У результаті перемоги над фашизмом у 2 світовій війні склалась нова політична ситуація. Визволення країн супроводжувалося відновленням незалежності або зміною політичного режиму. Лад , який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву народної демократії.

Народна демократія – це перехідний стан суспільства від тоталітаризму до демократії, для якого характерні таки риси:

1) влада в руках народних фронтів( Югославія – 1941, Албанія – 1942, Болгарія – 1943, Польща, Румунія, Угорщина – 1944, Чехословаччина, Сх.. Німеччина – 1954) – це об’єднання комуністів, соціал – демократів та інших лівих сил.

2) Співробітництво з СРСР( радянська армія істотно впливала на політичну ситуацію і підтримувала прокомуністичні сили -------- протиріччя між комуністами і коаліцією)

Механізм приходу до влади комуністичних партій

- Активна участь у народних фронтах, ініціація демократичних і соціальних реформ

- контроль над силовими міністерствами

- контроль над міністерствами економіки і внутрішніх справ

- здобуття більшості в урядах

- придушення політичної опозиції

- встановлення влади КП

1947-1948рр. – всі країни стали сателітами СРСР( держава, яка є формально незалежною, але фактично підпорядкована іншій державі).

Характерні ознаки:

- ліквідована багатопартійність

- індустріалізація, колективізація, культурна революція

- з’явились «місцеві Сталіни»

- планова економіка, націоналізація

- при владі прокомуністичні партії

Німеччина – СЄПН( Ульбріхт) Чехословаччина – КПЧ ( Готвальд)

Румунія – РРП ( Георгіу – Деж) Польща – ПОРП ( Бєрут)

Болгарія – БКП ( Червенков) Угорщина – УПТ ( Ракоші)

Для тіснішого прив’язування країн Східної Європи до СРСР були створені такі організації:

1949 –РЕВ

1955 – воєнно- політичний союз ОВД

1947 – Комінформбюро – ідеологічний орган,

КП пішли на пом’якшення режимів, провели економічні реформи, але тоталітарний режим не був ліквідований, а лише модифікований, йому намагались надати рис, які б зробили його привабливішим для народів. Але соціалізм не підлягає реформуванню в принципі.

На кінець 80-х рр.. тоталітаризм вичерпав свої можливості, став гальмом історичного прогресу.

Причини революцій:

1. економічна криза

2. політична криза( сателізм., деградація КП)

3. національні проблеми( Югославія, Чехословаччина)

4. зовнішній фактор – перебудова в СРСР

Характер – демократичний, антитоталітарний

Особливості

– спонтанність

- масовість

- рушійні сили – інтелігенція, молодь

- гасло – демократизація усіх сфер життя ( реформи не оновляли соціалізм, а направлені на побудову капіталізму)

- 1991 – ліквідовані ОВД, РЕВ

- Різні шляхи

Комуністи при владі

Квітень 1941 р. Німеччина та її союзники окупували Югославію. Частину території поділено між державами фашистського блоку, а в іншій частині проголошено Сербію та Хорватію, які були повністю залежні від Німеччини. На території Югославії розгорнувся збройний опір двох сил:

1. Четницький рух (від сербського слова “чета” — загін), який очолив полковник Дража Михайлович. Вони прагнули звільнення країни від окупації та відновлення Югославської держави. Підпорядковувалися емігрантському королівському уряду Югославії, який перебував у Лондоні.

2. Комуністичний партизанський рух, який організувала Комуністична партія Югославії на чолі з Йосипом Броз Тито. Цей рух підтримував Радянський Союз.

У 1942 р. було сформовано Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ), а також Антифашистське віче народного визволення Югославії — законодавчий орган майбутньої влади.

Створено комуністичний уряд — Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Тито. На місцях створювалися нові органи влади — народно-визвольні комітети. Відносини між обома рухами Опору (четницьким і комуністичним) були ворожими.

Вересень 1944 р. Радянські війська ввійшли на югославську територію і з’єдналися з НВАЮ.

29 жовтня 1944 р. Спільними зусиллями НВАЮ і радянських військ було визволено Белград.

Березень 1945 р. У Белграді було сформовано Тимчасовий народний уряд Югославії, який очолив Й. Броз Тито.

До літа 1945 р. Комуністи посідали всі керівні посади в державному і господарському апаратах. Комуністична партія Югославії встановила повний контроль над усіма сферами суспільного життя.

1. Був ліквідований рух четників та інші антикомуністичні збройні формування.

2. У листопаді 1945 р. комуністи здобули перемогу на виборах до Установчої скупщини. Було ухвалено декларацію про ліквідацію монархії й проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ) в складі шести республік:

Боснії та Герцеговини, Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії, Чорногорії та двох автономних областей у межах Сербії — Воєводини й Косова.

3. 22 грудня 1945 р. Уряди Великої Британії та США визнали ФНРЮ.

4. 31 січня 1946 р. Було затверджено конституцію ФНРЮ, яка закріпила однопартійний режим комуністичної диктатури.

Так була сформована політична система комуністичного режиму.

У країні розпочалися економічні перетворення

1. Було проведено націоналізацію великої промисловості, банків, оптової торгівлі. У 1946 р. державний сектор становив 90%.

2. Встановлено державний контроль над зовнішньою торгівлею (1945 p.).

3. Проведено грошову реформу, під час якої, обмінюючи гроші, можна було одержати не більше 5 тис. нових динарів.

4. Ліквідовано велике землеволодіння і встановлено розмір земельних наділів 25-30 га оброблюваної землі або 45 га всіх сільськогосподарських угідь. Землі Поміщиків і католицької церкви відчужувалися за компенсацію від держави.

5. Здійснено перехід до планового ведення господарства.

6. Сформовано централізовану систему управління економікою.

7. Встановлено суворий контроль Комуністичної партії над усіма сферами суспільного життя.

8. Запроваджено Кооперацію в сільському господарстві.

9. Розпочато проведення індустріалізації.

Висновок

Наприкінці 1946 р. у країні склалася політична монополія Комуністичної партії Югославії, що вело країну до тоталітарного режиму, який остаточно утвердився у 1946-1947 рр.

Причини-утвердження тоталітаризму

1. Відсутність демократичних традицій.

2. Збільшення за роки війни впливу КПЮ, яка відіграла важливу роль в організації руху Опору.

3. Зростання авторитету СРСР, який надавав значну допомогу югославському народові у боротьбі проти фашизму.

4. Економічна відсталість країни.

5. Воєнна розруха.

6. Зубожіння народних мас.

Конфлікт з СРСР (1948-1953 pp.).

Причини радянсько-югославського конфлікту

1. Прагнення Й. Броз Тито до проведення самостійної внутрішньої й зовнішньої політики, не залежної від Москви.

2. Запровадження в Югославії наприкінці 40-х — на початку 50-х pp. дещо іншої, ніж в СРСР, моделі суспільного розвитку — “самоврядного соціалізму”.

3. Югославія самостійно, без погодження з Москвою, розпочала проводити зовнішньополітичну діяльність:

• підтримувала грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого в Греції режиму;

• виступала за створення Балканської федерації;

• робила конкретні кроки щодо укладення економічних союзів із Албанією і Болгарією.

Лютий 1948 р. Й. Броз Тито було запрошено до Москви. Сам Тито не поїхав, а відправив делегацію. Й. Сталін сприйняв, це як вияв непокори.

Березень — травень 1948 р. Відбувся обмін листами між радянським і югославським керівництвом.

Червень 1948 р. Було опубліковано резолюцію Комінформбюро, в якій югославське керівництво обвинувачувалося в тому, що воно відійшло від марксизму-ленінізму. В СРСР і країнах народної демократії було розгорнуто широку антиюгославську кампанію.

1949 р. СРСР в односторонньому порядку розірвав Договір про дружбу і співробітництво, який було укладено з Югославією у квітні 1945 р.

Погіршення відносин з СРСР і країнами народної демократії змусило югославське керівництво шукати підтримки капіталістичних держав. Югославія розширила торговельно-економічні зв’язки із західними країнами.

Югославське керівництво шукало власні методи соціалістичного будівництва

1. У проведенні кооперації запроваджувався принцип добровільності.

2. Селяни одержали право залишати кооперативи і створювати приватні господарства. Запроваджувалася приватна власність на землю.

3. Дозволялися кредити й оренда землі, використання найманої праці.

4. Підприємства передавалися трудовим колективам для управління виробництвом й отримували господарську самостійність.

5. Було припинено прискорену індустріалізацію.

6. Розвивалися товарно-грошові ринкові відносини “під контролем держави”.

7. Встановилися тісні економічні зв’язки з країнами Заходу.

8. Зазнала змін і політична система:

• КП Югославії було перейменовано в Союз комуністів Югославії (1952 p.);

• розширювалися повноваження парламенту;

• встановлено пост президента країни (з 1953 p.), ним став Й. Броз Тито;

• було закріплено принцип громадського самоврядування, побудова так званого “самоврядного соціалізму”;

• з 1952 р. було запроваджено самоврядування в громадах, районах і містах — введено двопалатні народні комітети;

• з 1963 р. країна стала називатися Соціалістична Федеративна Республіка Югославія.

Висновки

1. Відновлення дипломатичних відносин з СРСР відбулося після смерті Й. Сталіна і приходу до влади М. Хрущова.

2. Проте Югославія продовжувала проводити незалежну зовнішню політику і відмовилася ввійди до Організації Варшавського договору та до Ради Економічної Взаємодопомоги.

3. Югославія залишалася типовою тоталітарною державою, існувала однопартійна система з абсолютною владою Й. Броз Тито.

4. Вона продовжувала побудову альтернативного сталінській системі “самоврядного соціалізму”, в якому допускалося існування дрібної приватної власності.

5. Югославія стала ініціатором створення Руху неприєднання.

6. Завдяки лібералізації виїзду та в’їзду в країну понад 1 млн югославських громадян працювало за кордоном, насамперед у ФРН.

Йосип Броз Тито

(1892-1980)

Видатний державний і політичний діяч Югославії, організатор руху Опору в роки Другої світової війни, маршал. Народився в с. Кушроваць недалеко від Загреба.

Батько Франц Броз був хорватом, а мати словенкою. Закінчив початкову школу, навчався в гімназії. Пізніше поступив учнем у слюсарно-механічну майстерню і працював на машинобудівних заводах.

У 1913 р. був призваний до армії Австро-Угорщини, до складу якої в той час входила Хорватія. У 1915 р. на території Галичини був важко поранений і потрапив у полон. Побував у таборах військовополонених у Сибірській, Пермській губерніях, де вступив у контакт з більшовиками і познайомився з працями В. І. Леніна. У травні 1917 р. дізнався про революцію в Петрограді, втік із табору і прибув до Петрограда, де поступив на роботу на Путиловський завод.

