РОЗВИТОК НАУКИ І ТЕХНІКИ в другій половині XX — на початку XXI ст.

Після Другої світової війни розвиток науки і технологій набув таких швидких темпів, що отримав назву науково-технічна революція (НТР). У період 1920—1930-х рр. для подвоєння обсягу наукових знань потрібно було 24 роки, у 1945—1964 рр. — 14 років, наприкінці XX ст. — п’ять-сім років.

Найбільшим відкриттям людства у XX ст. було опанування ядерної енергії. Проте це відкриття в першу чергу було використано у військовій сфері. Створення атомної, а згодом водневої і термоядерної зброї поставило людство перед загрозою повного знищення. Лише в 1956 р. у Великій Британії було збудовано ядерний реактор, який було визнано придатним для комерційного використання. Ядерна енергія до кінця століття забезпечувала лише близько 8 % світового виробництва енергії. Після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. до атомної енергетики почали ставитися дуже обережно, а деякі країни взагалі відмовилися від її використання (зокрема, скандинавські країни). Атомні програми низки країн викликають занепокоєння в усьому світі (КНДР, Іран тощо). Нового удару по атомній енергетиці завдала аварія із серією вибухів на АЕС Фукусіма в Японії (березень 2011 р.).

Післявоєнні роки позначилися подальшим розвитком транспорту: залізничного, автомобільного, авіаційного. Основними напрямами розвитку транспорту було збільшення вантажності, швидкості та дальності перевезень.

Наприкінці XX ст. у світі налічувалося понад 500 млн автомобілів (третина в США). Річний їх випуск зараз сягає 30 млн одиниць. Справжньою революцією в автомобільному транспорті стало швидке поширення на початку XXI ст. електромобілів та автомобілів на водневому паливі. Були створені перші діючі зразки літаючих і безпілотних автомобілів.

У залізничному транспорті теж відбулися значні зміни. Зросла мережа залізниць, більш швидким став рух потягів (на швидкісних магістралях до 400 км/год), збільшилася їхня вантажність. Із парової тяги потяги перейшли на електричну, рідке пальне (електровози, тепловози).

Новий прорив у транспортній галузі стався у 2016 р., коли в США було успішно випробувано вакуумний потяг «Гіперлуп», створений за проектом винахідника Ілона Маска.

Упродовж XX ст. постійно зростала вантажність суден. У 1970-х рр. з’явилися супертанкери водомісткістю понад 500 тис. тонн. Також людство отримало кораблі, підводні човни з ядерними енергетичними установками, які дають змогу суднам обходитися без дозаправки протягом кількох років. Першим таким кораблем став криголам «Ленін», збудований у СРСР.

Значно зросла й розвинулася транспортна авіація. У 1949 р. у Великій Британії був створений перший прототип реактивного пасажирського літака «Комета». Поширення набули радянські «Ту-104» (почали випускати з 1955 р.) та американські «Боїнг-707» (почали випускати з 1958 р.). У 1970-ті рр. були збудовані пасажирські літаки з надзвуковою швидкістю: у СРСР «Ту-144» (1975 р.), у Франції та Великій Британії «Конкорд» (1976 р.), але вони не набули поширення.

Більш перспективним виявився напрям розвитку пасажирської авіації, започаткований корпорацією «Боїнг». У 1970 р. був розроблений найбільший у світі реактивний пасажирський літак «Боїнг-747», який за один рейс перевозить понад 500 пасажирів.

Найвизначніших успіхів в авіатранспортних перевезеннях досягли США та СРСР (згодом Україна, Росія). У конструкторському бюро ім. Антонова (Київ) були створені найбільші транспортні літаки, які успішно курсують на всіх континентах: Ан-125 «Руслан» (за один рейс може перевезти понад 120 тонн вантажів) і Ан-225 «Мрія» (понад 250 тонн).

