Спроби формування авторитарного режиму в 2010-2013 року. Харківські угоди 2010 року

Суспільно-політичне життя України у 2010-2013 рр.

Поступовий відхід від курсу реформ, зниження життєвого рівня та внутрішні чвари «помаранчевої» команди призвели до реваншу В. Януковича та Партії регіонів на президентських виборах 2010 р.

З приходом до влади «біло-синіх» в Україні розпочався період реакції, реваншу олігархічних сил сходу України. Ця влада базувалася як на опануванні всіма гілками влади, так і на потужній розгалуженій Партії регіонів, яку підтримували найбагатші олігархічні клани.

Щойно отримавши президентські повноваження, В. Янукович розпочав відкриту узурпацію влади. Завдяки депутатам-перебіжчикам було сформовано уряд.

Конституційні зміни восени 2010 р. Конституційний Суд під тиском олігархату й В. Януковича виніс антиконституційну ухвалу, що скасовувала конституційну реформу 2004 р. Україна знову стала президентсько-парламентською республікою, у якій, на думку експертів, президент мав майже не обмежену владу. У такий спосіб В. Янукович отримав владні повноваження, набагато ширші за ті, з якими його обирали, зокрема право звільняти весь уряд, формувати склад міністерств і відомств, Генеральної прокуратури тощо. Нова «партія влади» («донецькі») узяла під контроль підприємництво. Левову частку економіки особисто контролював старший син В. Януковича. Нову владу формували за принципом особистої відданості. Тому на більшість чільних посад призначали вихідців з Донеччини.

В Україні було встановлено авторитарну владу кримінально-олігархічного угруповання сім’ї В. Януковича та його найближчого оточення. Країну охопили повальна корупція, масові порушення прав людини, утиски свободи слова, переслідування опозиції. Правоохоронна система поєдналася з криміналом. Її головною метою став захист інтересів можновладців. Люди без влади та великих грошей не мали ніяких можливостей домогтися правосуддя.

У національно-культурній сфері під гаслами протистояння націоналізму посилювався тиск на українство й українську культуру. Одночасно розпочалося «загравання» з національними меншинами в контексті політики так званої полікультурності. Політика ПРУ поставила під сумнів європейські перспективи України. Відхід від них для українського громадянського суспільства означав втрату навіть віддалених перспектив утвердження принципів верховенства права, демократичних прав і свобод особистості. Відверте нехтування ними викликало глухе обурення українського суспільства.

Наступ на громадянське суспільство проявився й у посиленні тиску на його соціально-економічну основу — малий та середній бізнес. У цивілізованому світі він є локомотивом економіки, а «донецькі» розглядали його винятково як джерело надходжень до бюджету. Ухвалений владою Податковий кодекс ускладнив роботу малого бізнесу й призвів до «податкового Майдану», який, проте, зазнав поразки.

Використовуючи владу, донецький напівкримінальний «бізнес» здійснював активний переділ власності на користь своїх або споріднених підприємницьких структур. Суспільно-політичне життя 2011 р. було збурене скасуванням пільг для «чорнобильців» і хвилею масових протестів з цього приводу. Реакція на ініціативи влади засвідчила, що в суспільстві зростає недовіра до влади, яка однією рукою «загвинчує гайки» для більшості, а іншою потурає корупції й безкарності для «обраних».

Суспільно-політичне життя характеризувалося й відвертим глумом над громадянським суспільством. «Партія влади» відверто демонструвала свою могутність і посилювала в суспільстві відчуття зневіри, безнадії, байдужості, особистої нікчемності, безпросвітної бідності й залежності від «сильних світу цього». Так, коли світ справедливо обурювався ув’язненням Ю. Тимошенко та вимагав її звільнити, В. Янукович давав чітко зрозуміти, що він цього ніколи не зробить, незважаючи на те, що 30 квітня 2013 р. Міжнародний суд визнав її невинною. Коли «чорнобильці», голодуючи, падали на коліна перед чиновниками, суд заборонив їм акцію протесту «у зв’язку із загрозою тероризму». Коли мітингувальники поламали огорожу перед Верховною Радою, її швидко відновили, пояснюючи тим, що це огорожа Маріїнського парку, а парки «у всьому світі мають огорожу».

У 2012 р. суспільно-політичне життя завирувало з приводу ухвалення Верховною Радою Закону «Про засади державної мовної політики». Закон створював переваги для вживання російської мови. Як наслідок, улітку розгорілись акції протесту — «мовний Майдан».

Злочинне привласнення державного, громадського й особистого майна стало способом існування влади. Грабіжницький тиск на підприємців швидко виснажував економіку. Якщо в перший рік після приходу В. Януковича до влади її рівень за інерцією ще зростав, то 2013 р. розпочалося різке зниження.

Системне пограбування держави та приватного бізнесу загострило соціально-економічну ситуацію. Масового характеру набуло затримання зарплат працівникам бюджетної сфери. Ситуацію не рятували навіть великі позики за кордоном.

Режим В. Януковича розпочав цілеспрямовану зміну зовнішньополітичного курсу України. Хоча з вуст лунали проєвропейські слова, справи засвідчували проросійський рух. Так, було заявлено про відмову від вступу до НАТО, ухвалено закон про позаблоковий статус України. Розпочалось укладання з РФ відверто шкідливих для українських інтересів угод, на зразок Харківських — про продовження перебування російського флоту в Криму.

Україна почала втрачати іноземних інвесторів. їх жахали корупція, несправедливі українські суди, часта зміна норм господарювання, вузькість ринку, зумовлена бідністю українців. У 2010-2013 рр. Україну залишили майже 30 потужних іноземних компаній. їхнє місце займали російські, опановуючи насамперед стратегічні галузі виробництва: кольорову металургію та енергетику.

