Тема 3. Початок Другої світової війни. Українці в польській армії.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, а за кілька днів гоюзники Польщі — Велика Британія і Франція — оголосили війну Німеччині. Ці події стали початком Другої світової війни, до якої було втягнуто 61 країну та 80/о населення світу. Німецька армія успішно просувалася на Схід, углиб Польщі. Виконуючи свої зобов’язання перед Німеччиною, у війну проти Польщі 17 вересня 1939 р. вступив СРСР. На західноукраїнські землі увійшла Червона армія Українського фронту під командуванням Семена Тимошенка. Ця військова операція тривала 20 днів і завершилася 6 жовтня. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист майна і населення Західної України і Західної Білорусії. Урядові радянські заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога «єдинокровним братам-українцям» і «братам-білорусам», що проживали у Польщі, не була найвищим пріоритетом радянського керівництва. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати агресором і представити інтервенцію Червоної армії у вигідному для себе світлі. 28 вересня 1939 р. німці захопили Варшаву, а тим часом у Москві СРСР та Німеччина уклали Договір про дружбу і кордон з таємним протоколом до нього. Більшість західноукраїнських земель було приєднано до СРСР. Фактично і Німеччина, й СРСР порушили узвичаєні принципи ведення війни, ввівши збройні сили на територію Польщі. З огляду на норми міжнародного права, вони стали країнами-агресорами, а їхні дії вважають воєнним злочином. 

Поляки чинили відчайдушний спротив німецьким воякам, а червоноармійців тривалий час сприймали як союзників, тому й стали для них легкою мішенню. Українці були другою за чисельністю етнічною групою у польській армії — їх тут налічувалося до 120 тис. Вони неодноразово виявляли відвагу та жертовність під час боїв, зокрема при обороні Варшави. Близько 8 тис. польських солдатів етнічних українців загинули в боях у вересні-жовтні 1939 р. Після окупації Польщі частина польських збройних сил, серед яких було кількадесят українців, відступили в Угорщину та Румунію, звідки були евакуйовані у Францію, а згодом — у Велику Британію. Більшість опинилася у радянських таборах: полонених польських солдатів депортували здебільшого у Катинь (Росія) і Старобільськ (Україна). Офіцерів-українців Війська Польського, які потрапили у радянський полон, розстріляли, а тих, хто вижив у полоні, мобілізували в армію генерала Владислава Андерса, створену в 1941 р. з ініціативи СРСР. Згодом її евакуювали в Іран. Відомо, що польські формування брали участь у війні з гітлерівцями на Італійському фронті.

Західні українці сприйняли вторгнення Червоної армії по-різному. Одні вважали його актом визволення від польського панування, тому особливого спротиву радянським бійцям не чинили, інші — чекали, як себе буде поводити нова влада. А вона намагалася діяти тут під уже відомими облудними гаслами: «Землю — селянам!», «Фабрики — робітникам!». Водночас поширювала листівки, у яких вторгнення виставлялось «історичним возз’єднанням великого українського народу».  

Список використаних джерел: 

  Новий довідник: Історія України. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко. Київ: Казка. 2005