Поезія Стуса – зразок «стоїчної» поезії у світовій ліриці. Приклад великої мужності й сили духу

Запис 1

Отож п'ятого березня я прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившись на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім — новосибірська пересилка, перебута разом з В. Хаустовтим, страшна іркутська тюрма — мене вкинули в камеру з бічами-аліментщиками; вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою.

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

П'яні наглядачі Іркутська — ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи I чи Олександра II. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті Хабаровськ, і потому — пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наручниками із якимсь рецидивістом, і так ми перебували дві години льоту.

Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв'язня.

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг.

За кілька днів воронок з буржуйкою всередині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. 6, а що я поскаржився на нездоров'я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули лікарі; всі заявили, що я здоровий.

Увечері 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючись мене, сиділо кілька п'яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнітофон і транзистор: їм було весело.

Почалася моя робота. Бригада [… ] — ударна, комуністична. Чи не половина робітників — партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати.

Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга — до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту.

Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу — немає сухого рубчика — вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через 5 років він збере гроші на машину, коли не зіп'ється чи не скалічіє.

Травматизм на рудні — досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву «заколом», то бурильник упав у дучку, то попав під вагонетку, перебиті руки, ноги, ребра — чи не в кожного другого. Але колимчани — люди міцні. Вони знають, що добробут дається нелегко. За нього треба платити — молодістю, здоров'ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке — нічого не вдієш. А на Колимі є продукти, хоч і не завжди дістанеш м'яса. Але де воно є, те м'ясо?

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 2

Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робота — не для мого здоров'я. Міліція обурилась, почалися перші нагінки. До того ж я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою.

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж будь собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце. «Зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. Я не збираюся їхати до вас, а викликали — то розмовляйте людським тоном».

Незабаром приїхала дружина — нас поселили в т. зв. готелі, підселивши водночас двох кагебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. Якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав випробовувати мої нерви. Я просто не реагував на цю дешеву витівку. Інший пожилець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим осудженням (збереження холодної зброї)!

Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кімнати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа) я спробував проникнути [… ] через вікно, але впав і зламав обидві п'яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши до того, що за мною влаштували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець. Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою — нижче Plattfus'a. Надворі мороз, сніг. Виходок — за 200 метрів. У мене пара милиць і гіпсові черевики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді — стало дуже складною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циганський піт. Було невесело.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 3

Я сидів за віршами, розв'язавши транспортну проблему (просто довелося зрізати гіпс, який я мав носити ще два місяці). Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетворилася на півжиття із зустрічами і контактами: пошта єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Шабатури, Садунайте і Коцюбинської, приносила вісті з закордону.

За листи доводилося витримувати справжню війну з КГБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої оскарження відповідали своєрідно: «В Магаданському аеропорту мішок, у якому носять кореспонденцію, дірявий». Довелося кілька разів бити телеграму до Андропова: «Ваша служба краде мої листи». Телеграми відсилали, але користі не було. Хіба шкода: це стало добре видно із щомісячних відвідин міліції (т. зв. Реєстрація). Їздити туди треба було за 30 км (с. Гастелло). Чулося, що в повітрі — гроза.

10.11.1978 року, коли я, ледве пересуваючися на ногах, уже працював на шахті, мене викликали до відділу кадрів. Виявилося, налетіли на мене з обшуком. Групу очолював майор Грушецький із України. Обшук був у справі Лук'яненка. Байдуже, що Лук'яненка я не знав, хіба обмінявся з ним одним-двома листами, — в мене вилучили чернетки моїх листів до Гамзатова, Григоренка, деякі листи інших друзів, зошит віршів. Потім три дні допитували в Усть-Омчузі. Свідчень я не дав, хіба висловив обурення.

Тепер цькування зайшло на нове коло. До кімнати підселяли п'яниць (це вони згодом виявилися свідками на новому процесі). Вони пили, і мені в кімнаті один з них навіть помочився в чайник. Коли я протестував, мені казали: «Молчи, а то опять попадешь, где бьіл». Я вимагав відселити їх — це нічого не давало. Я намагався знайти десь кімнату — мені було заборонено це зробити.

Стало відомо, що КГБ, міліція, партком старанно нацьковують проти мене людей. Одному з них, наприклад, запропонували підкласти в мої речі рушницю або ніж, іншому — підпоїти мене. За це обіцяли винагороду — 1500 крб. (тобто дві місячні зарплати колимські). «А до якого стану?» — «Аби лиш запах був», — відповіли йому. Але я цього ще не знав.

Кожного вечора до мене хтось з'являвся — то комсомольський патруль, то міліція. Розмова була недоброзичлива, провокаційна. Особливо докучав капітан Любавін. Довелося просто не реагувати, коли він з'явився.