Отже, наростала історична небезпека втягнення нашої держави до Митного та Євразійського союзів, заснованих РФ. Перейнявшись примарними ідеями відновлення імперії, Кремль потребував українських ресурсів — природних, геополітичних і людських, тому всіляко підтримував в Україні злодійську владу.

Загострення відносин з Російською Федерацією

Російські політики у відносинах з Україною й на початку нового тисячоліття продовжили керуватися імперськими історичними міфами, нібито Україна є частиною Росії, а тому має перебувати в нерозривному зв’язку з нею; росіяни й українці є одним народом; незалежна Україна є історичною аномалією, зумовленою «зрадництвом» українців і «підступами» європейського Заходу й іншими нісенітницями.

Коли Україна чітко визначила свій курс на євроінтеграцію, Російська Федерація відразу ж вирішила вдатися до газового шантажу, демонстративно закривши крани 4 січня 2006 р. Сторони уклали договір, за яким Україна купувала газ по 95 дол. США за 1000 м3. З того часу тема газу та його транспортування теренами України стала постійним джерелом напруження між державами. Унаслідок чергової російсько-української «газової війни» на межі 2008 і 2009 р. український прем’єр Ю. Тимошенко підписала контракт, за яким у 2009 р. середньомісячна ціна газу становила 228 дол., а до 2012 р. зросла до 426 дол. за 1000 м3.

Москва в будь-який спосіб перешкоджала зближенню України з ЄС і НАТО. Коли у 2008 р. на Бухарестському саміті Північноатлантичного блоку вирішувалося питання про надання Україні та Грузії плану дій щодо набуття членства в НАТО, Москва використала всі важелі впливу на європейські держави, щоб Франція та Німеччина відмовилися від такого рішення. Водночас Кремль заявляв, що іншою справою є асоціація України з Євросоюзом, яка нікому не зашкодить.

В Україні Москва організувала антинатівські виступи, підтримувала проросійські рухи, неадекватно реагувала на тему Голодомору 1932-1933 рр., визнаного в Україні геноцидом українського народу. Російські ЗМІ проводили справжню українофобську інформаційну політику. Як наслідок, у 2008 р. більшість росіян вважали Україну ворожою державою.

Президент В. Янукович і прем’єр-міністр України М. Азаров проводили відверто проросійську політику, нехтуючи національними інтересами України. Так, у квітні 2010 р. були укладені Харківські угоди, за якими Севастополь мав залишатися базою Російського флоту аж до 2042 р. За це Україна отримувала знижку на російський газ.

Харківські угоди

У 1996 р. була ухвалена Конституція України, яка забороняла базування на її теренах будь-яких іноземних військових формувань. Тому в 1997 р. між Україною та РФ було підписано міждержавну угоду про умови тимчасового перебування флоту РФ у Севастополі до 2017 р. Однак росіяни планували взяти під повний контроль щонайменше Севастополь як головну базу флоту й після 2017 р., тому постійно впливали на українських політичних діячів. Найбільш податливим став проросійський виходець з Донбасу В. Янукович. Ще будучи у 2006 р. прем’єр-міністром, він заявив, що ймовірним є перебування Чорноморського флоту РФ на території України й після 2017 р., на вигідних для обох сторін умовах.

Через 4 роки, коли В. Янукович за підтримки РФ став президентом, доля Чорноморського флоту РФ на теренах України після 2017 р. була вирішена. 21 квітня 2010 р. в Харкові було підписано, а потім за 6 днів ратифіковано нову міждержавну угоду про перебування російського флоту в Севастополі. Угода продовжила термін дії ще на 25 років — до 2042 р. Оплата за перебування флоту складалася з щорічних платежів 100 млн дол. і додаткових коштів — за рахунок зниження на 100 дол. ціни на газ, установленої чинним контрактом.

Однак поступки на користь РФ не покращили відносини. РФ лише посилювала тиск. Вона вимагала контроль над українською газотранспортною системою, вступ України до Митного союзу. Прагнучи економічного підпорядкування України, РФ, усупереч «Договору про зону вільної торгівлі між країнами СНД», обмежувала ввезення українських товарів на російський ринок, розпочала спорудження обхідних газогонів до Європи.

В. Янукович вирішив використати геополітичне становище України. Звичайно, головну роль відіграли економічні й цивілізаційні потреби України. Упродовж 2012-2013 рр. переговори про асоціацію з ЄС проводилися прискореними темпами. З’явилися ґрунтовні підстави сподіватися на підписання відповідної угоди на Вільнюському саміті ЄС у листопаді 2013 р.

Це відразу ж призвело до напруження відносин з РФ на всіх рівнях. У серпні 2013 р. Росія розпочала експортну блокаду українських товарів. У російських ЗМІ розпочалася безпрецедентна антиукраїнська істерія з погрозами відреагувати на угоду економічними санкціями.

Водночас за лаштунками політичної вистави щодо зневажання захисту українських інтересів, демонстрованої для української та світової громадськості, РФ готувалася до вирішального удару по суверенітету України. За домовленістю з В. Януковичем, на більшість керівних посад у силових відомствах, уключаючи міністра оборони, керівника розвідки, внутрішніх військ, СБУ та ін., були призначені російські офіцери, російські громадяни, російські агенти, які розгорнули діяльність на шкоду інтересам України. 

Список використаних джерел: 

  Новий довідник: Історія України. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко. Київ: Казка. 2005