. Але які б техніки не застосовувала людина, все починається з почуття відповідальності за свою долю та прагнення до змін на краще шляхом керування собою та власним життям.

Шелков Валентин Юрійович,

Інститут психології ім. Г.С. Костюка Академії педагогічних наук України, Київ

Посилання

• • 1. Елдышова О.А. (2006) Профессиональное выгорание в помогающих профессиях. Роль служб экстренной психологической помощи по телефону в решении проблемы сиротства в России: I Международная конференция детских телефонов доверия 17–18 ноября 2006 г.: Сб. статей выступлений. Москва, с. 38–41.

  • 2. Конопкин О.А. (1995) Психическая саморегуляция произвольной активности человека (структурно-функциональный аспект). Вопр. психологии, 1: 5–12.

  • 3. Менделевич В.Д. (2005) Клиническая и медицинская психология. МЕДпресс-информ, Москва, 432 с.

  • 4. Орел В.Е. (2001) Феномен выгорания в зарубежной психологии: Эмпирические исследования и перспективы. Психол. журн., 22(1): 158.

  • 5. Рассказова Е.И. (2005) Психологические ресурсы саморегуляции и реабилитации личности в экстремальных условиях. Личность в экстремальных условиях. Материалы международной научно-практической конференции. Ч. 1. Изд-во КамГУ, Петропавловск-Камчатский, с. 100–103.

  • 6. Рубинштейн С.Л. (2006) Основы общей психологии. Питер, Санкт-Петербург, 713 с.

  • 7. Самикіна Н., Сулицький В. (2004) Синдром вигоряння у працівників пенітенціарної системи. Соціальна психологія, 4(6): 43–48.

  • 8. Сандомирский М.Е. (2005) Психосоматика и телесная психотерапия: Практическое руководство. Независимая фирма «Класс», Москва, 592 с.

  • 9. Сидоров П.И. (2007) Синдром эмоционального выгорания (лекция). Междунар. неврол. журн., 1(11): 129–140.

  • 10. Трунов Д.О. (2004) И снова о «профессиональной деформации». Психологическая газета, 6: 32–34.

  • 11. Чижма Д.М. (2008) Аналіз теоретичних підходів до проблеми саморегуляції особистості. В кн.: С.Д. Максименко (ред.) Актуальні проблеми психології. Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Т. Х, вип. 4. Київ, с. 333–340.

  • 12. Aiken L.H., Clarke S.P., Sloane D.M. et al. (2002) Hospital nurse staffing and patient mortality, nurse burnout and job dissatisfaction. JAMA, 288(161).

Український медичний часопис