Залежно від змісту й будови тексти поділяють на три смислових типи: розповідь, опис і роздум (міркування). Кожен із них мас свою будову.

Розповідь — це повідомлення про якісь події, що розгортаються в часі. Загальна схема розповіді така: початок дії; розвиток подій; кінець події.

Опис — це висловлювання про певні ознаки, властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика людей, предметів, явищ природи шляхом перелічення їх головних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі — дати точне або яскраве уявлення про предмет мовлення.

Роздум (міркування) — це висловлювання про причини якостей , ознак, подій. У роздумі обов’язкові три частини: 1) теза — основне твердження, чітко сформульована думка; 2) докази, аргументи, що підтверджують висунуту тезу; 3) висновок, що випливає з доказів (узагальнення). В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. «Чисті» розповіді, описи, роздуми використовуються рідко. У текстах описи найчастіше включаються в розповідь або пов’язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом.

Висловлювання всіх трьох типів бувають різних видів. Так, розповідь має такі різновиди: власне розповідь (оповідання), повідомлення, відповідь, перелік, найменування, оголошення. Кожен з цих видів має підвиди. Так, у повідомленні розрізняємо власне повідомлення, звіт, інформацію, рапорт, донесення, сповіщення та ін. Власне повідомлення - це розгорнута відповідь на питання (найчастіше відповідь на уроках за вивченим матеріалом).

Інформація або звіт - це насамперед виклад фактичного матеріалу, аналіз повідомлюваних даних, визначення завдань на майбутнє.

Описи поділяють на пейзажні, портретні, описи інтер’єру, характеристики людини, предметів, явищ.

Роздуми теж бувають різних видів: індуктивні (від часткового, конкретного до загального) і дедуктивні (від загальних положень до конкретних висновків), роздум-твердження (доказ істинності висунутої тези) і роздум-спростування, заперечення (доказ помилковості, хибності висунутої тези), роздум з прямими доказами (справедливість висунутої тези безпосередньо обґрунтовується доказами) і роздум з доказами від протилежного (істинність основної тези доводять шляхом спростування передбачуваної тези, протилежної тій, що доводиться).

Організація тексту і зв’язків між його частинами залежить від типів і стилів мовлення, манери автора, жанру художнього твору тощо.

Стилістично розрізняють тексти художні, наукові, публіцистичні, офіційно-ділові, розмовно-побутові. За жанрами: віршовані тексти, прозові, драматичні; текст казки, роману, байки, оди, кіносценарії тощо.

На рівні професійного та ділового спілкування тексти е зразками відповідних стилів; для них характерним е нормоване й регламентоване писемне мовлення; обов’язкове точне дотримання правил, складні логіко-смислові зв’язки, чітка структурно-семантична та формальна організація тексту. Тексти цих стилів мовлення відрізняються строгим дотриманням порядку слів у реченні, використанням складних синтаксичних конструкцій з визначеними семантичними відношеннями, зв’язком речень в абзаці з урахуванням контексту, поділом тексту на розділи, використанням посилань і виділень. Текст у професійному та діловому спілкуванні відзначається високим рівнем структурованості й систематизації матеріалу.

У процесі навчальної, професійної діяльності текст часто можуть перероблювати (скорочувати, цитувати). Основні види скорочення тексту — план, тезиси, конспект, виписки. Також існує система загальноприйнятих скорочень слів (кг, м, ім., див., та ін.).

Не можна перевантажувати текст графічними скороченнями, не можна скорочувати псевдоніми (не JI. Українка, а Леся Українка; не П. Мирний, а Панас Мирний) та подвійні прізвища (не К.- Яценко, а Кучук-Яценко).

Лінгвостилістичне спостереження

• Прочитайте. Визначте стиль, тип і жанр тексту. До якої професійної сфери належить цей текст?

ВАЛЬС

Вальс — парний танець, в основі якого лежить плавне кружіння, поєднане з поступовим рухом; один із найпоширеніших музичних жанрів. Музичний розмір, як правило, темп помірно швидкий. У 70-х роках XVIII століття словом «вальс» називали селянський танець, поширений у деяких місцевостях Південної Німеччини та Австрії. На початку XIX століття він став популярним серед усіх верств населення цих країн, а також утвердився у професійній музиці інших країн Європи. Найінтенсивніше розвивався у Відні спочатку у творчості Й. Леннера, потім — Штрауса-батька, а згодом його синів Йозефа й особливо Йоганна, відомого «короля вальсів» («Казки Віденського лісу», «Весняні голоси» тощо) (З календаря).

