1.Який жанр твору М. Коцюбинського "Тіні забутих предків"?

а)Роман

 б)Новела

 в)Повість

 г)Оповідання

2. На якому інструменті НЕ грав Іван Палійчук?

а)Флейта

 б)Сопілка

 в)Флояра

 г)Денцівка

3.. Які пісні складала Марічка Гутенюк?

а)Романси

 б)Коломийки

 в)Веснянки

 г)Щедрівки

4. Якого жіночого імені немає у творі?

а)Хима

 б)Палагна

 в)Марічка

 г)Мотря

5.. До якого роду літератури належить твір "Тіні забутих предків"?

а)Епос

 б)Лірика

 в)Драма

 г)Ліро-епос

6.. У якій річці втопилася Марічка Гутенюк?

а)Тиса

 б)Черемош

 в)Сула

 г)Буг

7.У якому селі відбуваються події?

а)Кононівка

 б)Криворівня

 в)Піски

 г)Семигори

8.. Скільки років Іван Палійчук не з'являвся в селі ?

а)5

 б)6

 в)7

 г)8

9. У якому регіоні України відбуваються події у творі?

а)Полісся

б)Буковина

 в)Галичина

 г)Слобожанщина

10.. Визначити ідею твору "Тіні забутих предків"

а)Оспівування кохання

 б)Возвеличення природи Полтавщини

 в)Захоплення звичаями й обрядами

 г)Гімн громадській активності людини

11.. Якою дитиною був у родині Іван Палійчук?

а)13

 б)15

 в)19

 г)21

12. Хто з героїв твору наділений надприродними здібностями?

а)Палагна

 б)Іван Палійчук

 в)Юра

 г)Марічка Гутенюк

13. Яку проблему НЕ порушено у творі?

а)Вплив мистецтва на людину

б) Роль митця у житті суспільства

 в)Гармонія між людиною та світом природи

 г)Роль праці в житті людини

14.Хто з кінорежисерів зняв фільм за твором " Тіні забутих предків"?

а)Довженко

 б)Параджанов

 в)Кавалерідзе

 г)Шарварко

15.Якого міфологічного персонажа немає у творі?

а)Чугайстер

б)Лісовик

 в)Арідник

 г)Щезник

16. У якому стилі написано твір?

а)Експресіоністичному

 б)Імпресіоністичному

 в)Футористичному

 г)Неореалістичному

17. З яким твором не перегукуються " Тіні забутих предків"?

а)"Лісова пісня" Лесі Українки

 б)"Ромео і Джульєтта" Шекспіра

 в)"Маруся Чурай" Ліни Костенко

 г)"Захар Беркут" Франка

18. Якого конфлікту немає у творі?

а)Між родами Палійчуків та Гутенюків

 б)Між людиною та дикою природою

 в)Між життям та смертю

 г)Між батьками та дітьми

19. Що дала Марічка Іванові при першій зустрічі?

а)Яблуко

 б)Пиріжок

 в)Пів цукерки

 г)Гроші

20. Якою роботою не займалися пастухи на полонині?

а)Пасли худобу

 б)Підтримували вогнище

 в)Виготовляли сир

 г)Пекли хліб

21. Який образ зайвий?

а)Бескиди

 б)Трембіта

 в)Голос сокири

 г)Зозуля

22. Який сюжет покладений в основу твору?

а)Філософський

 б)Біблійний

 в)Мандрівний

 г)Міфологічний

23. Хто з письменників на прем'єрі фільму висловив протест проти радянської влади : "Хто проти тиранії, встаньте!"?

а)Симоненко

 б)Стус

 в)Стельмах

 г)Ліна Костенко

24. Яке слово НЕ є діалектизмом?

