16.06.2015 10:26:41
Чверть століття після СРСР дещо прояснили. Тепер очевидно, що головною у покійній країні була не ідеологія, а система власності-влади. Оманливо представлена як загальнонародна, власність у Союзі мала колективного власника, організованого у стан радянської бюрократії — "номенклатури"
Слово "бюрократія" тут може породити неправильне уявлення про номенклатуру як про звичайних найманих службовців державного управління. У СРСР під іменем чиновних "слуг народу" приховувалися хазяї, зчеплені між собою надсуворою круговою порукою, сімейними та міцними клановими зв'язками.
Падіння СРСР значно пошарпало персональний склад номенклатурного стану. Але через кілька років він заново консолідувався. Так, одіозні фігури рівня "перших секретарів" відійшли (окремі — переставилися), проте вбилися в колодочки партійні секретарі другого рангу; переважно зберігся, але вже в ролі власників, "директорський корпус", поповнили стан спритні райкомівські комсомольці. Важливо, що збереглися люди з навичками станової кооперації, зберігся принцип станового володіння країною, реалізований в інституті станової ж пострадянської держави.
Його основна умова полягає в тому, що кожна людина, котра обіймає державну посаду, заходить одночасно в публічні і в приватні відносини, які передбачають виручення кожним незаконного прибутку (хабара, поборів тощо) на своєму службовому місці та делегування обумовленої його частини вищому начальникові в обмін на захист від закону з боку "своїх". Зазвичай це називається корупцією, що в наразі неправильно, оскільки, за словником, "корупція" — це "псування", тобто порушення порядку, тоді як у пострадянському суспільстві цей порядок утримувався не як виняток, а, навпаки, як правило, на якому побудовано систему колективного володіння. Оскільки вона не описана законом, для стороннього ті або інші елементи цієї системи можуть здаватися "псуванням". Однак вона підтримується традицією й цілісно відтворюється в ній.
Залишаю осторонь історію пострадянської Росії. У незалежній Україні збереження номенклатурного класу під новим ім'ям "національної еліти" потребувало нового визнання в суспільстві. Для набуття легітимності номенклатурний клас цілком цинічно відкинув комуністичний покров, замінивши його релігійним (поява колишніх комуністів-атеїстів у церквах спочатку шокувала публіку) і націоналістичним (заміна червоних зірок на жовті тризубці відбулася цілком безболісно). Замість комуністичного в обіг було запущено ліберально-ринковий дискурс. Усі ці зміни лише маскували збереження в Україні політичної системи, яка утримувала станове володіння всім національним надбанням країни.
Однак через чверть століття сталося те, що мало статися: система прийшла до самознищення. Чиновницько-бюрократичне володіння, прикрите націоналістичною, соціалістичною і ліберально-ринковою риторикою, виявилося придатним тільки для систематичного вилучення ресурсів із країни, але так і не змогло організувати економіку, здатну до відтворення матеріального і духовного життя народу. Ресурси радянського часу було вичерпано, держдефіцит — замінено кредитами, повернути які країна не мала шансів. На порядок денний вийшла ліквідація України як невдалого проекту.
Сценарій ліквідації був простий і очевидний. Росія "із доброти своєї" позичає 15 млрд дол. на два роки. Українська держава не може повернути цей кредит і розплачується за мінімальною ціною найціннішими активами: газотранспортна магістраль, атомні електростанції та деякі заводи, що працюють із застосуванням новітніх технологій (виробництво ракет, літаків, окремих видів верстатів і сучасної зброї тощо). Оскільки в силових структурах ключові позиції належали російським громадянам (їх навіть не назвеш шпигунами, у звичайному сенсі), а в парламенті панувала проросійська партія, можна уявити собі процес можливого аншлюсу України — за сценарієм анексії Криму, можливо з певним періодом збереження вже формального суверенітету (як колись в УРСР).
