Друг В. Стуса, письменник Ю. Покальчук так оцінював його особистість і творчість: «У Василя Стуса найбільшим злочином було те, що він був українцем, просто справжнім українцем; любив свою мову, свою землю, свою культуру і хотів бачити Україну нормальною українською землею, а не витоптаним полем.

За життя Василя Стуса ні в Україні, ні взагалі в СССР не було видано жодної його книги. Зате за кордоном побачили світ «Зимові дерева» (1970), «Свіча в свідачаді» (1977, 1986), «Палімпсести» (1986), а після трагічної загибелі — «Веселий цвинтар» (1990). В Україні першою надрукованою книжкою Василя Стуса стала «Дорога болю» (1990), потім вийшли друком «Під тягарем хреста» (1992), «Золотокоса красуня» (1992), книга про П. Тичину «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» (1993) та інші. Минуле десятиріччя подарувало читачам і дослідникам найповніше видання творів В. Стуса у чотирьох томах, шести книгах. Літературознавство і методика літератури збагатилися розвідками про життєвий і творчий шлях письменника.

Поезія Василя Стуса виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, часто дилетантської, показової інтелектуалізації вірша, що були притаманні творам багатьох його ровесників.

По-блоківськи виточений і холоднуватий його вірш, природний український сентимент тут приборканий і палає всередині кристала. Якщо ж торкнешся, гріє, мов серце. Дисципліна слова, лаконізм виразу, надзвичайно широкий словник, що постійно збагачується, ще й незупинне власне словотворення — ось шлях його поезії».

У цьому ми переконаємося, орацювавши матеріал

   Оголошення теми уроку

  1. Робота з термінами

Палімпсест (Поетична збірка, 1986р.)— пергамент, на якому стерли старий текст і нанесли новий, але з часом дублена теляча шкіра відновила первісний текст, тому на палімпсесті співіснують два написи.

Екзистенційна лірика — вірші, в яких розкривається внутрішня сутність людини, те глибинне, внаслідок якого кожна особистість є неповторною.

  2. Робота над поезією «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...»

Виразне читання поезії – сторінка 236

Словникова робота

□ Щовб — сходинка, перекладина драбини;

□ хлань — безодня;

□ врочить — передрікає;

□ запрагла — захотіла.

Евристична бесіда -

▼ Яку мету ставить перед собою ліричний герой твору — автор? (Домагатися Добра й Справедливості для свого народу чи хоча б прокласти дорогу прийдешнім поколінням)

▼ Який пафос поезії? (Піднесений — «душа запрагла неба», «в буремнім леті», «держить путь на стовп високого вогню»)

▼ Що відчуває ліричний герой на цьому шляху? (Сумніви, зневіру і разом із тим — тверде переконання у своїй високій меті «предтечі»)

▼ Який цікавий синтаксичний прийом використовує автор у творі? (Перенесення рядка)

Ліричний герой уже побував у стані неспокою, сумнівів, зневіри і зробив свій вибір — добро й правда. До них він і звертається на початку вірша. Небо — ось та символічна висота, до якої тепер підноситься його душа, це та чистота, якої вона прагне. «Стовп високого вогню» — метафора, що символізує горіння душі, прагнення вивищитися над матеріальним світом. «Буремний лет» — душі — це шлях до іншого, духовного існування, до екзестенційної свободи. А це найвище досягнення людського духу. «Щовб» — це шпиль гори, який символізує висоту духовних прагнень героя. I тепер основне для нього — не спинитися у своєму пориві, не зійти з обраного шляху правди. Отже, поезія є свідченням вибору митця між справжнім і несправжнім існуванням, свідченням його стоїцизму, що полягає в досягненні душевного спокою під час життєвих випробувань. Тому цей вірш можна вважати своєрідною поетичною декларацією митця.

Коментар учителя

В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір», і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».

   3.Опрацювання поезії «Господи, гніву пречистого...»-сторінка 237

Виразне читання поезії. Обмін враженнями щодо прочитаного

Евристична бесіда

▼ У якій формі написана поезія? (Вірш-молитва, звернення до Бога)

▼ Що просить ліричний герой у Господа?