Вправа-розпізнавання

• Визначте, який серед поданих текстів належить: а) — до офіційно-ділового стилю, б) — до наукового.

Текст 1

Сукупність творів, у яких використовується форма письмового звертання до іншої особи, утворюють так звану епістолярну літературу. Поряд із науковою та публіцистичною епістолярною літературою поширена й епістолярна художня література. Її основні жанри — віршове послання та роман у листах (З Великого Енциклопедичного словника).

Текст 2

Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами!.. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?.. Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не па чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе... (Леся Українка).

Текст 3

ВИСОКОПОВАЖНИЙ ДОБРОДІЮ!

Посилаю коректу, як липі можу хутко, тим спішусь і пишу коротко.

Зробіть велику ласку, нагляньте особисто, щоб на 24 стор. було надруковано як слід (там з двох куплетів зроблено один і тим затерто навіть значення віршів, бо діалог збився). Я б навіть хотіла побачити сей листок раніш, ніж вийде книжка, боюсь я таких речей.

Сподіваюсь, можна признати рацію моєму бажанню корегувати самій, бо таки автор завжди має гостріше око, хоч би навіть він був такий короткозорий, як я. Зрештою, помилок мало, і я вдоволена друком. Не пам’ятаю, чи надісланий був листок із заголовком «Поеми». Чи се я згубила, чи його не було? Коли не було, то, будьте ласкаві, кажіть надрукувати.

Дуже спішуся одіслати, тому простіть за недбалість листа.

Сердечно дякую за клопіт коло моєї книжки!

Щиро поважаюча вас Леся Українка.

Текст 4

Перш ніж писати поему «Одне слово», Леся Українка за звичаєм звернулася до Агатангела Кримського з проханням проглянути, чи є в якутській мові слово «воля». Кримський через неуважність не запримітив того листа і не відповів. Незабаром з’явилась у друці поема «Одне слово», сіль якої була в тому, що в якутській мові нема слова «воля». Кримський прочитав цю поему і, не пам’ятаючи, що поетеса таки до нього зверталася за консультацією, написав статтю «Ложка дьогтю в бочці меду», де вказав, що в якутській мові є аж три синоніми до слова «воля». Леся Українка критику сприйняла спокійно, але за свою помилку дуже шкодувала (В. Шевчук).

Вибіркове завдання

Трансформація тексту

• Прочитайте текст. Складіть його план. Спробуйте скоротити текст, виділяючи, головну і другорядну інформацію.

ЛЕГЕНДИ ПРО НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА

І проміж нас живе ясна і чиста слава Малого Мирона, великого Франка.

Максим Рильський

Іван Франко прийшов на світ 27 серпня 1856 року саме в ту пору, коли у вирій відлетіли лелеки. Дівчат, які народилися під ту пору, називали Маріями, бо на 28 серпня припадає свято Успіння Пресвятої Діви Марії, яке в народі називають Першою Пречистою. Хлопців, у ці дні народжених, називали Іванами, бо на 11 вересня, припадає велике свято Усікновепня голови Іоанна Хрестителя.

Його нарекли Іваном, але зовсім не через це свято. Так вимагала давня традиція, якої в роді Франків суворо дотримували. Найстарший син мав назвати свого первістка іменем батька. Батька Якова Франка звали Іваном.

Ця ж традиція вимагала, щоб першу дочку назвали іменем батькової матері. Бабцю Івана Франка звали Катериною. Тому й і назвав Катериною Яків Франко свою першу дочку у пертім шлюбі із донькою нагуєвицького війта Марією Тимишин. З нею він одружився 19 лютого 1824 року, а в грудні того ж року народилася перша дочка Катерина, але через два роки вона померла.

Із своєю першою дружиною Марією Тимишин Яків Франко прожив 31 рік. Після Катерини всі діти народжувалися мертвими. Які тільки дари не посилав Яків за порадою людей Господові! Викував хрести на церкву, поставив іконостас, щороку давав на свічки ярий віск. Євангеліє купив та в срібні шати оправив, хрест на громадській толоці за свій кошт поставив, аби тільки Бог змилосердився. Ллє дітей більше не було. Яків упав у відчай.

У квітні 1855 року Бог забрав Марію Тимишин до себе. Вона мала усього 43 роки.

