Embedded Files
Вітчизняне законодавство передбачає певні правила щодо розголошення лікарської таємниці та відповідальність за порушення цих правил, про що має знати кожен медичний працівник .
Обов’язок лікаря зберігати лікарську таємницю задекларовано абзацами 45 Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України від 15.06.1992 № 349.
Лікар має дотримуватися правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому. Так, медичні працівники не мають права розголошувати інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимний і сімейний боки життя особи, крім передбачених законодавчими актами випадків (стаття 40 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Використовуючи відомості, що становлять лікарську таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, має бути забезпечена анонімність пацієнта.
Розголошення лікарської таємниці Статтею 32 та частиною третьою статті 34 Конституції України передбачено умови, за яких відомості, що становлять лікарську таємницю, можуть бути розголошені, а саме:
в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини,
територіальної цілісності або громадського порядку,
з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей,
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно,
для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Крім того, батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного (частина 2 статті 285 ЦКУ, частина 2 статті 39 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Також законодавством встановлено, що у разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ним фізичні особи мають право ознайомлюватися з висновками щодо причин смерті (частина 4 статті 285 ЦКУ, частина 5 статті 39 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Результати медичного обстеження дозволено повідомляти нареченим (частина 4 статті 30 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-III).
Посилені гарантії захисту лікарської таємниці встановлені щодо інформації про психічний стан пацієнтів, а також щодо обстеження на наявність ВІЛ-інфекції чи інших важких, невиліковних чи небезпечних інфекційних хвороб.
Відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника можна передавати для:
- організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;
- провадження досудового розслідування або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду (частина 4 статті 6 ЗУ «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489-III).
Законодавство України передбачає відповідальність за порушення правил щодо розголошення лікарської таємниці.
Зокрема, відповідно до статей 145 та 132 Кримінального кодексу України, кримінальними діяннями визнають:
умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки;
розголошення службовою особою медичного закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків.
Правила розпорядження даними, які становлять лікарську таємницю, та інформацією для пацієнта також задекларовані на міжнародному рівні:
- у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї, прийнятій на 2ій Генеральній Асамблеї Всесвітньої медичної асоціації (вересень 1948 року);
- у Міжнародному кодексі медичної етики, прийнятому 3-ю Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації (жовтень 1949 року);
- у Положенні про захист прав та конфіденційності пацієнта, прийнятому 45-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (жовтень 1993 року);
- у Положенні та поглядах Всесвітньої психіатричної асоціації про права і юридичний захист психічно хворих, прийнятих Генеральною асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації на VIII Всесвітньому конгресі із психіатрії (жовтень 1989 року);
- у Гавайській декларації Всесвітньої психіатричної асоціації, схваленій Генеральною асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації (липень 1983 року);
- у Резолюції 46/119 «Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги», прийнятій Генеральною асамблеєю ООН (лютий 1992 року);
- у Рекомендаціях 818 (1977) щодо ситуації з психічними захворюваннями, прийнятих Парламентською асамблеєю Ради Європи (жовтень 1977 року);
- у Рекомендаціях Комітету міністрів державамучасницям стосовно правового захисту осіб, які страждають на психічні захворювання та примусово утримуються як пацієнти (лютий 1983 року).
Інформація про лікування особи у наркологічному закладі може бути надана тільки правоохоронним органам у разі притягнення цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності (частина 5 статті 14 ЗУ «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15.02.1995 № 62/95-ВР).
Деякі нормативно-правові акти передбачають прямий обов’язок медичних закладів та працівників повідомити третім особам відомості, що становлять лікарську таємницю. Зокрема, працівники центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства у сім’ї мають повідомити про вчинене насильство у сім’ї уповноваженим підрозділам органів внутрішніх справ.
Page updated
Google Sites
Report abuse