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Тито вступив до інтернаціонального загону Червоної гвардії, прийняв радянське громадянство і став членом більшовицької партії.

У 1920 р. повернувся в Югославію, де став членом Комуністичної партії Югославії. Неодноразово арештовувався. У 1937 р. очолив Комуністичну партію Югославії. Після нападу фашистських військ на Югославію у квітні 1941 р. очолив народно-визвольну партизанську боротьбу, яка велась під лозунгом “Братство і єдність”. На завершальному етапі війни партизанська армія нараховувала до 600 тис. чоловік.

Фашисти намагалися знищити лідера Опору і за його голову давали 100 тис. рейхсмарок золотом. Було розроблено спеціальну операцію “Хід конем” зі знищення Й. Броз Тито, використано загін парашутистів, але йому вдалося втекти.

Й. Сталін був стурбований долею Тито і, коли небезпека минула, він від імені Верховної Ради СРСР подарував

Й. Броз Тито золоту шаблю. А згодом відбулася зустріч югославського і радянського лідерів (вересень 1944 p.), результатом переговорів яких стало виділення югославам танкової бригади, двох авіаційних дивізій та іншого озброєння. Однак в післявоєнний період відносини обох країн погіршилися. Й. Тито став проводити не залежну від Кремля політику. В СРСР його називали “імперіалістичним шпіоном”, засуджували його “антикомуністичну діяльність”.

Югославія залишалася країною соціалістичного типу з національним забарвленням. Проте методи керівництва Й. Тито інодпсопіював у Й. Сталіна, проводив репресії проти опозиції. Йому було характерне зловживання владою.

У період М. Хрущова відносини між країнами дещо нормалізувалися. Однак 1956 р. Й. Броз Тито виступив на захист Угорщини і її лідера Імре Надя.

Й. Броз Тито — високоосвічена людина, знав російську, англійську, французьку мови, вивчив есперанто, прекрасно грав на фортепіано, глибоко ерудований у мистецтві. Він охоче танцював, грав у більярд, шахмати, доміно, в молодості займався фехтуванням.

Був нагороджений орденами і медалями 59 країн світу. Він кавалер Орденів Перемоги, Леніна, Жовтневої революції (СРСР), мав 16 югославських нагород і 98 нагород багатьох країн світу.

Помер 4 травня 1980 р.

На похорони прибуло 208 делегацій із 126 країн світу, що свідчило про його велику популярність і шану у світі.

Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні

1980 р. Помер Й. Броз Тито. Було запроваджено інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на один рік ставав кожний із восьми суб’єктів федерації — представників шести республік та двох автономних країв.

З 1981 р. почалася криза югославської державності, зумовлена помилками в національній політиці:

1. За умов комуністичного режиму Югославія як багатонаціональна держава не була добровільним федеративним об’єднанням.

2. Тут була панівна (сербська) і підпорядковані нації.

3. Кордони між республіками встановлено без врахування думки народу.

4. Порушувався принцип рівності національних меншин.

5. Ігнорувалися права турків, албанців, угорців.

6. Керівні посади в уряді і парти здебільшого посідали серби, а найбільші прибутки до федерального бюджету приносили Хорватія і Словенія.

7. Відбувався несправедливий розподіл коштів.

8. Був відсутній загальнонаціональний ринок.

9. Прагнення підпорядкованих націй до свободи і самостійності жорстоко придушувалися.

1981 р. Розпочалися заворушення в автономному краї Косово, 90% населення якого становили албанці. Вони вимагали надання, автономному краю статусу республіки. Власті придушували демонстрації. Напруженість не спадала і в наступні роки.

Висновки

1. Косовські події 1981 р. започаткували кризу югославської державності.

2. В Югославії загострювалася ситуація і наростали передумови її розпаду.

3. Національні проблеми в країні тісно перепліталися з погіршенням соціально-економічного становища республік, наростанням глибокої фінансової кризи.

Проголошення незалежності югославських республік.

Причини розпаду Югославії

Цьому процесові сприяли такі фактори:

• перебудова в СРСР;

• революції в Європі;

• загострення національних проблем і протиріч у Югославії;

• глибока економічна і фінансова криза, погіршення соціально-економічного становища;

• перебудовні процеси в Югославії, що привели до створення опозиційних партій на національній основі;

• розпад Союзу комуністів Югославії;

• смерть Й. Броз Тито, що зумовило до послаблення югославського керівництва і розвиток відцентрових тенденцій.

Початок 1990 р. Єдиний Союз комуністів Югославії розпався на республіканські організації. В республіках витікали нові політичні партії й організації. Зросла політична активність населення, яке почало боротьбу за утворення окремих національних держав,

1990 р. На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогу здобули опозиційні сили. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, який був обраний президентом Сербії.

25 червня 1991 р. Словенія і Хорватія заявили про свою незалежність. Федеральні власті це визнали цю незалежність і направили війська, щоб силою не допустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії дістали рішучий опір і були змушені відступити. Словенія відстояла свою незалежність. Події в Хорватії переросли у справжню війну, яка тривала до 1995 р.

17 липня 1991 р. Проголосила свою незалежність Македонія. Тут воєнних дій не було, а було проведено референдум. Це єдина республіка колишньої Югославської федерації, яка здобула незалежність без застосування військової сили.

14 жовтня 1991 р. Декларувала свою незалежність Боснія та Герцеговина.

Квітень 1992 р. У Белграді вирішили створити нову федерацію, бо СФРЮ фактично вже не існувало. Було створено Союзну Республіку Югославію (СРЮ) у складі Сербії і Чорногорії зі столицею у Белграді, територія якої становила 102 тис. кв. км із населенням 20,5 млн осіб.

Сепаратизм — прагнення до відособлення, відокремлення, рух за надання частині країни автономії, рух за створення нової держави.

Висновки

1. У 1992 р. відбувся остаточний розпад Югославії.

2. На її теренах утворилися нові держави: Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Союзна Республіка Югославія (СРЮ) — об’єднання Сербії та Чорногорії.

Наслідки розпаду Югославії

1. У багатьох колишніх республіках Югославії демократичні вибори вивели на передній план войовничих націоналістів, що й було однією з передумов численних конфліктів та громадянської війни.

2. Посилилося насильство у відносинах етнічних громад.

3. Величезні жертви численних конфліктів, відбулися значні переселення і мільйони людей покинули межі Югославії.

4. Конфлікти в Югославії стали загрозою для безпеки всієї Європи, незалежно від їх етнічного чи релігійного характеру.

Громадянська війна.

Особливості громадянської війни в Югославії

1. В Югославії кризу створило переплетення національних, соціальних і релігійних проблем..

2. Вона набрала міжетнічного та міжрелігійного конфлікту, бо була велика строкатість етнічного й конфесійного складу населення.

3. Посилились відцентрові тенденції, спричинені економічним і політичним становищем “самоврядного соціалізму”.

4. Белградське керівництво прагнуло зберегти єдину державу, використовувало югославську армію, що призвело до громадянської війни.

5. Кожна етнічна громада бажала мати власну територію, а її еліта — владу, що призводило до гострих суперечностей.

1991 р. На території Югославії розгорілася громадянська війна.

Події в Хорватії

Сербські громади в Хорватії після проголошення нею незалежності проголосили про створення Сербської автономної області — . Сербської Крайни, яка займала 28% хорватської території. Там мешкало 880 тис. осіб, але лише 316 тис. становили серби. Сербія підтримала право на самовизначення сербського населення в Хорватії. Югославська Народна армія розпочала воєнні дії в Хорватії, які супроводжувалися терором і етнічними чистками. Бої точилися з серпня 1991 р. по січень 1992 р. Загинуло 6 тис, чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд доларів.

Трагічні події в Боснії та Герцеговині

Союзна Республіка Югославія підтримала і самопроголошену Сербську Республіку Боснію і Герцеговину, яка була проголошена зразу після проголошення незалежності

Боснії та Герцеговину. Розпочалася кровопролитна війна. На території Боснії та Герцеговини проживало: 2 млн (50%) боснійських мусульман, 1,4 млн (30%) православних сербів, 760 тис. (17%) хорватів. Військові частини Югославської Народної армії (100 тис. чоловік) розпочали воєнні дії на боці сербів. Воєнні “етнічні” чистки, партизанські рейди, концтабори для військовополонених, бойові дії тривали більше трьох років. У трирічній війні загинуло 250 тис. осіб, близько 2 млн осіб стали біженцями.

У листопаді 1995 р. за ініціативи англо-американської дипломатії у США підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни. Згідно з мирною угодою Боснія і Герцеговина залишилася єдиною державою, яка складається з двох частин — Боснійської мусульмансько-хорватської Федерації та Республіки Сербської.

Події в Косові

1998-1999 pp. — конфлікт у сербській провінції Косово, де проживає багато албанців, призвів до громадянської війни. Албанці проголосили Республіку Косово, яка не визнавала владу Белграда. Президент Югославії Слободан Милошевич анулював автономію албанської громади і розпочав етнічні чистки проти албанського населення. Серби обстрілювали албанські населені пункти. У Косові розпочалася справжня громадянська війна.

Події в Македонії

2001 р. У Македонії спалахнув збройний конфлікт. Албанські екстремісти від імені третини албанського населення Македонії вимагали автономії та надання албанській мові статусу другої державної. Розпочалися воєнні дії проти македонської армії. Завдяки зусиллям світової громадськості конфлікт вдалося зупинити, а сторони сіли за стіл переговорів.

Висновки

1. Конфлікти на території колишньої Югославії були найтривалішими, найкривавішими після Другої світової війни.

2. Проблема Балкан і надалі залишається “пороховою бочкою Європи”.

3. Внутрішні конфлікти в Югославії стали турботою всіх європейських держав.

4. Конфлікти на території колишньої Югославії були трагічними для мирного населення. Лише війна в Боснії і Герцеговині забрала життя 380 тис. осіб, 1 млн 350 тис. були переселені, а 2 млн 250 тис. стали біженцями.

Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

Жовтень 1991 р. В Гаазі було скликано міжнародну конференцію щодо Югославії, на якій прийнято Декларацію, про визнання світовим співтовариством факту розпаду СФРЮ.

На конференції пролунали звинувачення на адресу Сербії та Чорногорії, що вони прагнуть силою перешкодити відокремленню республік від Югославії.

Грудень 1991 р. Рада Міністрів Євросоюзу схвалила рішення про запровадження економічних санкцій щодо Сербії та Чорногорії.

Весна 1992 р. Народна армія Югославії розпочала воєнні дії в Хорватії. Світове співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) звинуватило Югославію в агресії. Вони робили неодноразові спроби загасити вогнище війни на Балканах.