Друга дружина Якова Франка Марія Кульчицька була родом із Ясениці Сільної. Коли вона виходила заміж, мала двадцять літ і за законами Австро-Угорщини вважалася неповнолітньою. Марія дуже боялася того заміжжя, бо смерть на обійсті чоловіка була частим гостем. Якраз перед народженням Івана помер слуга Іван Шиян. А ще те, що діти Якова постійно вмирали...

Забобонні люди твердили, що дитину можна заховати від смерті, якщо називати її іншим іменем, ніж записано в церковній книзі, тобто в метриці. Це називалось «обдурити смерть». Мати, свято в це вірячи, почала називати свого сина Івана Мироном, бо на 30 серпня припадало свято цього мученика (він був священиком в Ахаї, його схопили на Різдво 251 року, піддали жорстоким тортурам, які він терпляче витримав, навіть коли його кинули в огонь, вийшов неушкодженим, отож йому стяли голову). Ні в Ясениці Сільній, ні в Нагуєвичах, ні в околицях жодного хлопця Мироном ніхто не називав. Очевидно тому молода мати сподівалася, що це ім’я стане для сина оберегом... (За Р. Гораком).

Прочитайте текст. Складіть його план. Скоротіть текст, виділяючи, головну і другорядну інформацію. Запишіть у зошит

ЛЕГЕНДИ ПРО НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА

І проміж нас живе ясна і чиста слава Малого Мирона, великого Франка.

Максим Рильський

Іван Франко прийшов на світ 27 серпня 1856 року саме в ту пору, коли у вирій відлетіли лелеки. Дівчат, які народилися під ту пору, називали Маріями, бо на 28 серпня припадає свято Успіння Пресвятої Діви Марії, яке в народі називають Першою Пречистою. Хлопців, у ці дні народжених, називали Іванами, бо на 11 вересня, припадає велике свято Усікновепня голови Іоанна Хрестителя.

Його нарекли Іваном, але зовсім не через це свято. Так вимагала давня традиція, якої в роді Франків суворо дотримували. Найстарший син мав назвати свого первістка іменем батька. Батька Якова Франка звали Іваном.

Ця ж традиція вимагала, щоб першу дочку назвали іменем батькової матері. Бабцю Івана Франка звали Катериною. Тому й і назвав Катериною Яків Франко свою першу дочку у пертім шлюбі із донькою нагуєвицького війта Марією Тимишин. З нею він одружився 19 лютого 1824 року, а в грудні того ж року народилася перша дочка Катерина, але через два роки вона померла.

Із своєю першою дружиною Марією Тимишин Яків Франко прожив 31 рік. Після Катерини всі діти народжувалися мертвими. Які тільки дари не посилав Яків за порадою людей Господові! Викував хрести на церкву, поставив іконостас, щороку давав на свічки ярий віск. Євангеліє купив та в срібні шати оправив, хрест на громадській толоці за свій кошт поставив, аби тільки Бог змилосердився. Ллє дітей більше не було. Яків упав у відчай.

У квітні 1855 року Бог забрав Марію Тимишин до себе. Вона мала усього 43 роки.

Друга дружина Якова Франка Марія Кульчицька була родом із Ясениці Сільної. Коли вона виходила заміж, мала двадцять літ і за законами Австро-Угорщини вважалася неповнолітньою. Марія дуже боялася того заміжжя, бо смерть на обійсті чоловіка була частим гостем. Якраз перед народженням Івана помер слуга Іван Шиян. А ще те, що діти Якова постійно вмирали...

Забобонні люди твердили, що дитину можна заховати від смерті, якщо називати її іншим іменем, ніж записано в церковній книзі, тобто в метриці. Це називалось «обдурити смерть». Мати, свято в це вірячи, почала називати свого сина Івана Мироном, бо на 30 серпня припадало свято цього мученика (він був священиком в Ахаї, його схопили на Різдво 251 року, піддали жорстоким тортурам, які він терпляче витримав, навіть коли його кинули в огонь, вийшов неушкодженим, отож йому стяли голову). Ні в Ясениці Сільній, ні в Нагуєвичах, ні в околицях жодного хлопця Мироном ніхто не називав. Очевидно тому молода мати сподівалася, що це ім’я стане для сина оберегом... (За Р. Гораком).

Мета: удосконалювати навички різних способів читання, вчити аналізувати зміст, структуру, мовне оформлення тексту; розвивати комунікативно-мовленнєві вміння, аналітико-синтетичне мислення; виховувати в учнів  за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу.

І. Мотиваційно-організаційний етап

– За афоризмами сформулюйте тему, мету і завдання уроку.

