Від теплого слова народжується нове життя

Мабуть, у кожного фахівця є наболілі теми, які так чи інакше пов’язані з його роботою. «ВЗ» вирішила започаткувати нову рубрику — своєрідний лікарський блог, де кожен бажаючий може висловити й аргументувати свою думку. Почати вирішили з найважливішого: першим було слово!Хочу порушити важливе питання, що стає каменем спотикання будь-якої терапії. Усі лікарі знають вислів «Non nocere!» («Не зашкодь!»), але, на жаль, далеко не всі усвідомлюють, наскільки важливе слово і як ним можна зашкодити навіть тоді, коли формально все зроблено правильно й лікування призначене за протоколом. Не можна бути гарним лікарем і не усвідомлювати, що принаймні половина (коли не більше!) успіху лікування залежить від рівня комунікації «лікар-пацієнт». Досвідчений ескулап будь-якого фаху мусить чути навіть те, про що хворий мовчить. Інколи доволі складно встановити такий контакт, однак без нього жодні формальні призначення не будуть ефективними. Дуже добре, якщо за роки спілкування з пацієнтом лікарю вдається вибудувати такі стосунки, коли не потрібно доводити та пояснювати кожну свою дію чи призначення, коли хворий сприймає їх як керівництво до дії, бо повністю довіряє своєму лікарю. Окрема категорія пацієнтів — лікарі, але це правило працює і з ними. Як приклад, можу навести власні пологи: я народжувала втретє в того самого спеціаліста, та коли вона намагалась за звичкою обговорити зі мною свої дії, я її зупиняла й казала: «Я тут жінка, я народжую, а ви лікар і робіть мовчки все те, що вважаєте за потрібне». Зрозуміло, такі стосунки складаються роками, але працювати над побудовою фундаменту довіри варто з першої зустрічі.

Комунікація «лікар-пацієнт» може бути як інтуїтивним даром лікаря, так і вмінням, котре можна опанувати з роками. Одне напевне — має бути щире бажання достукатись до кожної людини. На жаль, у виші ніхто цьому не вчить. На мою думку, до кожного пацієнта слід ставитися так, як ти хотів би, щоб поставилися до тебе й твоїх родичів. Важливі, звісно, професіональні якості, але не менш важливо бути чесною і щирою людиною. Звичайно, ідеальні стосунки складаються не з усіма, але з роками я зрозуміла, що не можна бути для всіх хорошою. І це усвідомлення також допомагає в роботі.

Останніми роками правила ринку (зокрема поява приватних клінік) змінили ситуацію. Пацієнт перетворився на клієнта, став більш вибаг­ливим, а лікарі мусили стати більш відповідальними. Але, на жаль, ця ситуація дещо спотворюється багаторічним конфліктом сторін: пацієнти в нас не звикли поважати лікарів, а деякі лікарі вважають, що не повин­ні спускатися з Олімпу для спілкування, бо слово Бога має бути законом і керівництвом до дії, а не предметом для обговорень. І коли в одному кабінеті сходяться дві такі особистості, то вибух неминучий. Сподіватися, що сама по собі наявність приватних клінік виправить ці викривлення, — утопія. Тут потрібна копітка багаторічна робота як лікарів, так і їх керівників та пацієнтів. Але правила ринку й закордонний досвід доводять: з великої кількості платних клінік залишаться лише ті, які найбільш вдало побудують стосунки зі своїми пацієнтами.

Найтиповіша помилка пострадянських лікарів — ставлення до хворих як до людей «другого сорту», що повинні без жодного заперечення виконувати призначення та не забувати дякувати, і бажано не лише словами. Лікарі не звикли бачити в пацієнтах рівних собі, не хочуть докладати зусиль і витрачати час на пояснення суті захворювання та змісту призначень. Багато хто й досі не усвідомлює, що перемогти в боротьбі за здоров’я і життя можна лише тоді, коли хворий стає партнером лікаря, а приниження робить його супротивником. Інша крайність, як на мою думку, ще гірша: це фамільярність і «сюсюкання». Хіба до партнера звертаються: «Зайчику, що трапилось?» або «Мамашо, слухайте мене уважно!»? Це також демонстрація зухвальства по відношенню до пацієнта.

Щиро вважаю: залякування і зневага повинні зникнути разом з радянською медициною, адже це саме її методи. Однак, на жаль, вони й досі живуть, навіть серед молодих лікарів, які народилися й вчилися уже в часи незалежності. Чому ж ці недоліки виявилися такими живучими? Корінь зла, мабуть, таки в небажанні або невмінні буду

вати комунікації. Деякі лікарі вважають, що головне — це серйозно пацієнта налякати, тоді він стане слухняним і не буде заважати в процесі лікування, а потім ще й «дякую» скаже своєму псевдорятівнику. Однак сьогодні, коли майже в кожному селі люди мають вільний доступ до мережі інтернет, цей механізм не спрацьовує. Більше того, інколи тиск на пацієнта змушує його вдаватися до онлайн-консультацій, спілкування на форумах, спростовування діагнозів і пошуку інших лікарів, принаймні з іншою манерою спілкування.

Так, інколи «підкований» інтернетом пацієнт сперечається з лікарем щодо методики лікування. Пот­рібно прийняти це як факт. Майже всі пацієнти сьогодні приходять з готовими діагнозами й пропозиціями щодо лікування. Я завжди роб­лю комплімент і дякую за копітку роботу, але прошу дати мені можливість самій розібратися в проблемі й вислухати скарги, зібрати анамнез, оглянути, а вже потім обговорюю діагнози. Зазвичай однієї подяки за роботу з літературою буває достатньо, щоб пацієнт пригальмував і надав можливість зробити стосовно його стану власні висновки.

І ще важливо усвідомити: не буває дурних запитань, існують лише дурні відповіді. Коли пацієнт ставить запитання, то це означає, що йому важливо розібратися. На них слід завжди відповідати — з повагою та терпінням. Інколи готової відповіді немає, тоді не треба соромитися, просто відкладіть відповідь до наступного разу. Аргументацією може бути: «Я повинен почитати», «Мені потрібно порадитись з колегами», «Ми повернемось до цього після отримання результатів обстеження» тощо. Занадто обіз­нані пацієнти — твердий горішок на початку, але якщо вдасться його розкусити, вони стають найгарячішими шанувальниками!

Закінчити хочу тим самим, із чого починала: про важливість слова. Наведу приклад з власної практики. Звернулась якось до мене з проблемою багаторічної неплідності одна пара: обидва дивилися один на одного так, що мурахи по шкірі, та завжди приходили на консультацію разом. Здаємо аналізи — наче все добре в обох, причина незрозуміла. І ось на третю чи четверту консультацію жінка приходить сама, плаче й зізнається: у 17 років зробила аборт, про що страшенно шкодує, ночами не спить. Вона впевнена — саме той аборт у всьому винен. Звичайно, коханий нічого не знає. Довго розмовляємо, пояснюю, що потрібно якось порозумітися із собою й пробачити себе: проговорити це із психологом чи духівником. Слід усвідомити, що повернути час назад і щось змінити в минулому неможливо, й нарешті вибачити себе. Жінка пішла вже без сліз. Через місяць повернулись удвох: усміхнені та щасливі, з позитивним тестом на вагітність. Жодних ліків призначено не було, а від душевної розмови зародилося нове життя!

Кандидат медичних наук Тетяна Попова