За рішенням Ради Безпеки ООН до Хорватії було направлено миротворчі сили.

1992-1995 pp. — війна у Боснії та Герцеговині.

30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила економічні санкції проти СРЮ.

Лютий 1994 р. З метою контролю ситуації в районі Сараєва до міста було введено міжнародні сили ООН, серед яких і два українських миротворчих батальйони.

1995 р. Для виконання Дейтонських угод про поділ території єдиної Боснії та Герцеговини на Мусульмансько-хорватську федерацію й Сербську Республіку миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим 60-тисячним контингентом НАТО, до якого приєдналися військові підрозділи Росії та України.

1999 р. Загострилася проблема албанців у Косові (Югославія). Країни НАТО звинуватили югославське керівництво на чолі з президентом С. Милошевичем у геноциді щодо албанців і з 24 березня по 24 червня 1999 р. бомбардували Югославію. Було завдано ракетних і бомбових ударів по стратегічних і військових об’єктах Югославії. Союзницькі сили за участі 1,1 тис. літаків здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет.

За час військової операції НАТО втрати Югославської Народної армії становили близько 5 тис. чоловік, а цивільного населення — 1,2 млн. Збитки внаслідок руйнувань становили 30 млрд доларів.

Наприкінці травня 1999 р. С. Милошевич погодився на введення військових миротворчих сил до Косова. Події в Косові призвели до міжнародної ізоляції С. Милошевича і підірвали його авторитет усередині країни.

Жовтень 2000 р. На президентських виборах перемогу здобув лідер демократичних сил В. Коштуниця.

Квітень 2001 р. С. Милошевич заарештований за геноцид стосовно албанців Косова і в червні 2001 р. був переданий до Гаазького міжнародного трибуналу. Судовий процес над ним триває.

2001 р. Під час албано-македонського протистояння завдяки зусиллям світової громадськості конфлікт вдалося зупинити, а сторони сіли за стіл переговорів. Було досягнуто компроміс і розпочалося роззброєння албанських військових формувань. Однак небезпека нового протистояння існує.

14 березня 2002 р. СРЮ перетворена на конфедерацію Сербії і Чорногорії.

У 2005 р. має відбутися референдум про дальшу долю конфедерації Сербії та Чорногорії.

Відносини з Україною

1. Нові держави, що виникли на території колишньої Югославії, визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини.

2. Договори про дружбу і співробітництво з Україною уклали Хорватія у вересні 1996 р. і Македонія у грудні 1998 р. Низку міжурядових угод про торгово-економічне співробітництво укладено між Україною і Словенією, яка у травні 2004 р. стала членом ЄС.

3. Україна брала участь у миротворчій операції в 1994-1999 pp. на території Боснії та Герцеговини. Сьогодні Україна бере участь у врегулюванні ситуації в регіоні:

• з осені 1999 р. діє український вертолітний загін і механізована рота в Косові у Югославії;

• з 2001 р. українські миротворці перебувають у Македонії.

4. Югославська війна зачепила інтереси України. Україна втратила 220 млн доларів від припинення судноплавства по Дунаю.

5. Березень 1999 р. Відбувся візит президента України Л. Кучми до Словенії, який мав переговори з президентом країни Міланом Кучаном. Було підписано угоди про взаємне сприяння та захист інвестицій, повітряне сполучення та співпрацю в галузі поштового й електронного зв’язку.

6. Наприкінці липня 1999 р. у Сараєві побував президент України Л. Кучма, який взяв участь у саміті Пакту стабільності в Південно-Східній Європі й мав зустрічі з лідерами балканських країн.

7. На території колишньої Югославії проживає близько 50 тис. українців, більшість — у Сербії (автономний край Воєводина).

Встановлення комуністичного режиму

Взимку 1944-1945 pp. Польщу було звільнено від німецьких військ Червоною Армією. Обстановка в Польщі була складною, бо в боротьбі за владу протистояли дві політичні сили — Польський комітет національного визволення, підтримуваний СРСР, та Крайова рада народова, підтримувана польським емігрантським урядом.

28 червня 1945 р. - створений коаліційний Тимчасовий уряд національної єдності, до якого ввійшли і представники емігрантського уряду С. Миколайчика (одержали 4 міністерських портфелі з 23). Основу уряду становили комуністи — члени Польської Робітничої партії (ПРП). Комуністи контролювали: армію, силові міністерства, в тому числі й Міністерство громадської безпеки.

Коаліція — угода кількох політичних партій про утворення уряду з представників цих партій (коаліційний уряд).

Заходи Тимчасового уряду національної єдності

1. Проведена аграрна реформа. Конфісковано володіння громадян Третього рейху та зрадників, а також землі поміщиків. Земля передавалася у трудову власність сільськогосподарських робітників і малоземельних селян. Польські селяни отримали 6 млн 70 тис. га землі. Це забезпечило підтримку народно-демократичного режиму з боку значної частини селян.

Однак вона привела до зниження продуктивності праці та товарності сільського господарства.

2. Усі великі та середні підприємства стали державною власністю згідно з декретом про націоналізацію від 3 січня 1946 р.. Наприкінці 1946 р. під контролем держави вже перебувало 11,4 тис. промислових підприємств, або 94%.

3. Під час грошової реформи і створення Національного банку приватні банки не змогли обміняти гроші й припинили своє існування. Патріотичні сили Польщі продовжували боротьбу проти прорадянського режиму. У лавах національного підпілля боролося до 150 тис. осіб.

Січень 1947 р. відбулися вибори до першого післявоєнного польського парламенту — Законодавчого Сейму. Вважають, що вибори були сфальсифіковані. В результаті 80% голосів отримала ПРП (Польська Робітнича партія) прорадянської орієнтації.

Сейм прийняв “Малу Конституцію”. Було відновлено інститут президентства. Першим президентом Польської Республіки став Болеслав Берут. Розпочалися репресії проти опозиції. З уряду було витіснено опозиційних діячів.

Жовтень 1947 p. С. Миколайчик мусив емігрувати за кордон, а створена ним Польська Селянська партія була розгромлена. Отже, у Польщі утворився політичний режим тоталітарного типу з монопольною владою ПОРП (Польської Об’єднаної Робітничої партії).

1948 р. ПОРП була утворена внаслідок злиття Польської Робітничої партії (ПРП) і Польської Соціалістичної партії (ПСП).

Заходи комуністичного режиму

• формально Польща була багатопартійною, але головна роль у політичному житті належала ПОРП;

• насамперед було проведено чистку самої партії. До 1954 р. з ПОРП було виключено 155 тис. її членів;

• у 1952 р. була ухвалена Конституція Польської Народної Республіки (ПНР), ліквідовано посаду президента, створено колективний орган керівництва — Державну Раду;

• насаджувався культ “вірного соратника Й. Сталіна” Б. Берута;

• розпочалася ідеологізація науки і культури;

• щоб розправитися з католицькою церквою, яка мала великий вплив у Польщі, був виданий декрет 9 лютого 1953 p., який підпорядкував внутрішнє життя Польщі світській владі;

• відбудова економіки здійснювалася на “планових” засадах радянського зразка;

• розпочалася індустріалізація країни. Шестирічним планом соціально-економічного розвитку країни на 1950-1955 pp. передбачалося будівництво 1425 великих підприємств;

• значна увага приділялася розвиткові чорної металургії, енергетики, суднобудування, хімічної та вугільної промисловості;

• проводилося кооперування села. Але сільське господарство залишалося і далі дрібновласницьким. До 1955 р. було створено лише 10 тис. кооперативів, яким належало 9,2% загальної площі сільськогосподарських угідь;

• були повністю зруйновані підвалини ринкової економіки й остаточно формувалася адміністративно-командна система управління економікою.

Операція “Вісла” (квітень — липень 1947 р.)

Березень 1947 р. заступник міністра національної оборони Польщі генерал К. Сверчевський потрапив у засідку загонів УПА і був убитий. Загибель генерала було використано для боротьби з українським підпіллям.

На засіданні Політбюро ЦК ПРП було ухвалено рішення про акцію “Вісла” — масове виселення українців з Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя у західні та північні райони Польщі.

Ця акція здійснювалася силами спеціально створеної групи “Вісла” чисельністю 20 тис. осіб, якою командував генерал С. Моссор.

Підрозділи Війська Польського оточували українські села і силою відправляли українців на нові місця проживання (було відправлено понад 140 тис. осіб).

Тих, кого підозрювали у зв’язках з УПА, відправляли спочатку до табору Явожно.

У період з травня 1947 р. по січень 1949 р. через Явожно пройшло 3936 осіб, до 200 осіб загинуло від тортур і виснаження.

Акція “Вісла” мала на меті не тільки розгром УПА (було вбито 655, взято в полон 1466 вояків), а й ліквідацію української національної меншини. У серпні 1990 р. сенат Республіки Польща виступив із спеціальною заявою, в якій засудив операцію “Вісла” в політичному і моральному плані.

Кризи 1950-80-х pp.

1956 р. — перша криза тоталітарної системи в Польщі. Уряд пішов на перегляд трудових норм, розцінок, внаслідок чого прибутки робітників знизилися. Це стало приводом для виступу робітників на машинобудівному заводі у м. Познані. Робітники застрайкували. Страйк підтримали інші підприємства міста. Масова маніфестація переросла у повстання.

Повсталі штурмом узяли тюрму, звільнили в’язнів і захопили зброю охорони. Були атаковані будинки суду, прокуратури, місцевого комітету ПОРП, радіостанції та ін.. Для придушення виступу були використані війська. Загинуло 74 особи, поранено понад 575 осіб, заарештовано 300.

У Польщі було розроблено план реформ “польського Шляху до соціалізму”:

• дещо децентралізовано управління економікою;

• обмежено повноваження служб безпеки;

• пом’якшена цензура преси;

• взято курс на співіснування державної, кооперативної та приватної власності в сільському господарстві;

• розпочалося співробітництво з католицькою церквою;

• розпочався розвиток дрібного виробництва і приватної роздрібної торгівлі. Але наприкінці 1950-х pp. реформи були згорнуті, поступово відбувалася реставрація попереднього режиму.

1968 р. протест студентів на заборону в столичному театрі інсценувати поеми “Дзяди”, в яких був нібито натяк на тодішні порядки в Польщі. Почався мітинг студентської молоді, який був розігнаний міліцією. 35 осіб було заарештовано. Студентів Варшави підтримали студенти Любліна, Познані, Гданська. Влада силою придушила ці виступи:

• 2730 осіб було затримано;

• 688 осіб потрапили під слідство;

• 360 було заарештовано;

• багатьох викладачів вищих закладів освіти було звільнено з роботи.