1. Очі читача більш суворі судді, ніж вуха слухача (Вольтер). 2. Мистецтво читати – це мистецтво мислити за деякої допомоги іншого (Е. Фаге). 3. У книгах ми жадібно читаємо

про те, на що не звертаємо уваги в житті (Е. Кроткий).

Актуалізація опорних знань учнів

Бліцопитування

– Дайте відповіді на питання:

– Що передбачає процес читання? (Сприймання писемного повідомлення, визначення актуальної інформації, її засвоєння).

– Від чого залежить вибір способу читання: вивчального, ознайомлювального, вибіркового? (Від комунікативних завдань, що їх необхідно розв’язати.)

– Яким способом читання ви скористаєтеся для складання анотації статті з журналу “Наука і світ”?

Робота з пам’яткою

– Ознайомтеся з пам’яткою. Основні її положення занотуйте.

Пам’ятка для читача

Для усвідомлення прочитаного доцільно з’ясувати:

– Чи нова це інформація?

– Що нового дізналися?

– Чи суперечить інформація тому, що вже відомо?

– Що в прочитаному здивувало?

– Які запитання постали?

– Чи корисна нова інформація?

– Як можна використати здобуту інформацію?

II. Процесуально-діяльнісний етап

Творче конструювання

– Зберіть “розсипаний” текст так, щоб з нього вийшли завершені речення. Продовжте висловлювання, зберігаючи авторську тональність. Визначте тему, стиль, тип мовлення. Відповідь обгрунтуйте. Свої міркування підкріплюйте словами з тексту.

Ліс, фільтр, пречудовий, біологічний, повітря.

Це, велетенська, де, унікальна, найскладніші, й, універсальна, лабораторія, процеси, відбуваються, безперервно, й, біологічні, яких, від, доля, залежить, всього, на, живого, землі.

Міні-дослідження

– Прочитайте текст. Визначте його стиль, тип і жанр, тему й основну думку (глибинний зміст). Відчуйте його естетичну цінність. Знайдіть у тексті думки, які прямо не сформульовані, але їх можна прочитати з підтексту. Проаналізуйте художні засоби, що увиразнюють основну ідею твору. Зверніть увагу на особливість побудови поезії.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

І світить спека ребрами моста.

Голос криниці, чого ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

Ржава сережка над кігтиком клямки.

(З творів Л. Костенко)

– Визначте, що об’єднує тексти двох вправ.

Слово .Природа хвилює не лише, письменників, журналістів. Вона постійно перебуває в полі зору науковців. Пригадайте прізвища відомих учених-біологів України.

Сьогодні ми згадаємо ще одного вченого-природознавця зі світовим ім’ям, на честь якого названо Національну бібліотеку України,- першого президента Української академії наук. Спрогнозуйте, про кого піде мова в наступному тексті.

Групова робота

– Прочитайте текст, визначте його тему, основну думку, тип, стиль, доберіть заголовок. Випишіть із кожного абзацу ключові слова. Визначте смислові ряди абзаців і домінанту тексту. У конкурсі, проведеному нещодавно українськими засобами

Масової інформації, Володимира Івановича Вернадського названо “Людиною століття”. Вернадський – один із небагатьох учених-універсалів минулого століття. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, учень про біосферу й ноосферу.

Його внесок у науку відзначений численними преміями й обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Само йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.

Вищою цінністю в системі еволюції всесвіту для В. Вернадського завжди була людина. Осмислюючи становлення й розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноосфери, планетарної “сфери розуму”, якій призначено вибирати перебіг буття. Усе своє свідоме життя Володимир Іванович займав принципово гуманістичну позицію.

Український період життя Вернадського був відзначений його найбільшим науково-організаційним досягненням – створенням Української академії наук. У ті роки Володимир Іванович записав у своїх щоденниках: “Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд… Я вірю в майбутнє…” (З книги “100 найвідоміших українців”),

– Чи можна назвати поданий текст біографією вченого і чому?

Самостійна робота

– Спишіть текст, розставляючи пропущені розділові знаки, поясніть їх уживання. З’ясуйте його стильову і жанрову приналежність. Знайдіть у тексті синоніми, визначте їх походження.

Біографія – це життєпис. Біографія може бути науковою, художньою, академічною, популярною. На основі фактичного матеріалу вона пропонує картину життя людини, розвиток її особистості у зв’язку з суспільними обставинами епохи (З журналу).

