Embedded Files
Відеоматеріал
Навчальний матеріал
На початку 1920-х рр. в українській політиці заявило про себе радикальне крило. Молодь, особливо колишні вояки УГА, виступивши проти репресій польського уряду, вирішили продовжити боротьбу насильницькими методами. В 1920 р. вони заснували у Празі Українську військову організацію (УВО ) на чолі з Євгеном Коновальцем, яка діяла підпільно. Основною територією впливу УВО була Галичина, а переважна форма боротьби — терор як засіб підриву влади поляків над українцями. Зокрема, УВО влаштувала кілька замахів на польських чиновників у Західній Україні. У друкованому органі газеті «Сурма» вона зазначила, що «УВО є організацією, для якої інтерес української нації буде рішальний у її діяльності».
1929 року на з’їзді у Відні УВО об’єдналася з іншими студентськими та емігрантськими групами в Організацію українських націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а ідеологом Д. Донцов, який проповідував інтегральний націоналізм. Ця доктрина звеличувала етнічну націю як вищу форму людської організації, що має право на власну державу. ОУН була підпільною організацією, дотримувалася військових засад керівництва і проводила кампанію політичного терору проти Польської держави та її представників. Проте вона також прагнула очолити широкий рух задля створення незалежної України. Особливих зусиль ОУН докладала для популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді. І це їй вдалося, позаяк схильність до радикальних дій імпонувала молодим людям, доведеним до відчаю безробіттям і розчарованим поразками батьків. Майже скрізь у Польщі й за кордоном, де вчилась українська молодь, були осередки ОУН. Найбільшим з-поміж них став Академічний дім українських студентів Львівського університету. Загалом чисельність членів ОУН напередодні Другої світової війни становила 20 тис. осіб.
ОУН практикувала різні форми боротьби: влаштовувала демонстрації, студентські протести, бойкот польських товарів, видавала численні газети, брошури, поширюючи тим самим свої ідеї серед жителів Галичини та Волині. У цій діяльності їй допомагали молоді обдаровані письменники Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Богдан Кравців. На початку 1930-х рр. члени ОУН організували близько 60 замахів та вбивств представників польської влади і українських діячів, котрі співпрацювали з нею. Найрезонанснішим стало убивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, якого організація вважала відповідальним за пацифікацію. Але політика насильства дорого коштувала ОУН. Після загибелі Б. Пєрацького польська поліція розпочала каральну акцію, внаслідок якої заарештували весь крайовий провід ОУН у Галичині, зокрема Степана Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували замах. їх засудили на тривалі терміни ув’язнення в концтаборі Береза Картузька, утворений владою для політв’язнів. До них приєднали сотні рядових членів ОУН, схоплених у той час. Загалом тактика ОУН викликала неоднозначну реакцію як серед українського політикуму, так і її членів, частина із яких засуджувала теракти. До терору негативно ставилися УНДО і митрополит А. Шептицький. Радикалів звинуватили в тому, що своїми діями вони шкодили легальній роботі та провокували польський уряд до каральних актів. Закордонний провід ОУН на чолі з Є. Коновальцем також відстоював цивілізовані методи боротьби і прагнув заручитися підтримкою іноземних країн, головно Німеччини, задля створення незалежної Української держави. Разом з тим, у нього вистачило авторитету, щоб погасити конфлікт у самій організації. Його вбивство агентом НКВС у 1938 р. стало дошкульним ударом по ОУН. Відтак напередодні Другої світової війни організація опинилася без авторитетного керівника. її новим лідером обрали Андрія Мельника. Все ж таки, незалежно від уподобань, ОУН сприймалася багатьма як провідна сила у національному русі.
Список використаних джерел:
Новий довідник: Історія України. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко. Київ: Казка. 2005
Page updated
Google Sites
Report abuse