а)Смерека

 б)Полонина

 в)Плай

 г)Ватра

Мета: опрацювати твір Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»; познайомити учнів із історією написання твору;  простежити джерела, з яких автор черпав ідеї для створення повісті; відстежити архаїчну систему поглядів гуцулів, що представлена на сторінках творів через обрядовість; розкрити образи, жанрову специфіку твору, тематику та проблематику, риси імпресіонізму; розвивати вміння й навички аналізу художнього твору в єдності форми та змісту; сприяти вихованню зацікавленості й поваги до гуцульських вірувань і звичаїв; розвивати навички естетичного сприйняття дійсності; виховувати почуття патріотизму, вміння цінувати красу людських стосунків.

ХІД УРОКУ

1. Організаційний етап

2. Перевірка домашнього завдання

3. Повідомлення теми та мети уроку

 Одним із вершинних творів Михайла Коцюбинського є його повість «Тіні забутих предків». З історією її написання, сюжетом, образами та проблематикою ви й познайомитесь сьогодні на уроці.

4. Історія написання повісті «Тіні забутих предків»

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття Карпати стали популярним туристично-рекреаційним регіоном. Щороку дедалі більше представників української інтелігенції влітку вирушали на відпочинок в гори. Особливо облюбували гуцульське село Криворівня. Розташоване по обидва береги річки Чорний Черемош, на початку ХХ століття воно стало чи не найпопулярнішим місцем відпочинку. Етнограф Володимир Гнатюк, який разом з Іваном Франком одним з перших приїхав туди на вакації, нарік Криворівню «українськими Афінами» та «надчеремоською Рив’єрою».

Завдяки галицьким інтелектуалам зросло зацікавлення Карпатами і в середовищі наддніпрянської інтелігенції. Через особисті контакти і листування з галичанами наддніпрянці відкрили для себе нові потенційні місця для відпочинку. А побувавши в горах бодай раз, вони прагнули повернутись туди знову.

Завдяки Володимирові Гнатюку відкрив для себе Карпати і Михайло Коцюбинський. Історія взаємин цих двох непересічних особистостей доволі цікава. Михайло Коцюбинський вперше приїхав до Львова влітку 1890 року.  Познайомився з представниками української інтелігенції – Іваном Франком, Іваном Белеєм, Олександром Барвінським, Володимиром Шухевичем, налагодив літературні контакти.

З Володимиром Гнатюком запізнався дещо пізніше, та й до того ж заочно. Приводом для листування між інтелектуалами стало святкування 25-ліття літературної творчості Івана Франка у 1898 році. З нагоди ювілею комітет, що займався приготуваннями до урочистостей, вирішив видати збірку творів українських письменників. Упорядником видання призначено Володимира Гнатюка. Саме він запросив до участі у випуску збірника Михайла Коцюбинського. Особисто вони вперше зустрілися навесні 1905 році. Ця зустріч була дуже бажаною й очікуваною. Михайло Коцюбинський, проїздом, прямуючи на відпочинок в Італію, завітав до Львова. З того часу дружба Михайла Коцюбинського та Володимира Гнатюка стала ще тіснішою. Вона яскраво відображена в їхньому листуванні. Саме завдяки львівському колезі у Михайла Михайловича з’явився такий великий інтерес до Карпат. Володимир Гнатюк був у захваті від гуцульського села Криворівня, де від 1900 року майже щоліта відпочивав з родиною. У своїх листах до Михайла Коцюбинського він безперестанку описував колорит місцевості та самобутність населення, збуджуючи уяву письменника чарівним світом гуцульського життя. А систематичні запрошення в Карпати ще більше посилювали інтерес до такого мальовничого і таємничого краю.