III. Контрольно-рефлексивний етап

Робота з текстом

– Прочитайте біографію В. І. Вернадського. Який епіграф можна дібрати до тексту? Визначте структуру тексту і складіть його план. Чи можна назвати життя вченого сподвижницьким і чому? Які мовні засоби вказують на стильову належність тексту. Наведіть приклади.

Народився Володимир Вернадський 28 лютого 1863 р. в Петербурзі, у сім’ї професора політичної економії Івана Вернадського, який по закінченні Київського університету викладав у ньому. Дитинство майбутнього вченого пройшло в Харкові, де його батько із середини 60-х років XIX ст. керував місцевим відділенням Державного банку. 1876 р. родина повернулася до Петербурга, але глибоке відчуття українських коренів назавжди залишилося в душі юнака. Його єдиний гімназійний вірш присвячений багатостраждальній Україні, з історією якої переплелися долі всіх його предків:

Вкраїно, кохана моя сторона,

Століттями ти погибаєш…

Закінчивши 1881 р. гімназію, Володимир вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного натураліста В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Уже тоді юнак вирізнявся широтою інтересів. 1883 p., приміром, він виступив одним із організаторів студентського Науково-літературного товариства, до якого входив і Олександр Ульянов. Упродовж кількох років молоді люди, які гостро сприймали несправедливість суспільного ладу царської Росії, підтримували приятельські стосунки.

Важливою подією в становленні Вернадського як ученого стала його спільна з В. Докучаєвим дослідницька подорож Нижегородською губернією влітку 1884 р. Враження від неї трохи розвіяли скорботу, у якій юнак перебував після смерті батька навесні 1884 р. У 1885-му Вернадський закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений при ньому хранителем мінералогічного кабінету для підготовки до професорства. Того ж року на засіданнях гуртка народної літератури він познайомився з Наталією Старицькою, із якою у вересні 1886 р. обвінчався.

Арешт О. Ульянова 1 березня 1887 р. відбився й на долі Вернадського. Прямих доказів проти нього поліція не знайшла, але сам факт близького знайомства з молодим революціонером ставив під сумнів продовження роботи в університеті. Йому навіть запропонували подати у відставку, та незабаром було знайдено компромісне рішення. Молодий учений по лінії і на кошти Вільного економічного товариства вирушив досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії, зберігши за собою посаду в Петербурзькому університеті.

У серпні 1887 р. у Вернадських народився син Георгій (згодом – відомий історик). У березні 1888-го керівництво Петербурзького університету відправило Володимира Івановича у тривале закордонне відрядження.

Перебуваючи на стажуванні в Мюнхені у видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота, Вернадський багато подорожує, працює в музеях і наукових установах Німеччини, Австрії, Італії та Франції, бере участь у роботі IV Міжнародного геологічного конгресу в Лондоні. Тоді в його свідомості почала вимальовуватися мінералогічна карта Європи. На початку березня 1889 р. для продовження наукової роботи молодий дослідник переїхав до Парижа, який полюбив на все життя.

Улітку 1890-го Володимир Іванович Повернувся в Росію і разом із В. Докучаєвим зайнявся грунтознавчими дослідженнями в Полтавській губернії. Ще раніше він прийняв пропозицію професора О. Павлова очолити кафедру мінералогії і кристалографії Московського університету. 8 вересня 1890 р. вчений приїхав до Білокамінної, де став приват-доцентом, а в 1898-му (після захисту докторської дисертації “Явище ковзання кристалічної речовини”) – професором Московського університету.

У ці роки Вернадський керував геологічними дослідженнями на Лівобережжі, у Польщі, на Уралі, у Криму, на Кавказі; часто виїздив у наукові відрядження до Західної Європи.

У суспільному житті Володимир Іванович незмінно займав принципову позицію. На початку 90-х років він узяв діяльну участь в організації допомоги голодуючим селянам Тамбовської губернії, а 8 грудня 1892 р. був обраний гласним тамбовських губернських земських зборів. Активізація ліберально-демократичних сил Росії в перші роки XX ст. не залишила його байдужим. У липні 1903 р. він брав участь в організації “Спілки визволення”, а восени 1905 р. як помічник ректора Московського університету доклав чималих зусиль для підготовки і проведення установчого з’їзду конституційно-демократичної партії. Вернадського обрали членом її центрального комітету. 10 квітня 1906 р. його було обрано в Державну раду від академії наук і університетів, а в 1908-му – академіком Російської академії наук з мінералогії.

