ГЛАВА СЬОМА

ГОРОДНЯНСЬКА СОТНЯ

     Городнянська сотня була сформована в прикордонній місцевості. Північний кордон Городнянського края, що у XVI ст. відділяв Україну у складі Великого князівства Литовського від Московського князівства, у XVII ст. був кордоном Речі Посполитої, а після повстання Хмельницького став  кордоном Гетьманщини. 25 травня 1672 р. на генеральній раді в Козацькій Діброві отримав булаву Іван Самойлович.  Перша відома письменна згадка про Городнянську сотню – це підписання в 1672 р. Конотопських статей городнянським сотником Григорієм Романовичем.   

    Литовський гетьман Казимир Ян Сапєга вимагав перенести цей кордон з Сожу на р. Терюху та віддати Городню і Яриловичі – приєднати їх до Речицького повіту. Якщо претензії щодо Ярилович ще виправдовувались тим, що кордон раніше проходив південніше,  по  р.Вир, то вимога віддати Городню була безпідставною, адже на півночі за Городнею, над р. Немильною, останнім гомельским поселенням були Марковичі.                      М. Костомаров вважав, що вимоги Сапєги викликало приєднання Терехівки до Гетьманщини. Самойлович у листі (25 лютого 1685 р.) відповідав, що Яриловичі та Городню з селами  відокремити неможливо, а  сам вимагав відвести жовнірів від Сожу.

   Процес відбудови Городні, не кажучи вже про інші поселення сотні, відбувався довго і болісно. На території древнього городища Городні були відновлені земляні укріплення. Як вважає історіограф, до речі чернігівський, О. Ханенко (1816–1895)  – навіть у 1675 р.,  коли пройшло майже 30 років після визвольної війни Б. Хмельницького, Городня ще не була відбудована, здійснювалась поправка старих будівель.  

   Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича,  отримали маєтки також і в Городнянській сотні. Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685). Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

    З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський  в „навальних і прикрих експедиціях” –  „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй. Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії  – він генеральний обозний.

   В Городнянській сотні Борковському належали: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

   Із сотників в Городні у XVII ст. відомі: Василь Півень, Йосип Семенович Півень (1676–1685), Іван Богданович Войцехович та  Герасим.

Населені пункти Городнянської сотні підкреслені на картах

Городняського повіту ІІ пол. ХVІII ст.

Д. Г. Ігнатович                   

  І. С. Самойлович

Шляхтичі Войцеховичі неодноразово призначались на сотницький уряд в Городні. „За особисті заслуги і заслуги батька небіжчика військового канцеляриста Івана Богдановича (Яна-Богдана) Войцеховича” (поїздки до Москви  у складі делегацій Д. Ігнатовича (1669 ) та  І.Самойловича (1672) – його син  Богдан Іванович  отримав універсал від Самойловича (26 березня 1673 р.) на слоб. Дібрівну (Дібрівку), що була у його батька  ще у 1657 р., а також млин на р. Рудка.

  В 1673 р.  канцелярист Б. І. Войцехович отримав універсал на                   с. Жовідь, що належало Л. Бороздні. Але на цьому Войцехович не зупинився і захопив Горські землі. Розбирати скаргу Самойловичу приїхав Леонтій Полуботок. Радко Рудий, призначений осадчим Жоведі ще Фащем, засвідчив, що першим вкопав стовп батько Б. Войцеховича. Войцехович проживав в Жоведі у 1687–1700  роках, а помер до 1705 р.

  Син Б. І. Войцеховича – Іван Богданович теж був сотником і помер на сотницькому уряді в Городні до 1730 року. Городнянськими сотниками були і його сини: Петро Іванович  (1731) та Андрій Іванович (1742). Ще у ХІХ ст. в дібрівненській  церкві Різдва Пресвятої Богородиці знаходився п’ятипудовий дзвін з написом: „Усердієм бунчукових товаришів Петра і Андрія Войцеховичей 1758 р.”.

  Іван Богданович Войцехович поселив слободу Півнівщину на грунтах, куплених батьком у городнянського сотника Василя Півня. 13 січня 1711 р. він отримав універсал на Півневський млин на річці Городні з грунтами та слобідкою, а 1 травня  1712 р. розмежував Півнівщину з п. Фрідрикевичевою. Петро Богданович поселив Жабчицьку слободу на грунтах с. Жабчичі, що належало чернігівським полковникам. Жабчичі –  Петро Богданович, син Б. І. Войцеховича, отримав від тестя – наказного гетьмана Павла Полуботка, з чолобитними якого поїхав до Москви де і помер 20 січня 1723 року. Похований він в церкві Св. Георгія в Седневі.  