Далеко не всі українці вітали цей сценарій. За крок від політичного колапсу країни взимку 2013—2014 рр. спалахнуло Київське повстання, що поставило під питання існування безнадійної української політичної системи, станової бюрократії та політичних наслідків її правління.
Повстання, яке підриває порядок, у принципі не буває законним, але воно може бути легітимним, коли мета його — встановлення законності шляхом усунення керівництва, яке очолювало погано прикритий грабунок у своїй країні та готувало здачу її незалежності.
Перемога Київського повстання започаткувала загальноукраїнський конфлікт із порядком денним, близьким до тематики самого повстання. Основне питання періоду "постмайдану" — відтіснити постноменклатурний стан від влади-власності через заміну фіктивних інститутів держави (поліції, суду та прокуратури, виборів, різних інспекцій, фальшивих тендерів, пільг і дотацій тощо) реально діючими (сукупно — "реформи"), що одночасно означає витіснення незаконних ("сірих", "чорних") схем економічних і політичних відносин із суспільного життя країни та заміна їх прозорими, "транспарентними".
Фіктивність інститутів полягала й полягає в тому, що будь-яка взаємодія з державною структурою швидко перетворюється на особисту взаємодію з її представником. Громадянин має справу не з судом, а з суддею, не з дорожньою інспекцією, а з інспектором, не з військкоматом, а з військкомом і т.д. Тобто типова ситуація, коли рішення регламентується не правилами відповідної інституції, а особистою волею чиновника: наприклад, захоче — підпише, не захоче — відкладатиме своє рішення дуже довго. Практика показала, що найкоротший шлях повернути цю волю на свою користь — подарувати чиновникові гроші. Фактично, кожна людина в момент звернення до держави автоматично стає прохачем, але вона може стати покупцем послуги чиновника. Одна з прийнятих характеристик "Євромайдану" — Революція Гідності — підкреслює позитивні моральні наслідки звільнення більшості громадян від цих принизливих умов хронічного становища поза законом.
Таким чином, політичний порядок денний останнього року можна описати як боротьбу за перехід до законної, відкритої і справедливої держави. З одного боку цього конфлікту можна побачити активну меншість населення, що прагне переналаштувати відносини держави і громадян на основі правових регламентацій (це те, що в Україні називають європейськими цінностями). Другою стороною конфлікту залишаються численні бенефіціанти старої "корупційної" системи державно-приватної власності — на кожному чиновницькому місці і в звичній бюрократичній взаємодії.
У найбільш гострій (військовій) формі цей конфлікт проявився на сході країни, де лідери української корупційної системи мали і мають найбільший політичний вплив, масову підтримку населення, традиційно прихильного до тоталітарно-патерналістської моделі відносин держави та її громадян. Однак можливі реформи загрожують багатьом. Якщо уявлення про те, як повинно бути (європейські цінності), стануть політично дійовими європейськими парадигмами, то мільйони службовців усіх рангів (від пожежного інспектора до міністра) в усій країні втратять свої корупційні доходи (наприклад, неофіційні зарплати в конвертах, особисті платежі клієнтів (хабарі), договірні механізми вирішення ділових конфліктів тощо). Зміни (реформи держуправління), що їм загрожують, ці люди намагаються пом'якшити й відтермінувати.
Поточна суспільно-політична ситуація складається не тільки з обставин, що мають ознаки нездоланно-об'єктивних, як, наприклад, дефіцит держбюджету. Вона складається також із різноспрямованих думок, які мотивують рішення, вчинки та очікування людей, їх підтримку або заперечення керівних рішень.