У ті роки в природознавстві відбувалися разючі зміни, зумовлені появою теорії відносності А. Ейнштейна та успіхами в галузі вивчення радіоактивності. Вернадський одним із перших зайнявся систематичними дослідженнями цього явища. Знаменною науковою подією стала його промова “Завдання дня в галузі радію”, виголошена 29 грудня 1910 р. на річних загальних зборах Російської академії наук. Навколо дослідника формується школа, зорієнтована на комплексне застосування геологічних, хімічних і фізичних методів у вивченні порід, будови й еволюції Землі.

У лютому 1911 р. Вернадський у складі великої групи професорів па знак протесту проти репресивної антистудентської політики міністерства освіти подає у відставку. Відхід від Московського університету став важливою віхою в житті вченого. Весну й літо 1911 р. він присвятив спеціальним радіологічним експедиціям на Закавказзі, у Середній Азії та на Уралі. Кінець літа Вернадські провели в селі Шишаки (нині – райцентр) на Полтавщині. Незабаром Володимир Іванович із родиною переїхав до Петербурга. 1913 р. він їздив до Америки, де брав участь у роботі чергової сесії Міжнародного геологічного конгресу, а на зворотному шляху відвідав паризький Інститут Кюрі, що спеціалізувався на дослідженнях радіоактивності.

У березні 1914 р. Вернадський був призначений директором Геологічного і мінералогічного музею Академії наук у Петербурзі. Ця посада відкривала можливості для масштабних геохімічних досліджень. Однак початок Першої світової війни завадив реалізації багатьох планів. Але навіть у тих складних умовах завдяки енергії та ініціативі Вернадського восени 1915 р. при Академії наук була створена Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії, яку він і очолив. Цим був покладений початок систематичному вивченню природно-геологічних ресурсів держави. Обов’язки голови цієї комісії з перервою під час громадянської війни Вернадський виконував до 1930 р.

Значну науково-організаційну роботу вчений, як і раніше, поєднував із політичною діяльністю, залишаючись одним із керівників очолюваної II. Мілюковим Партії конституційних демократів, чи, як її тоді називали, Партії народної волі. Часто приїжджаючи в Україну, він був близько знайомий із членами київського комітету цієї партії істориком М. Василенком і бароном Ф. Штейнгелем. Довгий час Володимир Іванович керував ліберальною газетою “Российские ведомости”, автори якої відстоювали академічну незалежність і демократичне вирішення аграрного й національного питань.

Лютневу революцію 1917 р. Вернадський сприйняв з ентузіазмом, взявши активну участь у подіях тих доленосних днів. 26 лютого він був присутній на останньому засіданні Державної ради й поставив підпис під відозвою чотирьох її виборних членів про зречення Миколи II й передання влади тимчасовому комітету державної думи.

Вже в березні 1917 р. вченого обрали головою новоствореної Комісії з наукових установ і членом Комісії з реформи вищих навчальних закладів, а в червні – головою Сільськогосподарського наукового комітету при міністерстві землеробства. 1 серпня 1917 р. Вернадський разом зі своїм київським товаришем М. Василенком входить до складу тимчасового уряду. Уже влітку 1917 p., усвідомлюючи прикру нерівномірність поділу наукового потенціалу в межах Росії, Володимир Іванович офіційно порушує питання про відкриття регіональних академій наук – Української, Грузинської і Сибірської.

Залишається дивуватися, як у ці перенасичені подіями місяці під час недовгого відвідування своєї садиби на Полтавщині в липні 1917 р. йому вдалося зробити масштабний дослідницький прорив в осмисленні проблем природи всього живого, дійшовши висновку про наявність живої речовини у тканині буття і її принципову роль у Всесвіті. Відтоді вчений мислив Універсум як єдине живе ціле. Живе середовище в ученні Вернадського – найважливіший чинник саморозвитку і перетворення Всесвіту.

Більшовицького перевороту Вернадський як людина, мислитель і громадянин рішуче не прийняв. Після арешту 25 жовтня більшості членів тимчасового уряду, він із шістьма міністрами й товаришами міністрів увійшов до підпільного складу тимчасового уряду, що ставив перед собою завдання забезпечити наступність влади до відкриття установчих зборів. 17 листопада в числі інших членів уряду, що перебували на нелегальному положенні, Вернадський підписує “Звернення до російських громадян” із закликом не визнавати влади більшовиків.