І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила — мені довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони-таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ — за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька». Весь час — од Усть-Омчуга до Донецька — мене супроводив загін шпигунів од КГБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька, я повернувся до Колими — ніби до в'язниці. Я чув, що кожного дня мене можуть зачинити знову.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 4

Коли я повернувся до Магадана, в аеропорту на мене чекав виклик — негайно з'явитися до обласного КГБ. Ночувати довелося в готелі. В понеділок я поїхав до міста (це 60 км дороги). Прийняв мене заступник начальника Сафонов. Він прочитав мені друге застереження — з погрозою судити.

В Усть-Омчузі, коли я зайшов до начальника Переверзєва, на мене чекав новий сюрприз — заступник редактора райгазети «Ленинское знамя» заявила, що збирається писати про мене статтю, і поставила кілька провокаційних питань. Я відповів, що жанр мені відомий, а тому я волію не розмовляти.

І справді, за якийсь час з'явилася довга стаття «Друзья и враги Василия Стуса». У ній було згадано все. І те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і «свідчення» багатьох мешканців рудні. Як згодом виявилося, Супряга не марнувала часу: поки я був у Донецьку, вона вояжувала на рудні, готувала статтю. Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов'язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із транспортного. «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші.

Прикро було за такий факт. Якось я відмовився стати до роботи, оскільки респіраторів не було. Мені обіцяли видати персональний. Я відмовився, наголошуючи, що респіратор — то обов'язковий захист для кожного шахтаря. Отож я обстоюю загальний принцип, протестуючи проти порушення техніки безпеки. Респіратори потім знайшлися. Певна річ, їх видали всім. А мене покарали за «страйк». Супряга не оминула і цього випадку, вкрай перебрехавши факти.

Якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки. І я, бачачи, що позивати Супрягу марно (жоден суд у Союзі не візьме такої справи до розгляду), наполіг на тому, аби дати їй публічну відповідь. На це адміністрація згодилася. Зробили поширене засідання рудкому, куди запросили підготовлену публіку. Був і журналіст з газети (Супряги не було). Я почав відповідати на брехню досить різко і аргументовано. Режисери побачили, що вистава може не вийти — почали обструкцію, не даючи мені говорити. Нічого не лишалося, як покинути залу разом з дружиною, звинувативши публіку в боягузтві.

А в пресі не вщухала буря: десятки читачів обурювалися моєю поведінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще драматичніше. Прощаючися з дружиною, я заявив їй: «Відчуваю, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі». Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставити до загину.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 5

Протягом цього часу я фактично не мав медичної допомоги. Повертаючись з роботи, не чуючи ніг, я грів воду в мисці і, вклавши електронагрівача, готував собі ропу, аби попарити ноги. Ліва п'ята так і залишилася зміщеною: хірург просто не помітив того. Парафінові аплікації довелося робити самому.

Зате провокацій побільшало. Одного разу після тяжкої застуди (у цей вечір повернувся жилець із «материка») я випив з іншими 100-150 г коньяку, ще не знаючи, що мені заборонено. Міліція тут же довідалася про це і почала чигати на мене. Коли у вечері, вже перед сном, я вийшов на хвилину з гуртожитку, — на мене накинулася міліція і повезла у витвирезник. Я заявив, що почну політичну голодівку протесту, якщо вони не припинять комедії. Лікар, викликаний до міліції, встановив легке сп'яніння. Я сів писати протест прокуророві. За цей час напасники переграли ситуацію: відвезли мене до гуртожитку. Після цього я довідався, що міліція вирішила оформити мене на примусове лікування алкоголізму — їм потрібен був хоч який епізод. Тоді вони й запропонували 1500 крб., щоб мене підпоїли. Але номер не вийшов. Довелося обшуковувати свої речі в кімнаті, аби попередити випадок підкидання: рушниці, ножа, порнографічного тексту тощо. Повертаючись увечері з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож довелося звернутися до прокурора зі спецзаявою: якщо в моїх речах буде виявлено зброю, вибухові речовини та золотистий пісок і т. д. — то буде наслідком реалізованої провокації.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.

Це заява від 18. Х. 1978, уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно, залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1979 року, мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиділо близько 20 чоловік т. зв. громадськості, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей, останній, заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені за свою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити.

Учень. Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух В. Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 р. у видавництві «Сучасність» було видано Стусову збірку «Свіча в свічаді» — п'яту книгу за кордоном! Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекомендацію, за якою опального радянського поета було прийнято до міжнародної організації PEN-клубу. Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. Ім'я Стуса стало широко відомим у цілому світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання «Спорт».

Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 6

У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсі-єнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. Праця на заводі ім. Паризької комуни (мене взяли туди формувальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опок, я ледве що міг ходити (так боліла нога). Довелося змінити роботу; знову-таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвеєром, я квацяв щіткою підошви взуття; за це мені платили від 80 до 120 крб. місячно.

Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

14 травня кагебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КГБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд — неминучий. А слідство — зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге — тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів.

Учень. У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років — заслання. У грудні 1980 року ув'язненого доставили в Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись із дружиною, В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: «Такого терміну я не витримаю».

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 7

Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні в Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т. зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка — то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку — 13 січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, посправника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в'язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і писав скарги. П'яний наглядач Кукушкін відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив гвалт. Ми всі почали дзвонити і голосно обурюватися, і це спинило п'яного хама, що трохи перелякався. Але адміністрація взяла його під свій захист, а на вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцімто за наклеп на старанного наглядача.

Одне слово, Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин.

Учень. На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса».

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 8

Не розумію, невже не надокучило досі т. зв. Українській інтелігенції толочили старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?

Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантиша-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? I авторів першокласних — таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків — один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. «Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!» — казав Віктор Некрасов. I як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедій шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка.

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином.

Мета (формувати компетентності): предметні: літературознавчу: ознайомлення із життєвим і творчим шляхом В. Стуса; ключові: уміння вчитися: розвиток навичок самостійного синтезу літературно-критичного та біографічного матеріалу; ціннісно-смислову: уміння визначати життєві цінності і мету, своє місце в соціумі, ухвалювати правильні рішення; комунікативну: аргументоване висловлення власної точки зору, відповідальність за прийняті рішення; загальнокультурну: розуміння національної свідомості, формування естетичного смаку, здатності об'єднувати людей спільними роздумами над проблемами життя; виховання любові до поетичного слова; особистісного самовдосконалення: формування навичок фізичного, духовного саморозвитку.

Тип уроку: урок-конференція.

Обладнання: портрет В. Стуса, уривки документальних фільмів «Просвітлої дороги свічка чорна», «Дисиденти», збірка поезій.

Поет повинен бути людиною.

Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті,

звільняється од неї, як од скверни.

Поет — це людина. Насамперед.

А людина — це, насамперед, добродій.

Якби було краще жити, я б вірші не писав, а — робив би коло землі…

Зневажаю політиків… Ціную здатність чесно померти.

Василь Стус

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

✵ 1. Вступне слово викладача

У скрутні хвилини мудра земля українська захищає своїх дітей, народжуючи духовних лідерів, які виводять народ із пітьми розгубленості, безпорадності, даруючи сонце надії, вказуючи правильний шлях. З'являються ті, хто допомагає стерти зі свідомості людей страх, безмовну покору, допомагає пробудити пам'ять і самовизначитися. Вони є ніби тими «скарбничками», до яких народ відібрав усі найкращі моральні, духовні якості та чесноти. Тому вони у своїх помислах наближаються до істини, своєю творчістю випереджають час і провокують національне відродження.

Вони несуть у світ наснагу, яка допомагає жити і творити іншим людям, посилають імпульс, згусток енергії у вигляді своїх творів. Завдяки тому, що мають у собі непорушну віру, спроможні витримати будь-які випробування, що випали чи випадуть на їхню долю. Завдяки своїй силі волі стають тим каменем, який тримає на собі всю будівлю життя нашої нації.

Саме таким дитям свого народу став Василь Стус.

Є щось важливіше у нашому житті за повсякденні турботи й проблеми. Є щось вагоміше, про яке ми чи то не маємо часу, чи не маємо бажання думати.

Та усі думки митця — про майбутнє. Про вільне майбутнє. Де кожна людина є особистістю з правом вільно висловити свої думки, з правом висловити їх рідною мовою, та з рештою — їх мати.

Саме завдяки таким людям, їх інколи невидимій життєвій місії ми маємо можливість вдихнути ковток свіжого повітря сьогодні.

Доля людей, народу стала для Василя Стуса життєвим орієнтиром.

✵ 2. Прегляд уривків документальних фільмів «Просвітлої дороги свічка чорна», «Дисиденти»

✵ 3. Оголошення теми і мети уроку

III. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ УРОКУ

1. Виступи учасників конфереції

Учень. Розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дата народження, яка збіглася з днем народження Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6-го. Василь питав глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника, яке значення для людини має дата народження. «Додаткова благодать, щастя. А можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з Христовою долею, жертовність самого життя і Голгофа ранньої смерті», — сказав Семен. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «чорним», проходило в атмосфері добра і любові. А ще — народної пісні. В. Стус згадував: «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається. «Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донецьку, куди сім'я переїхала, коли Василь був ще маленьким хлопчиком. Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. Шкільне навчання — вадило. Одне чужомовне, а друге — дурне. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов», — згадував Василь Стус. У школі Василь вчився на «відмінно», у 4-6 класах знав напам'ять майже весь «Кобзар» Т. Шевченка. Закінчив школу зі срібною медаллю.