14 грудня 1970 р. розпочався страйк робітників судноверфей Гданська й Гдині у відповідь на підвищення цін. До протестів приєдналися робітники інших міст. Сили правопорядку застосували вогнепальну зброю проти демонстрантів у Гданську. Було вбито 44 особи, 1164 поранено.

1976 р. масові виступи трудящих проти урядового рішення про підвищення цін на основні продукти харчування. До учасників виступів були застосовані репресії.

1980 р. у Польщі знову відбулися страйки проти рішення уряду підвищити ціни на м’ясо. У страйках, що охопили всю країну, брали участь робітники, селяни, студенти, службовці. На бік народу стала католицька церква.

Створення “Солідарності”

Масові виступи трудящих 1976 р. послугували поштовхом до створення Комітету захисту робітників, який у 1977 р. був перетворений на Комітет громадського самозахисту.

У Краківському університеті створено студентський Комітет солідарності. Згодом такі комітети були створені у навчальних закладах Варшави, Познані, Врацлава, Гданська та ін..

Вересень 1979 р. була заснована опозиційна організація Конфедерація незалежної Польщі. Серед робітників створювалися незалежні профспілки, які своєю метою проголосили захист економічних, правових інтересів трудящих. Моральну підтримку незалежним профспілкам надавала католицька церква.

1980 р. під час страйку проти підвищення цін на м’ясо у Гданську представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення про створення незалежної профспілки “Солідарність”, на чолі якої став електрик гданської судноверфі Лех Валенса.

10 листопада 1980 р. була офіційно зареєстрована нова незалежна профспілка “Солідарність”, що перетворилася на громадсько-політичне об’єднання антикомуністичного спрямування, яке прагнуло повалити в Польщі соціалістичний лад.

Осередки “Солідарності” створювалися по всій країні, через рік її лави зросли до 9,5 млн осіб.

1981 р. у Польщі був запроваджений військовий стан, заборонено діяльність усіх опозиційних організацій, введено армійське патрулювання міст і сіл, встановлено військовий контроль за роботою підприємств, усіх лідерів “Солідарності” було заарештовано.

1982 р. влада прийняла рішення про заборону “Солідарності”, яка перейшла на нелегальний стан. Підпільні структури “Солідарності” отримали значну фінансову допомогу через закордонні представництва “Солідарності”. Військовий режим не зміг вирішити назрілих проблем. Невдоволення в країні наростало.

“Круглий стіл” 1989 р. і встановлення демократичного ладу

1988 р. масові страйки в Польщі як відповідь на підвищення цін на продукти харчування і комунальні послуги. Керівництво ПОРП, її союзники Об'єднана Селянська партія та Демократична партія вирішили сісти за “круглий стіл” переговорів з участю “Солідарності”.

5 лютого — 6 квітня 1989 р. — “круглий стіл”. Були досягнуті домовленості:

• щодо принципів майбутньої політичної та економічної системи;

• щодо легалізації всіх політичних об’єднань у країні, в тому числі й “Солідарності”;

• що зміни в суспільстві відбуватимуться мирно;

• про відновлення влади президента;

• про відродження двопалатного парламенту;

• щоб провести вільні демократичні вибори.

На виборах 1989 р. ПОРП зазнала поразки. Перемогу здобула “Солідарність”, яка в Сенаті завоювала 99 місць із 100. Уряд сформував Тадеуш Мазовецький від “Солідарності”.

З 19 липня 1989 р. по 9 грудня 1990 р. президентом Польщі був Войцех Ярузельський.

Грудень 1989 р. було прийнято нову Конституцію, яка відновила попередню назву держави — Республіка Польща. Листопад-грудень 1990 р. на президентських виборах перемогу здобув Л. Валенса.

“Солідарність” взяла курс на будівництво парламентської демократії та перехід до ринкової економіки.

Економічні реформи

Уряд Т. Мазовецького вдався до “шокової терапії” — швидких, радикальних методів оздоровлення економіки. Реформи були розроблені міністром фінансів Л. Бальцеровичем:

• • • повністю скасовано контроль над цінами;

    • введено вільну торгівлю;

    • заморожено заробітну плату бюджетникам;

    • значна увага приділялася розвиткові дрібного та середнього бізнесу;

    • проводиться приватизація державного сектора;

    • держава припинила надавати дотації збитковим підприємствам;

    • на державних мідних шахтах, суднобудівних верф’ях запроваджувалися новітні технології;

    • національний банк країни став незалежним від уряду;

    • відбулася комерціалізація банків;

    • з 1992 р. у Польщі було призупинено падіння виробництва і розпочалося його зростання;

    • західні країни надали Польщі кредити.

Наслідки:

1. Значно зросли ціни.

2. Обсяг промислового виробництва знизився на 23%.

3. 40% промислових підприємств опинилися на межі банкрутства.

4. Наприкінці. 1990 р. безробіття зросло до 1,2 млн осіб.

5. Відбулося скорочення споживання та падіння життєвого рівня населення.

6. Майже 2 млн осіб започаткували власний бізнес.

7. Активізувалася інвестиційна діяльність.

8. Зросла зовнішня торгівля.

Висновки:

1. “Шокова терапія” спочатку призвела до значного погіршення життя населення. Однак поступово країна виходила з Кризи. Ринок поповнювався товарами, ціни на них зменшувалися, а доходи населення зростали. По

2. Внаслідок незадоволення населення на парламентських виборах 1993 р. перемогу здобули ліві сили.

3. На виборах 1995 р. більшість виборців (51,7%) надали перевагу кандидату лівих сил А. Кваснєвському.

Після президентських виборів 1995 р. реформи в Польщі продовжуються, але посилюється соціальний захист населення.

1. Триває процес приватизації і закриття нерентабельних фірм.

2. У країні з’ явився середній клас (15% населення) з місячним доходом від 800 до 1500 доларів на сім’ю з чотирьох осіб.

3. На середину 1996 р. середня зарплата дорівнювала 335 доларів. Приріст валового внутрішнього продукту в Польщі становив:

1992 p. — 2,5%, 1993 р. — 3,7%, 1994 р. — 5,3%, 1995 р. —7,1%, 1996 р. —6,1%.

Сьогодні зусилля польського уряду спрямовані на:

• завершення приватизації та демонополізації енергетики і телекомунікацій;

• реконструктуризацію важкої промисловості;

• всебічну підтримку дрібного і середнього бізнесу;

• активізацію інвестиційної діяльності;

• на дальше зростання життєвого рівня життя населення.

Сьогодні Польща подолала економічну кризу і розвивається успішно.

Західні держави списали 2/3 боргів Польщі за її внесок у розвиток демократичних процесів у Східній Європі.

У 1999 р. Польща вступила до НАТО.

8 жовтня 2000 р. президент О. Кваснєвський, за якого демократична Польща досягла значних успіхів у зовнішній і внутрішній політиці, був переобраний на другий термін.

1 травня 2004 р. Польща стала повноправним членом Європейського Союзу.

Польща приєдналася до Шенгенської зони у 2007 р., унаслідок чого кордони країни з іншими державами-членами ЄС було «демонтовано», що дало повну свободу пересування в межах більшості країн ЄС.

Жовтень 2005 р. перемогу на президентських виборах одержав мер Варшави Лех Качинський — один із лідерів консервативної партії “Право і справедливість”.

Президенти Польщі:

1989-1990 рр. - Войцех Ярузельський.

1990-1995 рр. - Лех Валенса.

1995-2005 рр. - був Олександр Кваснєвський.

2005-2010 рр. - Лех Качинський.

2010-2015 рр. - Броніслав Комаровський.

з 2015 р. - Анджей Дуда.

Встановлення комуністичного режиму після Другої світової війни

1945 р. була звільнена від нацистських окупантів територія Чехословаччини.

Березень 1945 р. був створений Національний фронт чехів і словаків, до якого входили 4 чеські і 2 словацькі партії та різноманітні громадські організації.

Програма Національного фронту передбачала:

1. Остаточне визволення країни від гітлерівців.

2. Запровадження національного управління.

3. Передачу землі селянам.

4. Забезпечення широких демократичних прав і свобод.

5. Рішуче викорінення фашизму. Був створений коаліційний уряд, який існував у 1946-1948 pp.

Президентом країни обрано Е. Бенеша.

Заходи коаліційного уряду:

1. Було націоналізовано 10 тис. промислових підприємств, які належали німецьким та тим власникам, що співробітничали з нацистами.

2. Націоналізовано банки та страхові компанії.

3. Розпочалася аграрна реформа:

• були конфісковані землі німецьких власників і тих, хто співробітничав з нацистами;

• було ліквідовано велике поміщицьке землеволодіння;

• ділянки землі розміром 8-13 га передавалися малоземельним і безземельним селянам.

4. Було проведено грошову реформу.

5. Було запроваджено прогресивне оподаткування.

Травень 1946 р. було проведено вибори до Установчих зборів, внаслідок яких комуністи отримали 38% голосів. Уряд очолив К. Готвальд, а з 26 міністерських крісел 9 посіли комуністи.

Почалася боротьба між політичними партіями за вибір подальших шляхів розвитку країни. Політичні партії, підтримувані президентом Е. Бенешем, орієнтувалися на Захід і виступали за прийняття “плану Маршалла”. Комуністи та їхні союзники орієнтувалися на СРСР.

20 лютого 1948 р. міністри від партій ліберального табору вийшли зі складу уряду. В країні виникла урядова криза. Не бажаючи розв’язання в країні громадянської війни, президент Е. Бенеш погодився на новий склад уряду, в якому більшість становили комуністи. Е. Бенеш подав у відставку. Президентом Чехословаччини став лідер комуністів Клемент Готвальд. Новий уряд очолив комуніст А. Запотоцький.

Після лютневих подій 1948 р. Комуністична партія Чехословаччини взяла курс на побудову соціалізму.

1. Здійснено націоналізацію середніх підприємств.

2. У країні почалися репресії, чистки.

3. Ринкова система господарювання була зруйнована.

4. Приватна власність була знищена.

5. Економіка стала планово-розподільчою.

6. Запроваджувалася практика виконання п’ятирічних планів.

7. Значна увага приділялася розвитку важкої індустрії.

8. У сільському господарстві проводилося виробниче кооперування.

9. У країні залишилась багатопартійна система при збереженні керівної ролі Комуністичної партії Чехословаччини.

Події 1968 p.

Причини подій 1968 p.:

• значні економічні труднощі;

• зменшення обсягу національного доходу;

• різке відставання в економічному розвитку від країн Заходу;

• невдоволення тоталітарним режимом;

• відсутність громадянських прав і свобод.

Становище в країні напередодні подій 1968 р.

