Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні

Післяхрущовське двадцятиріччя (1964-1985 рр.) — це період “застою” в усіх сферах життя суспільства, що призвів до системної кризи суспільства, до всеохопної кризи радянського ладу, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру, це — період утрачених можливостей, ідеологічного догматизму.

Основні тенденції періоду “застою”:

1. Проголошено принцип “колегіального керівництва”.

2. Посилення адміністративно-командних важелів в економіці.

3. Посилення централізації управління.

4. Відсутність у державного керівництва рішучості у практичних справах.

5. Бюрократичне засилля. Зростання ролі і значення партійної та управлінської бюрократії (“номенклатури”).

6. Звуження демократії та її згортання.

7. Порушення законності.

8. Нехтування прав і свобод людини.

9. Збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу в управлінні державою.

10. Ігнорування принципу поділу влади. Узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.

11. Злиття функцій партійного і державного апарату. Підміна держави та її органів партією, зміцнення монополії КПРС на владу.

12. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження реальної влади рад. Посилення впливу на ради всіх рівнів партійних структур.

13. Позбавлення всіх громадських об’єднань будь-якої самостійності.

14. Обмеження прав союзних республік.

15. Вибори здійснювалися формально, на основі завчасно підготовлених списків, безальтернативно.

16. Розрив між словом і реальним становищем. Лицемірство, самовдоволення, самозаспокоєність, наростання апатії.

17. Двозначність декларування одних, а насправді втілення в життя принципово інших засад.

18. Нездатність нового керівництва відреагувати на тогочасне становище, коли весь світ вступив у нову фазу НТР.

19. Надприбутки, що потекли до СРСР у вигляді “нафтодоларів” після підвищення світових цін на нафту, дозволили йому деякий час не тільки “латати дірки у власному бюджеті” та в своїй економіці, а й змагатися зі США у військовій сфері та в боротьбі за “третій світ”.

20. Згортання гласності.

21. Набрала силу тенденція монополії держави на інформацію, сама ж інформація дедалі більше контролювалася.

22. Зростали утиски й переслідування, відновилися репресії проти інакомислячих.

23. Було розгорнуто тривалу ідеологічну чистку редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю Академії наук УРСР.

24. Відбувся остаточний перехід радянського керівництва на рейки неосталінізму.

Висновки:

• у роки кризи радянської системи здійснювався курс на консервацію існуючого політичного режиму;

• проявами неосталінізму у роки “застою” були:

  • • • створення культу особи Л. Брежнєва;

      • нехтування свобод і прав людини;

      • арешти інакомислячих;

      • ідеологічний тиск на інтелігенцію;

      • звуження демократії.

• досягнення радянського суспільства були не стільки реальністю, скільки наслідком пропагандистської демагогії;

• у 1970-80-ті рр. тоталітаризм повільно поступався авторитарному режимові, командно-бюрократичним методам організації всього суспільного життя;

• нове згортання демократії загострило суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв’язувати назрілі потреби життя народу.

Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва та їхня ілюзорність

Абсолютно нереальними виявилися завдання комуністичного будівництва, передбачені новою Програмою КПРС до 1980 р.

Це загрожувало крахом комуністичного міфу, який обґрунтовував усю внутрішню і зовнішню політику СРСР.

1. Припинилися розпатякування про те, що комунізм ось-ось буде побудовано.

2. Л. І. Брежнєв у 1967 р. в доповіді, присвяченій 50-річчю Жовтня, вперше заявив, що соціалістичне суспільство вже побудовано в нашій країні, що було звичайнісінькою утопією.

3. У повсякденний обіг було запущено термін “розвинений соціалізм" як перехідний етап до комунізму, а побудова комунізму ставала справою віддаленого майбутнього, заповітною мрією людства, його світлим майбутнім.

4. У сфері міжнаціональних відносин відбувалася орієнтація на “злиття націй" і утворення нової історичної спільності — радянського народу.

5. Встановлювалася “залізна завіса” з капіталістичними країнами.

6. Через радіо, пресу поширювалася пропагандистська агітація про тяжке життя в капіталістичних країнах (зростання цін, низька заробітна платня, безробіття, відсутність соціального захисту тощо) і високий рівень життя в СРСР.

7. Офіційна пропаганда показувала СРСР оплотом демократії та прогресу.