Учень. З 1954 року навчався на історико-філологічному факультеті Донецького педінституту. Студентські роки він пізніше назвав «трудними». Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, а ще більшою мірою казенного, схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була переповнена тогочасна офіційна наука, і передовсім — історія. Після закінчення інституту вчителює на Кіровоградщині. У 1959 році на сторінках «Літературної газети» вперше побачили світ вірші В. Стуса з напутнім словом А. Малишка. У цей час В. Стус захоплюється світовою літературою. Серед улюблених письменників — Гете, Рільке, Толстой, Хемінгуей, Пруст, Камю, Фолкнер. З 1959 по 1961 рік служить в армії. «Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони», — згадував В. Стус. З 1961 року викладає українську мову і літературу у 23-й Горлівській школі, працює літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». 1963 рік став роком вступу до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. В. Стус працює над дисертацією «Джерела емоційності літературного твору», здає до видавництва «Молодь» першу збірку поезій «Круговерть», бере участь у роботі Клубу творчої молоді (Лесь Танюк, Алла Горська, В'ячеслав Чорновіл).

Учень. Та з другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З усуненням від влади М. Хрущова розпочався період «застою». Переслідувалися всі, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами. Їм чіпляли ярлики «націоналістів», «дисидентів», заарештовували, кидали до в'язниць та гула-гівських таборів. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, тому у вересні 1965 року його виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини і виступу I. Дзюби до глядачів звернувся Василь Стус і запропонував висловити протест проти незаконних дій (арешти серед шістдесятників) уряду та КДБ вставанням. А в наказі М. Шамоти зазначалося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

Читець. Пояснювальна записка.

В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників і потім, після виступу Івана Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з I. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилась під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені відгуки: «Це провокація», «Це брехня», «Тут не місце…» і т. д. I тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався.

Факт негарного приглушування виступу обурив так само. Коли заарештовані винні, то чому це приховувати? Як можна говорити, що арештів нема? Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, що суперечать правді ленінізму, правді високого громадянського обов'язку і права радянської людини?

Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім'ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна. Не такого, яким його часто бачив Сталін чи Хрущов, а такого, який він є: ідеал всього найпрогресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний прогрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові, хрущовські деякі заходи — так само всупереч ленінізмові. I вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували у своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічного індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.

До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов'язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота. 07.09.1965 р.

Учень. I почалися поетові поневіряння. Він влаштувався на роботу в будівельній бригаді, яка споруджувала метро, потім — кочегаром у дослідному господарстві Українського науково-дослідницького інституту садівництва. Тут працював недовго. Василя звільнили з тією мотивацією, що кочегаром не може працювати людина з вищою освітою. Дивом пощастило отримати посаду наукового співробітника Державного історичного архіву. Та вже у червні 1966 року Стуса звільнили і з цієї роботи.

Поета не друкували. Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував поетичну творчість й вів активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й брежнєвського беззаконня. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто так не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».

У 1970 році в Брюсселі вийшла перша опублікована книжка «Зимові дерева». У цьому ж році була трагічно вбита художниця Алла Горська. У промові над її труною В. Стус звинуватив у вбивстві владу. У середині 1971 року Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до центрального комітету комуністичної партії, в якому, звертаючись до совісті керівників і добиваючись правди, відстоював право «шістдесятників» на друк, наголошував на втратах, яких зазнає українська література через те, що справжні таланти не мають змоги видавати свої книги. Ці листи кваліфікували як антирадянську пропаганду. У 1971 році у 12 примірниках було видрукувано збірку В. Стуса «Веселий цвинтар».

Учень. З січня 1972 року В. Стуса заарештовано. У вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року говорилось, що він «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки. «Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щодня до початку суду. Але мені їх не дали» (В. Стус. Я звинувачую КДБ. Концтабір «Дубровлаг», 1975). У стінах київського КДБ було закладено основу наступної збірки — «Палімпсести». Ув'язнення В. Стус відбував у Мордовії. Восени 1975 року Стуса возили до Києва (на «перевиховання»).