Післявоєнний розвиток ракетної техніки в першу чергу був продиктований створенням ефективних носіїв ядерної зброї. Найбільшого розвитку ракетна техніка отримала в СРСР (згодом в Україні та Росії) та США. Помітних успіхів на цьому шляху також досягли Франція, Китай, Японія та інші країни. Ракетні програми США та СРСР значною мірою беруть свій початок із ракетної програми нацистської Німеччини щодо створення балістичної ракети ФАУ-2.

Розвиток ракетної техніки дав можливість здійснити давню мрію людства — політ у космос. Першим своє досягнення в цій сфері продемонстрував СРСР, запустивши в 1957 р. перший штучний супутник, а 12 квітня 1961 р. Юрій Гагарін здійснив перший пілотований політ. Також у СРСР відбувся й перший політ у космос жінки Валентини Терешкової.

Проте США першими здійснили в липні 1969 р. пілотований політ на Місяць (загалом на поверхні Місяця побувало 12 астронавтів, першим був Ніл Армстронг), почали використовувати «космічні човники» — ракети-літаки (програма «Шатл»). Два «човники» зазнали аварії — «Челенджер» (1986 р.) та «Атлантіс» (2003 р.). У свою чергу, СРСР почав першим створювати космічні орбітальні станції («Мир»), які давали можливість здійснювати космічні експерименти, організовувати тривалі експедиції. Радянські космонавти також поставили рекорд за тривалістю перебування в космосі — понад рік.

Наприкінці XX ст. також почав розвиватися космічний туризм. До пілотованих польотів у космос долучився Китай, який активно розвиває власну космічну програму. Цим шляхом пішла й Індія.

Крім пілотованих польотів, значного розвитку набули запуски супутників: шпигунів, зв’язку, навігації, метеогеологорозвідувальних тощо. Значну кількість таких супутників запускають українські ракетоносії. Навколо орбіти Землі обертаються тисячі супутників. Зараз триває будівництво міжнародної космічної станції «Альфа» і готується міжнародний пілотований політ на планету Марс.

Розвиток авіації, космонавтики та іншої техніки сприяв пошукам і створенню нових конструкційних матеріалів. Із кінця 1930-х рр. завдяки хімії, хімічній фізиці, квантовій механіці, кристалографії стало можливим отримувати матеріали з наперед заданими властивостями, які мають велику міць і стійкість. Після Другої світової війни особливо значних масштабів набуло виробництво штучних волокон. Так, лише з 1951 до 1966 р. асортимент хімічної промисловості зріс у 10 разів, на сучасному етапі — у сотні разів. Найбільшим досягненням стало створення композитних матеріалів, що дають можливість замінити метали. Не стояла на місці й металургія, яка опанувала виробництво легованої сталі (із додаванням вольфраму й молібдену), титанових сплавів тощо.

Хімія, біологія, біохімія не обійшли своєю увагою і сільське господарство, у якому в другій половині XX ст. почали активно використовуватися мінеральні добрива, що збільшували родючість ґрунтів. Також набуло поширення застосування різноманітних отрутохімікатів, які вибірково діють на шкідливі рослини, бур’яни (гербіциди, пестициди). Завдяки виведенню нових сортів, добривам та отрутохімікатам протягом 1930—1990-х рр. урожайність сільськогосподарських культур вдалося збільшити у 2—3 рази.

Вагомі досягнення в другій половині XX ст. були в генетиці. Лідерство тут посіли США (у СРСР генетику оголосили лженаукою, а успішні дослідження М. Вавилова були згорнуті). У 1953 р. вчені Кембриджського університету Д. Вотсон і Ф. Крік відкрили молекулу ДНК, що несе в собі програму розвитку організму. У 1972 р. в Каліфорнійському університеті досліджували можливості зміни структури ДНК, що відкрило шлях до створення штучних організмів. Перший патент у цій галузі — за створення методу генної інженерії мікроорганізмів, що прискорювало переробку сирої нафти, — був виданий у 1980 р. американському вченому А. Чакрабарті. У 1988 р. Гарвардський університет отримав патент на вирощування за допомогою генетичних маніпуляцій живої миші. Почалося виведення нових порід тварин і рослин — генно-модифікованих. Зокрема, створювалися рослини, які були стійкі до шкідників або мали певні задані властивості. Проте в багатьох країнах щодо їх вживання є упередженість, навіть існують законодавчі заборони, оскільки немає досліджень, які б дали позитивні результати, що генно-модифіковані організми не вплинуть у майбутньому на генотип людини.

