ЛІКАР І ПАЦІЄНТ: ПСИХОЛОГІЧНІ ТИПИ ПАЦІЄНТІВ

І.С.Тимків, М. В.Близнюк, І. Т.Гавриш, І. В.Тимків, Н. І.Ромаш, О. З.ВенгровичРезюмеБесіда з пацієнтом не повинна обмежуватися лише з’ясуванням скарг і даних анамнезу - вона обов’язково повинна забезпечити дослідження проблеми пацієнта. Лікар повинен визначити, що є основним мотивом візиту до нього пацієнта, а в основі цього лежить вміння спілкуватися, тобто володіння не лише теоретичними аспектами спілкування, а й прикладними, які необхідні в безпосередній практиці діяльності лікаря. Для того, щоб процес взаємин пацієнта і лікаря був ефективним, необхідно пізнати психологічні основи подібної взаємодії: мотиви і цінності лікаря, його уявлення про “ідеального пацієнта”, а також очікування самого пацієнта від поведінки лікаря, процесу діагностики та лікування.Проблема співпраці лікаря і хворого дуже важлива для всіх спеціальностей. Цікавий той факт, що частота випадків недостатньої співпраці хворого з лікарем має тенденцію до зростання паралельно прогресу в області діагностики і ліку­вання, значною мірою нівелюючи досягнення останніх [1]. В умовах страхової медицини, жорсткої конкуренції на ринку медичних послуг, психологічна підготовка лікаря, його здатність знайти контакт з хворим, стає однією зі складових його успішної діяльності.

Спілкування лікаря і пацієнта є вимушеним спілкуванням, оскільки основним мотивом зустрічі і бесіди стає поява у одного з учасників взаємодії проблеми зі здоров’ям. Якщо звернення пацієнта до лікаря диктується пошуком допомоги, то зацікавленість лікаря в пацієнтові пояснюється його професією. Будь-який лікар мотивований на зустріч з потенційним пацієнтом, оскільки від цього залежить його професійна кар’єра і суспільний статус.

Важливо, що спільний інтерес учасників діагностичного і лікувального спілкування формується, як правило, на негативному емоційному фоні, зумовленому тим, що приводом для зустрічі лікаря і пацієнта стає проблема або симптом.

Хворіють, безумовно, всі – ніхто не застрахований ні від застуди, ні від нещасного випадку. Для одних – будь-яка, навіть дріб’язкова хвороба - важкий удар, порушення планів і мало не особиста образа від долі, для інших - улюблене проведення часу (жаліти себе, улюблених, і змусити всіх навколо витися бджолиним роєм), ну а для третіх – навіть важке захворювання – це можливість щось переосмислити у відносинах з близькими і з собою... Чому ж пацієнти реагують так по-різному?

Лікар підсвідомо завжди налаштовується на образ “ідеального пацієнта”. Цим умовним терміном називають таких пацієнтів, які свідомо прийшли вилікуватися від хвороби, в них відсутні сумніви в своїх силах та вміннях лікаря, готові виконувати будь-які призначення лікаря, вміють коротко висловлювати свої проблеми та скарги, мало поінформовані в медичних термінах.

Як показує практика, відсоток таких пацієнтів невеликий і лікар безпосередньо стикається з різними пацієнтами, з проявами їхніх різних характерів, що безумовно, створює певні труднощі в лікуванні. Тому лікареві потрібно враховувати всі особливості особистості пацієнта для ефективного формування контакту з ним. До особистісних характеристик пацієнта входять такі якості: темперамент, характер, здібності, інтелект та ін. Усі ці властивості лікар повинен враховувати при встановленні психологічного контакту з пацієнтом.

Враховуючи переважання певних рис в характері, психологи виділяють основні типи людського ставлення до хвороби: пацієнти-екстернали та пацієнти-інтернали [2].

“Пацієнти-екстернали” - комунікабельні, у них є широке коло друзів, знайомств, висока збудливість і імпульсивність поведінки. У своїх недугах і хворобах здатні звинувачувати зовнішні обставини, долю, випадок. Такі пацієнти зазвичай проявляють агресію і гнів як до лікаря, так і до інших пацієн­тів. Основна тактика, яку варто застосовувати лікарю, є встановлення насамперед емоційного контакту з такими пацієнтами, а лише потім переходити до інформаційного аспекту бесіди.