Від середини 1960-х pp. у країні почала здійснюватися економічна реформа, що передбачала:

• часткове введення ринкових відносин при збереженні центральних органів управління;

• розширення прав підприємств;

• стимулювання ініціативи підприємств.

Було розуміння необхідності політичного реформування суспільства реформаторами, яких очолив перший секретар ЦК Комуністичної партії Чехословаччини О. Дубчек. Ідеї реформаторів були викладені в “Програмі дій”, прийнятій на Квітневому пленумі ЦК КПЧ 1968 p.:

• Вирішено йти до ринку та демократії.

• Намічено відмовитися від командно-адміністративних методів керівництва країною.

• Було відмінено ідеологічні обмеження на радіо, в пресі, на телебаченні.

• Почалася загальнонаціональна дискусія про шляхи розвитку країни.

• Створювалися неформальні суспільно-політичні організації.

Ці події ввійшли в історію як “Празька весна”. “Празька весна” — це спроба реформування суспільства, “побудова демократичного соціалізму з людським обличчям”.

Розгортання подій 1968 р.

СРСР вбачав реальну загрозу соціалізму і вирішив силою задушити опозицію в Чехословаччині.

У ніч на 21 серпня 1968 р. до Чехословаччини вторглися війська п'яти держав Організації Варшавського договору — СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. СРСР відправив до Чехословаччини 124 тис. солдатів і офіцерів, на озброєнні яких було до 500 танків.

О. Дубчека та інших членів Комуністичної партії Чехословаччини було заарештовано і відправлено до Москви.

О. Дубчека на посту першого секретаря ЦК КПЧ замінив Г. Гусак, який був при владі до 1989 р. Він згорнув розпочаті реформи, вів боротьбу з опозицією, проводив чистку в партії.

Окупація Чехословаччини мала негативний резонанс у світі:

1. Чехословацьке питання обговорювала Рада Безпеки ООН, але рішення не було прийнято через право “вето” СРСР.

2. Засудила вторгнення в Чехословаччину генеральна Рада Соціалістичного Інтернаціоналу “як чисто агресивний акт”.

3: Проти окупації Чехословаччини висловилися і соціалістичні країни — Албанія, Румунія, Югославія.

4. Навіть у СРСР 6 дисидентів 25 серпня 1968 р. провели демонстрацію протесту на Красній Площі в Москві.

Висновок:

“Празька весна” залишилася в історії як символ оновлення в післявоєнній історії Східної Європи.

“ОКСАМИТОВА РЕВОЛЮЦІЯ” 1989 р. І ВІДНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО ЛАДУ

Передумови революції:

1. Перебудова в СРСР.

2. Відсутність авторитету правлячої КПЧ, яка постійно опиралася на репресивні органи.

3. Загострення кризових явищ у другій половині 1980-х pp.

4. Розгортання дисидентського руху.

Причини “оксамитової революції” 1989 p.:

1. Застійні явища в економіці.

2. Прискорення процесу відставання від розвинених країн Заходу.

3. Прірва між народом та керівною партійно-державною номенклатурою.

4. Відсутність свобод і прав людини.

5. Ідеологічний тиск КПК.

6. Політичні репресії.

7. Придушення будь-якого інакомислення.

Серпень 1988 p. у зв’язку з 20-річчям вторгнення союзних військ у Чехословаччині проходили мітинги, демонстрації.

До весни 1989 р. мітинги і демонстрації не припинялися.

17 листопада 1989 р. жорстока розправа органів правопорядку з демонстрацією молоді в міжнародний день студентів. Молодь вимагала радикальних реформ у країні та закликала до страйку.

19 листопада 1989 р. був створений “Громадський форум” — патріотичний, демократичний фронт на чолі з В. Гавелом, що заснований “Хартією 77” (правозахисною організацією, створеною у 1977p.), який підтримав вимоги студентів і зажадав відставки партійного керівництва. Почалися мирні демонстрації робітників, інтелігенції, молоді.

25 листопада 1989 р. під тиском громадської думки партійна верхівка на чолі з Г. Гусаком пішла у відставку.

30 листопада 1989 р. Федеральні збори Чехословаччини відмінили статтю 4 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПЧ.

Грудень 1989 р. було сформовано уряд національної згоди.

Наприкінці грудня 1989 р. на виборах до Федеральних зборів перемогу здобули “Громадський форум” — патріотичний, демократичний фронт, який об’єднав противників комуністичного режиму, та “Громадськість проти насильства” — демократична організація Словаччини.

Головою Федеральних зборів обрали О. Дубчека, лідера “Празької весни”. Президентом Чехословаччини було обрано колишнього дисидента, драматурга Вацлава Гавела.

Чехословаччина рішуче стала на шлях демократичних перетворень.

1991 р. був прийнятий закон про протизаконність комуністичного режиму. Він вимагав очищення державних органів влади, армії, поліції від колишніх співробітників держбезпеки, а також від їхніх інформаторів та партійних функціонерів, починаючи від секретаря райкому і вище.

Висновок: антитоталітарна, демократична революція завершилася мирно, без кровопролиття, за що й отримала назву “оксамитова”.

У Чехословаччині розпочалися ринкові перетворення:

1. Розпочато поетапну приватизацію.

2. Запроваджено конвертованість грошової одиниці — крони.

3. Громадянам поверталося майно, відібране чи конфісковане за комуністичного режиму.

4. Реформування економіки, відбувалося зі збереженням надійних соціальних гарантій.

5. Проводились рішучі дії, щоб зупинити інфляцію та стабілізувати крону.

Висновки:

1. Реформи відбувалися швидко й ефективно.

2. Не допущено зниження життєвого рівня населення.

3. Уже з 1992 р. почалося пожвавлення промислового виробництва.

4. Значно зріс товарообіг та експорт товару до розвинених країн.

ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЧЕСЬКОЇ ТА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІК

Причини розпаду Чехословаччини:

• різний рівень економічного розвитку;

• різні історичні долі народів;

• утиски Словаччини в тоталітарній системі;

• розбіжності в поглядах словацьких і чеських політичних сил щодо шляхів розвитку;

• прагнення Словаччини до повної незалежності;

• економічні суперечності між двома республіками.

Червень 1992 р. Керівництво Чеської та Словацької республік прийняли узгоджене рішення про поділ Чехословаччини на дві суверенні держави.

Восени 1992 р. Федеральні збори прийняли засади поділу країни:

• Все федеральне майно розділялося в пропорції 2 до 1.

• Дві частини відходили до Чехії, а одна — до Словаччини відповідно до чисельності населення.

31 січня 1993 р. на карті Європи з’явилися дві нові самостійні суверенні держави — Чеська і Словацька республіки. В обох державах були проведені президентські вибори. Президентом Чеської республіки став В. Гавел, переобраний на другий термін у 1998 p., у 2003 р. його замінив В. Клаус. Президентом Словацької республіки став М. Ковач, якого на виборах у 1999 р. замінив Р. Шустер.

Висновки:

1. Поділ Чехословаччини на дві держави відбувся цивілізовано, безболісно, що гарантувало сприятливий розвиток у майбутньому кожної держави.

2. Обидві республіки взяли курс на “повернення” до Європи, стали членами Ради Європи, прийняті в ООН.

3. У 1999 р. Чехія прийнята в НАТО.

4. З 1 травня 2004 р. обидві республіки стали повноправними членами ЄС.

Чеська республіка

Після поділу Чехословаччини на дві суверенні держави (з 1 січня 1993 р.) Чеська республіка домоглася міжнародного визнання, стала членом ООН, Ради Європи, першою з посткомуністичних країн стала членом Організації економічного Співробітництва й Розвитку (ОЕСР), є членом НАТО (з 1 березня 1999 p.), членом ЄС (з 2004 p.).

У країні успішно проводяться реформи, відбувається економічне зростання, існують високі соціальні стандарти. В Чеській республіці — політична стабільність, що сприяє припливу іноземних інвестицій в різні галузі економіки, транспорт і зв’язок. Найбільшими інвесторами є ФРН, Нідерланди, Швейцарія, Франція, Австрія, США.

Словацька республіка

Словацька республіка з’явилася на карті Європи з 1 січня 1993 р. і була визнана більшістю країн світу. Становлення республіки відбувалося за умов економічних перетворень, що розпочалися ще в Чехословаччині. В республіці були проведені приватизація, структурна перебудова промисловості.

Досить гострою залишалася проблема угорської меншини (близько 600 тис. осіб), що мешкає в південних районах Словаччини.

У країні ведеться боротьба з організованою злочинністю, корупцією в державному апараті, значна увага приділяється соціальним гарантіям громадян. Гарантом політичної стабільності Словацької республіки, зорієнтованої на інтеграцію в європейські структури, є президент Рудольф Шустер, лідер Партії громадянської згоди, обраний у 1999 р.

Встановлення комуністичного режиму.

Грудень 1944 р.

У зайнятому радянськими військами м. Дебрецені було створено коаліційний Угорський національний фронт незалежності. До нього ввійшли різні партії (Партія Дрібних сільських господарів, угорська Комуністична партія, Соціал-демократична партія Угорщини, Національна селянська партія, партії буржуазно-демократичного спрямування) та профспілки.

На виборах до тимчасового парламенту партії Національного фронту одержали більшість мандатів.

22 грудня 1944 р. новий парламент створив національний уряд, який очолив Бела Міклош.

28 грудня 1944 р. уряд Міклоша оголосив війну Німеччині.

Листопад 1945 р. були проведені парламентські вибори. На виборах блок буржуазно-демократичних партій одержав 57% голосів, комуністи — 17 %, соціал-демократи — 17,4%.

Був сформований новий коаліційний уряд, у якому буржуазно-демократичні партії отримали 9 міністерських портфелів, комуністи — 4, соціал-демократи — 4, національна селянська партія — 1.

Комуністи контролювали головні міністерські посади: внутрішніх справ, транспорту, промисловості, правосудця.

Розпочалися соціально-демократичні перетворення.

1 лютого 1946 р. було скасовано монархію і проголошено республіку, засновано посаду президента.

Заходи уряду:

1. Було розпущено військові організації та поліцію угорських фашистів, їх майно підлягало конфіскації.

2. Була проведена аграрна реформа, внаслідок якої землі фашистських керівників та військових злочинців конфісковувалися, а великі та середні маєтки викуповували.

3. 58% землі було розділено серед 642 тис. безземельних і малоземельних селян, які отримали наділи до 3 га. Понад 1,3 млн га цих земель залишилося в руках держави. На них створювалися державні підприємства.

4. У грудні 1946 р. уряд прийняв декрет про перехід у державне управління 14 найбільших підприємств важкої промисловості.