У цей час він був у дуже поганому стані через виразку шлунка. Стус не виявив бажання «перевиховатися» і відмовився розмовляти з катами КДБ. Його привезли назад до табору у Мордовії. Після наполегливих вимог і важких шлункових кровотеч йому зробили операцію у спеціальній лікарні для ув'язнених у Ленінграді. (Відомо, що політв'язнів не посилають до цієї лікарні, яка вважається найкращою.) У лютому 1976 року, після операції (вирізали три чверті шлунка), Стуса позбавили призначеного йому на шість місяців дієтичного харчування. Поетові було дозволено позачерговий пакунок. Але коли пакунок надійшов до табору, адміністрація повернула його, мовляв, Стус «відмовився від посилки».

Учень. У червні 1976 року, при ліквідації табору ч. 17, у Стуса вилучили 300 віршів. Йому пред'явили акт про знищення усіх віршів — не менше, ніж 600-800 поезій, праці всіх його років табірного життя. Із розформованого табору ч. 17 Стуса перевели до табору ч. 19. Тут у нього щодня робили обшук, роздягали догола і примушували присідати. Стус заявив протест, перестав вставати у стрій при перекличці. За це його — важко хворого — помістили до карцеру на 14 діб. Товариші Стуса, вкрай занепокоєні його станом, писали прохання прокуророві, зверталися до представників КДБ у таборі з проханням скасувати карцер. Позитивної відповіді не було. Клопоталися перед начальством табору. Просили дати в карцер Стусові хоча б постіль і трошки поліпшити харчування. На це прохання також прийшла відмова. Після двох тижнів у карцері Стус оголосив голодування. Він вимагав: повернути забрані вірші, написані в таборі; дати можливість творчо працювати; скасувати обмеження на листування (кореспонденції на його ім'я не пропускали).

На знак солідарності зі Стусом голодували вірменин Маркасян і росіянин Солдатов.

Учень. 1 серпня 1976 року В. Стус спромігся на нечуваний для громадянина тоталітарної системи вчинок — написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР з вимогою позбавити його громадянства. «Слідство і суд насправді перекреслили всі мої надії на будь-яку участь у літературному процесі, надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість — поета, критика, перекладача, прозаїка — поставили поза законом; увесь мій 15-річний доробок сконфіскували і, напевно, в більшості вже знищили. В ув'язненні я зазнав ще більшого пониження. Таким чином я заявляю: залишатися підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе, і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно знехтувані».

На початку 1977 року В. Стуса відправили етапом на золотовидобувну шахту в селище Матросово Магаданської області.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 1

Отож п'ятого березня я прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившись на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім — новосибірська пересилка, перебута разом з В. Хаустовтим, страшна іркутська тюрма — мене вкинули в камеру з бічами-аліментщиками; вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою.

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

П'яні наглядачі Іркутська — ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи I чи Олександра II. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті Хабаровськ, і потому — пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наручниками із якимсь рецидивістом, і так ми перебували дві години льоту.

Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв'язня.

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

Тільки сонце, і простір, і сніг.

За кілька днів воронок з буржуйкою всередині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. 6, а що я поскаржився на нездоров'я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули лікарі; всі заявили, що я здоровий.

Увечері 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючись мене, сиділо кілька п'яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнітофон і транзистор: їм було весело.

Почалася моя робота. Бригада [… ] — ударна, комуністична. Чи не половина робітників — партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати.

Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга — до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту.

Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу — немає сухого рубчика — вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через 5 років він збере гроші на машину, коли не зіп'ється чи не скалічіє.

Травматизм на рудні — досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву «заколом», то бурильник упав у дучку, то попав під вагонетку, перебиті руки, ноги, ребра — чи не в кожного другого. Але колимчани — люди міцні. Вони знають, що добробут дається нелегко. За нього треба платити — молодістю, здоров'ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке — нічого не вдієш. А на Колимі є продукти, хоч і не завжди дістанеш м'яса. Але де воно є, те м'ясо?

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 2

Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робота — не для мого здоров'я. Міліція обурилась, почалися перші нагінки. До того ж я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою.

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж будь собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце. «Зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. Я не збираюся їхати до вас, а викликали — то розмовляйте людським тоном».

Незабаром приїхала дружина — нас поселили в т. зв. готелі, підселивши водночас двох кагебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. Якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав випробовувати мої нерви. Я просто не реагував на цю дешеву витівку. Інший пожилець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим осудженням (збереження холодної зброї)!

Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кімнати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа) я спробував проникнути [… ] через вікно, але впав і зламав обидві п'яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши до того, що за мною влаштували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець. Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою — нижче Plattfus'a. Надворі мороз, сніг. Виходок — за 200 метрів. У мене пара милиць і гіпсові черевики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді — стало дуже складною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циганський піт. Було невесело.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 3

Я сидів за віршами, розв'язавши транспортну проблему (просто довелося зрізати гіпс, який я мав носити ще два місяці). Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетворилася на півжиття із зустрічами і контактами: пошта єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Шабатури, Садунайте і Коцюбинської, приносила вісті з закордону.