8. У 1967 р. в структурах КДБ було створено спеціальне “п’яте управління”, на якого поклали обов’язки боротьби з “ідеологічними диверсіями”, а по суті — з інакомисленням.

Зростання всевладдя комуністичної партії

1. Комуністична партія та партійні організації мали всю повноту реальної влади.

2. Пропагувалася цементуюча сила комуністичної партії у здійсненні соціально-політичної єдності радянського суспільства.

3. Керівну і спрямовуючу роль КПРС було закріплено в Конституції СРСР та УРСР, в яких було підкреслено, що компартія є “керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи” і що вона “визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, надає планового, науково обгрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму”.

4. Комуністична партія десятками років перебувала поза критикою і поступово загнивала. Партійна верхівка перебувала поза законом.

5. Багато секретарів обкомів, міськкомів, райкомів перетворилися на “вождів” на місцевому рівні, на “хазяїв”, яких не можна було піддавати критиці, бо розцінювалося, що “нападки на окремих керівників — це нападки на партію”. Такі керівники часто порушували норми моралі та утверджували в суспільстві подвійну мораль, розправлялися з “незручними” працівниками, зазвичай, компетентними, діловими у своїй справі, хто мав власну думку.

6. Усі інші громадські об’єднання були позбавлені самостійності, діяли під диктат КПРС.

7. Усі керівні посади обіймали лише члени КПРС, що їх затверджували партійні органи.

8. Чисельність парторганізацій швидко зростала. Якщо на початку 1960-х рр. кількість членів КПУ становила 1,2 млн, то наприкінці 1970-х рр. — 2,7 млн.

9. Системна криза радянського суспільства показала, що політика правлячої партії виявилася збанкрутілою. Була характерною обмеженість, непрофесіоналізм, догматизм компартійних структур, що не давало можливості повністю використовувати творчий потенціал народу, його енергію та сумлінність.

Дві лінії в українському керівництві

1. Націонал-комуністична, зв’язана з діяльністю першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, який, будучи за ідейними переконаннями комуністом і прихильником побудови комуністичного суспільства, прагнув домогтися економічного розвитку України, незалежності республіканських структур від центру, виношував плани господарського розрахунку, самостійності у плануванні, намагався добитися її більшої самостійності, розвивати українську культуру, мову, національні традиції.

2. Проімперська, зв’язана з діяльністю першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, який заступив П. Шелеста. Це була центристська політика, орієнтована на центр, на екстенсивні форми і методи ведення господарства, на зростання ролі КПРС як єдиної монопольної організації, яка зобов’язана керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва.

Конституція УРСР 1978 р.

7 жовтня 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР. 20 квітня 1978 р. в Україні прийняли нову Конституцію УРСР, що була копією союзної. Характерні риси нової Конституції УРСР:

1. Вона мала декларативний характер.

2. Реальні права народу не забезпечувалися.

3. Її зміст розходився з реальним життям.

4. Конституція закріплювала суверенітет республіки (ст. 68), а насправді цього суверенітету не існувало, позаяк:

• усі головні особи республіки призначалися Москвою;

• в конституції було записано право на самостійні зовнішні зносини, а фактично Україна не мала їх із жодною з держав світу;

• Україна не мала таких важливих атрибутів суверенності, як власне законодавство, власні збройні сили тощо;

• не мала права вільного виходу зі складу СРСР, як було записано в конституції (ст. 69);

• відсутнім був законодавчий порядок виходу республік зі складу СРСР;

• ті, хто наважувався відкрито говорити про право виходу з СРСР, жорстоко переслідувалися.

5. Життя засвідчувало нежиттєвість багатьох статей:

• конституція проголошувала право на житло, а реально його не вистачало;

• пропагувалося право на безплатну освіту, хоча не гарантувалася її якість;

• вказувалося на безплатну медицину, а насправді був кризовий стан самої охорони здоров’я, особливо на селі;

• конституційне право на свободу слова не здійснювалося, на практиці існувала жорстока державна цензура;

• конституція надавала право об’єднуватись у громадські організації, а фактично заборонялися будь-які об’єднання та організації, які протистояли поглядам комуністичної партії;

• демократичну активність багатьох людей було визнано інакомисленням.

Висновки.

1. Наші досягнення, зафіксовані в Конституції, були пропагандистською вигадкою.

2. Постійно тривало порушення конституційних норм і прав.

Список використаних джерел: 

  Новий довідник: Історія України. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко. Київ: Казка. 2005