Чи не вперше Володимир Гнатюк запросив Михайла Коцюбинського в Криворівню 1905 році, та письменник не зміг прийняти пропозицію через брак часу. Наступного, 1906 року, Володимир Гнатюк знову запрошував Михайла Коцюбинського в гори. При цьому змальовував ледь не ідилічну картину майбутнього відпочинку: «Сього року Ви маєте приїхати до нас із родиною і разом їдемо на літо в Гуцульщину, де маєте купатися в зимнім Черемоші, вигріватися на сіні до сонця, їздити на дарабах, балакати, писати поезії і ходити на прогулки». Ця пропозиція дуже вабила письменника, але водночас стримувала фінансова скрута. Володимир Гнатюк дедалі наполегливіше продовжував запрошувати його в Карпати. Більше того, щоб заінтригувати Михайла Коцюбинського карпатським колоритом, надсилав йому наукову і художню літературу про край. Також всіляко описував принади Гуцульщини. І ця тактика себе виправдала. Михайло Коцюбинський настільки зацікавився Карпатами, що неодноразово про це згадував у листах до львівського колеги. Очевидно, думки про Карпати настільки полонили уяву письменника, що у серпні 1909 року, повертаючись з відпочинку на острові Капрі, він таки вирішив заїхати у «надчеремоську Рив’єру». Та в останній момент Михайло Коцюбинський передумав. Завадила дощова погода, що супроводжувала його усю дорогу з Флоренції до Львова, відсутність теплого одягу й страх занедужати. Дізнавшись, що в Карпатах майже усе літо було сонячним і погожим, письменник з прикрістю відповів на лист Володимира Гнатюка: «А Ви пишете, що в Криворівні була чудова погода, і тільки жалю мені завдаєте. Так мені досадно, що перо не хотіло до рук лізти, через те і не писав».

Взимку, навесні і на початку 1910 року думки про карпатський відпочинок знову не полишали письменника. У Криворівню його неодноразово запрошував і Михайло Грушевський, який придбав там віллу і щоліта відпочивав з родиною. У своїх листах професор детально описував маршрут зі Львова до села, давав необхідні вказівки, як краще доїхати. До запрошень долучилася й дружина Марія Грушевська. Врешті-решт, у липні 1910 року письменник остаточно вирішив поїхати в Карпати. «До Криворівнї на сей раз вибіраю ся конче», – зауважив він у листі до Володимира Гнатюка, відпочиваючи на Тірренському узбережжі. І справді, вже у серпні, повертаючись з півдня Італії, замість Швейцарії, Михайло Коцюбинський приїхав у Криворівню.

Письменник пробув у горах 10 днів. Зупинився в помешканні дяка Михайла Мосейчука, де винаймав кімнати і Володимир Гнатюк. Гуцульський колорит і гори були чимось новим, дуже незвичним, цікавим. Вони так зачарували Михайла Коцюбинського, що він ще довго не міг позбутися справжнього захоплення ними. І зовсім не жалкував про своє рішення замість Швейцарії поїхати в Карпати.

Емоції і враження від перебування в горах настільки запали в душу письменникові, що він повернувся в Криворівню наступного літа. Відпочивав там майже місяць. Відпочинок у Карпатах був вдалим. Письменник намагався поєднати корисне з приємним: збирав і детально занотовував інформацію про спосіб життя гуцулів, їхні звичаї, вірування, фольклор. А водночас гуляв пішки довколишніми лісами, горами і полонинами, подорожував верхи. Із захопленням досліджував місцеву флору. Йшов на прогулянку лісом чи полониною і повертався із оберемком квітів, назви яких потім випитував у місцевих селян. Взагалі полюбляв розмовляти з гуцулами. У Криворівні Михайлові Коцюбинському довелося стати свідком того як через повінь розливається Чорний Черемош. Вражень, іноді незвичних і навіть дивних, у Михайла Михайловича було вдосталь. Мальовнича, і водночас дика, неприборкана природа, часом незрозумілі для наддніпрянця звичаї і традиції, ментальність горців. Дуже яскраво свої враження від перебування в Карпатах Михайло Коцюбинський описав у листі до Євгена Чикаленка: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою. Нарід скрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок до смерті. Первісні номади, вони так тісно зв’язали своє життя з худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства. Очевидячки, за такий короткий час годі зрозуміти як слід таке оригінальне життя, але що можна, те роблю і сподіваюся трохи використати свої враження».

