СЕДЕНЬ Валентин Іванович. Народився в 1940 р. в с. Тупичеві. Закінчив Городнянську середню школу   № 2 (1958), Львівську школу кіномеханіків (1960), Білоцерківський технікум молочної промисловості (1965). Працював кіномеханіком районної кіномережі, у виконробській дільниці облпобутуправління (управління «Чернігівдезактиваціябуд»), у райпобуткомбінаті. Друкувавсь в районних газетах «Колос» (м. Тальне Черкаської області) та «Новини Городнянщини». Його гумористичні вірші передавались по центральному та обласному радіомовленню. Живе в м.Тальному.

    М. І.  Євсієнко. Словник видатних імен Городнянщини.

   СЕДЕНЬ Валентин Іванович. Народився в 1940 році. Вірші почав писати в шкільні роки. Друкувався в районній, обласній, республіканській, пресі. Перший вірш було надруковано в „Піонерській правді” в 1955 р.

    З 1979 р. Проживає в м. Тальному.

    Працював інженером в сфері побуту. Дипломант конкурсу на приз Павла Глазового за кращі гуморески. Учасник фестивалів „Афганістан – мій біль” та „Чорнобильський синдром”.

   Тематика віршів – різноманітна. На деякі з них написані пісні.  

Літературно-музичне обєднання м. Тальне. Передзвони.  

В сім’ї Івана Лаврентійовича Седня та Анастасії Карпівни (Сластьон)  у с. Тупичеві народились два сина:  Олександр і Валентин, а сина в першому шлюбі І. Л. Седня назвали Іван. І. Л. Седень у 1938 р. з організацією Городянського ліспромгоспу в районі почав працювати лісником в колишніх володіннях Писарєва, які стали власністю Радянської держави. Під час звільнення Білорусії  І. Л. Седня – червоноармійця 356-ї стрілецької дивізії було вбито у листопаді 1943 р., а другим чоловіком Анастасії Карпівни став Пилип Несторович Волошко, який повернувся з полону.  В Політрудні у них народились дочки – Ніна та Людмила. 

        Брат Анастасії Карпівни – Іван Карпович Сластьон, командир відділення розвідників 832-го артилерійського полку, загинув під час звільнення України –13 вересня 1943 р. в бою за  с. Крутоярівка. Розвідник спостерігач старший взводу управління 2-го артдивізіону старшина І. К. Сластьон нагороджений медаллю „За відвагу”: 17 грудня  1942 р. під час розвідки за переднім краєм противника поблизу                         х. Астахів   І. К. Сластьон виявив дві кулеметних точки противника, які відразу були знищені артилерійським вогнем батареї; 23 грудня  під  х. Пономаренка він виявив колону піхоти противника, ця колона була частково знищена, а частково розсіяна; під   с. Голове-Калитнинське розвідник виявив мінометну батарею противника, що заважала наступу нашої піхоти,  скоректованим   І. К. Сластьоном артвогнем мінбатарея була знищена.

      Вірші Олександра і Валентина Седнів вперше опубліковала Городнянська районна газета „Колгоспний промінь”. Гумористичні вірші  В. І. Седня читались на центральному та обласному радіо. О. І. Седень після закінчення школи працював в редакції газети Городнянсьекого района.

О. І. Седень. Городнянський літопис.  

Лаврентій Седень та його дружина Параска з сином Іваном

Іван Лаврентійович Седень, Житомирська кавалерійська дивізія. 1927 р.

Іван Лаврентійович Седень, Житомирська кавалерійська дивізія. 1928  р.

В верхньому ряду в центрі – Пилип Несторович Волошко 

та Анастасія Карпівна Седень (Сластьон)

Валентин Седень в шкільні роки

В. Седень

В. Седень

СИЗОКРИЛІ ПІСНІ

Коли славні козаченьки

З піснями дружили,

Залишили нам на долю

Пісні сизокрилі.

Приспів:

Одна пісня лебедина

Про вірне кохання.

Друга пісня журавлина –

Щастя й побажання.

Про любов до України

І нелегку долю,

Про омріяні шляхи

Та козацьку волю.

Щоб ніколи наша ненька

Лишенька не знала,

Щоб ніколи для походу

Коней не сідлала.

Приспів.

І летять пісні ярами,

Гуляють по волі,

Заночують у діброві

А чи в чистім полі.

Приспів.

І коханням проростає

Пісня лебедина.

З журавлями повернеться

Щастя в Україну.

Приспів.

ЗАКОХАНА ТАЛЬНІВЧАНКА

Там, де Тікича бистрії води,

Ти кохання зустріла своє.

Шепотіла чарівна природа:

– Як чудово, що ти в мене є.

Приспів:

Тальнівчанка, моя тальнівчанка,

Чарівні в тебе очі, хода.

Ти і доля моя, і співанка,

І бурхлива, як в річці вода.

Тальнівчанку Гірський обіймає,

Це дівоче кохання своє.

Мічсяць з заздрощів рога кусає

Та з зірками всю ніч заграє.

Приспів.

Без кохання все сіре, буденне,

Промайнуть всі літа у журбі.

Гірський Тікич хлюпоче, мов плаче,

Закохався старий і собі.

Приспів.

Ніч в Тальному така солов’їна,

Ніби в пісні спливають роки.

У закоханих мрія єдина,

Зберегти почуття на роки.

Приспів.

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА

Ще не вмерла Україна

Й не буде вмирати,

Поки юні українці

Будуть їй співати.

Ще розквітне рідна ненька

Тілом і душею.

Що зробили антихристи,

Матінко, з тобою?

Стогнуть ліси, земля, води

Від бруду людського,

Ще на бачено було

Вертепу такого.

Заблудилась на цвинтарі

Нечистая сила.

Заплуталась у смітті,

Там і задубіла.

Піднялась з могили пам’ять

Та й стала будити.

Але ноги наколола,

Не може ходити.

Не цурались предки наші

Розуму людського,

Пам’ять про них потрапила

До пекла земного.

Таку славу заробили

Ангели прийдешні,

Красу земну убивають

І плачуть сердешні.

Оговатайтесь, ще не пізно,

Бо кара вам буде.

Проклянуть нащадки ваші

Звання ваше, люди.

Покарають вас всі сили,

Прокляне вас мати,

Як не зможе колискову

Дитині співати.

А не буде тої пісні,

То кому радіти?

Бережіть красу земну,

Передайте дітям.

Всім прийдешнім передайте,

Які колись будуть.

Не відчують вони щастя,

Як про це забудуть!

ТАРАСОВЕ СЛОВО

Люблять тебе, наш Тарасе,

За твоє мудре слово.

Хоч пройшло багато часу,

Воно відкриває все нове.

Відкриває нових лицемірів,

Які йдуть і клянуться в любові –

Ті, що прийшли до зневіри

Та дуже „гордяться” собою.

Ті, що брешуть красиво,

Дивлячись нам у очі.

У їхній брехні своя сила,

До неї багато охочих.

Нові „апостоли” та „месії”

Хочуть вивести нас із „ пустелі”

Та ніяк правдиве не „посіють”,

Не розквітають вмираючі села.

Може правда тепер запанує,

Яка і досі брехнею покрита.

Нехай слово Тараса серцем відчують,

Бо брехнею народ уже ситий!

ПОМИРАЄ ХАТА

Поселилася туга в старенькій хаті,

Її ляка руїна й пустота.

А тут жила чиясь старенька мати,

Її любов, турбота, доброта.

А на городі сирота – криниця,

Нема кому набрати тут води.

Дуплястим вербам тільки мабуть сниться

Стара бабуся у своїй журбі.

Вже похилилась ця убога хата

І стала тихо-тихо помирать.

Хатин таких померло так багато,

Яких уже ніколи не піднять.

Хати вмирають і ніхто не плаче –

Це помирає наше майбуття.

Хіба ніхто цього не бачить?

Село помре – то щезне і життя. 

Не чуть пісень тут, не чути сміху,

Лиш по руїнах бродить німота.

Пішли з життя мов долі злій на втіху

Дитячий сміх, краса і доброта.

ПРИЛІТАЙТЕ, ЛЕЛЕКИ

Прилітайте лелеки, у наше село

І на крилах несіть нам пісні колискові.

Це його майбуття і надія життя,

І дарунки на щастя чудові.

Нехай квітне, росте материнська любов

І срібляться покоси духмяні,

А в дитячих очах проростає краса

І частіше звучить слово „мама”.

Прилітайте, лелеки, у наше село

Так мажорно звучать тут пісні солов’їні,

Тут повсюди живе незбагненна краса,

Пам’ять серця – дитинства перлина.

У зелених гаях, в золотистих хлібах

Слава пращурів наших гуляє,

Іще з давних-давен чудо-пісня лилась,

А тепер лиш журба виглядає.

Прилітайте, лелеки, у наше село –

Воно радісно вам посміхнеться.

Хай дзвенить і співа на покосах коса –

Разом з вами майбутнє вернеться.

КОЛИСКОВА

Колисає мати сина,

Співа колискову:

„Люби, сину, Україну,

Люби рідну мову.

Люби пісні солов’їні,

Що звучать весною,

Синє небо журавлине,

Туман над рікою.

Люби, сину, її славу,

Що гримить віками,

Завойовану в боях

Славними синами.

Не цурайся ти ніколи

Батьківської хати,

Де до серця пригортала

Тебе рідна мати.

І примножуй славу неньки

І не дай зганьбити,

А інакше доведеться

В чужім ярмі жити.

Тоді й сонце не зігріє

У рідному краї.

Нехай серце твоє, сину,

Любов’ю палає”.

ДВА КОЛЬОРИ

З мережива всіх кольорів

Зустрілись два в нелегкому двобої,

Зібравши на майдан дочок й синів,

Добитись правди і святої волі.

Зібралися праправнуки Тараса,

Його надій і велетенських дум,

Які через віки, до цього часу,

Торкаються душевних струн.

Схід і захід знову поєднають

В єдине ціле спільні кольори.

І радість щастя всі познають

У всіх куточках рідної землі.

Не роз’єднать народ єдиний

За шлях в щасливе майбуття.

Бо вже для неньки-України

Назад немає вороття.

ЩАСТЯ НА ТРОН

Тяжко нам від душевної болі,

Мати Божа, грішних прости.

Щастя хочемо ми від долі,

Поки цілі між нами мости.

Ми не будем стоять на колінах,

Своє щастя сльозами благать.

Мати рідна, ти наша Вкраїно,

На колінах вже годі стоять.

Вставай, мати, розправ свої плечі,

Ми стомились від тяжкого сну.

Подивись ти в очі малечі,

Подаруй їм життя весну.

Так, щоб шастя в очах їх буяло,

Щоб омріяна радість жила,

А любов завжди чарувала,

До найкращого всіх вела. 

Мій народ, вище будь над царями!

В душах хай пломеніє вогонь,

Ти багатий такими синами,

Що привели щастя на трон.

Щоб з тобою в духовнім єднанні

Свята прада навік ожила.

Вже не томила чеканням,

А до свята всіх повела.

Хай щастить тобі, ненько-Вкраїно,

Яка вибрала кращих синів,

Розквітай, як юна калина,

Даруя нам радісний спів.

МІСЯЧНА ЕЛЕГІЯ

Краєм ока визирає

Місяць з-під хмарини,

І звертається в задумі

Він до України:

„Славні, – каже, твої люди

Гарні й роботящі,

Але доля їх карає

Ніхто не зна за що?

І летиш ти, ненько рідна,

В прірву головою,

І дітей своїх рідненьких

Тягнеш за собою.

Мабуть, діти твої, мати,

Не цього чекали,

Бо апостоли нового

Їм рай обіцяли.

В одних рай – вже в долонях,

Ще більше благають.

Інші ходять навкруг прірви –

В пекло заглядають.

Ой нелегко твоїм людям,

Але треба жити.

Щоб пшениця колосилась,

Щоб родились діти...”

Гарно серцю милуватись,

Як цвіте калина.

Не розквітне щастям хата,

Де не чуть дитини.

Зажурився гірко місяць,

Став тяжко зітхати,

Побажав усім нам щастя,

І... сховавсь за хмари спати.

СОН

В хрещену ніч заснула Україна

І сниться їй пророчий віщий сон,

Що проростає з неї диво-сила

І посміхається у полі синій льон.

А віддалік – замріяна калина

В її очах – надія, не журба,

Що не загине ненька-Україна

І честь її не заплямить ганьба.

ПЕСИМИСТИЧНЕ

Крадеться страх в людські серця

Садизм, розмішаний на крові

Гуляє в радощах життя –

Про доброту немає й мови.

Вона десь в мандри подалась

І совість повела з собою,

А замість віри – пустота

Нас проковтнула з головою

Віра розстріляна була

Або на Соловках вмирала.

Тепер лиш трохи ожила

Нову чекаючи розправу...

Поміж людей садизм зійшов

І розпустив криваві руки.

Антихрист лізе на престол

Ідеї втілюючи в муки.

Хто наші душі захистить

І хто прикриє нас собою,

Коли хороше все мовчить,
Лихе кричить лиш сатаною?

Присвячується живим і мертвим

жертвам голодомору 1932–1933 рр..

ЗАПОВІТ

Не проклинали вони Бога,

Молитися не мали сил.

Вони надіялись на Нього –

Голодний смерч усіх косив.

Земного щастя не пізнали,

Скоринки хліба не було.

„Від Сатани посли” забрали,

І вимирало все село.

„Матусю, бачиш на іконі

Дитятко з мамою сидить.

Вони обоє теж голодні

І будуть хлібчика просить”.

Прошепотів ще щось маленький,

А потім зовсім перестав.

Полинув у світи далекі,

У Райський сад Господь забрав.

А мати навіть не кричала,

Вона кричати не могла.

Сама опухла тут лежала:

„Прости, синок, не вберегла...”

І подивилась на ікону:

„Ти також, матінко, прости.

Чому безбожників в законі

Не покарала досі ти?

Чому село все вимирає?

Це дар кремлівської руки?

Останній хліб позабирали,

Село роздерли, мов круки.”

На другий день похоронили,

Але вона була жива!

На ранок вилізла з могили

І край дороги побрела.

І як раділа сонцю, небу

І всій навколишній красі.

Схилила гілочку до себе –

Листочки з’їла геть усі.

Страшні, далекі чорні дні

На все життя запам’ятала

І свої спогади сумні

Як заповіт нам передала:

„Щоб шанувати хліб святий,

Без хліба обірветься пісня,

Як вбив мільонний геноцид –

Велика більшовицька тризна”.

До 70-ти річчя голодомору

ХАЙ ПАМ’ЯТЬ КВІТАМИ РЯСНІЄ

Чи це наснилось нашому народу,

Чи насправді все так відбулось:

Смерть голодна хліборобів та

Пограбоване, сплюндроване село.

Під зорями великих вакханалій,

Під проводом знекровлених ідей,

Кати бездушні голодом вбивали

Зневірених, обдурених людей.

Вони вбивали думу хліборобську,

Яка сягала вершин майбуття,

Іскрилась піснею і колоссям

В турботах сільського життя.

Ті чорні дні ніколи не забути,

Як вимирало тихо все село,

Пережити важко та збагнути,

Як воно колись усе було.

Цей біль ніколи не вщухає.