▼ Доведіть, що головною рисою ліричного героя є стоїцизм?

▼ Як пояснити парадоксальність слів: Спасибі за те, що мале / людське життя, хоч надією / довжу його в віки? (Нестерпні умови, самотність приводять до думки, що визволити від страджань може лише смерть. Але бажання жити виявляється сильнішим. Крім цього, не дає зневіритися в усьому надія, і людина навіть у найтяжчі хвилини життя прагне продовжити свій земний шлях)

▼ «Бути таким, як мати вродила». Як ви розумієте ці слова? (Дитяча душа — символ чистоти. Закладені матір'ю паростки добра не мають розгубитися на складних життєвих шляхах, лише тоді є шанс залишитися людиною)

▼ І знову парадоксальний висновок: подяка матері за те, що «не зуміла... від біди вберегти». Чому? (Знову-таки цей висновок продиктований екзестенційною природою вірша й переконанням його автора: Бог посилає стільки страждань, скільки людина може пережити. Випробування даються, щоб скласти іспит на право називатись людиною)

▼ Чи можна поезію «Господи, гніву пречистого.» вважати медитацією?

▼ Яким настроєм сповнений ліричний герой твору? (Твердим переконанням, що вистоїть, мужньо сприйматиме всі випробування долі; біда загартовує волю, дух)

▼ Як називаються такі риси людини? (Стоїчні)

▼ Що говорить ліричний герой про те, звідки у нього такий стоїцизм? (Від матері, від роду, від народу)

Одне з ключових понять філософії екзестенціалізму — філософія смерті. Людина усвідомлює, що вона смертна, і тому постає перед необхідністю вибору ставлення до смерті. На прикладі аналізованих поезій ми переконалися, що ліричний герой Василя Стуса приймає смерть як перехід в іншу субстанцію — життя душі. Тому в роздумах про смерть немає відчаю, страху. Поет готовий до неї, бо розуміє, що умови життя такі, що воно може обірватись в будь-яку мить. Отож значно важливіше гідно зустріти смерть, не виявити слабкості перед тими, хто її наближає. Саме це доводить автор у поезії.

Коментар учителя

Мужня, стоїчна поезія «Господи, гніву пречистого.» В. Стуса утверджує впевненість ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань. Він свідомо йде «на амбразуру», на біду, щоб відкрити людям очі на правду, показати приклад боротьби за людську гідність і силу людського духу.

.

 4. Дослідницька робота(усно)

Зробіть порівняльний аналіз образу України у В. Симоненка та В. Стуса.

   Слово вчителя

Поезія В. Стуса, безперечно, складна. Літературознавець М. Коцюбинська зазначає: «Це поезія філософічна, причому філософічність її проявляється не на рівні цитування або тлумачення тих чи інших положень. Це своє, вистраждане поетом осмислення основних засад буття людини, роздуми над її місцем у природі й суспільстві, над її моральним самовизначенням у такому непростому й недосконалому сучасному світі».

Основним засобом образності, поетичного відтворення світу, передачі власних почуттів, думок, переживань у поезії В. Стуса є метафоризація. Про це неодноразово говорили дослідники його творчості, справедливо вважаючи, що здатність піднести конкретне спостереження до рівня метафори — символу — характерна риса поетики В. Стуса.

Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами. Поет часто вдається до словотворення, неологізмів, деформує слова, але з тонким почуттям такту, міри, так, що новотвори допомагають глибше розкрити задум, привнести у зміст нові нюанси.

Новаторські підходи В. Стуса до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина та інтелектуалізм поезії виводять її на рівень вершинних світових досягнень

Вивчити вірш«Господи, гніву пречистого...»

Коментар. Вивчення нового матеріалу доцільно провести у формі усного журналу. Для цього-опрацювати матеріал підручника(стор. 239- 240),додаткові джерела( читай нижче) для підготовки повідомлень за планом:

1. З’ява нового літературного покоління.

2.Постмодернізм як один із художніх напрямі мистецтва 90-х років,його риси.