“Пацієнти-інтернали” – найважливішим для них є їхній внутрішній світ, їхнє переживання, а зовнішнє оточення є чимось несуттєвим. Такі пацієнти “замкнені в собі”, некомунікабельні, важко адаптуються до перемін зовнішнього оточення, схильні до самоаналізу, переважає недовірливо-скептичний тип спілкування. Для інтерналів немає дрібниць у їх здоров’ї. Провину за втрачене здоров’я і відповідальність за події в своєму житті вони покладають лише на себе. Такі пацієнти надзвичайно відповідальні, виконавчі, вимогливі як до себе, так і до лікаря. У роботі з такими пацієнтами необхідно усі питання обговорювати максимально детально, інакше в пацієнта може виникнути почуття тривоги. Не потрібно економити на часі, проводячи консультацію, тому що темп мислення інтерналів буває сповільненим. Лікар по­винен змиритися з цим і бути терплячим, врівноваженим. У даному випадку тактика з пацієнтом повинна бути протилежна до попередньо наведеної, а саме: контакт з таким пацієнтом починати з нейтрального, інформаційного контакту, а вже потім формувати позитивне емоційне ставлення до лікаря.

У професійній діяльності лікаря важливим є знання і врахування поширеної клінічної класифікації типів пацієнтів [3].

Тривожний пацієнт

Поведінка таких хворих відзначається підвищеною тривогою, яка нічим не обґрунтована. Вони невпевнені в собі, при проведенні діагностичних та лікувальних процедур можуть втрачати свідомість, виникають різні вегето-судинні реакції. Якщо людина постійно стривожена, то під час хвороби ця риса, безумовно, лише загострюється. Така людина вірить найбільш песимістичними прогнозам. Із впертістю він читає медичну літературу, нишпорить в Інтернеті, намагаючись добути інформацію не тільки про

Захворювання взагалі, а головним чином - про можливі ускладнення і негативні прогнози. Таких пацієнтів лікують і лікують, а вони все не одужують, самі себе “з’їдаючи” зсередини своїми побоюваннями і тривогами. Навіть коли тривожні пацієнти почуваються непогано, то не довіряють власному організму - “адже при такому діагнозі просто не може бути добре”. У спілкуванні з таким типом хворих лікар повинен звертатися за допомогою медичного психолога, який зніме емоційне напруження та тривогу, що сприятиме ефективному процесу лікування.

Недовірливий пацієнт

Поведінка такого хворого відрізняється підвищеною недовірою до діяльності лікаря та його особистості. Такі пацієнти до процесу лікування ставляться скептично, з обережністю. Перш ніж погодитися з лікарем, сто раз обдумають, а потім почнуть виконувати його рекомендації. Лікарю необхідно вчасно перебороти бар’єр недовіри і відчуженості пацієнта.

Демонстративний пацієнт

Такого типу пацієнт намагається щоб на нього звернули увагу як лікарі, так й інші пацієнти. Постійно має потребу у визнанні того, що він дійсно хворий, що він відчуває нестерпні муки. Пацієнт показує лікарю, що він вимагає особливої уваги до своєї особистості, перебільшує описи своїх скарг. Під час роботи з таким пацієнтом лікар повинен надати пацієнтові певну частку визнання його “героїзму”, стійкості його характеру.

Депресивний пацієнт

Такий хворий пригнічений, ізольований від оточуючих, відмовляється від розмови з іншими пацієнтами і персоналом, погано розкриває свій внутрішній світ. Він настроєний вкрай песимістично, тому що втратив віру в успіх лікування і видужання. Ефективною порадою для лікаря є його оптимізм, віра в одужання пацієнта, які мають для нього велике значення; варто залучати його до догляду за іншими пацієнтами, виконання ним нескладних доручень.

Невротичний пацієнт

Цей тип пацієнта надмірно уважний до свого здоров’я, цікавиться аналізами всіх лабораторних досліджень, необґрунтовано припускає наявність в себе найрізноманітніших захворювань, читає спеціальну літературу. При спілкуванні з таким пацієнтом головне - дотримуватися дистанції, тобто “не йти на повідку в пацієнта”, методом переконання пояснювати важливість та ефективність лікування, призначеного лікарем.

Всі перераховані вище типи пацієнтів одужують повільно і з великими труднощами, не дивлячись на всі зусилля медиків. Запорукою їх успішного лікування є паралельне вирішення психологічних проблем, оскільки доки пацієнти “об’єднані з хворобою”, лікарі мало чим можуть їм допомогти.

Таким чином, важливим аспектом у професійній діяльності лікаря є знання і врахування типів пацієнтів. Визначальну роль у процесі взаємодії лікаря і пацієнта відіграють сприйняття і розуміння учасників комунікації один одного. Невміння пацієнта налагодити контакт із лікарем настільки ж небезпечне, як небажання лікаря встановити ефективний контакт із будь-яким пацієнтом.

Література

1. Блохіна В. П., Вітенко І. С., Спіріна І. Д., Лисиця Г. І., Кетков Д. Ф. - Загальна та медична психологія: (практикум). – Донецьк, АРТ-ПРЕС, 2002. – 176 с.

2. Вітенко І. С. Загальна та медична психологія. – К., Здоров’я, 1994. – 295 с.

3. Психологія: Підручник /за ред. Ю. Л.Трофімова. – К., Либідь, 2005. – 560с.