Мільони в пам’яті живуть,

А пам’ять прийдешніх благає:

Мучеників тих не забуть,

Хай пам’ять квітами рясніє

На могилах заморених людей

Горить вогнем, ніколи не зотліє,

Як засторога пережитих ідей.

ГЕНОЦИД

Сонце сходить і заходить –

Так літа минають,

Але мучеників тих

Люди пам’ятають.

Вітер їм пісні співає,

І плаче калина.

Журба душі огортає:

Де ж їхня могила?

Їх голодом катували,

Брехнею морили,

Вожді „правдою” своєю

Геноцид творили.

Теперішні брехуни

Гасло осідлали:

– Геноциду не було,

Миші хліб покрали.

Буде ненька-Україна

Завжди пам’ятати,

Як розп’яли наш народ

Нащадки Пілата.

ЄДИНА, РІДНА, СОЛОВ’ЇНА

Не раз кати тебе вбивали,

Душили на далеких Соловках.

А ти з колін вставала,

Молитвою звучала на вустах,

Мила наша мова солов’їна,

За тебе пролито велику кров.

Прекрасна, люба, рідна і єдина,

Сестра по духу серед інших мов.

Далекі пращури тебе плекали,

Зберегли на щастя, на віки.

Тепер шматують мовні яничари –

Ці політичні байстрюки.

Ти будеш жить з народом вічно –

Молитвою і колисковою звучать,

Красива, мелодійна і велична.

Господь велив тобі такою стать!

ЗОЛОТА ПЕРЛИНА

Генії живуть у пам’яті народу,

Їхнє слово поетичне не помре,

А мова рідна – для душі свобода,

Яка в серцях у нації живе.

Чужинцям не потрібна наша мова,

Для них чужа її мелодія душі.

Не зрозуміти їм Тарасового слова,

Якою мовою він досягнув вершин.

Не розуміють й Лесі Українки,

Прекрасну мову і казковий світ,

Святу любов до матері і жінки

І першого кохання первоцвіт.

Зазнав тортур поет наш Симоненко,

За мову і народ життя віддав.

Як реквієм для України-неньки,

Цей голос патріота прозвучав.

Багато їх, великих Українців,

І мова їхня – це перлина золота.

Не вбить її кастратам і чужинцям,

Хоч доля у народу непроста!

ДВІ ДОЛІ

Світлій пам’ті загиблих воїнів

У Києві на Майдані

Стоїть мов богиня,

Гарна жінка на колоні,

Звуть її Христина.

Символ слави, незалежність

Неньки-України,

Отож й ім’я гарне дали

Київській святині.

По всякому її хвалять,

Бо так вже годиться.

Їй вклоняються вожді,

Є чим їм гордиться.

Христиночку стережуть

Від ока лихого,

Для якого вже немає

Нічого святого.

У Тальному пагорб’є,

Пагорб Слави зветься.

В пам’ять воїнам полеглим

Так завжди ведеться.

За майбутнє ці сини

Голови поклали,

Щоб наступні покоління

Лиха не пізнали.

У Києві та Христина

У славі, у квітах...

У Тальному, на пагорбі, –

Вже майже роздіта.

Обдирають все вандали,

Сорому немає.

Свята пам’ять не для них,

Їм треба метали.

Обдирають недоумки,

Бо душі не мають,

І солдатську вічну пам’ять

На гроші міняють.

Схаменіться, душі вбогі,

Думайте про себе.

Поплатитесь за цей гріх,

Бог все бачить з неба.

Покарає Божа сила,

Як не хоче влада.

На коліна вас поставить,

Щоб не було вади...

Обдирати, грабувати,

Плюндрувать, трощити.

Запитайте свою матір,

Як з оцим Вам жити?

Запитайте у солдатки,

Що весь вік чекала,

І за що солдатська слава

На постамент стала.

СКОРБОТНА МАТИ

Стоїть в скорботі обеліск,

Бо втілів стражденну матір.

У якої було п’ятеро синів,

Що пішли із дому воювати.

Застигла мамина сльоза –

Півстоні літ не висихає.

Давно затихла та гроза,

А мати ще синів чекає.

Не повернулися з війни,

Не пригорнули свою матір.

Десь у могилах сплять вони,

І от печаль прийшла до хати.

З тої далекої пори

Душа її закам’яніла,

Ніби зірвалася з гори,

І у безодню полетіла.

Свята у матері любов –

Тепер вона на п’єдесталі,

Щоб не сталось лихо знов,

А наші діти  війни не знали.

ЖОРСТКА ПРАВДА

Обпалені війною спогади дитинства.

Широкий шлях проліг біля села,

Вихор війни по ньому прокотився.

Вдова на фронт кохання провела,

Били в серця солдатські похоронки,

Омиті кров’ю і в гірких сльозах.

Дитячі душі ранили осколки,

Правда війни жила в їхнії очах.

Діти війни, сирітські ваші долі –

Це материнський біль недоспаних ночей.

Ваш ратний подвиг, на пшеничнім полі,

Вдовине щастя і шматок хліба для дітей

Жорстка правда про дітей війни,

І їм цю правду ніколи не забути.

Бувають часто душі в них сумні –

Сплюндроване життя не повернути.

СВЯТАЯ ПРАВДА

(Посвящено живым

и павшим воинам)

Отгремели залпы войны,

И радует мир  тишиной.

Солдаты, долгу верны,

С Победой пришли  домой.

Много весен уже пролетело

Над полями Отчизны родной.

Но не покроют седые метели

Подвиг твой, ветеран дорогой.

Память будет всегда живая,

И никто не будет забыт.

Победа – всегда дорогая,

Хоть душу боль теребит.

Но полнится сердце обидой,

И бывает совсем невдомек,

Когда с ложью бесстыжей

Преподносят нам новый урок.

Мол, неправилно воевали,

И фашиста осилил другой.

Оскверняют могилы вандалы,

Нарушая их вечный покой.

На стезе безумия страсти

Их ложь зашла так далеко.

Но полностью или отчасти,

Правда зароет ее глубоко.

Ветераны нам завещают

К своей Отчизне любовь,

Радость Победного мая,

Того, что прикрыли собой.

Долго шли до этого марша,

Не считая братских могил,

Правдой без всякой фальши

Наш солдат врага победил.

С праздником вас, ветераны!

Победе уже шестьдесят.

Слава тем, которые с нами,

Спокойно пусть павшие спят!

НЕИЗВЕСТНЫМ ГЕРОЯМ

От героев остался жизни порыв,

И душ высокое стремленье,

Но поздно мы о них говорим,

Многие уже ушли в забвенье.

Их благородство, порывы атак,

А еще великая скромность,

Хоть не запомнились нам никак,

Но в сердце от них вольность.

ЛОЖЬ ИЗ-ПОД ПЛАХИ

Штрафным частям,

форсировавшим Днепр

В тревожном сне – опять атака,

Где снова шел тяжелый бой.

Тащил любимого комбата,

Не смог прикрыть его собой.

Десятки лет канули в лету,

Он не забудет тех атак.

Не написать даже поэту,

Что умирал солдат вот-так.

Под грохот страшной канонады,

С „едреной мамой” на устах,

Их поднимали в бой комбаты,

Заградотряды били страх.

Не позабыть полей тех минных,

Где мины тралили собой...

Сколько ребят легло безвинно,

Когда вели незримый бой.

А мин... Хватало и одной

Смертью прощенье заслужить,

И к невиновности своей

Ложь из-под плахи положить.

В аду сражались те ребята,

Никто живым не отступал;

Тащил убитого комбата –

К фашистам раненый попал.

Познал он вкус эрзац-продукта

И пляски лагерных смертей,

Не замечал, где ночь, где утро,

От жизни ждал плохих вестей.

После победного салюта

Про отчий край мечтал солдат,

Но не нашел и там приюта –

Тиран отправил его в ад.

И там их души заплевали,

Часть тех, кто выжили в плену.

В ГУЛАГи дальние сослали,

Где объявили им войну.

Те, кто прослыли подлецами –

Забыты Родиной своей,

Ее кремлевскими отцами

Со сворой синих егерей.

Под ярлыком „врагов народа”

Прошли „родные” лагеря...

Не дождалася всех свобода,

Нашла их пуля там своя...

И снова давит жизнь солдата,

Болит душа, пустой карман.

Он слышит голос штрафкомбата:

– Держись за землю, ветеран!

НЕВІДОМОМУ СОЛДАТУ

Світлої пам’яти

Івана Лаврентієвича Седня

Не раз землю сніги замітали,

Та її рани й досі ще болять.

Ідуть в атаку знову ветерани,

В могилах побратими сплять.

А скільки могил невідомих,

Там квіти ніхто не кладе.

Як реквієм, спів пташиний,

Їм знайомий, героїв знайде.

Вітри співають там колискову

Про подвиги, розлуки та любов.

Про солдатські їх сумують долі

В полях, лісах і в щебеті дібров.

Червоні маки на пшеничнім полі,

Немов солдатська пломеніє кров.

Живуть повсюду материнські болі –

Не дай, Господь, пізнати таке знов.

Вдова в слоьозах усе життя чекала,

Свою любов назавжди зберегла.

Святую вірність на вівтар поклала –

Свого солдата забути не змогла.

Нехай завжди живе відгомін того бою,

Пам’ять нащадків та їх вогонь сердець.

І шана всім, хто світ прикрив собою,

Приблизив мир й війні прийшов кінець.

СОЛДАТАМ ТЫЛА

В триумфах армий и салютов

Вы все оставили свой след.

С надеждой в сердце, без уюта,

Ковали меч для их побед.

Вы шли в атаки боевые,

Когда стояли у станка.

Вас били будни тыловые

Куском голодного пайка.

Глаз усталых не смыкали,

Ранены снегом и дождем.

Победу души предрекали

И согревали вас теплом.

Склоняем головы в поклоне

За ваш тяжелый ратный труд,

За мозолистые ладони.

Века ваш подвиг не сотрут.

МАЛОЛЕТНИМ УЗНИКАМ КОНЦЛАГЕРЕЙ

Надежда, Вера и Любовь, –

Все рухнуло тогда внезапно,

Когда закрыли их в вагон

Откуда хода не было обратно.

Лишь материнские глаза

С тоской составы провожали,

Всем сердцем верили тогда

И возвращенья с болью ждали.

Под леденящий душу стук

От них земля родная удалялась.

Для них, оторванных от ней,

Другая жизнь уже начиналась.

И все увидели они:

Фашистов, печи и бараки,

Как люди превращались в дым

Или терзали их собаки.

Не позабыть им никогда

Вампиров, кровь сосавших,

Не захлебнувшихся в крови,

А миллионы жизней взявших.

Немного их осталось,

Татуированных войной,

Беду познавших на рассвете

С непредсказуемой судьбой.

Они вечно благодарны –

Ему, в солдатских сапогах,

Кто подарил им День Победы

И кто поверг фашиста в прах.

НАГРАДЫ

И снова праздник победителей пришел.

Года мелькают, словно на экране.

Он радость, может, и тоску нашел

В сердцах и в душах ваших, ветераны.

Болят сердца, избитые обидой,

Порой по щеках скатится слеза.

И давит боль невыносимой глыбой –

Не виновата в том военная гроза.

Нелегок путь от Волги до Берлина

В аду атак и ярости смертей...

За кровь Отчизна награждала сына.

Всегда права в той мудрости своей.

Понятна боль, родные ветераны,

(А кому нет, пусть совестью поймут) –

Где вы когда-то кровью истекали,

Награды высшие за доллар продают...

Лихой купец... Не станет на колени

У обелиска павших он ведь никогда.

Душа его вся в алчности и лени,

Ему святое непонятное всегда.

С Победой вас, солдаты и солдатки.

За жизнь иную вы в бою опять

И в рукопашную пойдете без оглядки...

Так дай вам Бог, солдаты, устоять!

ВЕТЕРАНАМ ВОЙНЫ ПОСВЯЩАЕТСЯ

Наши отцы, родные ветераны,

Многое вам хочется сказать.

Жизнь наносит душам раны,

Судьба не хочет часто уважать.

Через бои, победы, пораженья,

Через потери боевых друзей,

Вы шли, не ведая сомненья,

Не замечали храбрости своей. 

Не думали, конечно, о наградах,

Вы жили лишь родной землей. 

Известна скромность на парадах,

Крещенных кровавой войной.

Года ушли, покрыли их метели,

При перекличке многих уже нет,

И сыновья давно уж поседели,

Которым принесли свободы свет.

Какою мерой отплатить вам,

Чтоб совесть наша была чиста?

Не дать теперь невежам и  иудам,

Увидеть лик распятого Христа.

Ведь жизнь –  величие природы

И это им не удасться изменить,

И после бури надо ждать погоды.

Но сколько Вам осталось жить?

Наверное нам оглядеться надо,

Чтобы себя во лжи не уличить.

Пока не поздно, сняв преграды,

Пред Вами подвиг совершить!

Пока они живы, ты оглянись,

В тех стариках героев учуяв,

И просто так им улыбнись,

В душах их светлых кочуя.

У ДОРОГУ ПО ДОПОМОГУ

Ухопив Павло „кравчучку”

І спішить в дорогу,

Бо почув, що привезли

В місто допомогу.

– А хто її надає?–

Тут Кіндрат питає,

– Та в Німеччині про нас

Хтось таки та дбає:

Всякі речі нам привозять,

Які вже носили...

– Дожились ми, Павло, –

Слухать нема сили.

Я в обмотках Берлін брав,

Бачив їх персони...

А тепер оце доживсь –

Ношу з них кальсони!

Викидають там машини,

Яких їм не треба,

А ми, бідні, підбираєм –

Хай нам коптять небо.

І сміття везуть до нас

(В нас землі багато),

Щоб праправнукам ще нашим

Було що збирати.

А де ж гордість українці?

Чом її не стало?

А чи гордість нам Європа

Доларом приспала?

Чи ми так уже збідніли,

Справи такі кепські,

Що робимо з України

Смітник європейський?

СУСІДУ-ВЕТЕРАНУ

Вже життя повернуло на осінь,

Вже дитинство з’являється в снах.

Він сидить на дивані потертім

У застійних стареньких штанах.

Лине думка далеко-далеко...

Десь поділось, майнуло життя.

Він не бачив вагомої ложки,

Вірой в світле те жив майбуття.

Обідрали, як гицькову сучку,

Сплюндрували і душу, і честь,

Залишились штани лиш потерті,

Як на гицьковій сучці шерсть.

ТРАГЕДІЯ НА ЗУПИНЦІ

Вирує місто і шумить,

Снують машини: білі, сині...

Попід зупинкой хтось лежить,

Ідти не має більше сили.

– Напивсь, свиня, – хтось пробурчав, –

Мабуть, закуски було мало...

Він ще раз голову підняв –

І враз життя у нім не стало.

Лежить цей сивий ветеран,

Останній погляд втупив в небо.

Мов посилає докір нам,

За холод, байдужість до себе.

Скосив безжалісний інфаркт,

А записали в ранг хмільного.

Не було доброти тут. Факт –

Тверезі не надали допомоги.

СУМНА ДАТА

Вже котрий рік

Приходить чорна дата.

Вона вкорочує нам вік,

І не одна осиротіла хата.

Був бій синів,

Які мільони захистили.

І кожен так життя любив.

А їх рентгенами накрило.

Біль на століття,

Від якого нема у світі меж.

Повсюди муками насниться,

Кінець його ніяк не розбереш.

Всім вам уклін і шана,

Світла пам’ять тим, яких нема.

