Право пацієнта на відмову від лікування у невідкладних випадках
Повага до автономії пацієнта має вирішальне значення в сучасній медичній етиці та втілюється у вимозі інформованої згоди на будь-яке медичне втручання. Нині остаточно визнано цінність поглядів пацієнтів, їхніх переваг, сумнівів та бажань, особливо у сфері прийняття важливих рішень, пов’язаних із лікуванням.
Проте часто лікарі вважають, що пацієнти не мають права відмовитися від лікування, яке є необхідним за життєвими показниками. Чи так це насправді?
Медицина як практика лікування однією людиною іншої є одним з найстаріших видів діяльності. Проте тривалий час панівною була патерналістська модель взаємовідносин лікаря і пацієнта, і вона досить ефективно функціонувала в умовах обмежених медичних технологій. Наприклад, у нашій країні аж до кінця минулого століття ініціатива при виборі методу лікування здебільшого належала лікареві, а правовідносини, що виникали у процесі лікування, регулювалися в основному нормами медичної етики та адміністративного права.
На сьогодні право на вибір методів лікування та згоду на медичне втручання є одним із фундаментальних прав людини. Сучасна доктрина інформованої згоди пацієнта заснована на принципі поваги до гідності людини, її права на самовизначення та самостійне прийняття рішень щодо важливих питань життя та здоров’я. Європейська концепція прав пацієнтів, до якої прагне долучитися й Україна, грунтується на важливих положеннях правових актів, визнаних на світовому рівні.
Так, метою Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта у Європі (далі — Декларація) стало напрацювання єдиної послідовної концепції у сфері взаємовідносин «пацієнт — медицина».
Основоположними індивідуальними правами пацієнтів визнані права на:
повагу до власної особистості (п. 1.1 Декларації);
самовизначення (п. 1.2 Декларації);
збереження фізичної та психічної цілісності (п. 1.3 Декларації);
невтручання у приватне життя, конфіденційність та релігійні переконання і моральні цінності (п. 1.5 Декларації).
Європейська концепція прав пацієнта грунтується на його згоді на ті чи ті методи лікування, що реалізується у таких положеннях: інформована усвідомлена згода є попередньою умовою будь-якого медичного втручання; пацієнт має право відмовитися від медичного втручання чи призупинити його проведення; наслідки відмови необхідно роз’яснити пацієнту.
Вагомим кроком на шляху до формування та запровадження європейських правових стандартів у галузі прав пацієнтів стало ініціювання Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенції про права людини та біомедицину, ратифікованої Україною (далі — Конвенція). Основною метою Конвенції, що окреслена в її статті 1, є захист гідності, недоторканості, прав і свобод людини у сфері біології та медицини.
Поштовхом для прийняття цієї видатної угоди стали наявні загрози для гідності та прав людини у зв’язку із неналежним використанням досягнень біології та медицини, а також усвідомлення потреби охороняти гідність та основні права і свободи учасників правовідносин у сфері медицини. Конвенція стала свідченням визнання юридичного статусу пацієнта як суб’єкта права на вибір методів лікування в європейській юрисдикції. Відповідно, права пацієнта набули статусу юридичного обов’язку для держав стосовно їх забезпечення та захисту.
Основою правомірності відносин із приводу медичного втручання визнано загальне правило згоди, що закріплене у статті 5 Конвенції:
«Будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету, характер втручання, а також про його наслідки та ризики. Відповідна особа у будь-який час може безперешкодно відкликати свою згоду».
Наведені положення складають золотий стандарт європейського правового статусу особи підчас медичного втручання. Основний принцип європейського приватного права стосовно правосуб’єктності пацієнтів полягає в тому, що нікого не може бути піддано медичному втручанню без його згоди.
Правило згоди як право пацієнта погодитися на медичне втручання або відмовитися від лікування (окремого методу або взагалі від усякого) стало віднині юридичною гарантією автономії особи в умовах медичного втручання в європейській правовій традиції. На практиці це положення слід розуміти у такий спосіб, що людина як пацієнт має безумовне право на вибір методів лікування та на відмову від втручання, що викликає порушення цілісності її тіла та духовності її особистості, а зроблений вибір повинен поважатися та враховуватися з боку медичних працівників. Сутність права пацієнта на згоду на медичне втручання полягає в тому, що будь-яке медичне втручання в організм людини можливе тільки за умови отримання від пацієнта інформованої добровільної згоди на нього. Правове поняття «згода» передбачає, що вона має бути свідомою та інформованою. Інакше дії медичного працівника можна розцінити як насилля над особою та нанесення тілесних ушкоджень. Принцип добровільності, який має втілюватися у всіх медичних процедурах за винятком обставин, спеціально вказаних у нормах законодавства, означає відсутність будь-яких форм прямого на непрямого тиску на процес та результат прийняття рішень.
Добровільність згоди означає також правову можливість для пацієнта відмовитися від медичного втручання та у будь-який момент відкликати згоду (за винятком певних обставин, зокрема, в клінічних умовах вже початого медичного втручання та неможливості його призупинення без важких наслідків для життя та здоров’я пацієнта та в інших випадках, передбачених спеціальними нормами).
В Україні також умовою правомірності проведення будь-якого медичного втручання є добровільна інформована згода пацієнта. Принцип інформованої згоди відображений у вітчизняному законодавстві, зокрема, у статті 28 Конституції України, в якій йдеться, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Права пацієнтів в Україні грунтуються на таких законодавчо визначених складових, як право на вибір закладу охорони здоров’я, лікаря, методів лікування, на відмову від лікування, які закріплені у статі 284 Цивільного кодексу України (ЦК). Зокрема, у статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 № 2801-XII (далі — Основи законодавства) передбачено, що згода інформованого відповідно до статті 39 Основ законодавства пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування.
Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності, усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Отже, право погодитися на медичне втручання або відмовитися від окремих методів лікування в Україні є законно визнаним правом пацієнта.
Проте законодавство передбачає окремі винятки, зокрема, у невідкладних випадках, тобто за наявності реальної загрози життю хворої особи. Відповідно до пункту 5 статті 284 ЦК у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. Цю норму продубльовано і у статті 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 № 1007-XIV:
у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна. Чи можна трактувати ці положення законодавства так, що лише факт загрозливої для життя ситуації є підставою для медичного втручання без згоди пацієнта, можливо, навіть всупереч його волі?
Очевидно, що так. Чимало лікарів вважають, що клятва Гіппократа та Кодекс медичної етики зобов’язують діяти на благо пацієнта, тож, якщо за оцінкою лікаря відмова від проведення маніпуляцій або госпіталізації загрожує життю пацієнта, то необхідні медичні заходи все ж потрібно здійснити.
Цю думку поділяють і деякі українські вчені. Утім, потрібно наголосити: якщо пацієнт перебуває у стані безпорадності, то це не означає, що ситуація стає автоматично винятковою, такою, в якій його воля не має жодного значення.
Також це не означає, що до пацієнта можна застосовувати всі ті медичні методи, які вважають доцільними лікарі. Якщо, наприклад, лікарю відомо або він дізнався, що пацієнт ні в якому разі не погоджується на лікування, скажімо, із використанням фетальних матеріалів, трансплантації, цільної крові тощо, то медичний працівник не повинен нехтувати такими розпорядженнями пацієнта. Для подібних випадків можна використовувати аналогію закону, зокрема, частину 3 статті 43 щодо письмового підтвердження відсутності згоди пацієнта, а також статтю 44 Основ законодавства, в якій передбачено обов’язкову наявність письмової згоди пацієнта та, в окремих випадках, батьків/законних представників щодо застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів.