За глобалізаційних процесів зростає відкритість і взаємозалежність національних господарств, загальносвітові процеси стають переважаючими, поглиблюється міжнародний поділ праці, а інноваційна підприємницька діяльність виходить на наднаціональний рівень. Дедалі більше держави змушені орієнтуватися у своїй економічній політиці на загальносвітові тенденції. 

Важливою тенденцією розвитку сучасної світової економіки є економічне зближення і взаємодія країн на регіональному рівні – міжнародна економічна інтеграція. Ця інтеграція являє собою процес господарського об’єднання країн на основі розвитку стійких зв’язків і розподілу праці між окремими національними господарствами. При цьому можуть утворюватися міждержавні економічні або валютні союзи, асоціації країн-виробників і експортерів сировини, вільні економічні зони та інші форми інтеграційних об’єднань .

Так, на сьогодні у світі нараховується близько 20 економічних об’єднань. Серед них можна вирізнити: у Західній Європі – Європейський Союз (ЄС) і Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); у Північній Америці – Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА); в АзіатськоТихоокеанському регіоні – Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС). 

Отже, сучасні світові економічні взаємовідносини проявляються в переході виробництва через національні кордони та інтеграції, в посиленні взаємозв’язку окремих національних економік, формуванні глобалізованого світового господарства.  

Глобалізація – явище багатогранне, вона має прояви не лише в економіці, а й у культурі та навколишньому середовищі. 

Для сучасних світових процесів властивим є таке явище, як культурна глобалізація, що характеризується зближенням культури між різними країнами та зростанням міжнародного спілкування. Це веде до того, що популярні міжнародні культурні явища можуть поглинати національні або перетворювати їх на інтернаціональні. Багато дослідників розцінюють це як втрату національних цінностей і виступають за відродження національної культури. 

Екологічна ситуація часто виходить за межі питань однієї конкретної держави, у цьому випадку йдеться про екологічну глобалізацію. Більшість природних ресурсів, таких як вода, корисні копалини, ліс, тепло, опади тощо, розподіляються вкрай нерівномірно, і без взаємовигідного обміну ними жодна країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально розвиватися. 

Крім національних ресурсів, котрі повністю перебувають під суверенітетом тієї чи іншої країни, існують багатонаціональні ресурси, тобто ресурси прикордонних рік, мігруючих тварин та птахів, внутрішніх морів та озер, на берегах яких мешкають народи різних країн. Освоєння та забруднення космосу теж ставить перед людством цілу низку екологічних проблем. Існує також багато міжнародних природних ресурсів, котрі не належать якійсь конкретній країні, а є спільними. Це, насамперед, ресурси Світового океану, що виходять за межі територіальних вод, ресурси атмосферного повітря, Антарктиди та космосу. 

Глобальні зміни стосуються багатьох сфер життєдіяльності людини – соціокультурної, економічної, науково-технологічної; і вони не можуть стосуватися лише однієї країни або частини світу. За умов глобалізації та світових інтеграційних процесів людина, її інтелектуальний потенціал постають у центрі розвитку. Розвиток людини як найвищої соціальної цінності, підвищення якості людського життя є одним із пріоритетів глобального сталого розвитку. На перший план виходять такі глобальні проблеми соціальної якості життя, як освіта, професійна підготовка, здоров’я, безпека людини, боротьба з організованою злочинністю, з тіньовою економікою, можливості розвитку народного підприємництва. В умовах глобалізації в центрі уваги не просто людина, а все людство з конкретною системою нагальних матеріальних та духовних потреб. 

Європейський Союз – це результат більше ніж п’ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі, що являє собою союз 28 країн, які об’єдналися на основі спільних людських і демократичних цінностей для досягнення стабільності, миру та процвітання. 

Історія створення Європейського Союзу веде відлік від 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Робер Шуман у відомій «Декларації Шумана» запропонував Франції, Німеччині та іншим європейським державам об’єднати свої ресурси у вуглевидобувній та сталеливарній промисловостях.

Наступного року країни так званої «шістки» – Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди – підписали договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄОВС), метою якого стало об’єднання європейських ресурсів з виробництва сталі та вугілля. У березні 1957 р. у Римі підписано Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення Європейського співтовариства з питань атомної енергії (Євратом). У 1959 р. членами ЄЕС створено Європейський парламент – представницький консультативний, а пізніше – законодавчий орган. У 1986 р. відбулося підписання Єдиного європейського акта, який вніс значні зміни до Римського договору; фактично відкрив шлях до формування єдиного ринку.

7 лютого 1992 р. підписано Маастрихтську угоду – Договір про утворення Європейського Союзу, – що набула чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма державами-членами. Договір про Євросоюз заклав нові напрями європейської інтеграції, які включали створення економічного валютного та політичного союзів, подальше реформування правового механізму європейських співтовариств. 

Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС необхідно було скликати міжурядову конференцію, яка мала критично розглянути, чи Маастрихтську угоду втілено в життя і чи вона відповідає сучасним реаліям. Остаточний договір було підписано 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі. 

Амстердамський договір вніс істотні зміни в Маастрихтський договір про ЄС, було чітко прописано умови вступу до Європейського Союзу, включено Шенгенську угоду (договір «Про скасування паспортного митного контролю між країнами Європейського Союзу»). Серед основних принципів цього договору – захист навколишнього середовища, боротьба з дискримінацією, наркотиками, безробіттям та бідністю, гендерною нерівністю тощо. Цей документ набрав чинності 1 травня 1999 р. після ратифікації в усіх державах-членах. 

Лісабонський договір – нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Її офіційно підписано у 2007 р. а набрала вона чинності в 2009 р. За цією угодою: 

• введено посади Президента і Вищого Представника із закордонної політики та спільної безпеки з адміністративними повноваженнями з метою єдиного представництва та єдності поглядів ЄС на зовнішній арені;

• голосування має відбуватися за кваліфікованою більшістю;

• посилюється роль національних парламентів; 

• кількість депутатів Європейського парламенту мала зменшитися з 785 до 750; 

• в Європейському суді створювалося три додаткові посади генеральних адвокатів. 

Формально новий договір не є Конституцією – в ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг усі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Євроконституції. 

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі». 

Нині членами Європейського Союзу є 28 країн Європи: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція. У 2016 р. Велика Британія провела референдум щодо виходу з ЄС (так званий Brexit). 

Інтеграція України в європейське співтовариство відбувається на основі Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яку було синхронно ратифіковано 16 вересня 2014 р. Верховною Радою України та Європейським Парламентом.

Україна є членом Ради Європи з 1995 р., має постійне представництво у всіх трьох органах Ради Європи: Комітеті міністрів, Парламентській асамблеї та Конгресі місцевих та регіональних влад. 

Рада Європи – міжнародна організація 47 держав-членів у європейському просторі. Членство є відкритим для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства права і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян. 

Список використаних джерел: 

Громадянська освіта. Інтегрований курс. 10 клас. Л. Валентій. Харків: Основа. 2019

Громадянська освіта. (інтегрований курс, рівень стандарту). Підручник 10 клас. О.Гісем. Харків: Ранок. 2018