Пахне весна, прекрасна і жадана,

І тільки чорна дата завжди сумна.

ЧЕРНОБЫЛЬСКИЙ СИНДРОМ

Он смотрит календарь. На нем та дата –

День горя, страха и людской беды.

Не миновала участь и солдата

Превратностей трагической судьбы.

Он поднят был с рассветом по тревоге

И где беда – не сразу смог понять,

В Чернобыль пролегла дорога,

Где демон смог судьбу его сломать.

Носил в руках горячие осколки,

Невидимую смерть – графит,

В рентгенах бешеных безумны были гонки –

Душа от этого и плачет и болит.

О, сколько судеб ты тогда сломала,

Апокалипсиса упавшая звезда?

И диким воем зона закричала,

И превратилась в мертвую вода.

Цветут сады, не радуя плодами,

Того, кто в колыбели их качал,

А души предков плачут по ночам.

Где жизнь ушла, там смерть на пъедестале.

Ее любовь осталась за порогом

И лишь коснулась трепетным крылом...

Чем завинил несчастный перед Богом?

…Ушла к другому с нежностью, теплом.

ІДУТЬ З ЖИТТЯ ЧОРНОБИЛЬСЬКІ СИНИ

Вже промайнуло двадцять літ,

Як смертю плюнуло із пекла.

Тоді жахнувся білий світ

І слава атомна померкла.

Де пісня недоспівана жила –

Працює смерть на ядернім Пегасі...

Дитячим криком повнилась земля –

Тепер скорбота плаче в пустім класі.

Летять, летять у небі журавлі,

Їх зона проводжає німотою.

Ідуть з життя чорнобильські сини,

Які прикрили чорний блок собою...

ШЛЯХ ЧОРНОБИЛЯ

Іде весна лісами і полями,

Вже лине в висі солов’їний спів.

Як жаль, що багатьох немає з нами –

Приречених чорнобильських синів.

Завжди їх будем пам’ятати –

У радості, тривогах, у журбі.

Не вернуться, як журавль до хати,

Пішли навік у далі голубі.

Лунає дзвін, і біль той не вщухає,

Застиг у матерів в очах.

В сирітських душах проростає

Чорнобильський в пилюці шлях.

Вже скільки літ він травить душу,

Вже проклятий мільонами людей,

Але людина далі жити мусить!

...На попелі розвіяних ідей?

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ БІЛЬ

Так швидко спливає наш час.

Ось знову прийшла ця дата.

Чорнобильський біль не згас,

Й досі плаче покинута хата.

Де паростки правди, скажи?

Чи довго їх будуть ховати?

Ти правду повік збережи,

Щоб знала її кожна мати.

Біль зріс у дитячих очах,

Де чулись пісні колискові,

Застиг в матерів сльозах,

Де пісня вмира на півслові.

У тернах шляхи – всі для нас,

А долі дві наші – в двобої.

Який в нас зостався запас

І скільки ще жертв за собою?

Все маки горять – наче кров

Синів, що живуть в граніті –

І вчать: не пустіть лихо знов

Гулять йому по білому світі.

ПРОСТИТЕ НАС, РЕБЯТА

СВЕТЛОЙ ПАМЯТИ ДРУГА

НИКОЛАЯ РУДЕНКО

Я помню, Коля, нашу встречу

И взбудораженный вокзал,

Прощальный наш последний вечер –

Прости меня, я опоздал.

Тебя я больше не увижу,

Ты лег в незыблимую твердь.

Я дружбу нашу не обижу,

Ведь виновата только смерть.

Изранен был под Кандагаром,

Прервался рано твой полет.

Стремился ввысь ты всегда рьяно –

Душманы сбили вертолет.

Но ты ушел от глупой смерти,

Даже судьбе то невдомек,

В большой афганской круговерти,

Любимый тихий паренек.

Кто виноват и кто ответит,

И чья в безумстве том вина?

На много лет ребят пометит

Эта Афганская война.

Ведь воевать мы не хотели,

Но вновь заплачет обелиск.

Кому предъявлен будет иск

За понесенные потери?

Кто матерей седых утешит

С душой пробитой напролет?

Господь молитвы их услышит,

Все было там наоборот.

Не пахла им земля чужая,

Не пели соловьи весной,

Под визгом пуль, в горах блуждая,

Был у ребят путь непростой.

И глядя в небо, вспоминали

Свои края, родимый дом –

Домой вернуться все мечтали,

Но не в „ тюльпане ”дорогом.

Простите, павшие ребята

Творцов безумных тех идей.

Пыткой стала за них расплата

Дорогих и любимых сыновей.

Простите нас, Афгана ветераны,

Крещенные кровавою войной,

Память о павших будет с нами,

Коротким был их путь земной!

АФГАНСЬКИЙ СИНДРОМ

Плаче душа і ниють рани...

У снах і досі він ще там –

Бере висотку, де душмани...

Це біль його – Афганістан.

Дитячі очі – як вуглини,

А він націлив автомат.

Від той халупи – купи глини

Та „Плі!” командує сержант.

А в очах застигло небо,

Застиг у них дитячий жах.

Немов питає: що ще треба

Для вас, чужих, у цих краях?

Вже після пролитої крові

З’явилось перше відчуття:

Відрізняють нас лише мови,

Та в нас усіх – одне життя.

І в нього також була мати,

А зараз він під камінням лежить.

Нема сім’ї, немає хати,

Невинна кров біжить, біжить...

ЕКОЛОГІЧНИЙ РЕКВІЄМ

Мелодія в небесному хоралі

Звучить над простором усім,

Як реквієм великої печалі,

Як засторога жителям земним.

Земні народи вибрали дорогу

І загубили світу відчуття,

А на землі зросла тривога,

Як зберегти нам майбуття.

Порушена гармонія природи

І разом з тим немає каяття.

Лунає засторога Бога –

Назад не буде вороття.

Чи стане знов вода живою,

Яка давно отрутою сичить?

Земля, покрилася журбою,

І в прірву вже летить.

Творці технічного прогресу

Забули геніальний заповіт:

Втручатись теба обережно,

Бо може постраждати світ.

***

Не треба нам ніякої колони,

В державі рідній хочем жить.

Щоб не дзвонили по Вкраїні дзвони,

Ми праву справу будемо вершить.

Щоб ми в духовному єднанні

Своє майбутнє омріяне знайшли.

Не було зрад, як у поганому коханні,

Народ і генії в одній колоні йшли.

У наших діях помисли Тараса,

Веління серця, вогонь його ідей.

Ми кажемо – спасибі тому часу,

Що дав такого сина для людей.

ЕВОЛЮЦІЯ

Немов військо Чингисхана

Пройшло по Вкраїні.

Стоять ферми обідрані,

Не хрюкають свині.

Селом нашим українським

Лихо шкандибало:

Привело купу старців,

Торбу з салом вкрало.

Залишилось по козі,

Яловій корові,

А про гарного бичка

Немає і мови.

Наші прадіди колись

Завод збудували,

А правнуки „ділові”

Ріжуть на метали.

І крайнього не знайдеш –

Лежать лиш руїни.

Правда в Господа одна –

Плаче Україна.

А колишні можновладці

Знов в сідало хочуть,

Та пора, панове, знать,

Що півні не квокчуть.

Не потрібна новій владі

Ваша еволюція.

З крісел вас усіх зжене

Наша Революція!

КАНДИДАТИ

Знову штормить в Україні

Життя політичне.

Перед виборами завжди

Це – явище звичне.

Так багато кандидатів

Хочуть в президенти

На Олімпі політичнім

Зробить дивіденди.

Немов бути президентом,

Це – кашу варити.

Пересолиш, а чи ні –

З’їдять рідні діти...

І програми кандидатів

Звучать непогано,

І виконать обіцяють

Усі цими днями.

Від популизму мікрофони

Вже стоять червоні,

Кандидати виступають

І плещуть в долоні.

Корабель наш самостійний

Ще дужче гойдає,

І життя велика хвиля

На рифи кидає.

Тож потрібен капітан,

Що курс уже знає,

Не дивлячись на шторм,

Його прокладає.

Треба нашу Україну

До кращих підняти,

Щоб полегшало життя,

Був достаток в хаті.

Щоб було в пенсіонера,

Щоб було в доярки...

Так що крісло президента

Не для куховарки.

ЯКА МАТИ ВАС РОДИЛА

Владолюбці за душами

Нашими полюють.

М’яко стелють, обіцяють:

– Народ нагодуєм...

Обірвана, обшарпана,

Знай собі гуляє

Наша доля безталанна,

Щастя все шукає.

Десять років над прірвою

В надії літає

І омріяне майбутнє

Своє виглядає.

Владолюбці обіцяють

Нам золоті гори,

А деякі правдолюбці,

Нелюди-потвори,

Обкрадають та вивозять

Собі за кордони.

Виростила ти їх, ненько,

Синочків проклятих,

Колисала, пеленала,

Україно-мати.

Годувала своїм хлібом,

Молочком поїла.

Краще б ти їх у колисці

Колись задушила.

Не твої вони сини,

Не твоєї крові.

Запроданці-лицеміри

Без рідної мови.

Народ думає, як вижить,

Мафія – гуляє!

Кажуть, рівні перед Богом

Голодний і ситий.

Швидше сатана привчив

Отаке терпіти.

„Апостоли” хочуть влади

І б’ють себе в груди,

Кожний каже: „Зроблю краще.

Повірте нам, люди”.

Ми ж для них лиш байстрюки

І будем такими –

Вони були „безгрішними”,

Стануть ще й „святими”.

Обкрадають твій народ,

Наша рідна мати,

Добре відають, що творять –

Мурують палати,

Заробили по всім світі

Недоброї слави.

Обдирають пройдисвіти,

І немає кари.

Все мурують за кордоном

Хатинки „маленькі”,

Мабуть будуть скоро драпать

З України-неньки.

Час розплати все ж прийде,

Недовго чекати,

Покарає пройдисвитів

Отих Божа Мати.

ЩОБ ЦВІВ РІД НАШ

УКРАЇНСЬКИЙ

Гарні наші українки,

Прекрасні в коханні –

Не знайдете  кращу жінку,

І не безталанні.

Але часом їхня доля

Десь по світі бродить,

Осідлає зла недоля,

За собою водить.

Нема щастя в ріднім домі,

Треба десь шукати,

Їдуть сестри за кордони

На хліб заробляти.

Пройдисвіти-сутенери

На них гріють руки

І цвіт неньки-України

Потягнуть на муки.

Там за долари пройдисвіт

Може все зробити:

Сестру продать до борделю,

Матір рідну вбити.

Намалює таке щастя –

Завезе в неволю,

Щоб там сльози проливали,

Проклинали долю.

Роксолану до Стамбула

Гнали канчуками,

А ви пішли, обдурені,

Самі, безталанні.

Тож вертайте, „Роксолани”,

До рідного дому,

Хоч і бідні в нас „султани”.

Не вірте чужому.

Камінь в серці не носіть,

На матір-Вкраїну,

Тяжко їй тепер самій

Та вас не покине.

Щоб цвів рід наш український,

Як весняні квіти,

Треба вам для України

Діточок родити.

ДОРОГА ДО РИМУ

З далекого краю

Вернулась вона –

В очах є надія,

Та доля сумна.

Вона на розпутті:

І діти, і Рим.

Спішить заробляти

Все дітям своїм.

Дорога до Риму

Далека лежить,

А їй на Вкраїні

Так хочеться жить.

В сльозах,

За кордоном –

Материнська любов,

Та їхати треба

Їй знову і знов.

Дитина лишилась,

Немов сирота,

Бо доля жіноча

Тепер непроста!

За інформацією з екрана телевізора

дізнався, що в Італії була вбита

українська жінка, котра поїхала

на„так звані” заробітки, яка

не догледіла дитину у господаря.

УКРАЇНА

Україно, мати рідна! Будеш сиротіти –

Виїжджають за кордон твої рідні діти.

І поля твої багаті, і сади квітучі

Поміняли на заморські борделі смердючі.

Чи тобі вже не потрібні руки працьовиті?

Чого дочкам і синам за кордоном скніти?

Чого цвіт наш України на когось гне спину?

А деяким безталанним лягать в домовину...

Кого будеш під вінець ти благословляти,

Кого будеш научати дітей пеленати?

Не чуть крику дитячого,

Стоять пусті хати

І співаєм – ще не вмерла,

Не буде вмирати.

...Виглядає посивіла

Своїх діток мати.

Із словом „люблю” на вустах.

КОЛЮЧИЙ ХЛІБ

Чи плакати, чи сміятись –

Чим ви завинили?

Богом послані нащадки,

Діти наші милі.

Знайшлися можновладці –

Гірко плакать стали,

Що ви норму у потребах дуже перебрали,

Що ложки у вас великі, що перекормили,

А у вас й ходить по світу ще немає сили.

Може й матері немає, щоб нагодовула,

Може сила нечистая долю вашу вкрала,

Яка ходить сиротою по білому світу.

І немає вам від неї навіть і привіту,

Щоб до когось пригорнутись,

Відчути турботу,

Щоб шмат хліба не колов

Дитячого рота.

МОЛОДЫМ МАТЕРЯМ

Воскресный день в одном приюте,

Опрятно убрана кровать.

Стоит мальчишка сероглазый

И на лице – тоски печать.

Глядит в окошко устремленно,

И хочется ему понять:

Чужые женщины приходят –

А где же делась его мать?

Своего он не знает удела

И кто его родная мать –

Рожать она только может,

Да в подворотне бросать.

Какая мать ее родила?

Зачем ей жизнь дала –

С волчицей несравнима

Детей бы та сберегла.

Похожа она на кукушку,

Ей-бы лишь флиртовать,

Детей относить другому,

Страстно чтоб куковать.

Съедает грусть мальчишке сердце,

Печальны детские глаза.

Душа его тихонько плачет –

Невидима ее слеза…

ЛЮБОВЬ И СИЛА

Осветив небосвод, покатилась звезда,

Ярко вспыхнув, где-то угасла.

Я ночами ждала и любовь берегла,

Но она оказалась напрасной.

Взгляд твой теперь холодный и злой,

И глаза в непонятном тумане.

Подсказка в сердце вошла тоской –

Я в тебе узнаю наркомана.

Не видать тебе их, дочуркиных глаз,

И улыбки ее детской, милой.

Златокудрых не гладить волос,

И больше не звать любимой.

Оказалася хлипкой душа твоя,

И с иглою она повстречалась.

Не вернется любовь из небытия

Для семьи ничего не осталось.

Мне твои не нужны оправданья,

Твои клятвы – ложь наркомана.

Не скажу я тебе: „До свиданья!”

Милый мой, мне не надо обмана.

Хлопнула дверь. Я осталась одна.

Только в сердце тревожно стучало:

„Возвратись, дорогой, милый мой –

Может жизнь мы начнем сначала?”

Наклонилася над златокудрой моей.

Со слезами, обняв, целовала...

В синеве ее глаз, в ее милых чертах

Образ прошлого я узнавала...

МАЛЕНЬКИМ ТРОЯНДАМ

Темна ніч розпустила вже крила,

Місто стомлене майже вже спить.

По дорозі йде дівчинка мила,

А куди то вона так спішить?

Чорний крук підліта на машині

Й перегаром в обличчя плює,

Ця підлота на імпортній шині

Ту маленьку троянду бере...