На порозі XXI ст. були відкриті можливості клонування — штучного вирощування біологічної копії з однієї клітини організму донора. Справжньою сенсацією стала вівця Доллі, вирощена шотландськими вченими. Неодноразово лунали заяви про клонування людини. Проте в більшості країн це заборонено законодавством.

Розвиток хімії, біології, генетики дав потужний поштовх розвитку медицини. Були створені принципово нові медичні препарати. Людство позбулося багатьох хвороб, навчилося пересаджувати органи, замінювати їх штучними тощо. Було розроблено нові методи діагностики. Проте це не врятувало людство від появи нових невиліковних хвороб (СНІД, атипова пневмонія тощо).

Значний вплив на сучасну цивілізацію справили досягнення в галузі електроніки. Одразу після Другої світової війни були створені перші ЕОМ. Спочатку вони були громіздкими і виконували лише найпростіші дії. Створена в США в 1946 р. електронна цифрова обчислювальна машина ЕНІАК важила 30 тонн, займала площу 150 м2 і мала 18 тис. електронних ламп. Уже друге покоління ЕОМ, створене на основі напівпровідникових транзисторів, зменшилося в розмірах, швидше працювало й мало більший обсяг пам’яті. Третє покоління ЕОМ було пов’язано з появою інтегральних схем, плат, на яких розміщувалися спочатку декілька десятків, а згодом мільйони напівпровідників, що дало можливість збільшити швидкість роботи до 100 млн операцій за секунду.

Четверте покоління ЕОМ було створено завдяки винаходу в 1971 р. мікропроцесора на кремнієвому кристалі розміром менш ніж 1 см2. Це дало змогу створити персональний комп’ютер. Він значно прискорив технічний прогрес і призвів до докорінних змін у повсякденному житті.

П’яте, сучасне покоління ЕОМ може сприймати й відновлювати не тільки числову, але й графічну інформацію, вести діалог із людиною на базі закладеного програмного забезпечення. Поширення персональних комп’ютерів сприяло створенню комп’ютерних інформаційних мереж, найвідомішою з яких є Інтернет. Це дало можливість майже одразу передавати й сприймати інформацію, установлювати зв’язок із будь-яким місцем на Землі, де є комп’ютер.

Шосте покоління ЕОМ матиме як матеріальний носій пам’яті вже не кристалічну основу, а молекули біологічного або полімерного субстанту (біочіпи), що дасть змогу створити штучний інтелект.

Розвиток комп’ютерної техніки дав змогу створити промислових роботів, що замінювали автоматичні технологічні лінії. До кінця XX ст. у світі налічувалося 300 тис. роботів.

Будь-які зміни в побуті, суспільстві, цивілізації є матеріалізованим втіленням прогресу в багатьох галузях науки і техніки. Так, за підрахунками американської вченої спільноти, мікрочіпи використовуються у 24 тис. найменувань продукції, що випускає промисловість США.

Відбувся прогрес і в інших галузях науки (математика, астрономія, геодезія, економіка, суспільні науки тощо), які розширили знання людей про навколишній світ і суспільство.

Завдяки досягненням науки і техніки відбулися величезні зміни в житті людини. Проте слід зазначити, що ці зміни мають різний вплив у різних куточках світу.