За листи доводилося витримувати справжню війну з КГБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої оскарження відповідали своєрідно: «В Магаданському аеропорту мішок, у якому носять кореспонденцію, дірявий». Довелося кілька разів бити телеграму до Андропова: «Ваша служба краде мої листи». Телеграми відсилали, але користі не було. Хіба шкода: це стало добре видно із щомісячних відвідин міліції (т. зв. Реєстрація). Їздити туди треба було за 30 км (с. Гастелло). Чулося, що в повітрі — гроза.

10.11.1978 року, коли я, ледве пересуваючися на ногах, уже працював на шахті, мене викликали до відділу кадрів. Виявилося, налетіли на мене з обшуком. Групу очолював майор Грушецький із України. Обшук був у справі Лук'яненка. Байдуже, що Лук'яненка я не знав, хіба обмінявся з ним одним-двома листами, — в мене вилучили чернетки моїх листів до Гамзатова, Григоренка, деякі листи інших друзів, зошит віршів. Потім три дні допитували в Усть-Омчузі. Свідчень я не дав, хіба висловив обурення.

Тепер цькування зайшло на нове коло. До кімнати підселяли п'яниць (це вони згодом виявилися свідками на новому процесі). Вони пили, і мені в кімнаті один з них навіть помочився в чайник. Коли я протестував, мені казали: «Молчи, а то опять попадешь, где бьіл». Я вимагав відселити їх — це нічого не давало. Я намагався знайти десь кімнату — мені було заборонено це зробити.

Стало відомо, що КГБ, міліція, партком старанно нацьковують проти мене людей. Одному з них, наприклад, запропонували підкласти в мої речі рушницю або ніж, іншому — підпоїти мене. За це обіцяли винагороду — 1500 крб. (тобто дві місячні зарплати колимські). «А до якого стану?» — «Аби лиш запах був», — відповіли йому. Але я цього ще не знав.

Кожного вечора до мене хтось з'являвся — то комсомольський патруль, то міліція. Розмова була недоброзичлива, провокаційна. Особливо докучав капітан Любавін. Довелося просто не реагувати, коли він з'явився.

І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила — мені довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони-таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ — за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька». Весь час — од Усть-Омчуга до Донецька — мене супроводив загін шпигунів од КГБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька, я повернувся до Колими — ніби до в'язниці. Я чув, що кожного дня мене можуть зачинити знову.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 4

Коли я повернувся до Магадана, в аеропорту на мене чекав виклик — негайно з'явитися до обласного КГБ. Ночувати довелося в готелі. В понеділок я поїхав до міста (це 60 км дороги). Прийняв мене заступник начальника Сафонов. Він прочитав мені друге застереження — з погрозою судити.

В Усть-Омчузі, коли я зайшов до начальника Переверзєва, на мене чекав новий сюрприз — заступник редактора райгазети «Ленинское знамя» заявила, що збирається писати про мене статтю, і поставила кілька провокаційних питань. Я відповів, що жанр мені відомий, а тому я волію не розмовляти.

І справді, за якийсь час з'явилася довга стаття «Друзья и враги Василия Стуса». У ній було згадано все. І те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і «свідчення» багатьох мешканців рудні. Як згодом виявилося, Супряга не марнувала часу: поки я був у Донецьку, вона вояжувала на рудні, готувала статтю. Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов'язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із транспортного. «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші.

Прикро було за такий факт. Якось я відмовився стати до роботи, оскільки респіраторів не було. Мені обіцяли видати персональний. Я відмовився, наголошуючи, що респіратор — то обов'язковий захист для кожного шахтаря. Отож я обстоюю загальний принцип, протестуючи проти порушення техніки безпеки. Респіратори потім знайшлися. Певна річ, їх видали всім. А мене покарали за «страйк». Супряга не оминула і цього випадку, вкрай перебрехавши факти.

Якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки. І я, бачачи, що позивати Супрягу марно (жоден суд у Союзі не візьме такої справи до розгляду), наполіг на тому, аби дати їй публічну відповідь. На це адміністрація згодилася. Зробили поширене засідання рудкому, куди запросили підготовлену публіку. Був і журналіст з газети (Супряги не було). Я почав відповідати на брехню досить різко і аргументовано. Режисери побачили, що вистава може не вийти — почали обструкцію, не даючи мені говорити. Нічого не лишалося, як покинути залу разом з дружиною, звинувативши публіку в боягузтві.