5. На початку 1947 p. були розгромлені буржуазно-демократичні партії внаслідок сфабрикованої справи про антиреспубліканський заколот проти угорського суспільства.

6. У серпні 1947 р. на парламентських виборах більшість здобули комуністи, внаслідок обіцянок народу поліпшити житія.

Початок будівництва соціалізму за радянським зразком

1. У 1948 р. було створено єдину правлячу партію — Угорську партію трудящих (УПТ) на чолі з М. Ракоші — шляхом об’єднання комуністичної партії з соціал-демократичною.

2. Прийнято закон про націоналізацію банків і великих підприємств. До 1949 р. було націоналізовано 90% промисловості, вугільні шахти та електростанції, фінанси, значна частина торгівлі.

3. У 1949 р. прийнято Конституцію Угорщини, за якою було ліквідовано посаду президента і запроваджено колегіальний орган — Верховну Раду.

4. Формувався культ особи М. Ракоші.

5. У країні посилилися репресії. За період 1949-1956 pp. в країні зазнали репресій понад 100 тис. осіб.

6. Ліквідовано місцеве самоврядування і запроваджено систему Рад.

7. Розпочалася насильницька колективізація селянства. До початку 1955 р. 20% всієї орної землі оброблялося сільськогосподарськими кооперативами, а ще 12% — державними сільськими господарствами.

8. Розпочалася індустріалізація країни. Будувалися металургійні та алюмінієві комбінати, машинобудівні заводи, електростанції.

9. Посилилися адміністративно-командні методи управління економікою і всім життям суспільства, які запроваджувалися під безпосереднім впливом сталінського керівництва СРСР.

Революція 1956 р.

Передумови революції:

1. Без глибокого аналізу та врахування господарських можливостей, внутрішньої ситуації в країні були встановлені надмірно завищені планові завдання, які не виконувалися і становили серйозну помилку у керівництві країною.

2. Внаслідок проведення індустріалізації в народному господарстві з'явилися глибокі диспропорції, що призвело до відставання інших галузей промисловості, особливо легкої та харчової.

3. Під час проведення насильницької колективізації всіляко форсувалися темпи колективізації, порушувався принцип добровільності.

4. Усе це несприятливо позначалося на загальному економічному становищі, матеріальному забезпеченні трудящих. Відбувалося зниження життєвого рівня населення, знизилася реальна заробітна плата робітників та службовців.

5. Проводилися необґрунтовані репресії в країні та й всередині самої УПТ, різноманітні судово-адміністративні переслідування.

Причини революції:

1. Криза командно-адміністративної моделі розвитку за радянським зразком, її невідповідність угорським реаліям.

2. Невдоволення народних мас встановленням у країні тоталітарної системи радянського зразка.

3. Прагнення національної незалежності та демократизації країни.

4. Невдоволення народних мас соціалістичними перетвореннями в країні, проведенням форсованої індустріалізації та насильницької колективізації, знищенням приватної власності.

5. Незадоволення зниженням життєвого рівня населення.

6. Вплив антитоталітарних виступів у Польщі в 1956 р. Характер революції: народно-демократична.

Рушійні сили революції: творча інтелігенція, студенти, робітники.

Завдання революції:

1. Ліквідувати тоталітарну систему радянського зразка.

2. Ліквідувати командно-адміністративну систему.

3. Побудувати демократичний, національний соціалізм.. Події, які відбувалися напередодні революції:

Липень 1953 р. Прем’єр-міністром Угорщини став Імре Надь, який розпочав реформи і деяку лібералізацію режиму:

• розпочато реабілітацію незаконно засуджених;

• ліквідовуються концтабори;

• знижено темпи колективізації селян і дозволено вихід селян з колгоспів;

• скорочено капіталовкладення у важку промисловість;

• розпочалося прискорення розвитку тих галузей промисловості, які виробляли товари масового споживання;

• було знижено податки і норми обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції.

У квітні 1955 p. І. Надь був звільнений з поста прем’єра. Листопад 1955 p. І. Надя виключили з рядів УПТ.

1956 р. Після XX з’їзду КПРС до Угорщини прибув А. Мікоян. М. Ракоші був усунений з поста першого секретаря Угорської партії трудящих. На його місце був обраний Е. Гере.

Привід до революції: припинення в Угорщині демонтажу тоталітарного режиму після усунення І. Надя; наростання кризи і невдоволення народних мас.

Початок та перебіг революції:

23 жовтня 1956 р. Студенти вийшли на масову демонстрацію з вимогами:

• повернення І. Надя на посаду глави держави і продовження реформ;

• вільні вибори до парламенту на багатопартійній основі;

• свобода слова і друку.

Мирна демонстрація студентів переросла у повстання, бо загони органів безпеки відкрили вогонь по демонстрантах.

Керівництво країни було налякане подіями і І. Надь був повернутий на посаду прем’єр-міністра. За допомогою радянських військових частин, розташованих в Угорщині, повстання частково було припинено.

29 жовтня 1956 р. На площі перед парламентом зібрався 10-тисячний, натовп мирних людей, вимагаючи усунення Е. Гере. По демонстрантах був відкритий вогонь. Вбито 820 осіб. У країні розпочалася революційна боротьба. На місцях виникали революційні органи влади.

Радянське керівництво усунуло Е. Герека від влади. Угорську партію трудящих очолив Янош Кадар. Усунення Е. Гере було сприйнято в Угорщині як велику перемогу реформаторських сил. Уряд І. Надя почав здійснення реформ.

1. Уряд реорганізовується на багатопартійній коаліційній основі.

2. Оголосив про припинення вогню.

3. Розпочалося визнання революційних органів влади на місцях.

4. Прийнято рішення про виведення радянських військ із Будапешта.

5. Оголошено про вихід Угорщини з ОВД (Організації Варшавського Договору) і прийняття нею статусу нейтральної держави.

Радянське керівництво вирішило силою задушити революцію в Угорщині. Для здійснення цього задуму було розроблено операцію “Вихор” і створено 60-тисячне угруповання радянських військ.

Створено паралельний Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд Угорщини на чолі з Я. Кадаром, який “запросив” до країни радянські війська для придушення революції та повалення уряду І. Надя.

4 листопада 1956 р. Радянські війська розпочали наступ на Угорщину. Уряд І. Надя був заарештований. На захист революції піднялися народні маси. Збройна боротьба тривала до 11 листопада 1956 р.

Сили були нерівні: загинуло 2,5 тис. повстанців, поранено 19 тис.

Втрати радянських військ: 1,6 тис. убито, 2 тис. поранено.

Наслідки революції:

1. Революція зазнала поразки.

2. До кінця 1956 р. країну залишило понад 170 тис. осіб.

3. Велася розправа з учасниками революційних подій:

• понад 300 осіб засуджено до смертної кари;

• 16 тис. осіб засуджено до різних термінів ув’язнення;

• був страчений І. Надь.

4. На десятки років запанував режим Я. Кадара, який очолив комуністичну партію, що дістала назву Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП).

Улітку 1989 р. Верховний суд Угорщини повністю виправдав І. Надя та його сподвижників і відбулося урочисте перезаховання їхніх останків на площі Героїв у центрі Будапешта.

Відгуки на угорську революцію у світі:

1. Повстанців підтримала міжнародна громадськість.

2. Генеральна Асамблея ООН у листопаді 1956 р. вимагала від СРСР припинити агресію.

Режим Я. Кадара (1956-1988 рр.)

Я. Кадар був змушений піти на деякі ліберальні реформи.

1. У політичній сфері:

• переглянуто методи будівництва соціалізму;

• розпочато реабілітацію політичних діячів, які були репресовані в період “культу особи” М. Ракоші;

• у виборчій системі запроваджено принцип висування не одного, а кількох кандидатів, відкликання їх за вимогою виборців.

2. Економічні реформи:

• змінилися методи планування та управління;

• розширилася самостійність підприємств;

• запроваджено госпрозрахунок;

• процвітав дрібнотоварний приватний сектор (місцеві промисли, переробка сільськогосподарської продукції);

• процес розширення приватного сектору, який виробляв 50% ВВП;

• у промисловості розвивалися ті галузі, які використовували новітню технологію (оптику, електроніку, точну механіку);

• дотримання принципу добровільності при створенні сільськогосподарських кооперативів;

• стимулювання експорту сільськогосподарської продукції.

3. У соціальній сфері:

• вжито заходів для поліпшення життєвих умов трудящих;

• запроваджено пенсії для членів кооперативів;

• запроваджена матеріальна зацікавленість від результатів праці робітників.

Режим Я. Кадара — це режим “ліберального комунізму”.

З другої половини 1980-х pp. розпочалося поглиблення кризових явищ у суспільстві.

Революційні перетворення 1988-1990 pp.

Причини революційних перетворень:

1. Криза економіки і всього суспільно-політичного життя Угорщини.

2. Банкрутство соціалістичної системи господарювання.

3. Спад життєвого рівня населення (неодноразово підвищувалися ціни, скорочувалася зарплата тощо).

4. Масове невдоволення існуючими порядками.

5. Велика зовнішня заборгованість (у 1989 р. 20 млрд доларів).

Демократичні перетворення розпочалися в Угорщині у 1988 р.

1988 р. конференція Угорської соціалістичної робітничої партії критично оцінила свою діяльність і визнала необхідність проведення реформ.

Я. Кадар, який три десятиліття очолював партію, добровільно пішов у відставку. На арену виходили опозиційні сили.

Наприкінці 1988 р. в країні діяло понад 40 політичних партій і рухів. Відбувся “круглий стіл”, на якому УСРП відмовилася від монополії на владу.

1989 р. Державні збори після проміжних парламентських виборів поповнилися опозицією.

Парламент прийняв низку демократичних законів:

• про свободу мітингів та зборів;

• про пресу;

• про право на страйки;

• про заснування конституційного суду і посади президента.

1989 р. УСРП саморозпустилася і проголосила створення нової Угорської соціалістичної партії, яка заявила про свій перехід на соціал-демократичні засади.

Це означало кінець комунізму в Угорщині.

29 березня 1990 р. відбулися вибори до парламенту на багатопартійній основі. Ліві сили потерпіли поразку. Переміг союз демократичних сил Угорщини — Угорський демократичний форум, лідер якого Й. Анталл очолив новий коаліційний уряд, а вільний демократ А. Генц став президентом.

У країні розпочалися мирні реформи.

Висновки:

1. Події 1988-1989 pp. в Угорщині відбувалися мирним шляхом, без значних потрясінь.

2. Відновлення парламентської демократії відкрило перед Угорщиною шлях до демократичної правової держави європейського типу.

