Тема 4.Близько Східний конфлікт і спроби його врегулювання

Найважливіші події повоєнного розвитку:

• Після Другої світової війни за правління президента Баяра (1950-1958 pp.) було дозволено багатопартійність.

• За “планом Маршалла” Туреччина одержала 200 млн доларів, але ця допомога не була ефективною через зростання військових витрат. Країна весь час переживала дефіцит державного бюджету. У 1952 р. Туреччина вступила в НАТО.

Все це викликало незадоволення населення, яке придушувалося із застосуванням сили. У 1960 р. було розстріляно демонстрацію студентів Стамбульського університету. Ця подія стала поштовхом до виступу військових, які здійснили переворот у 1960 р. (Військові перевороти відбувалися у 1960,1971,1980 pp., метою яких було створення сильного уряду, який би протистояв ісламістам і вивів Туреччину до числа розвинених держав світу). До влади прийшов Комітет національної єдності. Були організовані вибори до Установчих зборів, які ухвалили нову Конституцію (січень 1961 p.).

Так завершила своє існування Перша республіка 1924-1960 pp.

• Почався період Другої республіки (1961-1980 pp.).

У 1965 р. на виборах перемогла Партія справедливості, був сформований уряд на чолі з Сулейманом Демірелем, який звертав увагу на розвиток приватної власності, на заохочення іноземних інвестицій.

У країні зростає безробіття, багато турків почали шукати роботу на Заході, велика кількість їх працює у ФРН.

• У вересні 1980 р. у Туреччині стався військовий переворот, уряд С. Деміреля було повалено, розпущено парламент, призупинена діяльність партій і профспілок. Влада в країні перейшла до Ради національної безпеки. Уряд сформували військові на чолі з начальником генерального штабу К. Євреном.

• наприкінці 1982 р. було прийнято нову конституцію. З 1982 р. у Туреччині Третя республіка.

Розпочалася реорганізація і модернізація виробничої бази, перехід до ринкової економіки. Значних успіхів було досягнуто у розвитку промисловості. Зростає виробництво текстильної, харчової, шкіряної галузей, виробництво електротоварів, засобів транспорту, металовиробів, електронної продукції. Наприкінці 1980-х pp. Туреччина повністю задовольнила попит населення на продовольчі товари і почала частину їх експортувати.

• на початку 1990-х pp. Туреччина перетворилася на сучасну індустріальну країну. Вона досягла значних успіхів у запровадженні ринкової економіки і демократизації суспільства. У 1989-1991 pp. зростання валового національного продукту становило 8% щорічно (за рівнем ВВП - 13 місце в світі на 2020 р.).

• на сьогодні Туреччина ще не досягла європейських стандартів: не вирішено курдської проблеми, проводилася політика насильницької асиміляції, порушуються права курдів.

• з 2002 р. при владі в країні уряд Н. Ербакана, який започаткував економічну реформу за сприяння МВФ, погодився на надання культурної автономії курдам.

• з 2004 р. розпочалися попередні переговори щодо повноправного членства Туреччини в ЄС.

Важливою проблемою для Туреччини є грецько-турецький конфлікт на Кіпрі.

• з 2005 р. уряд розпочав проведення заходів щодо зміцнення грошової одиниці — ліри — після 30-річної інфляції в країні. До 2006 р. зникла єдина в світі 20-мільйонна купюра, бо такого типу паперових грошей немає в жодній країні світу.

Зовнішня політика

Турецько-російські відносини.

27 квітня 2015 р. відповідаючи на визнання Путіним «геноцидом» масове вбивство вірмен турками-османами у 1915 р. заявив, що російська влада має понести відповідальність за свої дії в Україні. У той же день Ердоган у письмовому зверненні заявив, що Туреччина поділяє біль вірменського народу у зв'язку з трагічними подіями 1915 р.

У листопаді 2015 р. між Туреччиною та Росією сполохнув конфлікт через збиття російського літака СУ-24, який порушив повітряний простір країни на кордоні з Сирією. Це був перший випадок за 62 роки, коли російський військовий літак був збитий винищувачами НАТО. Напруженими відносини між Росією й Туреччиною залишалися протягом семи місяців, поки Реджеп Ердоган не висловив жаль Путіну у зв'язку з загибеллю пілота.

Відносини з Україною.

2 серпня 2015 р. у своєму зверненні до учасників II Всесвітнього конгресу кримських татар заявив, що для Туреччини основним пріоритетом у становищі України є спокій, добробут і безпека кримських татар. Він запевнив кримських татар у підтримці й підкреслив, що Туреччина не визнає російську анексію Криму.

20 серпня 2016 р. під час телефонної розмови з Петром Порошенком підкреслив, що Туреччина й надалі підтримуватиме цілісність України і не визнає російську анексію Криму.

Відносини з ЄС.

Переговори з Туреччиною про вступ до ЄС почались 2005 р. — через 18 років після подачі Анкарою відповідної заявки.

2 квітня 2017 р. президент Ердоган заявив, що Туреччину не приймають до Європейського Союзу, бо «ЄС — це християнський союз».

6 травня 2018 р. повідомив, що Туреччина ніколи не відмовлялась від своєї цілі вступити у ЄС і його країна продовжить рухатися в бік членства у Євросоюзі. Однак вже через два дні після перемоги Ердогана на виборах, 26 червня у підсумковій заяві Ради ЄС було сказано, що переговори про вступ Туреччини до ЄС призупинені, але через операції з біженцями вона залишається в статусі кандидата на вступ. У цілому країна прийняла у себе майже 3,6 млн біженців. Захід критикує турецьку владу за відхід від верховенства закону в країні, ситуацію з правами людини і свободою вираження думок, переслідування журналістів, правозахисників та науковців. Крім того, припиняється робота зі зміцнення митного союзу між Анкарою та Брюсселем. Австрія вимагала офіційного припинення переговорів про вступ Туреччини до Євросоюзу, але вона не знайшла підтримки.

