Наслідки Першої світової війни для України

2. Український національний рух у ході війни. 

|із провалом швидкоплинної війни і продовженням бойових дій в обох імперіях активізувався український національний рух. Цьому сприяло погіршення економічної ситуації, позаяк жодна з країн не розраховувала на тривалу війну. Перша світова війна прискорила процес формування національної свідомості у середовищі селян, яких мобілізували в імперські армії, поліетнічні за особовим складом. Щоденні зустрічі в окопах і в тиловому побуті з представниками інших етносів допомагали вчорашнім селянам усвідомити свою самобутність, особливо коли вони ставали жертвами насмішок, упередження чи ворожості на національному ґрунті. З іншого боку, армії «їхніх» імперій завойовували чужі території з населенням, котре розмовляло тією ж мовою, співало ті самі пісні, мало такі ж традиції та звичаї, що й вони. Ці безпосередні контакти між українцями з обох сторін фронту прискорювали кристалізацію національної ідентичності. Зокрема, після того, як російські війська окупували Галичину і Буковину, значно зріс попит на українські книги серед населення Наддніпрянщини. З іншого боку, галичани, потрапивши у 1916-1917 рр. на Волинь, організовували там українські школи і поширювали серед місцевих жителів національну ідею. Водночас українські політичні сили черговий раз прагнули донести до імперських урядів свої вимоги, розраховуючи на їхнє виконання. 

ГУР та СВУ, переїхавши до Відня внаслідок російської окупації Львова, у 1915 р. утворили Загальну українську раду (ЗУР) на чолі з К. Левицьким, представницький орган українців у Австро-Угорщині. В її програмі йшлося про об’єднання українських земель у автономний край і надання йому національно-територіальної автономії. СВУ розгорнув широку інформаційну роботу для ознайомлення європейської громадськості з історією України, її сучасним становищем і вимогами українських політичних партій та організацій. Українською, німецькою і французькою мовами СВУ видавав періодичні інформаційні вісники, опублікував «Кобзар» Т. Шевченка, «Історію України» М. Грушевського, праці М. Костомарова, В. Антоновича, інших науковців і публіцистів Однак австрійська влада не приділяла серйозної уваги українському питанню, більше орієнтуючись на поляків. Зокрема, 4 листопада 1916 р. німецький і австро-угорський уряди проголосили Польське королівство, утворене на польських землях, відвойованих у Російській імперії. Водночас Галичина отримала автономію без поділу на східну і західну частини. Після такого рішення австро-угорського уряду ЗУР склала свої повноваження, а керівництво національним рухом перейняла новоутворена Українська парламентська репрезентація на чолі з Юліаном Романчуком. 

У Наддніпрянщині активізували діяльність молодіжні організації. В 1915 р. у Харкові на з’їзді представників української молоді була заснована «Юнацька спілка», яка виступала за автономію України. ТУП у відозві «Наша позиція», оприлюдненій у 1916 р., вимагала перебудови Російської імперії на автономно-федеративних засадах і надання Україні автономії. Водночас члени ТУП координували свої зусилля із лідерами національних неросійських груп — поляків, євреїв, фінів тощо. Отже напередодні 1917 р. український рух мав політичні програми. Він набрав досвіду організації і агітації та міг сподіватися на підтримку українського населення. 

3. Доброчинний рух в Україні у добу Великої війни. 

 Бойові дії спричинили появу біженців — людей, які покидали обжиті місця, втікаючи від війни у тилові регіони. Це були переважно жінки, діти, літні люди. Біженство стало випробуванням для української громади, яка довела здатність надавати допомогу, притулок, зігріти добрим словом сотні тисяч вигнанців без різниці статі, віку, етнічної приналежності. У свідомості українців то були передусім знедолені, нещасні люди. Допомогу отримували також поранені військовослужбовці, чисельність яких постійно зростала. З початком війни представники різних соціальних верств і прошарків, громадські, станові й державні установи, охоплені співчуттями до ближнього, почали організовувати у містах та містечках благодійні товариства і комітети зі збору пожертвувань. На громадські кошти засновували лазарети, притулки, санітарні поїзди, виготовляли ліки і медико-санітарне обладнання. Багато громадян, насамперед молодь, безплатно працювали у лікувальних і благодійних закладах. Ті, хто не міг допомогти постраждалим грошима, жертвували харчі, одяг, взуття, товари першої необхідності. 

Значний внесок у благочинну діяльність зробили представники торговопромислових кіл та української інтелігенції. Наприклад, родина Терещенків наприкінці 1915 р. власним коштом утримувала у Києві шість лазаретів. Найбільшого розмаху на українських теренах набула діяльність, утвореного у 1915 р. Комітету Союзу міст Південно-Західного фронту, який очолив волинський землевласник Федір Штейнгель. Наприкінці 1916 р. йому підпорядковувались 36 госпіталів та лікарень, 3 військовосанітарних поїзди, 19 епідемічних загонів, 21 дитячий притулок та більше 200 інших закладів на фронті й у тилу. Влітку 1916 р. у Галичині працівники комітету організували навчання дітей українською мовою при дитячих притулках, які згодом перетворили на початкові школи. Поодинокі «Просвіти», після заборони російським урядом проводити просвітницьку роботу серед населення, визначили новий, пріоритетний напрямок діяльності — благодійність на користь фронтовиків і цивільного населення. 

У 1915 р. австрійський уряд визнав «Український комітет допомоги», очолюваний Ю. Романчуком, державною структурою і надав йому фінансову підтримку. Із початком нового наступу російських військ 1916 р. в Австро-Угорщині утворено ще кілька українських благодійних організацій, що їх фінансували з державного бюджету, зокрема «Комітет піклування над біженцями з Буковини» та «Український крайовий комітет допомоги біженцям». Члени СВУ опікувалися українськими військовополоненими в Австрії та Німеччині. Вони домоглися від військового командування дозволу на організацію спеціальних військових таборів для українських полонених солдатів і офіцерів. Намагалися поліпшити їхнє матеріальне становище, організовували в таборах школи грамотності, читальні, курси української історії та літератури, видавали українські газети тощо. Все це сприяло зростанню серед військовополонених національної свідомості. Згодом, у період Української революції, з них сформували дві дивізії — «синєжупанників» та «сірожупанників» (відповідно до кольору їхньої уніформи). Попри негаразди, Велика війна спричинила сплеск доброчинної діяльності серед різних прошарків українського суспільства, і це ще раз підтвердило народну мудрість, що чужого горя не буває. 

Список використаних джерел: 

  Новий довідник: Історія України. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненко. Київ: Казка. 2005