І не плаче зім’ята ця квітка,

Що за долари продана честь...

Перейшла ту межу дуже швидко –

Навіть в сучки підніметься шерсть.

Ти, народжена мамі на радість –

Вона бачить в тобі майбуття –

Може бути, комусь і на заздрість

Починаєш не з того життя...

Недоросла маленька путана,

Чи ж на тебе чекає любов?

...Будеш навіть без честі кохана,

Як до не сядеш до крука ти знов.

ВСТРЕЧА

Мы встретились в холодный вечер,

Все было наяву, а может, только бред.

Но в моем сердце эта встреча

Оставила с тех пор неизгладимый след.

Все улицы Умани были пустые,

При свете фонарей шныряла темнота.

И я увидел плечи те худые,

Молящих глаз тех детских доброта.

Который час? – она спросила,

И посмотрела нежно на меня.

Зовут меня, –сказала, – Нина,

Сегодня вновь гуляю я одна.

А дома чего не сидится?

Теперь зима и поздняя пора.

И мама ведь будет сердиться,

Ходить одной – „опасная игра”.

Я Вам скажу, что мама не ругает,

Ведь я сюда работать выхожу.

Отца в нас нет, семья большая,

И ради денег я клиентов нахожу.

О, Боже мой! Ведь ты совсем ребенок,

И прожила так мало юных лет.

Ведь ты совсем как маленький котенок.

– Тринадцать стукнуло, – сказала мне в ответ.

С сестричкой мы одни колготки носим,

Хоть те для ней немножко велики.

Бывает, что и  люди нам приносят,

С ненужными вещами узелки.

Еды, конечно, тоже не хватает,

Мы постоянно впроголодь живем.

Забота и нужда всегда терзают,

А счастье согревает сказочным теплом.

Вдруг сердце мое заболело,

И от нее ушел я  тихо прочь.

А если-бы судьба определила,

Что на ее месте стояла б моя дочь.

Собачья жизнь нам души растлевает,

И мы хмельны без горького вина.

Одни нектар лишь сладкий пожирают,

Другие выпивают горечь всю до дна.

Но вот нашел я силы оглянуться,

Возле нее увидел жирного „дельца”.

Она в машину тупорылую садится,

Покорная, как юная овца.

О, милое дитя, тебя не осуждаю,

Нелегкой жизни, может быть, придет конец.

Судьбу твою никак не предрекаю –

Надеюсь, Бог простит, и станешь под венец.

***

Люблю я жизнь деревенскую,

Всей избитой душой люблю.

Родную люблю или энскую,

О счастьи ихнем молю.

На развилке дорог ухабистых,

Уж сто лет стоит старый клен.

Он в деревню, разлапистый,

Наверное, тоже влюблен.

Поля с хлебными нивами,

Там красуется маков цвет.

А с дубравами говорливыми

Соловьи встречают рассвет.

Да луга, покрытые росами –

Мать-природа красу ту дала.

Косари со звенящими косами,

Да дурманит хмельная трава!

Деревенька, всегда мне родная,

Моя кровинушка, в веки живи.

Пусть звенит твоя песнь удалая,

А случится горе, ты меня зови.

***

Пожалуй, чаще в напасти

Я силу стихов узнаю,

Рвущую сердце на части –

Любовью ее я зову.

Здесь посещают сонеты –

Она оскорблено молчит.

Где-то звучат кастаньеты,

Пропащее сердце кричит.

***

Люблю глаголы, афоризмы,

Прекрасны меткие слова.

Без них не видно смысла жизни

И на распутье голова.

Потом добавим междометья,

Немножко рифмы потеснив.

И ямб с хореем на примете –

Стих будет прост и нестроптив.

***

С трудом перешагнув сонеты,

Плыву я к новым берегам.

Таков удел у всех поэтов –

И себя вновь музе отдам.

Себе не оставляя малой части,

Без музы мне не прожить.

И буду я к тому причастен,

Что вам помог ее любить.

***

Я буду для тебя поэтом,

Ты будешь музою моей –

Неба лазоревым светом

В сияньи юности своей.

Станем идти мы вместе,

Храня душевный порыв –

Голоса одного оркестра,

Свою любовь сохранив.

***

О, мальчик мой, уединись

И заглуши свои сомненья.

С надеждою опять сойдись,

Не допуская промедленья.

Иначе как ты будешь жить?

Влачить унынье в двери рая?

Ее ты будешь впредь любить,

Себя на муки любви обрекая.

Какой могу я дать совет...

Безумство гордое нас убивает.

Не даст никто точный ответ –

Зачем душа в любви страдает.

***

В перезвонах великой фальши

Правду трудно найти.

Свою совесть не замаравши,

К истине не дойти.

Давно твоя грудь нараспашку,

На семи ветрах душа.

По лжи бей всегда наотмашку,

Правда лишь хороша.

Не выпускай злость на волю,

Хоть так и легче прожить –

За тебя она станет сурово

О правде „своей” трубить.

***

В страстных порывах души,

Безумных ее устремленьях –

Поступки не все хороши, 

Опасности стоят сомнений.

Извечен вопрос: как быть?

А может не нужен он вовсе?

Но и в бездействии жизнь –

Словно в плаксивую осень.

***

Уставшим от жизни не внемлю,

Их разве что можно простить.

Несчастье в их душах дремлет,

Не в силах они полюбить.

Судьбе я не поклоняюсь

Средь печалей земных.

Счастья вновь добиваюсь –

Лавров его золотых.

И на колени не стану,

Не буду я умолять.

Разве кого-то заставишь

Выбор свой принимать?

Когда подойду я к истокам,

Откуда все это пошло –

Встречу-ли там пророков?

Так, куда мою жизнь занесло?

Взглянет судьба удивленно,

Покажет ретиво оскал. 

Куда же ты так устремлен?

Ведь конь твой уже доскакал.

***

Ты из страны безрассудства,

Я же грезил страною чудес.

Но пропали нежные чувства,

И мы опустились с небес.

Может, счастье все испили,

Не оставив его на потом –

Но скорей по течению плыли,

Положась на туман золотой.

***

Лето жаркое наступило,

Хочется прохлады и зимы.

От меня тебя отворотило,

Да сама, любимая, пойми.

Мы ехали в одном вагоне,

Рукава от счастья засучив.

Ночью вышла ты на перон,

Горькою изменой ослепив.

Поезд тронул, ты осталась,

Чемодан на память подарив.

Я ронял хмельную жалость,

И себе слова обиды говорил.

Любимая, скажи правдиво,

Почему ты вышла на перон?

Может жили очень суетливо,

А покой и счастье принес он?

***

Увы, не плачь и не рыдай,

На жизнь посмотри иную.

Печали прочь отгоняй,

А радость ищи двойную.

Былую радость не забыть,

Не занимай чужих сонетов.

Жить учись, умей любить,

А в любви не ищи ответов.

Она одна, всегда одна

Беги быстрей вдогонку.

Хоти и бывает холодна,

В поцелуях звонких.

Отрадно ведь ее иметь

Души чужой не занимая,

И сердце можно отогреть,

Когда душа большая.

***

Спеши любить, жизнь коротка,

Хотя так трудна и мятежна,

И к радости редко прытка,

К невзгодам зато прилежна.

Но к счастью живет потребность,

Другую жизнь не одолжить.

И кто-то должен победить

Судьбы глухую безмятежность.

***

Никому теперь я не звоню,

Живу в неведомом пространстве.

Друзья конечно же поймут –

Моя печаль в душевном государстве.

Я продолжаю их любить,

Порой люблю даже безумно.

Для них могу все совершить,

Выход помогу найти разумный.

Стою порой я у дверей,

Звонка родного ожидая,

Как сыновья ждут матерей,

На их заботу отвечая.

Пока ответа не нашел,

Да и звонка не прозвучало

Но в безисходность не пошел,

Дружить начну опять сначала.

***

Кто-то тихо идет по Земле,

Или быстро или вразвалку.

Счастье ищет на стороне,

Но попадает на катафалку.

Все же как быть ему

В этом опасном мире?

С кем-то или одному,

Или искать кумира?

Простых ответов нет,

Сами их все искали,

Словно солнечный свет,

Их с небес получали.

***

Не ради забавы живу на Земле

В жизни, что послана Богом.

Радуюсь лету, холодной зиме,

Любви, что была недотрогой.

В радости вечен жизни порыв,

Счастье придет в благородстве.

Был подлым, считай и не жил,

Не кичись и превосходством.

Мне подлость умом не понять,

Никакими весами не взвесить.

Благородство можно догнать,

Только подлые догмы повесив.

***

Окунайся в радость без причины,

Испытай ее всю без потерь.

Может быть уже отныне

Пред тобой закроет дверь.

Что тогда останется на память,

Кого сможешь ты любить –

Когда тоска восстанет

В сети ту радость ловить.

***

Укроти свой буйный нрав,

Разуму дай предпочтенье.

Услышь в тиши его устав,

Узнай свое ты назначенье.

Тебе не нужен разнобой,

Душе великие сомненья.

И все останется с тобой,

Не понесет тебя теченье.

***

Не мучайся от доброты своей,

Ее у всех с избытком занимая,

Ты дальше стань еще добрей,

Добро всей жизнью утверждая.

Тебя по разному поймут,

У каждого свое понятье.

Догмы прекрасного живут

И проростают они в счастье.

***

В назойливих думах утехи

Надеждам великий приют.

Они вновь одевают доспехи,

В пропасть упасть не дают.

Сними ты свое порицанье,

С души сними ты покров.

Избегай давать обещанья,

Не вешай на душу оков.

Ведь душу они ущемляют,

Ей нужен только простор.

В темнице она лишь рыдает,

Не станет вести разговор.

Не надо великих сомнений,

Обязан свободным ты быть.

Простой работяга и гений,

Чтоб правду свою говорить

***

Когда рассудок искру Божью

Поведет хмельную под венец,

В час меж правдой и ложью,

Возможно, поймешь наконец,

Что нет прекрасного союза,

Не надо тут слыть мудрецом,

Обиды, боли  – все наружу, 

Судьба не вяжет их кольцом.

Только любовь не увядает,

Не замедляет свой порыв,

В нищете и богатстве сияет,

На сколько хватит ее сил.

Не будет жить она в оковах,

Плену иллюзий и страстей,

В идеях тешиться бредовых,

Играя в карты всех мастей.

***

Философских мыслей преимущество –

В том, что их глупцы не понимали.

Обретая скрытно могущество,

Мудрецами многие ставали.

Но встав на путь познания вечности

Дров философы немало наломали.

Не нашли конца бесконечности,

А начало искать перестали.

***

В математике много законов,

Только мало их доказать.

Интегралов много, биномов

И другая сложнейшая рать –

Надо это в каком-то порядке

В наши головы заложить,

Как клавиши милой трехрядки,

А потом припеваючи жить –

Тихо клавиши те нажимая,

Набирая нам нужный мотив,

И за жизнью лихой поспевая,

Не превращая ее в примитив.

Так учите свою математику,

Чтоб к жизни мотив подобрать,

Не забудьте и про грамматику

Чтоб судьбу свою расписать.

***

Начиная полемику с жизнью,

Знай – это трудный вопрос.

Будет, наверно, обидно,

Если утрет тебе нос.

Зато никогда не соскучишься,

Будешь любить все равно –

Радуясь или мучсь,

Слыша лишь одно:

Тебе не стоять на коленях,

Если не захочу,

Ты ведь мое творенье –

Я слушаю и молчу.

Гордость вмиг улетучится,

Останется только пыл.

С жизнью она не созвучится,

Иначе напрасно я жил.

***

В философии много дорог,

Их все никак не осилить.

Если разум в пути занемог,

То ум начнет дебоширить.

Пытливость ума не унять,

Тянет его к совершенству.

Безумство поможет узнать –

Правда, первое средство.

Этой правдой осенив себя,

Догмы истины найдешь.

А в опыт вложив векселя,

И на вершины взойдешь.

***

Не унывай в часы печали –

И этим можно жизнь продлить.

Но только нужно изначально

Совесть и разум помирить.

Если наступит час разлуки,

А в жизни засияет свет дорог –

Уйдут страдания и муки

Те, от которых занемог.

***

Чем взирать наугад на красивое –

Подойди и потрогай его.

Может золото это фальшивое,

И нутра вовсе нет своего.

Так и губит нас представление:

Это золото, раз блестит.

А всучат фальшь с унижением

И невесело станет жить.

Так и наши пороки губительны –

От их блеска разве выть.

Но потом, для себя поразительно,

По течению надо плыть.

А куда занесет, что ж не знаете,

Где закончатся те пути?

Вряд-ли счастье потом отыграете,

И удастся беду отвести.

***

Одевая славы доспехи,

О главном ты не позабудь –

Кто тебе помог в успехе,

На ту славу дал взглянуть.

И не смотри ты удивленно

На всех оставшихся внизу,

Слепой рыцарь отрешенно,

От славы хмельной в бреду.

Голова вдруг закружиться,

Ведь славу тяжело носить

И вновь упадешь ты низко,

Чтоб жизнь свою загубить.

***

Наша лодка почти утонула,

Но мы продолжаем грести.

Надежда на берег махнула –

Свой крест стала Вера нести

Не хочеться петь Любви оды,

Та веру пошла отдолжить –

Любимых сонет хороводы

Без Веры нам просто не жить.

***

Делу время, надеждам порыв,

Храброму сердцу благородство.

И зазвучит небывалый мотив,

С честью тут видится сходство.

***

У каждого своя дорога,

И благородство, и порыв.

Тот наследил везде и много,

Другой соседа засадил.

У каждого своя удача,

И приспособленность своя

Кто никогда не выдаст сдачи,

Тот лжет, по правде говоря.

Многие в своем порыве –

Другому место уступать,

За решеткой торопливо

Станут место предлогать.

Их всех одно объединяет –

Вперед другого пропустить,

Знай, что зло так обольщает

О справедливости кричит.

***

Вы стихию морскую видали?

Сколько сил глубины таят.

Тут живут озорные печали,

Много радостей нам дарят.

Страсти гнева и страсти покоя,

Жизни море веками стоит.

Погибает пустыня от зноя,

На плаву тебя море хранит.

***

Когда богат, то ублажают,

И для таких законов нет.

А среднему куда деваться,

Кто не дурак и не богач –

Лишь в беззаконьи кувыркаться

А если нет – сиди и плачь.

Но хорошо, если услышат

Твои рыдания и стон,

Тихонько тыцнут, скажут – тише, 

Иначе будет вам закон!

Но если разобраться,

Своим умом всего дойти –

Тебе в умных красоваться,

И  вне закона не идти.

***

Судебных догм не перечесть

Среди строгостей законных –

Противоречий много есть,

Как и невинноосужденных.

Когда во фразах прокурора

Не соль проступит, а вода,

То кодекс как тупой обжора–

Для пострадавшего беда.

Слава разум затмевает,

Дурному дав приоритет.

***

Куда девался кодекс чести,

Чтоб беззаконья не творить –

Фемиде перестал служить,

И бедному стал неизвестен.

Лакейский титул адвоката,

Того, что всем готов служить,

Оправдывая лишь богатых,

Готов он подлость совершить.

***

Хорошему гостю мы рады,

Прошеный горницу озарит.

Нет для беседы преграды

В сонме душевных сюит.

Позже наполним бокалы,

И все потечет чередом –

Дружбу годами питали,

Родимый всем этот дом.