На початку XXI ст. технічний прогрес прискорився. Майже щодня повідомляють про нові технічні винаходи, які втілюються в різноманітні прилади для покращення й полегшення життя людини. Найбільший прогрес спостерігається в розвитку засобів зв’язку (мобільні телефони, смартфони) і передачі інформації (Інтернет). Натомість вчені зосереджують увагу на створенні принципово нових основ для розробки техніки: біотехнології, нанотехнології тощо.

ЛІТЕРАТУРА

Основні тенденції розвитку зарубіжної літератури XX ст.:

• нове розуміння мистецтва і його співвідношення з людським буттям;

• нове ставлення до людини та її проблем; людина стає центром художнього твору;

• основне завдання митців XX ст. - пізнати закони людської свідомості;

• прагнення розкрити проблеми кожної окремої людини, кожної окремої душі;

• мотив «втраченого покоління»;

• алегоричність, притче вість, символізм;

• міфологізм.

Художні напрями та течії:

• Реалізм

• Натуралізм

• Неоромантизм

• Модернізм

МОДЕРНІЗМ

Модернізм (фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Загальні риси модернізму:

1) особлива увага до внутрішнього світу особистості;

2) орієнтація на вічні закони буття і мистецтва;

3) надання переваги творчій інтуїції;

4) розуміння літератури як найвищого знання, що спроможне проникнути у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ;

5) схильність до містицизму, підсвідомого;

6) пошук нових формальних засобів у мистецтві (метамода, символіка, міфотворчість тощо);

7) прагнення відкрити вічні ідеї, що можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва;

8) створення нової художньої реальності, рівнозначної довколишній дійсності та експерименти (літературна гра) з цією новою реальністю;

Течії модернізму:

• авангардизм;

• символізм,

• естетизм,

• експресіонізм,

• імпресіонізм,

• екзистенціалізм,

• імажинізм,

• футуризм,

• "алітература", "новий роман";

• сюрреалізм;

• "театр абсурду",

• "потік свідомості".

• Соціалістичний реалізм.

• Антиутопія як жанр літератури.

Виникнення різноманітних філософських теорій і концепцій:

• позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер);

• теорія А. Шопенгауера (поняття "світової волі", інтуїтивне пізнання);

• теорія елітарності Ф. Ніцше ("надлюди" і натовп);

• філософія екзистенціалізму (мета існування - смерть);

• ірраціоналістична філософія Й. Бергсона (інтуїція, раптове прозріння);

• психоаналітична теорія З. Фрейда (людина як поєднання трьох елементів, підсвідомість).

Література другої половини XX ст. відчула на собі вплив двох щойно завершених світових воєн. Півсвіту лежало в руїнах, кількість людських жертв вимірялася мільйонами. Людство не могло оговтатися від шоку злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму.

Друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стали США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу. Якщо в СРСР та країнах соціалізму посилено насаджувався соціалістичний реалізм, то на Заході переважало розмаїття векторів культурно-літературного розвитку.

Звісно, початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже знайомого вам німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі «Життя Галілея» він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям? Адже не забуваймо, що ця драма писалася в часи, коли перед людством постали нові, нечувані раніше загрози. Варто згадати хоча б жахи ядерної пожежі, що миттєво забрала життя десятків тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі, а ядерну зброю розробляли не якісь напівграмотні невігласи, а інтелектуали, учені, високоосвічені фахівці. Та хіба від цього легше матерям, діти яких згоріли в ядерному полум’ї? До Чорнобильської трагедії 1986 р. було ще майже півстоліття, але письменник поставив «діагноз», і не можна не віддати належне дару цього провидця, який ще в ті роки попереджав: «Атомна бомба — і як технічне, і як суспільне явище — це кінцевий результат наукових досягнень і соціальної неспроможності»...

Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації (гуманізм, віра в людину («Вінець творіння — людина»), її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму.

Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів.

І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру.