3. Утворення АУП (Асоціації українських письменників). Літературні угруповання («Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» та інші).

4. Зустріч з поетами.

По ходу читання робити короткі записи у вигляді тез.

Перша сторінка. Вступ

Ми – молоде покоління нової держави України. Ми здобули волю. Вірю,що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму та вміння.

Нам у спадок передали величезне багатство – мову та літературу – «духовний заповіт одного покоління іншому».

Українська література межі ХХ і ХХІ століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна й традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми , певним чином, є свідками її народження. Нове покоління поетів і письменників прагне подивитися на навколишній світ по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». Незалежна Українська держава відкрила перед літературою і нові можливості, і нову її сторінку. Література, як і все державне життя, позбулося ідеологічно-партійного диктату, ставши абсолютно вільною у виборі тем , образів і способів їх трактування. Ідейно-художнє її багатство стимулювало тематичну, жанрово-стильову, концептуальну різноманітність.

Характерною прикметою літературного життя кінця ХХ – початку ХХІ століття є те , що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, отже, в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років строката й різнобарвна.

Якщо представники старшого покоління (тобто ті , хто забезпечував літературі відповідну духовну висоту і в 60-ті , і в застійні 70-80-ті роки: Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Шевчук та інші) в цілому тяжіють до традиційної , об’єктивно реалістичної манери письма, до осмислення передусім проблем історичної пам’яті , морально-духовного зв’язку часів, національних святинь і традицій, то «молодші» (В. Кордун, І. Римарук , В. Герасим’юк, Г. Пагутяк, І. Малкович, О. Забужко , Ю. Андрухович, Є. Пашковський , О. Лишега, В. Діброва) й зовсім молоді ( В. Кокотюха, І. Ципердюк, С. Жадан, О. Ульяненко, С. Процюк, І. Андрусяк, І. Карпа, Любко Дереш) вдаються до експериментаторських пошуків, критики застарілих кенонів, нетрафаретності, гостро реагуючи на досьогочасні тематичні табу тощо. Прикметно, що як і в 20-ті роки, молодше покоління групується в творчі гурти , об’єднані однаковим розумінням сутності та завдань літератури , а також спільністю творчої манери , художніх пошуків. Утворилися різні асоціації та об’єднання молодих: «Бу-Ба-Бу», « ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова література» , «Пси Святого Юра», «Нова дегенерація».

Молодших приваблюють неоавангардистські та постмодерністські віяння, що знайшли свій вияв і в творчості тих , хто прийшов у літературу в середині 80-х – 90-х років ХХ століття. Сучасна літературно-мистецька ситуація нагадує літературну дискусію 20-х років ХХ століття. Адже ставляться суголосні тій добі питання: що таке література сьогодні, яка її місія в житті суспільства, окремої людини, якими повинні бути її ідейно-естетичні орієнтири?

Ознакою нового часу є поява творів , які замовчувалися, заборонялися у застійні часи, видаються твори «з шухляди», класичні зразки літератури. Проза 90-х років вражає оголеною правдивістю, зацікавлює невідомим фактажем, новизною ситуації та образів.

За географічним принципом можна виокремити київську-житомирську (В.Шевчук, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, Б. Жолдак, О. Жовна, Л.Пономаренко, Є. Кононенко, О. Забужко, В. Діброва) та галицько-станіславську (Ю.Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик). Самобутньо виокреслюється й жіноча проза (О. Забужко, Є. Кононенко, В. Мастєрова, Л. Пономаренко та інші ).

Друга сторінка. Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва

90-х років, його риси. Постмодернізм як явище.

Як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників», другий дискурс з’явився в кінці 80-х – у 90-х рр. Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал. Г. Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т. Прохаська та Ю. Андруховича). Л. Х. Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю. Андруховича, Ю. Бедрика, В. Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О. Забужко, Е. Андієвської, Ю. Тарнавського та ін.

Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» ( Ю. Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца “Криза Європейської культури”. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній постмодерністській літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

По-друге, духовна напруга, пошук внутрішньої ідеї, самовіддана несамовитість, екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність – ознаки твору постмодерного часу.