Дружба не просто слово,

Надо будет его оправдать.

Друг такой в жизни опора,

Кто станет в беде страдать.

Когда пройдет рикошетом,

На дружбу ему наплевать.

Не медлите тоже с ответом–

Не надо больше ему наливать.

***

Пряча грусть под вуалью,

Ты поешь любимый мотив.

Прогони навсегда печали,

Для любви свое сердце открыв.

Стремленье выйти на взлет –

Прекрасный порыв великий.

Счастье быть может найдет

Души доброта многоликая.

Никому у тебя не отнять

Порыв души благородный,

Но сердцем мир не объять,

Ответ бывает холодным.

Звезда, ты всегда одинока

В грусти милой светить.

Тот свет безумно далекий,

Невозможно не полюбить.

Но чувство долга и печали

Создали в душе разнобой.

И не начать жизнь сначала,

И не поспорить с судьбой.

И ложь – это не превосходство,

Но не каждому это понять.

Любовь, как и благородство,

Страдает и будет страдать.

***

Мы ехали в одном вагоне,

Час расставанья наступил –

Она осталась на перроне,

Надежду мне свою вручив.

Живу теперь я с надеждой,

Что встречу ее где-то вновь.

Боюсь прослыть невеждой,

Сказав, что это не любовь.

Так, прихоти свои оставь –

Моя ты женщина любимая, 

Тот миг, наверно, не настал,

Еще скажу: „Моя ты милая,

Свою ты душу распахни

В сияньи солнца на рассвете,

Луч солнца нежный обними –

Он для любви на этом свете”.

***

Люблю тебя в порыве безумства,

А ты тоскуешь в тишине одна.

Не утихают пламенные чувства,

Далекая и путеводная звезда.

Давно с тобой мы породнились,

Прошли уж не малый путь.

Судьбы наши объединились,

Не можем никуда свернуть.

***

Не говорю, прощай, рассвету,

Не говорю судьбе, прощай.

От жизни жду я привета,

Счастья мне пожелай!

Тихая родная незнакомка,

По какой стезе ты поведешь?

Буду плакать от боли я громко,

Если вдруг в суете не найдешь.

Будет ли от жизни услада,

Или будет только недочет –

Не хочу могильной я прохлады,

Смерти не намерен дать отчет.

Даже если потом пожалею,

Продолжаю тебя я любить.

Как судьбу и жизнь лелею,

Боюсь этот путь завершить.

***

Постой, давай поговорим,

Нельзя остаться без ответа,

Уйти навек в эмоции свои,

В тепло их лазоревого света.

И тихо так, и без обиняков,

Речами сладкими не утешая,

Не нужны нам прелести оков,

О судьба поговорим, родная. 

Кто кого возьмется утешать

Или добиваться приоритета?

Кто страсти должен обуздать,

Не получая ничего при этом?

Мне хочется как прежде жить,

Не тлея в нищете земного рая.

Вершину счастья лихо покорить

За подлости других не отвечая.

***

Где твое подвенечное платье

И души благородный порыв?

Мы познали немного счастья

И его своенравный мотив.

Моя жизнь, звеня бубенцами,

Мимо окон твоих пронеслась.

Как корабль, поманив парусами,

Что не радует больше глаз.

Тот парус совсем одинокий

Качает на синих волнах –

К счастью порывов далеких,

Что были тогда на устах.

В жизни моей обветшалой

Часто тот голос звучит.

Как же в любви небывалой

Можно подлог совершить.

***

Скажи, Вань, скажи, миленький,

Ты видел ретивых коней

С золотистыми кудрями-гривами

Как у соседки Наташки твоей.

Что-то очи твои затуманились

Удила ты свои закусил

Тебе кудри Наташкины нравились

Объясниться тебе нету сил.

Наташка твоя перелетная

Любит коней любимых менять

Любовь у нее та залетная.

***

Недосуг настоящей той ждать.

Звенят бокалы, налито вино,

На застолье шум, как на базаре –

Я видел незнакомку ту давно,

Но познакомился теперь, в угаре.

Свои усилия умножив на порыв,

По-пьянке что-то перепутав, 

Не то, что надо я Марине говорил,

Разум светлый черный мрак окутал.

Куда-то полетел я кувырком,

Не понял у кого, в какой квартире,

Сюда я ехал или шел пешком,

Но вроде голова была в сортире. 

Пришли тут мою совесть разбудить,

Она была до чертиков хмельная.

А как теперь без совести той жить,

Особенно, когда она жена чужая?

***

Не жди оправданий от жизни,

Позже расплата придет.

Не поверит тебе Всевышний,

А сердце путь не найдет.

Пришло на лицо удивленье –

Как же я плохо прожил.

Ведь велики были намеренья,

Да мало их совершил.

***

Расходовав жизни удел,

Остатки сил напрягая,

Остался ты не у дел,

На подлую старость взирая.

Но стал-ли ты мудрецом,

Жизни думы воплощая?

Или остался глупцом,

Пройдя стезю земного рая?

На правду ты не скупись,

И трезво оценив поступки,

Всем по-хмельному улыбнись –

Под Богом все мы очень хрупки.

***

Забываем мы часто о детях –

И их жизнь переходит в кошмар.

Счастья мало ведь так на планете,

А Господь им любовь завещал.

Они обитают в пространстве

Нам самим непонятной судьбы –

В этом загадочном царстве,

Разлук, тревог и любви.

Кому же отдать предпочтенье,

Выбрать их судьбы творить?

Избегаем для них мучений,

Желаем счастливо жить.

Мы тешимся часто развратом

В подлости низкой своей

На этой стезе мы пираты,

В виде забавных людей.

Те забавы, утехи и страсти,

Конечно, так не пройдут –  

Во многом или  отчасти

В судьбах детей прорастут.

А мы Богу станем молиться,

Если к вере придем своей.

Может и совесть проспится,

Вспомнив забытых детей.

***

В раскатах ушедшего грома

Слышится жизни конец,

Потеря родимого дома,

Делу приходит венец.

Останется только прохлада,

Нежной души перезвон –

Плакать, родная, не надо,

В исход я уже влюблен.

***

Я вас уважаю, ребята,

Высоцкий Вовка, Есенин Сергей.

Дни золотые умчались куда-то

В горькой печали своей.

Струны души отпели

В пролетевшей радости земной.

Часто кружили злые метели,

Вас увлекая с собой.

Рано угас ваш огонь,

Тяжкой за музу вышла расплата.

Рано споткнулся ваш конь,

Рано ушли вы, ребята.

НАДЕЖДА, ВЕРА И ЛЮБОВЬ

По-привычке мы не ценим отцов,

Награды даем после смерти.

И мудрые плодят подлецов

В тяжкой земной круговерти.

Одни, выступая с позиций богов,

На деле чертей ласкают.

Другие, в зловоньи своих грехов,

Делами вину искупают.

Надежда и вера их пусть найдет,

А души любовь седлает.

И мудрость мимо да не пройдет,

На доброе осенняя.

СОВЕСТЬ

Спросили одного пророка:

– Где можно совесть одолжить?

– Ответ я дам Вам однобокий –

Придеться правду расспросить.

Правда вместе с мудрецами

Вынесла единственный вердикт:

Не дружит совесть с подлецами,

Для них на дне забвения лежит.

А ложь, она проходит стороною,

На правду ей и вовсе наплевать,

Ведь дружит с черною душою,

Всегда ложатся вместе спать.

Потом пошли на перекресток,

Чтоб там прохожих расспросить

О догмах правдивых и точных,

Решившись истину установить.

Очень долго по кругу ходили,

Но так той истины и не нашли.                                               

Свою ж в том пути  погубили,

И к другим мудрецам пошли:

Увы, не получили мы ответа –

Где можно совесть одолжить?

– Коль истина без жажды к свету –

В потемках совесть будет жить.

МУЗА

Без тебя не могу я жить,

Ты моя радость, не обуза,

Мы много можем совершить,

Почаще приходи, подруга муза.

Сначала тихо посидим,

Потом немножко поболтаем. 

Конечно, о любви поговорим,

О несбывшемся мы помечтаем.

Я голову свою склоню,

О будущем вперед не забегая.

Скажу одно, тебя всегда люблю,

Дай вдохновенья мне, моя родная.

И рифм прикосновенье

К душе своей хочу я ощутить.

Чтоб было радостно мгновенье,

Чтобы с тобой мне долго говорить.

СИЛА ЛЮБВИ

Поздней вечерней порою

Она заглянула ко мне –

Буду твоей я судьбою,

Поскачем вдвоем на коне.

С ласковой, нежной улыбкой

Она поманила меня,

Коснулся я талии гибкой

И лихо вскочил на коня.

Мы долго в туманах скакали,

Заслышав звон бубенцов,

Счастье свое мы узнали

И глупость земных мудрецов.

Представ в небесном свете,

Она к Вам придет наугад –

Сильна любовь на планете

И ярок ее звездопад.

ЛЮБОВЬ ОДНА

В лучах рассвета

Или тишине ночной

Не могу найти ответа:

Что роднит меня с тобой?

Глаз твоих синева,

И дурмана запах волос.

Не нахожу я нужные слова,

Когда слышу твой голос.

Буду тебя я любить

И в  жару и в ненастье,

Никогда не смогу забыть,

Душа ожидает счастья.

А в глазах твоих грусть,

В сердце ранняя усталость –

Улыбайся, прочь уходит пусть,

Жизни радуйся хотя бы малость.

У тебя ведь добрая душа –

Источник нежности великой,

Как цветок – красива, хороша,

А любовь одна, не делай многоликой.

ПОВЕСАМ

Любовь нам жизнь подарила,

Возможность дала полюбить.

Нежностью наградила,

И разрешила дарить.

Любовь делима с любимой,

Любовь невозможно занять.

Можно ею гордиться,

Но нельзя разделять.

В ее глаза смотри почаще,

Ответ там всегда найдешь.

А пыл минутный угаснет –

И ничего не обретешь. 

Любовь разлита по бокалам,

Со многих собран тот нектар.

Душа так и не раскрывалась,

Не испытав тот пожар.

Пройдут года в хмельном угаре,

Останеться лишь вспоминать,

Что не имел своей любимой...

Но не воротишь жизнь назад.

ПОКАЯНИЕ

Роняет дождь слезу на камень,

Но в сердце огонь не угас.

Что же случилось тогда с нами?

Ответа я не знаю и сейчас.

Вздрогнули плечи под вуалью черной,

Горделивый облик ее сник.

Удар судьбы проклятой, иллюзорной

С изменой в сердце проник.

Соглашаясь с любым приговором,

Она взойдет и на эшафот.

Наверно, будет тот урок суровым,

Как перед Всевышним отчет.

ОДИНОКОЙ ЖЕНЩИНЕ

Все есть в ней,

Она как зодчество.

Ее глаза синей морей,

А от судьбы ей – одиночество.

Надеждою одной жила,

Ни разу в жизни не слукавила.

Веру в любовь обрела,

Но любить никого не заставила.

Попадались шипы все колючие,

Искололи любовь в решето.

Предрассудки и сплетни живучие,

Расколи, как дуб, долото.

ЛЮБОВЬ СВЯТАЯ

Года летят, как кони вороные,

Не возвратишься ты уже назад,

Где были вы, сапфиры голубые,

Запоздалый и ранящий взгляд.

Не встретились в тиши ночной

И в первых проблесках рассвета –

В безумствах юности золотой,

Теперь на это уж не найти ответа.

Твои года теперь роняют блеск,

Мои рассеялись в седом тумане –

И слышен запоздалый всплеск

Слепой судьбы в хмельном угаре.

Пусть светит путеводная звезда,

На счастье нас с тобою обрекая,

Может быть поймешь через года,

Что настоящая любовь – святая.

ПОСЛЕДНИЙ КАДР,

ПОСЛЕДНИЙ ДУБЛЬ

Последний дубль, последний кадр,

И всяк надежду обнимает –

Кто виноват и тот, кто прав,

Судьба горит, судьба пылает.

Попала жизнь в последний штопор,

Дрожит на ней его рука –

Хоть необъявлен приговор,

Пришла разлука на века.

ОСЕНЬ

Осень в упряжке золотой,

В листьях желтых кувыркаясь,

Стучится к нам на постой,

Судьбе своей игриво улыбаясь.

С любовью-ли пребывать,

В этой прелести многозначной?

А уйдет, начнете страдать, 

Вновь ждать встречи прекрасной.

ОСЕННИЕ МОТИВЫ

Снова осень слезливая –

Листьев опавших оправа.

Сядем с тобою, милая,

Послушаем песнь дубравы.

Дороги наши сошлись,

Теперь мы друг-другу рады.

А души в одно слились,

К любви сметены преграды.

За откровенности прости –

Не долги чувства роковые.

Они увянут, как цветы

И в листья уйдут золотые.

У МОГИЛЫ В. ВЫСОЦКОГО

Стою с тоской я у могилы

Такой для всех нас дорогой.

Куда же делись твои силы

И звук гитары золотой?

Сюда приходят скалолазки

Наедине побыть с тобой.

И помнят нежности и ласки,

Что были посланы судьбой.

Короткий миг на небосклоне,

Но незакончен путь земной.

Склоняем голову в поклоне –

Вновь сыновья уходят в бой.

НЕЖНОСТЬ

ПАМЯТИ ВАЛЕНТИНЫ БОЙКО

Чтоб не было любви конца

Не забывай ее начала.

Когда стучали в такт сердца

И нежность душу наполняла.

И в буднях жизни сохрани

Ты эту трепетную нежность.

Она всегда исток любви,

Родник, дающий чувству свежесть.

Чтоб глаз любимых синева

До времени не отцветала,

Найди ты нежные слова,

Которых так ей не хватало.

Средь повседневной суеты

Не забывай тех слов звучанье

И каждый день дари цветы

С их радостным благоуханьем.

И если в сердце упадет

Осенней изморози иней.

Не позволяй, чтоб зимний лед

Его подергнул пленкой синей,

Чтоб не остались от любви

Одни печальные руины,

Ты вспоминай былые дни,

Свиданья голос соловьиный.

И вспомни волн прибрежных блеск,

И мягкое луны сиянье,

И милых глаз счастливый блеск,

И робкое в любви признанье.

Чтоб не было любви конца,

Не забывай ее начала,

И в сердце бережно храни

Ту нежность, что ее питала.

ГОРОД ЮНОСТИ

Стоит на Полесье зеленом,

Окутан каймою лесной –

Прекрасный родной и любимый,

И с гордой своей сединой.

Припев:

Городня, город мой, Городня,

Светлой юности праздник далекий,

Здесь любовь родилась не одна,

Вырастая в надеждах и чувствах высоких.

Никогда, никогда не забыть

Городнянские школьные годы –

Будем школу всегда мы любить,

Попирая любые невзгоды.

Припев.

Твое счастье в руках молодых,

К созиданью открыты дороги.

Твоя цель в устремлении их,

С верой в силы свои, с верой в Бога!

Припев.

ЗОЛОТИЙ ВАЛЬС

Пролетіли літа, промайнули,

Завітала вже старість до нас.

Ми сьогодні про неї забули:

Я запрошую, мила, на вальс.

Пригадаєм з тобою, кохана,

Де любові зростав первоцвіт

І велике душевне єднання,

І кохання палкого політ.

