Традиційна подільська хата

Для Поділля характерний пагорбистий рельєф. Тому будівлі однієї садиби розташовувалися на кількох рівнях: хата – на верхній терасі, господарські будівлі – на нижній, між терасами викладався з каменю високий підмурок. 

Будівельних матеріалів на Поділлі було достатньо, тому з давніх часів люди викладали двори кам'яними плитками, що укріплювали землю та надавали своєрідної оригінальності подільським поселенням. 

Траплялися й хати-мазанки. Дерев'яні (часто – дубові) стовпи-каркаси закопували у землю, стіни та стелі заплітали хмизом і закладали глиною, змішаною з половою або соломою. Зовні й усередині стіни білили з обох боків: фасадного й одного причілкового. Запічну та другу причілкову стіну обмазували червоною глиною. Вікна ж на цих стінах обводили білою глиною, а фасадні вікна – червоною. 

Традиційна поліська  хата

Найчастіше поліщуки закладали свої поселення біля річок і озер, серед лісової природи. Часом в одній будівлі використовувались різні породи дерев.   

Традиційна хата Причорномор'я

Південна спека та степові вітри змушували людей робити товсті стіни своїх помешкань та ховатися в землю. Тому на півдні доволі довго, аж до початку XX століття, практикували напівземлянки, які мали масивний земляний дах. Півметрові у товщині стіни заглиблювали у ґрунт, на двосхиле перекриття кроков стелили лозу, глину і товстий півметровий шар землі. Оскільки дерево досить дефіцитне для степів, то основним будівельним матеріалом там був камінь. 

Стіни обмазаних глиною і побілених хат у південних районах України розмальовували рослинними мотивами — квітами, вазонами, вінками, виноградною лозою. Для фарбування стін і архітектурних деталей найчастіше використовували різні відтінки синього кольору (білими були лише конструктивні елементи). Декоративні малюнки наносили навколо вікон, попід стріхою та на кутах будинку. 

Традиційна  хата Слобожанщини (Харківщини)

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, які обмазували глиною або білили. Зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи покривали соломою 

Традиційна хата Гуцульщини

На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями й оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки). 

Гончарство

Гончарство – це обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів, черепиці та іншої кераміки.  Гончарство через багаті поклади глини було розповсюджене по всій Україні. Тут завжди виробляли різноманітний посуд: горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, декоративний посуд, дитячі іграшки. 

Декоративний розпис

Найбільша увага приділялася розпису хати всередині, особливо печі, яка прикрашалася пишними букетами квітів. Розписували стіни, де зображувався килим, який  важко було відрізнити від справжнього тканого. Декоративні розписи у минулому побутували в багатьох районах України, особливо на Поділлі, Київщині, Слобожанщині, Буковині, але найбільшого поширення вони набули у с. Петриківці нинішньої Дніпропетровської області, (цей розпис відомий як петриківський). 

Петриківський розпис

Ткацтво

Ткацтво було важливим ремеслом кожної української сім’ї – виготовляли полотно, рушники, хустки, налавники, доріжки, килими. Основним матеріалом для ткацтва були льон, коноплі та вовна. Найвідоміший центр ткацтва рушників з XV століття – м. Кролевець Сумської області. У XIX столітті ткацтвом славилися також Слобожанщина,  Київщина (богуславські килими, Полтавщина (решетилівські килими, Поділля та Волинь. Крім народних килимів, з ХVIII століття побутували так звані панські килими та гобелени. 

Вишивка

Вишивання завжди було найпоширенішим видом жіночої ручної праці. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. Вишивка як оберіг прикрашала передусім жіночі й чоловічі сорочки, а також  наліжники, обруси, наволочки, рушники. В Україні налічувалося близько 100 видів і технічних прийомів вишивання: гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння. Найпоширенішими є геометричні та рослинні орнаменти з локальними відмінностями. 

Художнє різьблення

Художнім різьбленням по дереву славилися стародавні слов'яни ще в XI столітті. Найвищого рівня в Україні різьблення досягло у XVIII-XIX столітті. Ним оздоблювали деталі будівель: одвірки, балки, наличники, віконниці та виготовляли меблі і предмети інтер'єру

Лозоплетіння

Лозоплетіння – й справді мистецтво «живої лози», бо нема кращого матеріалу для плетіння, аніж вербове пруття. З нього виготовляли господарсько-побутові та художні вироби для збереження, транспортування та перенесення продуктів. Використовували також для виготовлення огорож, господарських приміщень, будівництва, виготовлення меблів, дрібних виробів та іграшок. Сліди цього ремесла на нашій території знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння кінця ХVIII століття зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст. Процес лозоплетіння досить тривалий і кропіткий. 

Ковальство

Ковальство завжди було престижним заняттям, а ковалів шанували як цінних майстрів, що підтверджують народні прислів’я та приказки. Ковальство – це обробка металів способом гарячого кування. На території України у XVIII-XIX столітті на околицях майже кожного села були розташовані кузні. Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо), а також підковували коней та оковували вози. Серед гуцулів поширеним було бляхарство – виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. У містах зосередилися майстри, які виготовляли голки, годинники, ювелірні вироби (золотарі). 

Виготовлення іграшки

Іграшка є  особливим витвором українського народного мистецтва. Це те, без чого неможливо уявити дитинство, гру, тому виготовленню іграшок українці приділяли особливу увагу, використовували найрізноманітніші матеріали, купували та виготовляли власноруч. З розвитком ярмаркової торгівлі в кінці XVIII століття в Україні розпочалося масове виробництво забавок на продаж. До нас дійшли переважно керамічні та дерев’яні зразки XIX століття: ляльки, птахи, візочки, коники, меблі, дзиґи, вітрячки; механічні забавки; головоломки («мороки»); тарахкальця («хихички»). Найбільше дерев’яних іграшок виробляли на Прикарпатті, в Яворові. Окрім куплених, у кожній українській сім’ї їх виготовляли самотужки з лози, соломи, трави, парафіну, кісток, тканини, в Карпатській Україні – ще й з тіста та овечого сиру. 

Писанкарство

Писанкою називають сире яйце, декороване традиційними символами за допомогою воску й барвників. Писанкарство як вид мистецтва поширений у багатьох народів світу і виник ще задовго до християнства. У міфології яйце є джерелом життя і всесвіту; символом Сонця; весняного відродження. Тому й виготовляли писанки-обереги навесні, перед Великоднем. На теренах України культові яйця знайдені в похованнях скіфів, у Східному Криму (IV століття до н. е). Масове розписування яєць на всій території України існувало здавна і мало свої локальні відмінності, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Коломиї, Кракова, Варшави, Брно. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка – для продажу на ярмарку.