А в пресі не вщухала буря: десятки читачів обурювалися моєю поведінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще драматичніше. Прощаючися з дружиною, я заявив їй: «Відчуваю, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі». Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставити до загину.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 5

Протягом цього часу я фактично не мав медичної допомоги. Повертаючись з роботи, не чуючи ніг, я грів воду в мисці і, вклавши електронагрівача, готував собі ропу, аби попарити ноги. Ліва п'ята так і залишилася зміщеною: хірург просто не помітив того. Парафінові аплікації довелося робити самому.

Зате провокацій побільшало. Одного разу після тяжкої застуди (у цей вечір повернувся жилець із «материка») я випив з іншими 100-150 г коньяку, ще не знаючи, що мені заборонено. Міліція тут же довідалася про це і почала чигати на мене. Коли у вечері, вже перед сном, я вийшов на хвилину з гуртожитку, — на мене накинулася міліція і повезла у витвирезник. Я заявив, що почну політичну голодівку протесту, якщо вони не припинять комедії. Лікар, викликаний до міліції, встановив легке сп'яніння. Я сів писати протест прокуророві. За цей час напасники переграли ситуацію: відвезли мене до гуртожитку. Після цього я довідався, що міліція вирішила оформити мене на примусове лікування алкоголізму — їм потрібен був хоч який епізод. Тоді вони й запропонували 1500 крб., щоб мене підпоїли. Але номер не вийшов. Довелося обшуковувати свої речі в кімнаті, аби попередити випадок підкидання: рушниці, ножа, порнографічного тексту тощо. Повертаючись увечері з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож довелося звернутися до прокурора зі спецзаявою: якщо в моїх речах буде виявлено зброю, вибухові речовини та золотистий пісок і т. д. — то буде наслідком реалізованої провокації.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.

Це заява від 18. Х. 1978, уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно, залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1979 року, мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиділо близько 20 чоловік т. зв. громадськості, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей, останній, заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені за свою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити.

Учень. Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух В. Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 р. у видавництві «Сучасність» було видано Стусову збірку «Свіча в свічаді» — п'яту книгу за кордоном! Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекомендацію, за якою опального радянського поета було прийнято до міжнародної організації PEN-клубу. Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. Ім'я Стуса стало широко відомим у цілому світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєвого об'єднання «Спорт».

Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської спілки стали приводом до другого арешту.

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 6

У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсі-єнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. Праця на заводі ім. Паризької комуни (мене взяли туди формувальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опок, я ледве що міг ходити (так боліла нога). Довелося змінити роботу; знову-таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвеєром, я квацяв щіткою підошви взуття; за це мені платили від 80 до 120 крб. місячно.

Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

14 травня кагебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КГБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд — неминучий. А слідство — зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге — тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів.

Учень. У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років — заслання. У грудні 1980 року ув'язненого доставили в Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись із дружиною, В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: «Такого терміну я не витримаю».

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 7

Спроба щоденника в цих умовах — спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні в Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді або — найчастіше — загрожує карою. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т. зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодівку забирали побачення, бо голодівка — то порушення режиму. Мене двічі карали за голодівку — 13 січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, посправника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в'язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і писав скарги. П'яний наглядач Кукушкін відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив гвалт. Ми всі почали дзвонити і голосно обурюватися, і це спинило п'яного хама, що трохи перелякався. Але адміністрація взяла його під свій захист, а на вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцімто за наклеп на старанного наглядача.

Одне слово, Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією, — дуже помиляється. Закон повного беззаконня — ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин.

Учень. На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980 року сказав: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса».

Читець

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

Запис 8

Не розумію, невже не надокучило досі т. зв. Українській інтелігенції толочили старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?

Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Маркевича, Бантиша-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? I авторів першокласних — таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків — один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. «Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!» — казав Віктор Некрасов. I як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедій шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка.

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином.

Читець

3I СПОГАДІВ СИНА

Востаннє ми з мамою бачилися з татом 1981-го. Пізня уральська весна зустріла нас брудним мокрим снігом, розбитими дорогами й п'яними робітниками містечка Чусового, в якому майже двадцять років жив класик російської літератури Астаф'єв.

Цілий день ми чекали автобуса до Кучино в брудному кафе в будівлі автостанції. Коли в другій половині дня площу заповнили учні місцевого професійно-технічного училища, я вперше почув звук пострілів, які пролунали зовсім поруч. Нажахана мама вибігла до мене, й аби якось заспокоїти її, я змушений був зайти у те брудне приміщення.

Нарешті — автобус. Під вечір — зустріч із таборовим начальством.