Я відчув радість юності знову,

Хоч весілля уже золоте.

Ми у парі пройшли шлях чудовий –

Наше щастя в любові цвіте.

Поклади мені руки на плечі

І, як в юності, знов пригорни.

Як прекрасний, кохана, цей вечір

І цей вальс, як життя, золотий.

Своїм щастям завдячуєм долі,

Неповторний в житті такий час:

Пережили і радість, і болі...

Тож спасибі, кохана, за вальс!

НЕЗАБУТНІЙ ВАЛЬС

Незабутній, прекрасний, прощальний

Вальс шкільний прозвучав наш давно.

Не забуду твій погляд коханий,

Це було на яву, не в кіно.

Школу рідну свою не забути,

Давні друзі зустрілися знов.

Мить прекрасну всім серцем відчути,

Бо велика до школи любов.

Ми собі прокладали дорогу

Через терни земного життя,

Через болі, розлуки, тривоги

В світлу мрію, в своє майбуття.

Не здійснилися всі наші мрії,

Вже на скронях блищить сивина.

Лиш онуки серця ніжно гріють,

Мов та давня квітуча весна.

НОСТАЛЬГІЯ КОХАННЯ

Мандрував я по світу багато,

Та завжди пам’ятав головне –

Де чекала мене моя мати –

Про те рідне, прекрасне Тальне.

Мов до зірки, до нього я лину,

Народилась тут доля моя,

Вперш тут слухали пісні журавлині,

В лісопарку – сонет солов’я.

Я зійду на тальнівськім пероні,

Свою стежку дитинства знайду.

Візьму радість життя у долоні,

По стежинці в минуле піду:

Понад берегом, де верболози,

Де сховалась самітня журба,

В сивий Тікич течуть її сльози,

В унісон з нею плаче верба.

Там, де мрія чекає світанку,

Коли сплять ще пісні голосні,

Зорі дивляться тихо в Тальянку,

А вона щось шепоче у сні.

Гірський Тікич її обнімає –

Це довічне кохання своє.

Місяць з заздрощів рога кусає,

Та з зірками всю ніч заграє.

Зупинюсь біля Скелі кохання –

Тут коханій колись присягав.

Де зростали юначі бажання –

Земне щастя любові пізнав.

Ми ходили удвох понад ставом,

Юні душі від щастя цвіли,

Любувались завжди водоспадом,

Лиш коханням обоє жили.

Не здійснилися ті наші мрії,

Вже на скронях моїх сивина,

В душі пам’ять коханій перлині,

Бо нелегка дорога земна.

Тільки спогади лісом блукають

Про кохання далеке моє.

Як забудеш, душа нагадає

Й серце скаже: „Поїдем в Тальне!”

НІЧ ЗАКОХАНИХ

Біля Тікича вперше зустріла

Тальнівчанка кохання своє.

Чорнобрива, струнка і вродлива,

Блакить неба в очах виграє.

І пішли вони, взявшись за руки,

А плакуча верба шелестить:

– Не пізнає ніколи розлуки,

Бо життя – це всього одна мить.

Без кохання не буде вам щастя,

Промайнуть всі літа у журбі...

Гірський Тікич хлюпоче, мов плаче,

Закохався старий і собі.

Закохався в маленьку Тальнянку,

Поєднали вже долі вони,

Течуть води її з лісопарку

До мелодій його сивини.

В лісі гомін далекий блукає,

Біля замку десь стогне сова,

Її душу журба пеленає –

Залишилась на старість одна.

На ставочку купались русалки,

Юний місяць весь час підглядав,

Позітхав і сховався за хмарки,

Всім закоханим щастя бажав.

У закоханих мрія єдина –

Поєднати свої почуття.

Десь звучали пісні солов’їні,

Пісні щастя земного життя.

Якщо хочете все це почути

І кохання знайти тут своє,

Своїм серцем, душею відчути –

Завітайте до нас у Тальне.

ПЕРЛИНА ДЛЯ ЩАСТЯ

У кожного є Батьківщина,

І місто є рідне своє.

До тебе душа моя лине,

Колиско дитинства, Тальне.

Не можна Тальне не любити

В квітучих чудових садах,

Людей працьовитих і щирих

І хліб золотий на ланах.

У райдужнім сяйві світанків

Краса навкруги заграє,

Загадка мисливського замку

Прекрасний сонет додає

Тут вабить краса лісопарку,

Де фея прекрасна живе.

Тут скеля кохання до ранку

Закоханим рай стереже.

В мисливському замку сховались

Минулих часів таїна,

Ми в нього давно закохались,

Єднає нас доля одна.

Дерева схилились над ставом,

Вмивають в нім руки свої,

Мелодії мчать водоспадом,

Мінорно звучать солов’ї.

Ген-ген з висоти косогору

Пагорб старий вигляда.

Ділиться Тікич з ним горем,

Мутна стала в ньому вода.

Століття минуло двадцяте,

А що ж нам готує нове?

Будуймо майбуття завзято,

Розквітне щастям Тальне!

Із святом тебе, рідне місто!

Любові і щастя тобі,

І щастя і помислів чистих,

І миру тобі назавжди!

ЖИВИ СОФІЇВКА!

Колись здійснилась моя давня мрія

І я побачив уманську красу –

Чудовий парк чарівної Софії

Любовь до нього скрізь завжди несу.

Моя перлина мудрості людської –

Творіння генія та мозолястих рук.

Немає в світі іншої такої,

Рожденної з любові й людських мук.

Ішли у вічність тут чиїсь надії,

Загиблих душ лунають голоси.

Тут бродить дух примхливої Софії –

Гречанки неймовірної краси.

Так таємниче дихають тут гроти,

Струнка Венера ген сумує в самоті.

В задумі Аполлон стоїть напроти,

Немов їх доля розлучила у житті.

У переливах райдужних шумлять фонтани

І двісті літ сичить відома всім змія.

Весною парк багатий солов’ями

А в кожного і музика своя.

Пливе Софіївкою пісня лебедина –

Великого кожання відчуття.

Омріяна любов, безмежна і єдина,

Без неї гинуть суть і радощі життя.

Щось шепче листя у віковій алеї,

Плакучі верби хиляться на став.

Ще один штрих з гармонії тієї,

Яку Заремба у Софіївку заклав.

Дві сотні літ – це мить часу земного

Та для прекрасного і виміру нема.

Служи, Софіївко, для щастя, для людського,

Бо ти у нас така тільки одна!

РАДІСТЬ НАДІЙ

Вітер тихо шепоче тополі:

„Ти – красива, струнка, молода

Та самотня в широкому полі,

А літа, мов весняна вода.

Я давно своє щастя шукаю,

Та знайти іще досі не зміг.

Я самотній по світі блукаю

І багато побачив доріг.

Поєднаємо долі з тобою,

Хай зростає між нами любов.

Не заповнюй життя лиш журбою –

Я до тебе вернусь сюди знов”.

Довго-довго тополя чекала

Свого вітру з далеких доріг,

Поки сивою зовсім не стала...

Тільки вітер любов не зберіг.

Десь розвіяв по білому світу –

Вона в нього була не одна.

І закохана стала марніти,

Й до землі похилилась сумна.

У закоханих щастя багато,

А ще більше – нездійснених мрій.

Не впускайте зрадливих до хати,

Бо розвіють всю радість надій.

СОЛОВ’ЇНА НІЧ

Ніч солов’їна, ти така прекрасна!

Кохання ніжне, вічний твій сонет

Серцям закоханим приносить щастя,

Де почуття не відають тенет.

Ніч солов’їна радості й печалі,

Ніч солов’їна розлуки і журби.

Освідчились в коханні і не знали,

Чого в ту ніч так плакали верби.

Ми поруч йшли і ніч та солов’їна

Вела кохання в невідому даль,

Закохані серця і вірність лебедину,

Та поруч йшли вже зрада і печаль.

Роки життя у вирій полетіли

І не згасають досі почуття.

Ти знай, коханий, серцю милий,

В ту нашу ніч не буде вороття.

ЕДЕЛЬВЕЙСИ ЩАСТЯ

Вершини вкриті снігами,

Внизу едельвейси цвітуть.

Отак і в житті між нами

Кохання і зрада живуть.

Кохання впаде зорепадом

Із всесвіту плеканих мрій –

Радістю, щастям чи градом

Назавжди розбитих надій.

Кохання, як зірка погасне,

Де вже скаче зради Пегас,

Що потопче мрії прекрасні

Та наступить розплати час.

І застигнуть сльози холодні

У перлинах його сухоцвіть.

На кохання душа голодна,

А ночами від болю кричить.

Ось і зрада вже на колінах

У молитві покірна стоїть,

Але кров застигає у жилах,

Бо завжди вона буде жить.

Хай зацвітуть едельвейси,

І троянди – в жіночих руках.

Кохання не зраду їм несли.

МАРНІ НАДІЇ

Ми побрались з тобою, кохана,

Стали вже на весільний рушник.

В храмі Божому нас повінчали:

Ти дружина, а я чоловік.

Думав, будеш обід готувати

І народиш хороших дітей.

Будем жити, у щасті співати,

Як закоханий наш соловей.

Перед Богом любить обіцяла,

Поклялась поруч йти до кінця.

Ти цвіла, мов троянда духмяна,

А під вечір розбила серця.

Твоє серце було під фатою,

Іще гірко було на вустах.

Ти для мене була вже чужою

Із зрадливим коханням в очах.

Заспівала тужливо мобілка –

Цей новітній технічний прогрес.

І втекла раз повінчена жінка –

Сіла ти у крутий „Мерседес”.

А я, мила, і досі чекаю,

І любов моя справжня, жива.

Повертайся, кохана, благаю

Замість „Мерса” куплю „Жигуля”...

СОЗВЕЗДЬЕ ЛЮБВИ

В созвездьи дальнем любви

Трудно порой разобраться.

Ведь сколько ее не зови,

Будет она упираться.

Скажет: „Постой, подожди

А ты уверен, что любишь.

Дотронешься до звезды,

На утро не позабудешь?”

Если радостным будет день,

Ты вверх поднимешь руки.

Бери, любимая, в плен,

Любые выдержу муки.

А вдруг решишь: „Невдомек,

Как мог тогда ошибаться.

Подумаешь, что занемог,

Раз в эти сети попался”.

Скажешь: „Холодна и нежна,

А порою и хитрой лисою.

Вездесуща, всегда нужна, 

В омут затянула с головою.

Любовь наизнанку – „в натуре”.

Разве с красою печали живут?

Но скажут-ли сердца струны,

Как в том омуте не утонуть?”

ПОСВЯЩАЕТСЯ Г. Н. ПЕТРОВСКОЙ

Добрая врачебная душа

Строга бывает и безмерно.

Черпает жизнь из общего ковша,

Медик по призванию, примерный.

Тоска за серыми глазами:

О прошлом, о весне былой,

О юности, наполненной мечтами,

И может о любви, в душе живой.

А ее сердце под халатом,

В желаньи муки победить,

Бьется в больничных палатах,

Давая нам смеяться и любить.

И наслаждаться трелью соловьиной,

Свое земное счастье принимать.

Когда от боли остаются лишь руины

Вас, доктор, станем вспоминать –

Под звон наполненых вином бокалов,

Под песнь веселых и хмельных друзей,

В красе дорог и в радости привалов

Созвездья лучшего на свете из людей.

Нас давит жизнь, порой невыносимо,

Вам, как и всем, тревожно, тяжело.

Так пусть Господь вам посылает силы,

Чтоб на душе всегда было светло.

НЕСКОЛЬКО СТРОК

СТОМАТОЛОГАМ

Визжит неумолимо бормашина,

На зуб больной устремлены глаза.

И отступает боль упрямая ревниво,

Которую порой омоет и слеза.

Волшебных рук прикосновенье

И на приколе нерв больной сидит.

Теперь для боли нету вдохновенья,

Она смиренно на врача глядит.

Идя по жизни с болями зубными,

С любовью вас надо вспоминать.

Не могут ваши души быть плохими,

Их призванье – от страданий избавлять.

КРИНИЦЯ МУДРОСТІ

Багато на світі цікавого є,

Багато ми хочем пізнати –

Бібліотека знання нам дає,

Щоб у пітьмі не блукати.

Був мудрим із мудрих наш князь Ярослав,

І книги любив він читати,

Всю мудрість постійно у книгах черпав,

Наповнював ними палати.

Книжки теж горіли, мов долі людські,

Та потім в віках оживали.

І знов проростали наук пелюстки,

Хоча їх топтали вандали.

Бо в книгах – і мудрість, і слово живе,

А вічного вбити не можна.

Ніколи, ніколи воно не помре,

Епоха про це знає кожна.

До бібліотек поспішайте завжди,

Нове пізнавайте щоразу.

Вершини знання щоб досягти,

Де раді вам кожного разу.

ТАЛЬНІВСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ

НА ЇЇ СТОРІЧЧЯ

Сто весен пролетіло і сто зим,

Як тальнівцям двері ти відкрила,

Їх чарувала словом золотим,

Їм мовою книжок ти говорила.

І незабаром паростки зросли,

До знань і світла стелячи дорогу,

Сторицею у людях проросли,

Несли для серця і душі підмогу.

Несли Надію, Віру і Любов

В тяжкі часи, коли горіли долі.

А ти жила і множилася знов

Попри роки наруги і сваволі.

Бо ти завжди в собі знання несла

І говорила про усе прекрасне.

Сто літ – слуга ти свого ремесла,

І тисячу іще потопчем рясту.

Не заросте сюди тальнівців шлях,

Щасти тобі і в новому столітті.

Хай квітне радість в тебе у очах

У новому житті і розмаїтті!

ПРО МАМУ

Сонце світить і вітер співає,

Виграє у просторі блакить.

Тільки мами на світі немає,

Натрудилась, у вічності спить.

Не забуть мені рук материнських,

Її лагідних, ніжних очей.

Таких чистих, завжди променистих,

Біль недоспаних в смутку ночей.

Скільки радості, скільки печалі

Її доля на світі несла.

Мало щастя матуся пізнали

Та в душі доброту берегли.

Вона дітям вселяла надію,

Прокладала нам шлях в майбуття,

Щоб здійснилися плекані мрії

На тернистих дорогах життя.

Можна випити за кохану,

Піднять келиха знову і знов.

Але гріх забувати про маму

І її неповторну любов.

ВЕСЕЛІ РЯДКИ ПРО ТЕ,

ЩО НАВПАКИ

Десь батьки із нас сміються:

До чого дожили?

Наші прадіди колись

СРСР кормили.

А тепер пішла вже мода

Ні про що не дбати,

А готове за кордоном

Оптом купувати.

Картопельку із Варшави,

А комбайни – з Бону.

Скоро будуть вже возити

З Канади солому.

Чи земля вже не така

Не стала родити?

Відцуралися від неї

Її рідні діти?

То чому чуже стає

На Вкраїні „паном”

І солодким, мов кума

Під чужим парканом?

Світлий розум мають люди,

Вміють працювати,

Та нема кому про них

Думати і дбати.

ЧОГО МИ БІДНІ?

Бідкаються на верху:

„Що його робити,

Народило стільки хліба,

Нема кудити діти?”

Потрудились хлібороби –

Їм хвала і слава,

Та не видно на базарі

Дешевого сала.

Й ковбаса тепер казкова –

З добавкою м’яса,

Що не можна проковтнути,

Не запивши квасом.