Залишатися в Петрограді було вкрай небезпечно, тому 19 листопада учений виїхав до Москви, а в грудні дістався до своєї садиби в Шишаках. Академія наук оформила йому безстрокове відрядження па південь, а 28 листопада 1917 р. Ленін спеціальним декретом оголосив членів партії кадетів “ворогами народу”. В Україні на той час утвердилася влада Центральної Ради, і більшовицькі декрети не мали сили. Але й тут події стрімко набували загрозливого характеру.

Переживши потрясіння 1917 р. в Петрограді, у січні-лютому 1918-го Вернадський став свідком боротьби за владу в Україні. Більшовицьке повстання і втеча червоних від німецьких дивізій, що прийшли на допомогу Центральній Раді, його безпосередньо не торкнулися. Але, оцінюючи ситуацію, що склалася, вчений розумів нездатність українських соціалістів, домінуючих у Центральній Раді, до раціональної і творчої державної діяльності.

У ситуації, коли центральні губернії Росії опинилися в руках більшовиків, Вернадський, подібно до Мілюкова та інших лідерів конституційних демократів, вважав необхідним зміцнення вільної від червоних Української Народної Республіки, що постала на руїнах імперії. Він не бачив гідних лідерів у партіях, що переважали в Центральній Раді, тому оптимістично і з надією поставився до перевороту 29 квітня 1918 p., в результаті якого влада в Україні перейшла до рук Павла Скоропадського.

Друг Володимира Івановича, професор М. Василенко, став у новому кабінеті міністром освіти. Він і переконав Вернадського взятися за організацію Української академії наук.

9 травня 1918 р. Вернадський приїхав до Києва і зупинився у Василенків, у їхній квартирі на Тарасівській. Організація і відкриття Української академії наук у листопаді 1918-го стали основною справою вченого під час його перебування в Києві. Він очолив Комісію з розробки законопроекту про заснування Академії наук. Ця комісія, що працювала з 9 липня по 17 вересня 1918 p., підготувала 27 записок, які стосувалися створення українських наукових установ.

13 листопада Рада Міністрів затвердила кошторис академії, а наступного дня за наказом гетьмана відбулося призначення її перших дійсних членів. Серед них був і Вернадський. 27 листопада він став першим президентом академії наук. Тоді ж Володимир Іванович сказав: “Треба вести дослідження не за національним принципом, а в повному, широкому загальнолюдському масштабі,- і додав: – Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та української культури”.

Лідери Директорії, яка прийшла до влади, нічого не мали проти заснування Української академії наук і не заважали її роботі. Але, тільки-но налагоджене за П. Скоропадського, нормальне адміністративно-культурно життя за Директорії завалилось. По всій Україні посилювалися хаос і бандитизм, розгоралася громадянська війна. Зі сходу на Київ знову накочувався вал більшовицького терору, протистояти якому Директорія не могла.

На початку лютого 1919 р. більшовики взяли Київ. Почалися репресії проти інтелігенції. Загроза нависла і над президентом академії наук. Щоб не спокушати долю, він переїхав па біостанцію під Києвом. Наприкінці серпня червоні, зазнавши поразки від білих па всій території від Волги до Дніпра, залишили місто. На зміну їм прийшли денікінці.

Але якщо прихід у Київ білих, військ не загрожував особисто Вернадському, то існування Української академії наук, яку А. Денікін однозначно пов’язував з ідеєю української державності, опинилося під загрозою, оскільки денікінці взагалі не визнавали ніяких українських установ. Восени 1919 р. Володимирові Івановичу і його колегам довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти академію наук. Вернадський їде у ставку командування Добровольчої армії у Ростові-на-Дону. 19 вересня йому вдалося домогтися її збереження, але під назвою “Академія наук у Києві”.

24 вересня вчений повернувся до Києва. Однак у найближчі тижні білі сили, які почали наступ на Москву, були розбиті, й денікінський фронт розпався. Почалася панічна втеча розрізнених частин Добровольчої армії до чорноморських портів. Над Вернадським, який особисто домовлявся з А. Денікіним, нависла серйозна небезпека.

Залишивши справи академії її незмінному академіку-секретареві Агатангелу Кримському, що вмів дивним чином домовлятися з усіма владами, Вернадський через Полтаву дістався до Ростова, а звідти – у Катеринодар і Крим. У січні 1920 р. Володимира Івановича у Криму звалив висипний тиф, від якого він одужав лише навесні.

