"Гроші — за пацієнтом: чарівний клубок чи український лабіринт?"

Юрій ЛАЗАРЧУК,

головний лікар КНП

«Міська комунальна лікарня №3»

Запровадити принцип «гроші йдуть за пацієнтом» в Україні цілком реально, але механізму його реалізації поки що не запропоновано. Натомість чуємо лише гасла. Відповідні законопроекти щодо змін в охороні здоров’я досі перебувають на розгляді Верховної Ради України, лише один з них («Про автономізацію лікувальних закладів») пройшов перші слухання. Ті кошти (210 грн), що планується «відправити» за пацієнтом, отримає лише первинна ланка, і на них не можна повноцінно обстежити хворого, проконсультувати у фахівців вторинного чи третинного рівня. Тому ці гроші, як і раніше, підуть на утримання первинної ланки: на зарплату лікаря загальної практики-сімейної медицини, його помічників, оплату комунальних послуг.

Як усе має бути насправді? Пацієнт звертається до сімейного лікаря, той вирішує, чи зможе самостійно надати всю необхідну допомогу, чи хворому потрібна консультація вузького спеціаліста. Якщо впорається сам, виписує пацієнту ліки (при цьому працює система реімбурсації). Коли ні — направляє його до вузького спеціаліста, консультацію якого відшкодовуватимуть зовсім з інших джерел, а не за рахунок згаданих 210 грн. Цим зай­матиметься Національна служба здоров’я України. Однак цього не можна зробити, не порахувавши вартості медичних послуг на вторинному та третинному рівнях. Натомість до цього часу навіть відповідної методики не затверджено, тому всі гадають, що ж можна зробити для пацієнта за ті 210 грн, які «за ним прийдуть». Та нічого!

Ще у 2011 році наказом МОЗ України було затверджено порядок організації медичного обслуговування та направлення пацієнтів до закладів охорони здоров’я, що надають вторинну і третинну високоспеціалізовану допомогу, де чітко прописано, у яких випадках хворого спрямовують на вищий рівень за направленням лікаря. Коли ж пацієнт сам вирішив звернутися до вузького фахівця, то за його консультацію він має сплатити самос­тійно. Тож потрібно чітко розмежувати, які послуги держава гарантує як безоплатні, які співфінансує, а що ляже на плечі пацієнта. На сьогодні терміни «безоплатна» і «безкош­товна» медична допомога в Україні чомусь стали синонімами, хоча це два різні поняття.

Безоплатно — не означає безкоштовно. Тому гроші за пацієнта держава має спрямовувати туди, куди він звертається — незалежно від того, це державний, відомчий чи приватний медичний заклад. У своїй лікарні ми запровадили і вже застосовуємо власну систему розрахунку платних послуг, плануємо розширення їх переліку. Впевнені, що із запровадженням системи відшкодування вартості медичних пос­луг розпочнеться вихід галузі з кризи.

Всеукраїнська газета Ваше здоров'я