Сучасне становище Угорщини

Угорщина сьогодні — парламентська республіка, високорозвинена індустріально-аграрна держава, економіка якої інтегрована в загальноєвропейський ринок. Парламент обирає президента на 5 років — не більше ніж на два терміни. Президент призначає прем’єр-міністра — лідера партії, що перемогла на парламентських виборах. Протягом 1990-х pp. в країні відбувалися значні перетворення, спрямовані на побудову ринкової економіки і становлення громадянського суспільства:

• За останні 10 років в економіку Угорщини було вкладено 20 млрд доларів інвестицій.

• 3 1996 р. стабільний приріст ВНП становив 5%.

• 70% експорту Угорщини йде в країни Євросоюзу.

• 2/3 ВНП створює приватний сектор.

• Намагається подолати економічні відмінності східних і західних регіонів.

• Входить до Ради Європи.

• У 1999 р. Угорщина вступила до НАТО.

• 3 1 травня 2004 р. стала повноправним членом ЄС. Угорщина сьогодні — одна з країн пострадянської Європи, що успішно і динамічно розвивається.

Українсько-угорські відносини

Грудень 1991 р. Угорська республіка одна із перших визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини.

1992 р. підписано Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною і Угорською республікою, який створив сприятливі умови для розвитку угорсько-українського співробітництва. Налагоджено нормальні дипломатичні, політичні й економічні зв’язки з Україною.

Договірно-правову базу співробітництва становлять понад 80 двосторонніх угод у політичній, торговельно-економічній, військовій та культурній сферах.

1999 р. Візит до Закарпаття, де проживає велика угорська меншина, президента Угорщини А. Генца.

Лютий 2000 р. відбувся офіційний візит до Києва прем’єр-міністра Угорської республіки Віктора Орбана.

Прихід комуністів до влади після війни

1941 р. Болгарія приєдналася до німецького блоку держав. У країну були введені німецькі війська.

У роки Другої світової війни Болгарія була союзницею Німеччини, але у війні проти Радянського Союзу участі не брала.

9 вересня 1944 р. коли радянські війська підійшли до кордонів Болгарії, в Софії відбулося повстання, в ході якого політична влада перейшла до представників партій, об’єднаних у Вітчизняний фронт.

Було сформовано уряд Вітчизняного фронту, до якого увійшли представники різних партій: 4 комуністи, 4 члени Болгарської Землеробської народної спілки, 4 представники Народного союзу, 2 соціал-демократи, 2 безпартійних громадських діячі. Уряд очолив К. Георгієв.

Наприкінці жовтня 1944 р. уряд підписав перемир’я з державами антигітлерівської коаліції й оголосив війну Німеччині. Болгарська армія взяла участь у воєнних діях на території Югославії й Угорщини.

Уряд Вітчизняного фронту виступав за:

1. Відновлення конституції та всіх прав і свобод болгарського народу.

2. Чистку державного апарату від антинародних елементів.

3. Розпуск всіх фашистських організацій і конфіскацію їхнього майна.

4. Боротьбу з великою торговельно-спекулятивною буржуазією, яка скомпрометувала себе співробітництвом з реакційними режимами у міжвоєнний період і в роки Другої світової війни.

5. Проведення аграрної реформи. Було обмежено розміри землеволодіння (великого поміщицького землеволодіння не було).

6. Ліквідацію безробіття.

7. Організацію системи соціального страхування.

Монархічний лад у Болгарії зберігся до 1946 р.

8 вересня 1946 р. було проведено референдум з питання про форму державного управління. 95% голосуючих висловилися за республіку. Цар Симеон II покинув країну.

15 вересня 1946 р. Болгарія була проголошена Народною Республікою.

Запровадження сталінської моделі соціалізму

Радянська військова присутність сприяла посиленню позицій комуністів.

27 жовтня 1946 р. відбулися вибори до Великих народних зборів. Комуністи одержали 53,1% голосів. Новий уряд очолив провідник Компартії Георгій Димитров, який восени 1945 р. повернувся до Болгарії з московської еміграції.

4 грудня 1947 р. Великі Народні збори затвердили конституцію Народної Республіки Болгарії (НРБ), яка закріпила соціалістичну перебудову країни.

1. Проведено націоналізацію приватної промисловості, морського та автомобільного транспорту, банків.

2. Здійснено націоналізацію зовнішньої й внутрішньої торгівлі.

3. Болгарський уряд перейшов до планування економічного розвитку.

4. Проводяться репресії проти опозиційних партій. Були створені концентраційні табори.

5. Ліквідовано залишки багатопартійної системи.

6. До 1948 р. у Болгарії встановилася монополія комуністичної партії.

7. 18 березня 1948 р. підписано Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між СРСР і НРБ.

8. Проводиться масове кооперування села. Порушувався принцип добровільності, використовувалися методи тиску, примусу й залякування. Внаслідок такої політики на середину 1958 р. кооперативні господарства володіли 92% оброблюваної землі й виробляли більшу частину продукції.

9. Здійснювалася індустріалізація країни.

10. Запроваджувалася командно-адміністративна система управління народним господарством.

11. Після смерті в 1949 р. Г. Димитрова лідером Болгарської Комуністичної партії став В. Червенков, який незабаром очолив і уряд. Він був прихильником жорсткої лінії.

12. У країні здійснювалися широкомасштабні репресії.

крито Центр болгарської культури.

Правління Тодора Живкова (1954-1989 pp.)

Січень 1954 р. на пленумі ЦК БКП першим секретарем було обрано Т. Живкова, який у 1962 р. обійняв і посаду Голови Ради Міністрів Болгарії. За його правління було дещо пом’якшено попередній курс.

1960-70-ті pp. Болгарія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Найважливішими галузями промисловості стали енергетика, машинобудування, хімія, металургія. Болгарія експортувала і продукцію сільського господарства — тютюн, перець, горошок тощо.

1971 р. було прийнято нову програму БКП та нову Конституцію Болгарії, що проголосила плани побудови розвиненого соціалістичного суспільства.

Початок 1980-х pp. уповільнення темпів розвитку та назрівання соціально-економічної кризи:

• Виробництво почало відставати від потреб суспільства.

• Відбувалося падіння темпів економічного зростання.

• Гострі проблеми виникли в сільському господарстві.

• У країні відчувалася нестача продовольства.

• 3 середини 1980-х pp. Болгарія була змушена імпортувати зерно та іншу сільськогосподарську продукцію.

• Зростала зовнішня заборгованість, яка становила 11 млрд доларів.

• Невдоволення викликала національна політика керівництва країни, яке вирішило 1984 р. асимілювати етнічних турків, що проживали на півдні країни, їм заборонялося використовувати турецьку мову в громадських місцях, носити традиційний турецький одяг, відправляти релігійні обряди, читати турецькі газети, примусово нав’язувалися болгарські прізвища. Проводилася так звана “болгаризація" етнічних турків. Це викликало невдоволення 1 млн турецького населення, яке проживало в Болгарії. Почався виїзд їх до Туреччини, США та Австралії. Всього виїхало майже 300 тис. турків.

• Знижувався життєвий рівень населення.

1985 р. Т. Живков оголосив програму “докорінної перебудови болгарського суспільства”. Однак ці “перетворення” мали косметичний характер, а радикальних змін у соціально-економічному й політичному житті країни не відбулося.

У листопаді 1989 р. Тодора Живкова, який керував країною протягом 35 років, усунули від влади.

У 1990 р. Т. Живкова було заарештовано. Почалося слідство, яке тривало досить довго. У 1992 р. було засуджено на сім років позбавлення волі за зловживання владою і заподіяння збитків державі на суму 21 млн левів. Мірою покарання була підписка про невиїзд.

Революція 1989 р.

Причини революції:

1. Криза тоталітарного режиму в Болгарії.

2. Відсутність свободи слова, демократичних прав і свобод громадян.

3. Кампанія 1984 р. насильницької асиміляції турецького і туркомовного населення, їх “болгаризація”.

4. Технологічна відсталість країни, стрімке падіння приросту промислової продукції.

5. Скорочення обсягу виробництва в сільському господарстві.

6. Зовнішній борг, який сягав 11 млрд доларів.

7. Зубожіння населення.

8. Соціальне напруження.

9 листопада 1989 р. Т. Живков “добровільно” пішов у відставку. Його прихильників виключили з партії. Новим генеральним секретарем ЦК ВКП став П. Младенов.

Ці події — початок революційно-демократичних перетворень у країні:

1. Створюються опозиційні партії і рухи (виникло близько 80).

2. Створено Союз демократичних сил, що став центром згуртування опозиції. Його очолив видатний громадський діяч Желю Желев.

3. Наприкінці 1989 р. опозиція організовує масові демонстрації.

4. Комуністична партія Болгарії змушена була піти на переговори з опозицією.

5. У січні 1990 р. з Конституції Болгарії виключено статтю про керівну роль комуністичної партії.

6. Комуністична партія Болгарії була перейменована в Болгарську соціалістичну партію.

7. У січні 1990 р. був організований національний “круглий стіл” основних партій і організацій. Підписано угоду:

• про розпуск партійних організацій за місцем роботи;

• про запровадження багатопартійної системи;

• про доступ опозиції до засобів масової інформації;

• про проведення виборів.

Квітень 1990 р. на посаду Президента країни був обраний П. Младенов.

19 грудня 1990 р. був створений коаліційний уряд, який почав здійснення економічних реформ.

Липень 1991 р. депутати парламенту ухвалили нову конституцію Болгарії, на основі якої почалася розбудова демократичного суспільства і правової держави.

Економічні реформи просувалися повільно. Відбувалася часта зміна урядів.

У країні поглиблювалася економічна криза: відбувався спад виробництва, зросла інфляція і безробіття, скоротилася реальна заробітна плата, гостра нестача промислових товарів і продовольства.

Сучасне становище Болгарії

З 1993 р. Болгарія — асоційований член ЄС. Вона входить до Ради Європи. Є учасником програми “Партнерство заради миру”.

1994 р. Ж. Желев розпустив парламент. Нові вибори привели до перемоги Болгарську соціалістичну партію. Реформи загальмувалися. Становище трудящих продовжувало погіршуватися, посилилась інфляція.

1996 р. на президентських виборах перемогу здобув лідер демократичних сил П. Стоянов, який продовжив економічне реформування країни.

1997 р. Парламентські вибори, на яких перемогу здобули демократи.

Наприкінці 1990-х pp. в економіці Болгарії виявилися перші позитивні наслідки. 25% землі уже перебувало в приватній власності.

1999 р. у період косовської кризи Болгарія надала свій повітряний простір для літаків США і не дозволила переліт російським миротворцям.

Листопад 1999 р. Болгарію відвідав американський президент Б. Клінтон, який обговорював з болгарським керівництвом питання про створення на території країни американських військових баз.