— Дайом вам свіданіє на адні суткі, только вам нада будіт немножка патарапіцца, патаму шта ви далжни успеть на вєчерній рєйс. Начевать у нас негде.

Адміністрація й тут украла кілька годин часу.

Коли їхали з побачення, було враження, що бачилися востаннє, а тому дорогою до Чусового майже не розмовляли.

Учень. Допомогти радянському політичному в'язневі було нелегко. З середини 1982 року Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до батьків і дружини власні твори. У грудні на нього накладено ще одне покарання — рік камери-одиночки. В ув'язненні В. Стус створив останню збірку — «Птах душі», яку було конфісковано.

Поет називав своїх мучеників катами у вічі, за що його били й кидали в карцер. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року В. Стус помер. Містична знаменна дата: саме 4 вересня, тільки 1965 року, відбулася прем'єра «Тіней забутих предків», дата Василевого виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу. Останні хвилини життя В. Стуса досі не з'ясовані. Що стало причиною смерті? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Його поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло В. Стуса. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано «за відсутністю складу злочину».

16-19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса і його побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі.

Похорон перетворився на тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного Василя Стуса біля померлого теж у шевченківському віці відомого актора Івана Миколайчука. У 1991 році В. Стусу було присуджено Державну премію ім. Шевченка за збірку «Дорога болю». Ця книга була першою, надрукованою в Україні.

Слово вчителя

Варто зауважити, що В. Стус боровся все своє свідоме життя з тоталітарною системою та встановив свої правила боротьби з нею і залишив Пам'ятку українського борця за волю.

Пам'ятка українського борця за волю

Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільним громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

ніхто й не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону —

тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

сумним осердям, поглядом сумним.

✵ 2. Слово вчителя

Я вірю, я впевнена, що отой вогонь жертовності, який палахкотить у душах людей, яких сьогодні називають «шістдесятники», не піде в нікуди. Енергетика їхніх душ, сердець залишається у міжчасовому вимірі. І той, хто має мужність доторкнутись до їх душі через творчість, той відчуває такий енергетичний імпульс, який змінює Всесвіт, змінює наше з вами світобачення і світосприйняття.

Знаковою є постать Василя Стуса. Він писав: «Наш оптимізм у нас самих, у нашій постаті. Решта нас не обходить. На те є Господня воля, яку не оскаржують…» — то це була порада і всім нам. Мати власну гідність, не зламатися, не здатися, не піддатися розпачу, не зневіритись. А прийняти своє призначення і бути йому вірним.

Я думаю, що у якісь мірі він передав усі ці думки нам. А далі — справа кожного, що трапиться з цими зернятками у їх душах. Якщо хоча б у одного-двох дітей вони проростуть тендітними паростками, це означатиме, що недаремно він писав життєпис свого життя в поезії. Я знаю, що таке власне народжене слово, як хочеться, щоб воно дійшло до людей, до їх сердець, до їхньої свідомості.

А Василеві Стусу я особисто дуже вдячна за те, що я вкотре ставлю собі запитання і вкотре отримую суголосну відповідь у його творчості. Слова, які народилися від знайомства з поезією Василя Стуса:

Довіку нам чужої долі пити

Ковток ковтком, у день пірнать за днем?

О як тебе, Вкраїно, захистити

Від крику ран, бо ж біль з'їда вогнем?

З сьогодні і на завтра, з сьогодні і на вчора

Я у душі тримаю вишневих свіч сади.

З тобою воскресаю, з тобою помираю,

Щоб в правди ріднім слові саму себе знайти.

Виймаю з грудей терен, виймаю з серцем терен,

Звеличую стражденно священний дар життя.

Я крізь роки й століття до тебе в думах верну,

Я й в смерті залишуся повік твоїм дитям.

Людмила Рудь

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ-КОНФЕРЕНЦІЇ

✵ 1. Декілька запитань від В. Стуса нащадкам

✵ Якою має бути людина?

✵ Як знайти (відчути) своє покликання, себе?

✵ Як випростовуватися після поразок?

✵ Як протистояти тискові обставин?

✵ Чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?

✵ 2. Слово вчителя

Василь Стус — найдостойніший представник народу. Він жив і творив поза часом, хоча став виразником ідей, гостро актуальних як і для цілої епохи, так і для всього шляху людства цілому. Тому що, забуваючи про власне «я», зливаючись з рідним народом, став його гарячим пульсуючим серцем, не міг жити й дихати вільно, допоки не став би вільним його народ.

Тому саме Василь Стус отримав найвищу нагороду з усіх можливих — безсмертя у вигляді пам'яті про нього у наступних поколіннях.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Скласти творчий проект «Василь Стус: шлях на Голгофу».