Перебування в Карпатах стало дуже плідним для Михайла Михайловича як письменника. Він зібрав чимало матеріалів про автентичне життя гуцулів, що згодом лягли в основу його культової повісті «Тіні забутих предків». Роботу над книгою письменник розпочав одразу після повернення до Чернігова. А вже на початку 1912 року твір опублікували на сторінках «Літературно-наукового вісника» у Львові.

5. Робота над змістом твору

5.1. Бесіда за питаннями

• З чого розпочинається твір?

• Що ми знаємо про Іванове дитинство? Зачитайте

 Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина.

Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня. Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна…

Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник…Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

• Які обов’язки були у нього, коли він підріс?

• Що одного разу сталось у лісі? Зачитайте

 Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини… Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити… Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови. І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловиме вилась круг його вуха, що навіть справляла муку!

Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі,— і скаменів. На камені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. “Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…” — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. “Є мої кози… Є мої кози…” — заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.

Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром.

Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам’ятає.

Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки закружився в танці… Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

• Хто такий щезник?

• Як ви вважаєте, що символізує мелодія у творі?

• Що ми знаємо про родину Івана? Зачитайте

 Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.

То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята, їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей.

Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.

Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків.

• Чи вдалося Іванові повоювати з кимось із Гутенюків?

• Як відбулася їхня зустріч з Марічкою? Зачитайте

 Не пам’ятав, що робить. Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду.

Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

— Нічьо… В мене є другі… май ліпші.

Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

— Мені неня купила нову запаску… і постоли… і мережані капчурі… і…

Він все ще не знав, що сказати.

— Я си обую файно та й буду дівка… Тоді йому заздрісно стало.

— А я вже вмію грати в денцівку.

— Наш Федір зробив си таку файну флояру… та й як зайграє…

Іван надувся.

— Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилась на нього.

— А нащо ж ти б’єш си?

— А ти нашо коло воза стояла?

 Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою. Витягла врешті довгий цукерок.

— Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.

— На!

Він завагався, але узяв.

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала у них муку… і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце…

• Як повела себе Марічка у цій ситуації?

• А як розвивалися стосунки між ними після цього?

• Якими були їхні стосунки, коли підросли? Зачитайте

Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила у заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру…Марічка обзивалась на гру флояри… співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати… Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт…

Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

Ой кувала ми зозулька

та й коло потічка.

А хто ісклав співаночку?

Йванкова Марічка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию…

• Чому Іванові треба було розлучитися із Марічкою?

• Як дівчина провела хлопця?

• Куди пішов Іван?

• Як описується його перебування на полонині?

• Ким був Микола, з яким познайомився Іван?

• Якими були його обов’язки? Зачитайте

— Ні, я спузар,— одкрив зуби Микола,— маю пильнувать ватри, аби не згасла через все літо, то була б біда!..— Він навіть з жахом озирнувся навколо.— Та й піти до потоку води, та й у ліс дров…

• Чим була та ватра для горців?

• Яку історію розповідає Микола про неї? Зачитайте

 3 первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. “Хто ти є?” — запитав. А воно каже: “Не знаю. Живий сме, а ходити не можу”. А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От виучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: “Я бих туди пронир”.— “Пронри”. От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. “Більше нема?” — “Нема”. Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. “Плюй!” — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять.

Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори рости…

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.

— Кажи, браччіку, далі,— просить Іван, а Микола знов починає:

— Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,— то все від нього, від сотони. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата,— все вигадав він… А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…

Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знає, чого він. “Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам”. Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…

Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили…

• Скільки мала горіти ватра?

• Чим вона була для пастухів?

• Про що дізнається Іван, коли повертається з полонини?

• Як він сприйняв смерть Марічки?

• Чому він одружився на Палагні?

• Як вона описана у творі? Зачитайте

 Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим носом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі,— він не журився.

Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жиє на світі,— саме плекання маржинки сповняло радістю серце.