2000 р. Президентом Болгарії був обраний соціаліст Г. Парванов. Болгарію запросили до переговорів про вступ до ЄС.

Червень 2001 р. на парламентських виборах у Болгарії перемогла коаліція партій “За Сімеона II”. Колишній цар Болгарії Сімеон II, який повернувся з еміграції, став першим монархом, що очолив уряд Болгарії. Болгарія успішно почала виходити з кризи, значно поліпшилася економічна ситуація в країні, зріс життєвий рівень народу. Середня заробітна плата зросла до 160 доларів на місяць.

Українсько-болгарські відносини

Грудень 1991 р. Між Болгарією та Україною встановлено дипломатичні відносини.

1992 р. Укладено Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. Створено солідну правову базу співробітництва.

Березень 1996 р. Підписано Декларацію про стратегічне партнерство між президентами України Л. Кучмою та Болгарії П. Стояковим.

Червень 1999 р. Болгарський президент відвідав із дружнім візитом Київ, а в липні цього ж року український прем’єр-міністр відвідав Софію. Болгарсько-українські стосунки розвиваються досить плідно. В Україні болгарська діаспора налічує 234 тис. осіб.

Ліквідація монархії та встановлення комуністичного режиму після війни

Румунія була союзницею Німеччини під час Другої світової війни.

20 серпня 1944 р. розпочався широкий наступ радянських військ у Румунії внаслідок Яссько-Кишинівської наступальної операції.

23 серпня 1944 р. просування радянських військ углиб країни забезпечило успіх збройного народного повстання. В ході антифашистського повстання диктатура Й. Антонеску була повалена, до влади в Румунії прийшов Національно-демократичний блок.

25 серпня 1944 р. Румунія оголосила війну Німеччині.

12 вересня 1944 р. підписала перемир'я з СРСР та країнами антигітлерівської коаліції.

12 жовтня 1944 р. оформився Національно-демократичний фронт (НДФ), куди ввійшли комуністи, соціал-демократи, єдині профспілки, націонал-ліберали, “Фронт землеробів” та ін.

Було сформовано коаліційний уряд, який на третину складався з представників НДФ.

Розгортається боротьба за владу в умовах політичної та економічної нестабільності, інфляції, великих нестатків.

24 лютого 1945 р. комуністи ініціювали багатотисячну демонстрацію протесту в Бухаресті.

6 березня 1945 р. король Міхай І доручив лідерові “Фронту землеробів” Петру Гроза сформувати уряд. Комуністи в ньому очолили провідні міністерства — внутрішніх справ, юстиції, транспорту, зв’язку та пропаганди.

У країні почалися демократичні перетворення:

1. Від фашистських елементів очищено державний апарат.

2. Дозволено діяльність політичних партій та організацій, заборонених у роки фашизму.

3. Скасовано законодавство часів фашистської диктатури.

4. Введено загальне виборче право.

5. Конфісковано велику земельну власність (понад 50 га) , і передано на правах приватної власності безземельним і малоземельним селянам. Землю отримали 913 тис. осіб.

6. Почалася націоналізація майна колишніх фашистів та тих, хто їх підтримував.

7. Встановлено державний контроль над промисловістю, банками, транспортом, зовнішньою і внутрішньою торгівлею. Ці перетворення викликали опір в країні.

1946 р. парламентські вибори, на яких Блок демократичних партій отримав 80% голосів. Уряд знову очолив П. Гроза.

Насадження тоталітаризму

1947 р. групу діячів демократичних сил звинувачено у змові проти держави, усунено з уряду, значну частину їх було засуджено, а самі демократичні парти припинили існування.

30 грудня 1947 р. король Міхай І був змушений підписати акт про своє зречення. Парламент проголосив Румунію Народною Республікою.

У лютому 1948 р. було створено Румунську робітничу партію (РРП) на основі об'єднання комуністичної та соціал-демократичної робітничої партій. Генеральним секретарем РРП було обрано лідера румунських комуністів Г. Георгіу-Деж.

3 червня 1948 р. почалася націоналізація промислових підприємств, шахт, банків тощо.

Було організовано планове ведення народного господарства країни.

Розпочалося кооперування села.

Стосовно селян здійснювалася репресивна політика.

Відбувалася форсована індустріалізація країни.

У квітні 1948 р. було прийнято конституцію країни, після чого швидкими темпами йшло будівництво соціалізму радянського зразка.

Висновок.

У Румунії встановлюються авторитарні методи керівництва, монополія однієї партії на владу — РРП, всі інші ліквідовуються або саморозпускаються, ведеться переслідування інакомислячих, політичні репресії стають звичайним явищем у житті суспільства.

Правління Н. Чаушеску

1965 р. першим секретарем ЦК правлячої Румунської робітничої партії (РРП) було обрано Ніколає Чаушеску, колишнього лідера румунського комсомолу, який з 1969 р. став Генеральним секретарем партії, з 1967 р. — головою Держради, а з 1974 р. — президентом Соціалістичної Республіки Румунії.

1. Було взято курс на будівництво “національного комунізму”.

2. РРП перейменовано на Румунську комуністичну партію.

3. У країні почалося зміцнення тоталітарної системи, згортання демократичних прав і свобод громадян.

4. Запроваджено особисту владу Н. Чаушеску, фактично встановилася його диктатура.

5. Створено розгалужену систему служби безпеки “Секурі-тате”, яка вела репресії проти інакомислячих. Її чисельність у кілька разів перевищувала чисельність армії.

6. Намагався проводити незалежний від СРСР курс розвитку.

7. У 1968 р. Чаушеску засудив радянську інтервенцію в Чехословаччину.

8. Проводилася насильницька асиміляція національних меншин, особливо угорського населення, що проживало в Трансільванії.

9. Західні держави надали Румунії значні кредити і допустили її товари (насамперед продукти нафтопереробки) на світові ринки.

10. У 1970-80-х pp. Румунія зазнала значної економічної кризи:

• на 30-49% були недовантажені виробничі потужності в промисловості;

• не вистачало електроенергії (дозволялося вмикати телевізор у будні дні лише на 2-3 год, взимку заборонялося користуватися холодильником тощо);

• нестача продуктів харчування (щорічно від голоду, недоїдання вмирало майже 15 тис. осіб, а в цей час продовольство вивозилось за кордон);

• запроваджено карткову систему розподілу продуктів харчування;

• жорсткий режим економії (температура в приміщеннях взимку не повинна була перевищувати 14 °С);

• зростав зовнішній борг, який наприкінці 1980-х pp. становив 14 млрд доларів;

• уряд проводив політику “затягування поясів”;

• щоб народ не дізнався правди про життя в Західній Європі, повністю було заборонено туризм, припинено ділові виїзди громадян за кордон.

Висновок.

25-річне правління Н. Чаушеску — це період постійного страху, бідності, відсутності прав і свобод громадян.

Революція 1989 р., крах тоталітарного режиму

Причини революції:

1. Тоталітарна система влади.

2. Панування репресивного режиму, що тримався на терорі, доносах, численному апараті насильства.

3. Відсутність прав і свобод громадян.

4. Гостра криза, що охопила економіку, політику, культуру і духовну сферу.

5. Невирішеність національного питання, проблема угорців у Трансільванії.

6. Низький рівень життя населення.

7. Зовнішній борг сягав 14 млрд доларів.

Привід до масових виступів — події 16 грудня 1989 p., коли відбулися сутички між силами правопорядку й демонстрантами. Вони організували живий ланцюг навколо будинку протестантського священика, якому загрожувала депортація. Виступ на захист священика переріс у протест людей проти режиму Чаушеску. Влада розстріляла демонстрацію. Було вбито 100 і поранено 200 осіб.

21 грудня 1989 р. за наказом Чаушеску в Бухаресті було проведено мітинг на підтримку існуючого режиму. Зупинити революцію вже було неможливо.

22 грудня 1989 р. у Бухаресті розпочалося повстання, яке режим намагався задушити силою. Було запроваджено надзвичайний стан і віддано наказ стріляти в маніфестантів. У вуличних боях загинуло 1104 особи, серед них 58 дітей шкільного віку. Поранено 3 тис. повстанців.

23 грудня 1989 р. оголошено про падіння влади “клану” Чаушеску і створено Фронт національного порятунку, який очолив Йон Ілієску, колишній партійний діяч, переслідуваний за правління Чаушеску.

25 грудня 1989 р. заарештовані Ніколає і Єлена Чаушеску були розстріляні.

1990 р. Й. Ілієску було обрано на посаду президента Румунії й переобрано на позачергових виборах 1992 р. У країні почався економічний хаос, точилися суперечки щодо майбутнього державного устрою. Румунія тупцювала на місці, проводилися безсистемні та непослідовні економічні й політичні реформи. Було проведено “номенклатурну” приватизацію, почався розквіт корупції. Складною залишалася ситуація на селі.

Висновки:

1. Період 1989-1996 pp. — це семирічний період правління посткомуністів, які не здійснювали реальних економічних і політичних реформ.

2. У країні загострилася політична боротьба.

3. Країна вступила в глибоку економічну кризу.

Нове співвідношення суспільно-політичних сил

1996 р. у Румунії відбулася справжня заміна режиму. На виборах до палати депутатів і сенату перемогла опозиція. На виборах глави держави перемогу здобув Еміль Константинеску, професор і колишній ректор Бухарестського університету, лідер демократичної опозиції.

1. Почалося прискорення і поглиблення економічних реформ.

2. Залишалася нестабільною соціально-політична ситуація.

3. Реформи не принесли очікуваних результатів.

4. У 2000 р. президентом Румунії знову було обрано Й. Ілієску, якого у 2004 р. замінив Траян Басеску, який залишався на цій посаді (з невеличкими перервами) до 2014 р.

5. Залишалися не врегульованими деякі територіальні питання із сусідами — Україною, Болгарією, Югославією.

6. Поки що в Румунії залишилося багато невирішених проблем:

• низький рівень демократії;

• високий рівень корупції державного апарату;

• важке економічне становище, що загострює соціальні проблеми.

7. Румунія прагне інтегруватися до західноєвропейських структур:

• активно бере участь у новому об’єднанні держав — Центральноєвропейської ініціативи;

• приєдналася до програми „Партнерство заради миру”;

• стала членом Світової організації торгівлі (СОТ);

• стала асоційованим членом ЄС, що відкрило їй доступ на ринки країн ЄС;

• встановила тісні економічні зв’язки з Італією, Францією, Молдовою.

8. 2004 р. Румунія вступила до НАТО, а 2007 р. - до ЄС.

9. 2005 р. підписано двосторонній договір між СПІД і Румунією про створення американських військових баз на побережжі Чорного моря.

10. З 2014 р. президентом Румунії є Клаус Йоганніс.