В. К. Дунін-Борковський     

Св.Феодосій  Углицький  

У 1676 р. почалась війна з Османською імперією. Чигирин витримав 3 тижні облоги та дочекався допомоги. В похід зібрались близько 50 тисяч: „Не тільки козаків..., а й міщан та із сіл. Двоє третього випрововували, а четверо п’ятого зі зброєю і борошном…”. У російському війську було 70 тисяч ратників. Командували В.Борковський та князь Ромадоновський. Турків вибили з Стильникової гори, але вони повернулись та захопили Чигирин. Тих біжінців, які поселились в с. Хоробичі, ще і у ХІХ ст. називали чигиринцями.

       В „Списку чинів війська Запорізського, вбитих або ранних під час Чигиринського походу 1678 р.”: „небожчиків всєх в том полку Чернігівському – 287, ранних – 110”.  В Городнянській сотні поранено 8 козаків: Назар Жолко, Іван Бизюк, Федір (Вовротан), Оксюта Орещенко, Яцко Мищенко, Яким Брагинець, Василь Лукашевич, Козьма Борзецький; загинули 6 козаків: Филин Зрубин, Процько Таварипковець, Юрась Драклненко, Богдан Бондаренко, Стефан Макошинець, Матвій Колянкул. В Седнівській сотні поранені із Городнянського краю: Більський з Камки, Януш з Дирчина та Шкенок з Мокишина.            

  Після невдалого походу в Крим весною  1687 р.   І. Самойловича звинуватили в зраді.  Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.  

    Новим чернігівським полковником  став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з  І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Герб Дуніних-Борковських             

 Герб  Лизогубів 

    В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”:  Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В. Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.  

    Чернігівський полковий писар І. І. Скоропадський  отримав універсал Мазепи від 25 серпня 1687 р.: „Маючи погляд на послуги п. Івана Скоропадського, сіл два: Вихвостів і Боровиця (Бурівка), що в ключу Седнівському знаходяться, зі слобідкою на старому селищі, прозиваємому Дроздовицею, від якого нове осадження, пускаємо в повне утримання”. За „сказками“ старожилів, опитанних у 1729 р. або 1730 р., писар Іван Скоропадський років з 50 назад слободою заселив Дроздовицю.   

     У 1689 р. відбувся Кримський похід, у 1695 р. – Дніпровський,  у 1696р. – Азовський. В Азовському поході 15-тисячним козацьким корпусом командував  наказний гетьман Лизогуб. 18 липня 1696 р. козаки першими  увірвались в Азов – турецьку фортецю,  що стримувала  козаків на Азовському морі. На честь цієї перемоги в Чернігові була побудована церква Св. Вмч. Катерини.

   Приблизно у 1690–1692 роках слобідки Володимирівку та Ільмівку заселив ройський сотник Микола Грембецький, „слуга” Многогрішного (1672),  у 1712–1713 роках він вже наказний полковник. 15 січня 1746 р. син Грембецького продав Ваганичі і Володимирівку полковому писарю  А.П.Миткевичу за 5000 золотих.

   З 1700 року по 1715 рік сотником був Андрій Федорович (Кипріанович) Стахович. Іван Стахович, його онук – сотник в  1755–1761 роках. Правнук А.Ф.Стаховича – Петро Петрович Стахович служив хорунжим (1809), підкоморієм (1809), та маршалом дворянства Городнянського повіту (1819–1821). Рід Стаховських записаний в родословній багатьох дворян Полтавської, Чернігівської, Московської та Орловської губерній. 

                 Герб  Войцеховичів               

Герб Стаховичів        

  26 квітня 1705 р. А. Стахович отримав від І. Мазепи дозвіл поблизу Литовського кордону на селищі пустому Кусяювці над  р. Карпилівкою осадити сл. Кусяювку (Кусії): „На річці греблю засипати, млин поставити й осадити селище закордонними жителями, а не тутейшими, малоросійськими”. Він-же поселив слобідку Берилівку (Універсал                        Скоропадського 11 жовтня 1709 р. на с. Сеньківку з сл. Берилівкою, при якій млин на греблі, на р. Тетеві). На грунтах, куплених між  д.Хоробричі та  д. Перепис,  Стахович поселив слобідку Андріївку (Раздоричі або Разадари). Пінських селян, які тут поселились, називали пінчуками. 28 квітня 1714 р. Стахович купив ниву з дібровою під Ближнім Журавком у Олексія Ковшаренка та Гната Казенка за 8 копійок. 