Як дитина для мами — такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди Маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались.

• Чим була худоба для Івана та Марічки?

• Чому їхнє життя вирувало навколо неї?

• Від чого вони оберігали її?

• У що вірили?

• Хто був сусідами Івана й Палагни? Зачитайте

 З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі.

Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд пекучих очей мольфара, спльовував непомітно:

“Сіль тобі в оці!..”

• Хто такі мольфари?

• Що вам про них відомо?

• А хто жив ще поряд з подружжям?

• Ким, на їхню думку, була Хима? Зачитайте

 Проте найгірше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.

Ряба корова на очах худла і все менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона підглядала, говорила примівки, по кілька разів на вечір бігала до коров, вставала навіть вночі. Раз наробила такого крику, що Іван біг в загороду як навіжений і мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелізти у хлів. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипів вже голосок Химин:

— Добрий вам вечір, сусідоньці красні… хе-хе…

Безвстидна!

Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю.

• З чим пов’язані такі вірування?

• Які звичаї зображені у творі ще?

• Який із цих героїв безпосередньо пов’язаний із сюжетом твору?

• Як саме?

• Коли Палагна побачила, що Юра до неї небайдужий?

• А після якого випадку вона стала його коханкою? Зачитайте

 Захиталися гори, Гаджуги впали верхами на землю, земля піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все дерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить — і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру.

Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

— Стій! Я тебе не пускаю!.. Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.

— Ой! — закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.

Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

— Ага! Ти так! — крикнув Юра до хмари.— То я мушу тебе заклинати.

Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…

Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.

Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо — то й він направо, хмара наліво — і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав… Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:

— Стій!..

І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:

— Пусти! Де ся подіну?

— Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути…

Туди пускаю тебе…

І дивна річ — хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

• Для чого, на вашу думку, автор вводить цю історію до твору?

• Чи знав Іван про стосунки Юрія та Палагни?

• Як він реагував на це?

• За яких обставин між чоловіками сталася бійка?

• Чи був Іван її ініціатором?

• Чи допомогла вона?

• Що відбувалося з Іваном? Зачитайте

 Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі.

“Не інакше, як мольфарова справа,— гірко думав Іван,— наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить…”

Він ходив до ворожки, та одвертала,— не помогло: відай, мольфар сильніший. Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях. Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брами. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті йому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови.

— Б’ю кілок тут,— шептав зловісно,— і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на живіт; не годен їсти…

— А єкби у голову вбив? — питала цікаво Палагна.

— Тоді гине в той мах…

Се ж вони на нього змовлялись!..

• Як Іван сприйняв побачене?

• Куди він пішов?

• Кого він зустрів у лісі? Зачитайте

 Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

• Хто такі мавки?

• Якими були у давніх віруваннях гуцулів?

• Кого вони боялися й чому?

• Як описана зустріч Івана з Чугайстром? Зачитайте

 Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його впізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана:

— Куди побігла?

— Хто?

— Нявка.

“Се він про Марічку,— з ляком подумав Іван, і серце закалатало йому в грудях.— Ось чого вона зникла!..”

— Не знаю… Не видів,— байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра:

— Сідайте.

Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги.

Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти.

Але чугайстир сам допоміг.

Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався:

— Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?

— А чому б ні? — радо піднявся Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю.

Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався.

— Ну, починай!..

Що ж, як починати, то починати…

• Чому Іван, на вашу думку, хотів урятувати нявку-Марічку?

• Як знайшов її після?

• Чи справдилися народні уявлення з тим, що відбулося з Іваном? Зачитайте

 Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одкривала на нього свою ненажерливу пащу…

— Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.

Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос:

— Іва-а!..

— Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня.

Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна. важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя…

Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.

• Чим завершується твір?

• Як зображено обряд поховання у творі?

• Як ви ставитеся до нього?

• У чому полягає його незвичність?

• Для чого Коцюбинський вводить його до твору?