Більшість громадян України досі душевно відгукуються на давно освоєні суспільством три важко сумісні види соціальної справедливості: націоналізм, соціалізм і ринковий лібералізм. Зараз ці устремління, породжені ще в XIX ст., мають у своєму складі стільки ж початкового смислу, скільки збереглося в антикварних авто, у яких втрачене все, крім зовнішніх обрисів. Зведені у масовому сприйнятті до кількох найпростіших гасел, усі три ідеї дивляться кудись назад, висуваючи як орієнтири чи то українську національно-визвольну боротьбу і її "героїв", чи то "соціалістичну справедливість і рівність" в СРСР. Прибічників "невидимої руки ринку" відносно небагато, але наївний схематизм уявлень робить наших "ринковиків" такими самими провінціалами, як і їхніх націоналістичних та соціалістичних компатріотів. Очевидна криза ідей, образів та уявлень, здатних консолідувати націю задля її структурного відновлення. У цьому випадку надія вступити в ЄС або НАТО може допомогти не більше, ніж уже наявне членство в ООН чи СОТ.
Еліта країни, що потребує хоч якогось авторитету в населення, впорскує в інформаційний простір по черзі чи разом мотиви всіх цих трьох сортів. Останній приклад — ніби ліберальний. В нас на очах робиться спроба післямайданної консолідації суспільства на основі антикомунізму. Знебарвлений часом символічний спадок СРСР виявився раптом висунутим у центр національного порядку денного. З одного боку, на тлі протилежної тенденції в РФ заперечення радянського спадку демонструє ментальну дистанцію між Україною та Росією. І водночас боротьба з пам'ятниками радянським лідерам, перейменування вулиць, заборона на пропаганду радянської символіки, питання заборони комуністичної партії можуть створити враження радикальних змін, затінити їх слабкий прояв в інших, матеріально значущих сферах.
Той факт, що економічна еліта визначає політичний порядок денний у країні, сам собою не суперечить усталеній практиці. Погано те, що й олігархічно-бюрократична еліта залишається традиційно й по суті окупаційною у своїй країні.
Відсутність у країні політичних партій та програм залишає уряду мало вибору в засобах вирішення його основного завдання — відтягнути країну від економічної прірви, звідки немає вороття. Гранично можливе зменшення видатків і максимальне задоволення вимог міжнародних спонсорів та кредиторів — ось усе, що робить уряд, прагнучи при цьому не порвати зв'язків довіри з тією ж владно-бюрократичною елітою, яка склалася і не вміє бути інакшою, окрім як "паразитичним класом". Це — позиція, якій не позаздриш, але розуміння її добре пояснює нескінченні зволікання та замовчування в переслідуванні основних творців і бенефіціантів режиму Януковича, яких невідомі вбивають, перш ніж ті встигнуть поділитися із судом своїми свідченнями.
І ще один чинник — війна під іменем АТО, що виникла зі збройною участю РФ на тлі відчайдушного страху перед змінами у маси населення східних провінцій України. Російська анексія Криму й інтервенція в Донецьку спростили політичну ситуацію в Україні до такої міри, коли більшість громадян уже в змозі ідентифікувати себе з однією зі сторін конфлікту. Несподівано швидке створення армії та волонтерський рух на її підтримку не залишають сумнівів у виборі більшості. Прагнучи втриматися в центрі суспільного інтересу, національна еліта в цих умовах демонструє радикально патріотичну позицію.
На цей момент держава Україна й українське суспільство відповідають на два екзистенційних виклики: загрозу фатальної зупинки економіки і загрозу окупації. Відповідь на ці виклики потребує мобілізації, що частково витісняє весь спектр інших внутрішніх проблем. Після подолання кризи на повен зріст постане завдання консолідації на основі уявлень про бажане майбутнє. Не може йтися про віддалену перспективу на кшталт "комунізму". Доведеться зійтися на європейських цінностях, що об'єднали Майдан. І при цьому всім групам інтересів доведеться поступитися: розпрощатися з класичними ідеологіями (нації, мова, класи, сліпий ринок тощо), а також із державним патерналізмом. Доведеться розчинити жорстко злиплий бюрократичний наріст, чия економічна окупація країни вже привела її на межу існування.
Досягнення нового загальнонаціонального консенсусу — найтяжчий і вирішальний виклик найближчого десятиліття.