Відносини з НАТО.

Коли Ердоган був прем'єр-міністром, Туреччина стала зближуватися з КНР та РФ. Він відвідав із офіційними візитами Китай та Росію, запропонувавши приєднати Туреччину до ШОС. Тоді ряд експертів відзначили, що подібні кроки гальмують процес вступу Туреччини до ЄС.

1 вересня 2019 р. Ердоган заявив, що Анкара не буде відмовлятися від членства в НАТО. Міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу теж підтвердив, що незважаючи на закупівлі у Росії систем ППО С-400, Туреччина залишається вірним союзником НАТО.

Найважливіші події повоєнного Ірану.

1941 р. до влади в Ірані прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві. Під час Другої світової війни СРСР та Велика Британія ввели свої війська в Іран, щоб не допустити фашистську Німеччину в Іран.

Північну частину Ірану окупував СРСР, Велика Британія — південну. СРСР вчасно не вивів свої війська з північної частини країни, як це зробила Велика Британія, а почав створювати в азербайджанських та курдських районах прорадянські режими. Це викликало відповідну реакцію урядів Великої Британії та США.

Навесні 1946 р. СРСР був змушений вивести свої війська з Ірану.

У післявоєнний період Іран перебував у стані політичної нестабільності. Важливою силою в Ірані було духовенство, яке мало привілейоване становище. Усього в країні налічувалося:

• 200 тис. служителів культу;

• 80 мечетей;

• 300 духовних навчальних закладів, у яких навчалося 60 тис. чоловік.

Шахський режим узяв курс на проведення реформ та на зближення зі США.

Реформи 1962 р.:

• земельна, яка обмежила розміри земельної власності й передбачала створення селянських кооперативів;

• націоналізовано ліси, водні ресурси (націоналізацію нафтової промисловості було проведено у 1951 p.);

• передано у приватну власність значну частину державних фабрик і заводів;

• прийнято низку законів:

• про участь робітників у прибутках підприємств;

• про надання жінкам виборчих прав;

• про створення “корпусів” освіти з ліквідації неписьменності;

• про світські суди.

Реформи називалися “біла революція”, оскільки запроваджувалися згори і мали на меті перетворити Іран на міцну, модернізовану державу Сходу.

Наслідки реформ:

• за короткий час у країні виникли високотехнологічні галузі промисловості — машинобудування, металургія, автомобілебудування;

• почалася урбанізація країни;

• у традиційно ісламське суспільство почала проникати західна культура.

Революція в Ірані

У країні зростала релігійна опозиція, яку очолив Хомейні, наростало протистояння між шахом і духовенством.

1978 р. численні антиурядові виступи в Ірані, їх учасниками були студенти релігійних шкіл, середні міські верстви населення.

1979 р. Ісламська революція в Ірані.

Монархію було повалено. Шах Мохаммед Реза Пехлеві покинув країну. В Іран повернувся з еміграції Хомейні. Був утворений Тимчасовий комітет ісламської революції. Іран був проголошений Ісламською Республікою.

Було прийнято нову конституцію, за якою найвища влада в країні належала духовенству. Нове іранське керівництво оголосило:

• про припинення контактів зі США та іншими західними державами;

• про закриття іноземних фірм і банків;

• про ісламізацію всього життя суспільства. Набув поширення ісламський фундаментализм.

Ісламський фундаменталізм — це ідеологічна та політична течія, що різко активізувалася у 1980-ті pp. і домагалася повернення до витоків ісламу й Корану, суворого виконання всіх традиційних (фундаментальних) настанов і перебудови на їх основі суспільного життя.

1980-1988 pp. Ірано-іракська війна, яка набрала затяжного характеру. Воюючі сторони обстрілювали мирні міста ракетами, Ірак застосовував заборонену хімічну зброю. Війна забрала понад 1 млн людських життів.

Літо 1988 р. за посередництва ООН розпочалися переговори, між Багдадом і Тегераном, які завершилися підписанням, угоди про припинення війни.

1989 р. смерть Хомейні дещо послабила владу релігійного духовенства, зросла роль президента республіки.

Сучасне становище Ірану

На сьогодні Іран — індустріально-аграрна країна з розвиненою нафтопереробною промисловістю. Розвинені нафтодобувна, металургійна, машинобудівна, електронна, шкіряна промисловості. Переважають дрібні і напівкустарні підприємства, розвинені кустарні промисли, особливо килимарство. В країні розвинуті державна, кооперативна і приватна власності.

1989 р. смерть Хомейні послабила владу релігійного духовенства, виросла роль президента республіки. Після розпаду СРСР Іран претендує на роль духовного лідера мусульманських країн СНД.

З 1995 р. проти Ірану почали діяти санкції США, які звинуватили Тегеран у підтримці міжнародного тероризму й розробці ядерної зброї.

1997 р. до влади прийшли помірковані ісламісти, які головним завданням Ірану вважають розв’язання економічних проблем та розвиток міжнародного співробітництва.

2003 р. загострився конфлікт між Іраном і МАГАТЕ та міжнародним співтовариством з організації контролю над іранськими АЕС і розробки Іраном програми створення ядерної зброї.

З 2013 р. президентом Ірану є Хассан Рухані.

За участю Хассана Рухані влітку 2015 р. підписана угода зі Спільного всеосяжного плану дій стосовно ядерної програми Ірану. Завдяки підписанню та виконанню перших умов цієї угоди з Ірану був знятий ряд міжнародних санкцій.

На початку 2016 р. вирушив з офіційними візитами до Італії та Франції — перший візит президента Ірану до Європи за 16 років.