5.2. Робота над композицією повісті

• Якою є композиція повісті?

• На скільки частин її можна умовно поділити?

• Які сюжетні елементи ви можете виокремити?

Експозиція

Знайомство з Іваном Палійчуком. Історія ворожнечі між родами Палійчуків та Гуменюків

Перша частина життя Івана

Зав’язка

Знайомство Івана з Марічкою, початок дружби

Розвиток дії

·    Кохання Івана та Марічки

·    Іван йде в найми на полонину

Кульмінація

Смерть Марічки

Розв’язка

Думки Івана про самогубство. Втеча на шість років

Друга частина життя Івана

Зав’язка

Одруження Івана з Палагною

Розвиток дії

·    Ґаздування Івана та Палагни

·    Ворожіння

·    Палагна стає коханкою Юри

·    Бійка Івана з Юром

Кульмінація

Мавка-Марічка приходить за Іваном, танець з чугайстром

Розв’язка

Смерть Івана

Постпозиція

Обряд поховання

5.3. Бесіда за питаннями

• Як ви вважаєте, що зображено у творі Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»?

• Які частини життя гуцулів зображено у творі?

Календарна обрядовість

Трудова обрядовість

Родинна обрядовість

·    Різдво

·    Юріїв день

·    розпалювання живого вогню на полонині.

·    захист худоби на пасовиськах.

·    виготовлення будзу.

·    Повивальний обряд

·    Поховальний обряд

• З чим нерозривно пов’язані трудова, календарна та родинна обрядовість гуцулів?

• Які міфологічні образи використовує автор у творі?

• Яка їхня роль?

• А якими зображені люди?

• Охарактеризуйте Івана та Марічку.

5.4. Характеристика головних героїв повісті

5.5. Проблематика твору

• Які проблеми порушено у повісті?

• Гармонія між людиною та світом природи

• Життя і смерть

• Добро і зло

• Язичництво і християнство

• Сила кохання і неможливість жити без нього

• Вплив мистецтва на людину

• Роль праці в житті людини

• Стосунки батьків і дітей

5.6. Літературний аналіз твору

 Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі ХІХ-ХХ ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

Ідея: возвеличення почуття кохання, щирості почуттів, праці; засудження зради, підступництва.

Рід: епос

Жанр: повість

6. Проблемне запитання

 Цікавим є те, що назва твору, який ми з вами прочитали, народилась не одразу. Спочатку Коцюбинський хотів назвати повість  «В зелених горах». Потім були інші варіанти: «Голос віків», «Подих віків», «Відгомін передвіку», «Спадок віків», «Сила забутих предків» тощо. Нарешті, зупинився на назві «Тіні забутих предків».

• Що, на вашу думку, могло не вдовольняти письменника в першій назві?

• Яка назва, на вашу думку, найвдаліша й чому?

7. Риси імпресіонізму творі

• Фрагментарність та мозаїчність композиції, динамізм сюжету

• твір побудований за циклічним принципом часопростору

• психологізм, що визначається увагою до сфери ірраціонального,

• підсвідомого, зосередженістю на враженнях, відчуттях, емоціях;

• орієнтування у процесі характеристики образів на почуттєвість,

• герої вразливі, зі складною душевною конструкцією, з винятковою

• витонченістю сприйняття

• занурення у внутрішній світ героя

• культ краси природи

• синтез образів

8. Підсумки уроків

Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» знайшла відгук у великої кількості людей. Вона вражала людей і мистецьких професій, зокрема, з моменту її появи  твір ілюструвало безліч художників, а саме: Михайло Жук, Олена Кульчицька, Іван Філонов, Любомир Прийма, Георгій Якутович та інші.

У 1960 року поставлено балет за твором  на музику Віталія Кирейка.

1964 року повість екранізував Сергій Параджанов. Цей фільм займає перше місце у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

9. Домашнє завдання

• письмова характеристика Івана та Марічки

• підготуватись до контрольної роботи за творчістю М.Коцюбинського