Влада в Криму перебувала в руках барона П. Врангеля, що зумів організувати оборону від червоних. На кілька місяців життя на півострові стабілізувалося. 18 березня 1920 р. Вернадський очолив кафедру мінералогії нещодавно відкритого Таврійського університету. У вересні 1920-го Вернадського обрали його ректором.

Однак шанси на те, що білий Крим вистоїть у боротьбі з більшовиками, з кожним днем зменшувалися. 7 листопада Червона армія прорвала оборону врангелівських військ у районі Перекопу й Сиваша. Почалася масова евакуація. Син Вернадського Георгій як член уряду Півдня Росії мусив емігрувати. Можливість виїхати на Захід була й у Володимира Івановича, але він не уявляв дальшого життя за межами своєї країни, тому вирішив залишитися. Він і за більшовиків якийсь час виконував обов’язки ректора Таврійського університету.

Після остаточної перемоги червоних у громадянській війні перебування в Сімферополі втратило сенс, і в лютому 1921 р. Вернадський вирушив до Москви, звідки невдовзі перебрався в Петроград. У липні 1921-го Вернадського заарештували. У його будинку був проведений обшук. Кількість книжок дуже здивувала чекістів і навіть викликала деяке обурення. Перебування у в’язниці виявилося недовгим: допомогли друзі.

На почату 1922 р. Володимир Іванович був призначений на посаду директора Державного радієвого інституту. Йому вдалося отримати дозвіл па тривале відрядження за кордон. 8 липня 1922 р. він прибув до Парижа. У 1922-1926 pp. Вернадський читав курс геохімії в знаменитому паризькому університеті Сорбонна, викладав у Карловому університеті в Празі й вів велику науково-організаційну роботу. Його слава як ученого-універсала і глибокого мислителя швидко ширилася Європою. Завдяки фінансовій підтримці Фонду Розенталя Вернадський одержав змогу проводити дослідження на власний розсуд, не боячись втручання численних установ і комісій.

Повернення у 1926 р. не завадило новим закордонним поїздкам (до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Великої Британії, Норвегії). Скрізь його зустрічали привітно й шанобливо. Його нове вчення про життя нашої планети мало хто розумів у повному обсязі, але провідні мислителі визнавали його глибину і перспективність. Ніколи раніше єдність усіх сфер життя планети Земля ще не діставала настільки глибокого концептуального осмислення.

У травні 1928 р. Вернадський знову приїхав до Києва – для участі у виборах президента ВУАН. Тоді він востаннє зустрівся зі своїм давнім другом М. Василенком, уже пропущеним крізь пекло репресивних органів.

На той час Володимир Іванович був академіком не тільки Української та Російської академій наук, а й членом-кореспондентом Паризької академії, іноземним членом Чехословацької та Югославської академій, Німецького хімічного товариства, Геологічного товариства Франції, Мінералогічних товариств США і Німеччини. У вересні 1928 р. під керівництвом Вернадського була створена Біогеохімічна лабораторія в Ленінграді, діяльність якої розширила межі розуміння єдності процесів на планеті.

Вернадський опублікував низку фундаментальних праць, основні ідеї яких виношував у роки громадянської війни. Найважливішими серед них є “Геохімія” (1924), “Біосфера” (1926), а також “Біогеохімічні нариси. 1922-1932”, що побачили світ уже в 1940 р.

У зв’язку з переведенням керівних органів академії наук і основних наукових установ, зокрема й Біогеохімічної лабораторії, Вернадський 1935 р. переїхав до Москви. Там він підготував рукопис книги “Наукова думка як планетарне явище” і в 1940 р. взявся за написання чергового дослідження – “Хімічна будова біосфери Землі і її оточення”.

Однак ситуація тих років гнітила літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів зазнав репресій. Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це й не часто давало позитивні результати. Самого Вернадського, зважаючи на його світову популярність, влада не чіпала.

У березні 1943 р. наукова громадськість відзначила 80-літ – ній ювілей ученого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 р. Академія наук СРСР заснувала премію імені В. Вернадського. 1 листопада 1944-го була опублікована стаття Володимира Івановича “Кілька слів про біосферу” (остання за життя автора) й зачитана його остання доповідь. 6 січня 1945 р. Володимир Вернадський номер у своїй московській квартирі (За матеріалами інтернет-видань).

IV. Домашнє завдання (на вибір)

1. Дібрати цікаву інформацію про життя відомого українського вченого (за профілем навчання), оформити матеріали у вигляді інформаційного буклету за допомогою програми Publisher.