М’яса в ній майже не видно –

Соя заміняє.

Кажуть, це пенсіонерам

Сили добавляє.

Можна руки нею мити,

Замість мила брати,

Замість „Віскаса” коту

Можна подавати.

Гордилася завжди хлібом

Ненька-Україна –

Тепер легша уже стала

Й дорожча хлібина.

... За пшеницю українську

Можна вторгувати,

Якби в уряді було

Кому про це дбати.

ВЛАДА

„Що таке влада?” – онук запитав.

Дідусь посміхнувся і відповідь дав:

„Ти бачив велике корито в хліве,

Де бабця годує дві наші свині?

Якщо одна свинка другу відганяє,

Тоді над коритом і владу вже має.

Буває, що свинок не можна спинити –

Вони погризуть й перевернуть корито.

Тоді вже бабуся до них підійде

І вето на свинство таке накладе”.

КАНДИДАТСЬКИЙ ПЕГАС

Перед виборами гучно

Агітація зроста –

Кандидатський пегас скаче,

Піна капає з хвоста.

Безкоштовно всім газети

Глашатаї роздають,

В них програми і портрети,

Один в одного „плюють”.

Нащо вам це марнотранство

На такому рівні?

Надрукуйте підручників

По півтори гривні.

Вам спасибі дітки скажуть,

Бо їм вчитись треба.

Треба думать про дітей,

А тоді про себе.

Від отого популізму

Віддачі не буде –

Хто долізе до корита,

Про народ забуде.

СВИНІ НЕ ВИННІ

Якось вранці у колгосп

„Зверху” подзвонили,

Що приїде кандидат,

Шоб гарно зустріли.

Кандидат у Президенти –

Начальство „високе”,

Тож зібралось все село,

Щоб глянути збоку.

Стоять жінки, все чекають,

Та й ведуть розмову:

– Неодмінно проголосять

Тут якусь промову...

Про пенсії запитаєм,

А ще – про зарплату,

Чи ще довго про село,

Будуть отак дбати?

Ледь добрався той кортеж –

Дорога ж розбита.

Кандидат махнув рукою –

І майнула свита.

Ті машини враз рвонули

На комплекс свинячий.

Ніхто того кандидата

Добре й не побачив.

Хтось в натовпі розсміявся

Й нумо промовляти:

– Кандидату не соромно

Для свиней брехати...

Тільки, де він виростав?

З якого коріння?

Але ясно нам одне –

Свині тут не винні.

КОЛИСКОВА ДЛЯ ДОРОСЛИХ

Депутати для порядку

Кажуть – любимо народ,

І хапають (сходить гладко!)

Хто квартиру, хто – завод.

Є між ними й лоботряси,

Що створили собі рай –

Після сплячки на „криласі”

Їм зарплату вчасно дай!

В очі дивляться та брешуть, –

А люд знає та мовчить.

Язиками тільки чешуть,

А народ в багні сидить.

Президент укази пише,

Колискову нам співа:

– Буде легше, та пізніше.

Через рік. А може – два.

Є, що судять по закону:

„Не підмажеш – не вези”,

Сухим з води вийдеш знову –

Тільки долари неси!

Більш не ходимо по банках,

Наших грошей не вернуть –

Розікрали їх „гаранти”

І, співаючи, живуть.

Гарно будуть лікувати,

Якщо гривень триста є,

А не будеш стільки мати –

То кістлява загребе.

Один „екс” меткий, рукатий,

Що швейцарську їв бурду,

Вдома не піде за грати,

Бо свої не віддадуть.

Для магнатів – ресторани

Та Канарськи острови...

Плачуть бідні ветерани,

Плачуть бідні матері.

Нас по розкладу катали

Регулярно поїзди.

Тепер потяг скасували,

Нема їхати куди.

Живемо тепер без планів

І не маємо ідей:

Все в руках злодійських кланів

Але пусто у людей.

ЄВРОКОЛГОСП

В Європейському союзі

Конституція нова:

У союз беруть багатих,

Узагальнюють права.

Статут мають, як в колгоспі,

Буде ще й комора.

Будуть єврокомірник,

Й євромишок море.

Будуть класти до комори

Всі євробогатства,

Євромиші ж потихеньку

Почнуть звідти красти.

Досі вирішить не можуть,

Як з мишами бути? –

Конституції вони

Не хочуть збагнути.

ХИТРІ МИШІ

У Верховній Раді лихо –

Завелися миші,

Казна-що там витворяють

В кабінетній тиші.

По фракціях розбрелись,

В комітети влізли

І поправки в постановах

Деяких... погризли.

Ті поправки, де „котам”

Пільги наділяють, –

Слово „дати” лишається,

А „не” вигризають.

Замовили вже кота

Десь за океаном,

Щоб половив тих мишей,

Хитрих, препоганих.

СТАРА-НОВА БАЙКА

Коли послухаєш парламент,

Де, мов у вулику, шумить,

Згадаєш байку – рака, лебідя

І щуку; і віз, що так й стоїть.

Бо й досі вліво тягнуть „ліві”,

А „праві” вправо десь собі.

Селяни – ті завжди про ниви,

„Зелені” – також у журбі.

Центристи тиснуть на колеса

Рух у фарватер все біжить,

І в НДП нема прогресу...

А віз з реформами стоїть.

До влади кожен із них пнеться,

Щоб потім решту проковтнуть.

Лиш у державі не ведеться –

Хоч верть, хоч круть.

Нема щоб сили об’єднати, –

Їм краще уряд потопить

І президенство скасувати.

... А люд лиш терпить та мовчить.

ФІЛІЯ

Поїхали Павло з Гнатом

В Київ торгувати.

Накопичилось боргів –

Нема чим віддати.

Розпродали свій товар –

Усе сало й м’ясо.

Каже Гнат:

„Пройдемось, куме,

В нас багато часу.

Поглянемо на столицю –

Яка ж стала гарна!

Покажу Верховну Раду –

Народну і славну”.

Не мелить мені дурниць

Хоч сьогодні, куме.

Українська філія це

Російської думи!”

НЕДОТОРКАННІСТЬ

Завелись в дворі собаки –

Годі їх спинити,

Бо не змогли між собою

Кістку розділити.

Тут з’явився один коллі,

Видать з благородних,

Що прибіг поспівчувати

До собак голодних.

Поспівчував... Та за кістку

І гайда тікати!

Але один цап за лапу,

А другий – за п’яти...

Враз стриб бульдог із машини!

Став на захист хвацько:

– Недоторканність у коллі,

Він же – депутатський!

КОРУПЦІЯ

Король зробив заяву

Коротку і про те:

Держава дуже хвора,

Корупція цвіте.

Міністри однозначно:

– Це не новина.

Корупція висока,

Статистика сумна.

Маленьким у конвертах

Тихесенько дають,

Великим на Олімпі

Машинами везуть.

У нашому вертепі

Це дзеркало криве.

Корупція безсмертна!

Корупція не вмре!

А з нею „патріоти”

І доларів мішки,

Вже совість поміняли

На „золоті горшки”

Усі під одним Богом

„Люблять свій народ”,

Б’ють себе у груди

І кажуть: „Патріот”!

Хреститися навчились

Багаті на гріхи,

А до проблем народу

Вони сліпі й глухі.

– А ви собі берете?

Король наводить жах.

В міністрів німа сцена...

І подив у очах.

МІНІСТРИ НЕ ВИННІ

(МАЙЖЕ ЗА КОЦЮБИНСЬКИМ)

Малий слухає новини

І до батька мовить:

– Чуєш, знову цей міністр

Брехню нам говорить.

Восени – казав, – зерна

Буде в нас багато.

Тепер звелів за кордоном

Його купувати.

Хто ці цифри подає

Все йому до звіту?

Скоро підемо з торбами

По білому світу...

– Сину, розтягли зерно

Нові й круті... „миші”,

А міністрам все звітують

В кабінетній тиші.

Давно спродали його,

На хліб зросли ціни.

А ми лаємо міністрів –

Міністри ж не винні!

„ГУМОРИСТИ”

В міністерство охорони

Здоров’я народу

Сидять справжні „гумористи” –

Товчуть в ступі воду.

Дід Кузьма сміявся й плакав

(Сусіди казали),

Коли в нього „гумористи”

Другу групу зняли.

А причина вся у тому –

Гріх таке й казати:

– Треба, – кажуть,

– Було більше ногу відрізати.

Як іще вам раз відріжуть

На сантиметр вище,

То ви будете тоді

До другої ближче.

Дали діду третю групу,

Й нічого благати,

Бо як нога „підросте”,

Можуть й третю зняти.

А Палажка Бурячиха

Комісію лає:

„Чого мене отак часто

До Вас викликають?

Як немає в мене ока,

Де воно візьметься?”

„Бува й третє відростає” –

„гуморист” сміється...

Невеселий гумор вийшов,

З чужими сльозами...

От би ступу міністерську

Викинути з вами!..

ГРАМАТИЧНІ НОВАЦІЇ

Був недавно у столиці,

До кіна подався,

Покатався на метрі,

Дніпром милувався.

Якось воно і незвично

Отак говорити...

І для чого мовотворцям

Щось нове творити?

Може, колись наші предки

Так і говорили,

Бо не бачила метра,

В кіні не сиділи?

ДЕФОЛТ

На уроці в учительки

Ваня враз питає:

– Що за слово це дефолт,

Чого ним лякають?

На екрані якийсь дядя

На усю роззявив рот:

– Незабаром нас чекає

Не інакше, як дефолт.

Мама також почала

Батьку докоряти:

– В тебе вже давно дефолт,

Соромно й казати,

Мабуть, Ваню, що у нього

Грошенят немає,

А матусі гроші треба,

Отож його лає.

Інфляція усе з’їла,

І криза гуляє.

Нема звідки гроші брати –

Дефолт процвітає

Замислився раптом Ваня:

Як про маму дбати?

Доведеться без дефолта

Дядечка шукати.

БЮДЖЕТ

– Гарно став ти, синку, вчитись, –

Каже радо мати, –

Перестав носити двійки

Від школи до хати.

Постарайся, мій маленький,

Завжди отак вчитись,

І тобою ми із батьком

Будемо гордитись.

– Та я, – син відповідає, –

Як колись би вчився,

Але в школі на зарплату

Бюджет закінчився.

І тепер ввели акцизи

Платити за двійки,

Отож змушений старатись

На гарні оцінки.

ПРОДАЙ МРІЮ

– Не везе мені в житті, –

Василь до матусі, –

До вузу я не вступив

І втратив Катрусю.

– Ти навчався непогано,

Ми мали надію.

Може, колись і здійсниться

Твоя давня мрія.

– Мамо, я і моя мрія

Дуже поспішали,

Та абітурієнти в „Мерсах”

Трамвай обігнали

І у ВУЗі всі місця

Швиденько зайняли.

Але, мамо, вихід є

І шлях до прогресу –

Продай швидко мою мрію

Й купи „Мерседеса”.

Тоді швидко поступлю,

Й Катруся вернеться,

Як побачить „Мерседес”, –

Зразу пригорнеться…

БУДУТЬ НЕСТИСЬ Й ПІВНІ

На дорозі зупинив

Інспектор „Тойоту” –

(Це була його буденна,

Звичайна робота).

Перевірив документи,

Глянув в усі дірки:

– Дихніть, – каже водію, –

Ось у цю пробірку.

Той надувся, немов сич.

Мабуть, був багатий, –

І ошпарив інспектора

Коньячним ароматом.

– У вас, пане, все в порядку –

Інспектор до нього.

Козирнув йому швиденько,

Пішов на дорогу

Аж, глянь, їде „Запорожець”,

Горбатий, маленький.

Чоловік керує ним

Не зовсім старенький.

Зупинив й цього інспектор:

–Як у Вас з правами?

Повороти всі включіть,

Гальмуйте ногами.

Водій сидить у машині

І уважна слуха.

Але його підвела

Продажна сивуха –

Бо нанюхав вже інспектор

Те чортове зілля,

Й водій признавсь, що хильнув

В кума на весілля.

І позбувся своїх прав,

Ще й грошей багато.

Тож виходить за сивуху

В ДАЇ більша плата.

Кажуть істину завжди

Люди ненаївні:

– Якщо пану треба яйця,

Будуть нести й півні.

МУХТАР

Полюбили ми Мухтара:

Детектив хороший,

Все украдене знайде –

Бандитів і гроші.

А який він слідопит...

Швидко доганяє,

І розумний, немов Бонд,

Хвацьку вдачу має.

Треба таких Мухтариків

Якнайбільше мати –

Стануть злочини тоді

Швидше розкривати.

Врешті-решт і хабарі

Сардельками брати.

СОЛДАТСЬКА ЛОПАТА

Пише з війська син додому

До мама, до тата:

– Служба в мене йде чудово –

Привезіть лопату!

Батько трохи здивувався,

Разом з ним і мати:

Дожилися... Вже скінчились,

Мабуть, автомати?

Але далі прочитали,

І все стало ясно,

Чого служба у синочка

Добре йде, прекрасно.

Пише, практику проходить

На дачі в комдива,

А лопати, бач, немає –

Той приніс хоч вила.

Армія колись й тепер –

Сільсько-робітнича,

В ній до вил і до лопати

Кожен воїн звичний.

„Не забудьте, – додав син, –

Кілограм п’ять сала, –

Бо вже зовсім став худим

Я у генерала”.

***

Звучить музика весела

Біля військкомату.

Проводжа на службу сина

Василина-мати.

Офіцер тут виступає,

З святом всіх вітає!

Мати ж сина обнімає

Та все промовляє:

– Тяжко буде тобі, синку,

Й нам не легко з татом, –

Залишились без роботи,

Немає зарплати.

Як могли, тебе ростили,

Що зуміли дати?

Як не має в тебе сили –

Не впадь з автоматом.

В офіцера, бачиш, пика? –

Його не заносить.

Віддаси свій автомат,

Нехай два він носить.

Сам просить у командира,

Щоб на кухню взяли.

Може, тепер нагодують,

Як ми не подбали.

... Будуть у нас про дітей

І далі так дбати –

Будуть тоді Україну

Негри захищати.

ВОВЧА ЗВИЧКА

Подружив Пес із Вовком,

Запросив додому,

Разом кісточки ділили,

Спали на соломі.

Довго так вони дружили,

Вчились полювати,

Але якось довелось їм

дружбу розірвати.

А тоді й здійнявся галас,

Прокинулась звичка...

Не витерпив вовк і загриз Теличку–

Не покинула його рідна вовча звичка...

А тоді й здійнявся галас,

Підпалили хату...

Вас наводить це на думку

Про Росію й НАТО?

ВОЖДЯ ВИКЛИКАЛИ?

На спірітичному сеансі

Вождя викликали:

Появись, наш любий Сталін,

Ми вже заскучали.

Всі в напруженні, в чеканні...

Чути стрілянину.

„Хочу хліба” – закричала

Десь мала дитина.

„Ой, немає, – плаче мати, –

Геть усе забрали.

До останньої зернини

Скрізь повимітали”.

Після тиші чути стогін

Людей у кайданах.

На етапі до Сибіру

Лють конвоїрів п’яних.

Чути дзвони по мільйонах,

Що лежать в могилах,

Розстріляних, заморених,

Маленьких і сивих.

Потім дух вождя з’явився

Всі страшно злякались...

А Сталін Берію покликав –

Враз поразбігались.