Третя сторінка. Літературні угруповання(«Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Пропала грамота» «ЛуГоСад» та ін.).

Асоціація українських письменників

Утворена 6—8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4—5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами 1. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. 3'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.

«БУ-БА-БУ»

«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугруповання засноване 17 квітня 1985р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 pp. Апофеозом « Бу-Ба-Бу» став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери « Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування «Бу-Ба-Бу». В 1995р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників «Бу-Ба-Бу» в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. «Бу-Ба-Бу» заснувало свою Академію.

«Нова дегенерація»

Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

«Пропала грамота»

Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

«ЛуГоСад»

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах «ЛуГоСад- І» і «ЛуГоСад -II», а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості «ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар'єргарду, «ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії. У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду» . Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готувався тритомник «ЛуГоСаду».

«Пси Святого Юра»

Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» у листопаді 1994 р.. До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і досьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку творів опублікував журнал «Сучасність» .

Учитель. Сьогодні ми живемо в суспільстві, перенасиченому книгами. Ми стали свідками вільної української літератури. Тепер головне, щоб українська література не просто була, а була якісною.

Четверта сторінка. Зустріч з поетами

Поезія - це погляд звіддаля, який з легкістю помічає схожі риси між ледь спорідненими думками. Вона має бути такою ж загадковою, як і сон. У ній повно драматизму, хоча він не обов’язково емоційний. Це може бути темний чи моторошний погляд, але від цього не менш напружений.

Сьогодні на уроці ми познайомимося з кількома сучасними поетами. Зустрічайте!

« Міні - інтерв’ю». Робота в парах «Журналіст – «Письменник».

Журналіст.

Поет філософського спрямування. Його лірика відзначається витонченою ускладненістю, водночас прозорою для читача. Поетичний ефект досягається за допомогою яскравого метафоричного письма, народнопоетичних та біблійних образів, що й визначає неповторний тембр його поезій.

Доля відміряла Римаруку Ігорю Миколайовичу короткий життєвий шлях. Тому на зустріч прийшли його друзі.

ДРУГ. Народився Ігор Миколайович 4 липня 1958 року в селі М'якоти Ізяславського району в сім'ї вчителів. В 1962 році батьки переїхали в село Западинці. Тут він навчався в школі і закінчив її у 1974 році із золотою медаллю. З червоним дипломом завершив і факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. В 1978 році почав друкувати свої твори в журналах "Дніпро", "Жовтень", в "Літературній Україні". Після закінчення університету працював в редакції газети "Вісті з України", пізніше — редактор видавництва "Молодь", зав. відділом поезії видавництва "Дніпро". В 1984 році виходить перша збірка "Висока вода". Став членом Спілки письменників України. За другу збірку "Упродовж снігопаду", що вийшла у 1988 році, - лауреат комсомольської премії ім. О. Бойченка. В 1991 році за збірку "Нічні голоси" нагороджений премією ім. В. Булаєнка. За збірку "Діва Обида" в 2002 році нагороджений Національною Шевченківською премією. Працював головним редактором журналу "Сучасність". Жив і працював в Києві. Загинув 3 жовтня 2008 року у м. Львові.

Автор поетичних книжок:

“Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999), "Бермудський трикутник" (2007), "Сльоза Богородиці" (2007).

Виразне читання вірша «Обнови» та його аналіз

(Вірш із мережі Інтернет)

Молодiй душе

радiй обновам —

лавровий вiнок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консулятi

задивились коники крилатi

а буланий змiй

а вороний —

де ви нинi

в упряжi якiй

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка вiзника

i твоя

душе

зоря одвiчна

в небесах оновлених зника

Бесіда за змістом

-Яка особливість поезії? (Форма вірша – верлібр. Не поділяється на стопи, рядки мають різну кількість наголосів, довільно розташованих, немає рим, розділових знаків).

-На ваш погляд, це ускладнює чи полегшує сприймання твору.

Учитель. Вірш написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.