Один із французьких філософів-екзистенціалістів і водночас відомий письменник Жан Поль Сартр заявив: «Екзистенціалізм — це гуманізм». Навіть у алегоричному романі А. Камю «Чума» є пряме авторське зізнання: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». І водночас в автора виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за авторським свідченням, сенс роману полягає й у висвітленні «боротьби європейського Опору проти фашизму» (дуже важливо, що й самі письменники-екзистенціалісти брали участь у русі Опору фашистам).

Інакомовлення, притчеподібність притаманні також творчості відомого американського письменника Ернеста Хемінгуея. Саме глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип «айсберга») притаманний багатьом його творам, зокрема й повісті «Старий і море». За зовнішнім простим малюнком (старий Сантьяго впіймав, але не зміг уберегти рибу) прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів цього твору декілька разів перевершила його обсяг.

З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Завдяки перекладам західні читачі читають твори японських авторів. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню («японське диво»), що продовжуються й по сьогодні. Відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно-періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних «у шухляду» під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х - у 1950-і роки припадає діяльність двох значних літературних угруповань «Сенгоха» («повоєнне» — аналог французького літературного угруповання «після війни»), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу «Кіндай бунгаку» («Література нової епохи»). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників «післявоєнної групи» стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. З діяльністю цього угруповання пов’язаний вступ до літератури одного з найвизначніших представників повоєнного японського письменства Кобо Абе. Наприкінці 1950-х - у 1970-і роки в японській літературі з’являється велика кількість автобіографічних, побутових, детективних, історичних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини (Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма, Кендзабуро Ое та ін.). Художній арсенал письменників цього часу становлять в основному прийоми авангардистської літератури.

У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як «Країна снігу», «Тисяча журавлів», «Давня столиця», «Стогін гори» та ін. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику — Кендзабуро Ое. А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі — ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн «третього світу», зокрема вихід на авансцену світової літератури 1950— 1960-х років роману й поезії Латинської Америки. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По-перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції та алюзії.

По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури. Однак на відміну від попередніх спроб, які у своїй більшості стосувалися зовнішніх, здебільшого етнографічних реалій латиноамериканської дійсності, представники нового роману за соціально-побутовими прикметами намагаються осягнути глибинні, кореневі засади національного буття. Саме звідси той поглиблений інтерес до міфологічних витоків сучасної культури, які, на думку багатьох митців, зумовлюють оригінальність і самобутність національного типу мислення та світосприйняття, виступають у ролі його прихованих рушійних сил і надають йому глибинного, філософсько-символічного сенсу.

Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву магічний реалізм, тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р., коли з’являються перші твори, що започатковують його, — романи А. Карпентьєра «Царство від світу цього» та М. Астуріаса «Маїсові люди».

Характерними героями творів магічного реалізму виступають індіанці, які є носіями кардинально відмінного від європейського типу мислення й світосприйняття. Вершинних досягнень магічний реалізм сягнув у творчості одного з найвизначніших представників латиноамериканської і водночас світової літератури Габріеля Гарсіа Маркеса Так, у його відомому романі «Сто років самотності» особливості міфологічного світобачення (наприклад, можливість «повернення» героїв після смерті) поєднані з найреальнішими прикметами суспільно-політичного життя Латинської Америки середини XX ст. Водночас художні завоювання нового латиноамериканського роману не вичерпуються використанням елементів магічно-міфологічного типу світосприйняття й активно вбирають увесь арсенал художніх прийомів від сюрреалізму до постмодернізму. Таким же широким є й спектр тематики, що його розробляє сучасний латиноамериканський роман.

Усе сказане дає підстави вести мову про активізацію в другій половині XX ст. провідних жанрів інтелектуальної прози — роману-параболи та роману-міфу. Недаремно один із найвідоміших модерністів XX ст. Т. С Еліот зазначав: «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод».

Потрібно зазначити, що прикметною рисою літературного процесу останньої третини XX ст. стало переростання модернізму в постмодернізм.

...Нині ми живемо в новому XXI ст., роки й десятиліття якого вже теж стають історією... Усе в цьому світі повторюється, зокрема й «межа століть»...