ПРИВАТИЗАЦІЯ

І.

На дубочку, у гайочку,

Соловей співає,

Гарна пісня про кохання

Душу звеселяє.

Але раптом прилетів

Сич бритоголовий:

– Перестань, отут співать,

Твій талант відомий.

Соловейко враз йому:

– Ціну собі знаєш,

Щоб ти мені не казав,

Так не заспіваєш.

– По-своєму заведу, –

Сич почав казати.

– А тобі прийдеться десь...

Відтепер співати.

Я – господар цього гаю

Після приватизації,

Співаків таких не треба –

Низька кваліфікація.

ІІ.

Вже соловейка там не чути,

На сучку лиш сич надутий,

Щось пугукає, гикає

Та закоханих лякає.

А соловейко той літає

І думає щоднини:

Чи створять отакі сичі

Добро для Вкраїни,

Якщо пісні приватизають

Не тільки солов’їні?

ЛЕЛЕЧИЙ РАЙ

Лелека на болото прилетів

Хотів на жаб пополювати.

Та раптом виліз крутий вуж

Став голосно йому кричати:

– Тепер болото це – моє!

І всі смачненькі жабки.

Осел в аренду мені здав

Я ж дав зелені „бабки”.

***

І дід, і прадід тут жили,

Тут завжди полювали.

Але знайшлись хитрі вужі –

Болото відібрали.

КАНДИДАТ У БОМЖІ

Рекс до Джека став гарчать,

Щоб показати владу.

Напустив таку печаль,

Навіяв досаду:

– Джек, що сталося,

Не можу я ніяк збагнути:

Ноги ледь свої волочиш,

Голосу не чути?!.

– Вам крутим живеться легше,

Їсте м’ясо, кості...

А я гавкаю лише

Від голоду й злості.

Те, чим кормлять,

Я не можу їжею назвати,

Ще й лякають:

– Не так гавкнеш, –

Підеш бомжувати....

ПРИРОДОЛЮБЦІ

Товстосумів сьогоднішніх

Тягне на природу,

Щоб сховатись, як подалі

Від свого народу.

Мабуть інстинкт спрацював

У мішків з грошима

Захотілось на природу,

Як предкам з вошима.

Немов свині всюду риють

Хороми будують.

Мішки грошей закопують

Природу плюндрують.

Хочуть чистого повітря

Бо їм більше треба

Скоро мабуть доберуться

До синього неба.

Почнуть в небі будувати

На землю плювати

Повигонять спів пташинний

Із рідної хати.

Одірвані від розуму

До грошей прикуті

Ваші подвиги в природі

Не будуть забуті!

ЕРА КОЗИ

Минула ера інженерів.

Настала ера для кози.

Коза – це друг пенсіонера

Під час життєвої грози.

Своїх програм не висуває,

„Бе-ме” з трибуни не кричить,

За чуб нікого не тягає,

А тільки доїться й мовчить.

Хазяйці радість і поету,

Що помічниця така є,

Бо до сімейного бюджету

Коза багато додає.

І зародилась ненароком

У жінки думка ось яка:

„Нам брехуни вилазять боком,

Бо з них – як з цапа молока!”

ПЕНСІЙНИЙ ВІК

Приїхали депутати

На пікнік до лісу.

Бачать: жіночка старенька

Тягне возик хмизу.

Депутат і запитав,

Скільки років має?

– Мені вже за за сімдесят, –

Та відповідає.

Він же гикнув з перепою,

Іншим став казати:

– Перед вами – живий приклад,

Що пора підняти

Вік пенсійний...

В сімдесят,

Бачте тягне воза!

Й не подумав той обранець,

Що прийдуть морози.

Що не одній бідній бабі

Треба чимсь топити,

Щоб мерзнути у хаті,

До весни дожити.

НЕ ЗАВАДИТЬ...

Життя вносить корективи –

І значні притому –

Зайшла мова вже про нову

Пенсійну реформу.

Кажуть, треба з юних літ

Відкладати гроші,

Аби мати на старості

Пенсію хорошу.

Та ми вже рахунки маєм,

Є на них і вклади...

А чи діждемося грошей

Від вас, хто при владі?

Ви, як гроші на пенсію

Почнуть всі здавати,

В тих візьміть відбитки пальців,

Хто буде приймати –

Може, і вам, можновладним,

Доведеться грішним

По всім світі їх шукати

Із вашими ж грішми.

ДАЛИ Б ДВА ГАРЕМИ

– Доки будемо так жити? –

Каже Гнат Парасці,

І чим далі ми йдемо,

Все, як в страшній казці.

Як в Америці живуть, –

Тепер кожний знає.

Там пенсії по півроку

Ніхто не чекає.

То й жили б собі спокійно,

Нема про що дбати?

Е, ні – стали президенту

В спальню заглядати.

Бач, не можна чоловіку

Дві коханки мати,

Не розлюбить він одну –

Можуть з трону зняти.

...Якби ж в нашій Україні

Була ця проблема –

Ми б за пенсії своєму

Дали б два гареми!

СОБАЧИЙ ПРОТЕСТ

Знов Азор, немов скажений,

Гавкає на поштаря:

Як той пенсію приносить, –

Хоч тікай із двора.

Мотря діду враз сказала:

– Протест виражає –

Малу пенсію нам носять,

На кістки немає.

СОН В ТАРІЛКУ

Наснився сон під Новий Рік

Чупруну Кіндрату,

Що приніс йому начальник

Затриману зарплату.

Радості не було меж –

Борги повертають!..

Буде кращим Новий Рік,

Як і обіцяють.

До зарплати ковбаси,

Горілки, шмат сала

На тарілочці йому

Разом і подали.

– Добре вріжу, – враз подумав,

Вже й став наливати...

Коли чує – його будять:

– Пора вже вставати!

Біля нього стоїть жінка,

Тримає тарілки:

– Вставай, любий, їсти суп

З „рідної” мівінки.

– Нащо мені отой суп, –

Закричав до жінки:

– Коли там моя зарплата,

Ковбаса й горілка!

СІЛЬСЬКА СХОДКА

Були на сходці у селі

Серйозні дебати:

Колгоспу більше вже нема,

Який статус взяти?

Пора рішення приймати,

Питання ж нагальне:

Нехай буде товариство

Обмежено відповідальне.

Задумав тут дід Микита

Громаді сказати:

– Якщо почнуть красти знову,

То кому відповідати?

Відповідальність обмежена,

Тому крайніх не буде.

Я приклад вам наведу,

Послухайте, люди.

Оно в Мотрі Кабачихи

Дітей повна хата.

І жодного чоловіка,

Щоб їх годувати.

– Та при чім тут Кабачиха? –

Хтось спитав з цікавістю.

– Бо в неї всі чоловіки

З обмеженою відповідальністю!

КОНСЕНСУС

Ідуть збори у колгоспі

В холодному клубі.

Мова про указ, реформи,

Що з землею буде.

Сидять люді бідолашні

Аж померзли вуха.

Тут вже деяких, мабуть,

Не гріла й сивуха.

Але це не основне –

У центрі – дебати:

Як реформи провести,

Щоб достаток мати.

Вже дійшли й до головного,

Всім все стало ясно –

Може й рішення прийняли б,

Та... світло погасло.

Ось такий у нас консенсус –

Говори, не говори,

Тим реформам нема сенсу,

Як гальмують їх з гори.

ІНВЕСТИЦІЇ

По-своєму всі тлумачать

Указ про реформу.

Це подекуди приймає

Форму сміхотворну.

Почали в однім колгоспі

Власність розділяти –

Для початку корів швидко

Стали розбирати.

Сторож з ферми дуже хитрий,

В нього логіка своя –

Забрав собі потихеньку

Племінного бугая.

Жінка стала дорікати:

– Що нам з ним робити?

Люди будуть з молоком,

А нам лише збитки?

– До чого в тебе, Одарко,

Мало ерудиції.

Один бугай на село –

Нам підуть інвестиції.

ПРО ЖИТТЯ І СЕРТИФІКАТ

На одній з колгоспних ферм,

Вранці йшли дебати,

Про життя наше скрутне,

Про сертифікати.

Звідкіля це все прийшло,

Хотіли всі знати,

І в яке таке добро,

Треба їх вкладати.

Обізвався дід Панас,

Що сидів на возі:

– Я втлумачити цього

Ну ніяк не взмозі.

Йому зразу відповів

Вже хмільний Микола:

По таких питаннях, діду,

Треба йти до школи.

Та я приклад наведу

Із життя сільського,

Бо немає, мабуть, в цьому

Нічого й складного.

Як були в нас восени,

У селі студенти,

То весною ваша внучка

Вже мала „дивиденти”,

Ви вложіть сертифікати

У кобилу плідну,

Промайне деякий час,

А там буде видно.

Тут підскочив дід Панас

І кричить до нього:

– Вложи свій сертифікат,

Мій старий для цього.

СУМНІ ДЕБАТИ

На уроці в першім класі

Почались дебати –

Дітей вчителька питає:

– Хто ким мріє стати?

Ось піднявся товстий Гриць,

Що сидів з Гаврилом:

– Хочу я багато грошей,

Тож стану банкіром.

Рудий Петя і собі:

– Не буду брехати,

Стану кілером, мабуть,

Щоб ті гроші взяти.

– Ти, Оксанко, скажи нам,

Ким ти хочеш стати?

– Я поїду за кордон

Гроші заробляти.

Дві руки підняв Сашко:

– Буду трактористом.

У колгоспі я завжди,

Як батько щось „свисну”.

Лиш одна маленька Леся

Із задньої парти:

– Хочу, як моя матуся,

Дояркою стати.

Так дітей учить життя

Й голубі екрани.

Та чи прийде каяття,

Як дійде до драми?

ПРО ФІГУРУ

Прийшов Петя раз із школи

І батька питає:

– Чому в сезон наша мама

Різною буває?

Як на зміну вона йде –

Немов балерина,

А вертається додому

Як товста перина.

Скільки ж вона кілограмів

В зміну набирає,

А вертається додому,

Всю вагу скидає?

Тут насупив тато брови:

– Дав задачу непросту!

А тоді сказав синкові:

– Маму я люблю товсту...

ПОСЕРЕДНИК

Життя змінює людей,

А також закони.

По-іншому вже звучать

Слова в лексиконі.

Ось, наприклад, посередник.

Що цей вислів значить?

Посередині стоїть

Чи збоку маячить?

– Я не можу зрозуміти,–

Кіндрат мовить жінці, –

Про них пишуть у газетах

На кожній сторінці.

– Може ти нам розтлумачиш? –

В онука питає. –

Що це воно за персона,

Що скрізь силу має?

– Як виростуть буряки,

Й не зможем зібрати,

Тоді такий посередник

Йде допомогати.

Забере він корінці,

Тоді й бабі – гичка.

Такі методи у нього,

Така в нього звичка.

Скаже: „Здавай молоко”.

Буде й там прибавка:

Дістанеться йому масло,

А вам лиш маслянка!

– Зрозумів, – каже Кіндрат.

– Що тут мудрувати:

Ця персона, бач, для того,

Щоб нас обдирати.

ТІНЬОВИК

„До професій різних звик, –

Каже дід Кирило.

– А що значить тіньовик –

Нам не говорили”.

Онук йому: „Це є міль

Від людського роду.

Об’їдає наш бюджет,

Краде у народу.

Щоб державі в тої молі

Вкрадене забрати,

Треба її на сонечко

З тіні витягати”.

РЕАЛЬНА ЗАДАЧА

Вчитель задає задачу

Про речі реальні:

– Чому ціни на базарі

Такі віртуальні?

Ось, наприклад, „Наша ряба”

Із льодом – п’ятнадцять,

А копчена, засмажена,

Не влазить і в двадцять.

Різні були варіанти,

Всяк відповідали,

Потім Петі Удальцову

Вже слово надали.

Хтось сказав, що Петя мріє

Бізнесменом стати,

Щоб товари для людей

Гарні продавати.

Петя відповів одразу

І коротко разом з тим:

– Всю різницю на копченні

Нараховують за дим!

ШАШЛИЧКИ

До екстрасенса на прийом

Прийшла мила жінка:

– Дайте нам якусь пораду,

Врятуйте чоловіка.

Повернувся з відрядження,

Дуже скучив, цілував,

Вночі став мене лизати,

Потім гавкати почав.

Екстрасенс взяв його фото,

Й почав чаклувати,

Враз замислився глибоко,

Потім став казати:

Бачу я широку трасу,

Під ліском кав’ярню.

Чоловік ваш там сидить,

Поруч дама гарна.

Шашлички вони їдять,

Вином запивають,

Значить, в нього до цих пір

Шашлички впрівають.

Та хвороба ця пройде,

Буде ще балакать,

Але якщо ще поїде,

Може і занявкать!

БАЗАРНІ МИШІ

На Тальнівському базарі

Завелися миші,

У м’ясному павільоні

Залізли під кришу.

Важать м’ясо, важать сало...

Ви цього не чули?

Бабу Фросю у неділю

На сім гривень „взули”.

Бо залізли кляті миші,

Щось там підкрутили

І на цілих 300 грамів

Фросю обдуріли.

А вона майже сліпа,

Ще й недочуває,

Переважив м’ясо дід,

Увесь тиждень лає.

Такі послуги дають

На базарі миші,

Треба чесного кота,

Щоб не крали більше.

БАЗАРНІ ЗОЗУЛІ

На базарах завелися

Зозулі базарні,

Яйця тихо продають

Великі та гарні.

За домашні видають

Ці зозулі яйця,

Підсмажите з ковбасою,

Оближете й пальці.

Женя сидить, продає,

Міля підкладає,

Покупець – базарний лох,

Знай собі, купляє.

Захотілось „бізнесменам”

Легкої наживи,

Та забули, що на яйцях

Печатку вліпили.

„ЗЕМЛЕТРУС”

Сидить песик на базарі,

Безупину виє.

Народ дивиться на нього

І не розуміє:

– Мабуть, буде землетрус

Тепер вже в Тальному?

Перед цим собаки виють

І тікають з дому.

А якась стара бабуся:

– Він голодний, каже, –

Нагодувать його треба,

Може, змовкне враже.

Дали йому кусень хліба, –

І не подивився.

Підняв голову ще вище,

Ще більше залився.

Що йому вже не давали,

Геть не підкупити.

Відпочине хвилин три

І знов давай вити.

Лиш дід (яйця продавав):

„Знаю я причину. –

Песик виє вже від того,

Що ще зростуть ціни”.

ПРО КАЛОШІ Й ДЕКЛАРАЦІЮ

– Щось з тобою ми збідніли, –

Каже Гнат до Варки, –

Кругом злидні нас обсіли,

Кожен день лиш сварки.

Вже боргів у нас набралось,

Нема чим віддати.

Та є вихід. У неділю

Треба щось продати.

– Хоч би батькові штани –

Вони зовсім нові,

Не зносив покійний наш

Такої обнови.

Дві сорочки ще візьми –

За них дадуть гроші!

Черевики є одні,

Ще, крім них, калоші.

Пішла Варка продавати –

Ніхто не купляє,

Не питає про товар,

Геть не заглядає.

Стоїть бідна, замерзає,

Бо грошей їм треба.

Підійшов один й питає:

– Що тут є у тебе?

– Дивись, милий, ось що є.

Хоч би щось продати.

А той папку дістає

І давай... писати.