   21 травня 1707 р. в універсалі Єлецькому монастирю: „Отець Ісаакій Васенкович, архимандрит, прохав про підтвердження новосілого селища більше милі од Мощенки обретаючагося, Лемешовою  зовемого (Лемешівка), котре при наданні Мощенки за архімандритство блаженої і всевічної пам’яті Преосв. Архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького, дозволено гетьманом осаждати і вони осадили людьми тогобічними закордонними”. Преосв. Феодосій обрав наступником Іоанна Максимовича, який зустрів Петра І в Городні.

  Слобідки: Бутівку, Кузничі і Смяч (тепер Травневе) – заселив на куплених грунтах Стефан Бутович, „слуга його милості, п. полковника (Я. Лизогуба) і староста седнівський“, генеральний осавул з 1709 р. Стефан Тарнавський, його зять, поселив Займище (Зоряне з 1962 р.).

   А як поживала головна резиденція козацького уряду – Городня?

   У 1702 р. Городня згадується, вже як містечко. В листі полковник Ю.Лизогуб повідомляє, що в цьому містечку сталось жахливе вбиство та про звинувачення в цьому євреїв –  про це далі буде окрема розповідь.

    А сотня у 1702 р. відправилась в похід: „Полковник Юхим Лизогуб (1698–1705) з полком ходив під Орешек, зшедшись з генералом Петром Апраксиним, на річці Іжер, збили генерала шведського. Юхим Лизогуб під Нарву ходив і зимував в Печерах Псковських, и шведів від Печер відбив”.

Герб Ждановичів                 

Герб Харченків 

       Північна війна тривала з 1700 року по 1721 рік. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

   А що стосується Городні, існує впевненість, що за це містечко зі шведами відбувся бій.  Та воювали з ними не тільки козаки і селяни, а також старообрядці із Добрянки, озброєні „аби чим”. Вони доставили в Стародуб полонених, а вдячний Петро І дозволив їм жити в їх слободах, обирати войтів, бургомістрів та не брити бород, чого вимагав його указ.

    Та чи  було так насправді?  

      Адже в Білорусії шведи припинили наступ на Смоленськ,  ціллю якого був подальший похід на Москву, і направилось до Мглина, щоб йти на Москву разом з казаками. Але від Стародуба військо Карла XII змушено було відправитись до Семенівки і Новгород-Сіверського – тут шведи, разом з казацьким військом Мазепи, переправивлись через Десну і направились до Батурина, але військо Меньшикова встигло раніше та знищило гетьманську столицю.  Городня від цього маршруту далеко.

      Звідки  ж взялись „Шведські могилки” в Городнянському краю?   

  Можливо, в місцях, де є ці „могилки” (Ваганичі та інші села), поховані полонені шведи. Ваганичі –„Шведські могилки” знаходяться біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. У Ваганичах можна почути розповідь, що ставок місцевому пану викопали полонені.

   Наступні сотники в Городні: Я. І. Жданович (1716–1726), Корнилій Дубовик (1725 – нак.), Самійло Холодович (1727–1732), Ф. І. Молявка (1729–1738),  П.І.Войцехович (1731). Тит Євдокименко (1731 –  нак.) та Петро Лемеш (1732, 1734 –  нак.).

  Яків Іванович Жданович був учасником походів проти турків і татар: під паланку Ганкушлі (1694), під фортецею Кизи-Керменом  (1695), а також походу за Псковом і Нарвою (1701), він – учасник міської роботи в Києво-Печерській фортеці (1076) та Ладозької „канальної роботи” (1721). Його володінням в Седнівській сотні з 1710 р. була Камка, що раніше належала Федіру Домонтовичу, седнівському сотнику.

Андрій Федорович Стахович,

городнянський сотник (1699–1715)

Петро Іванович Войцехович,

городнянський сотник (1731)

План господарського двору рангового маєтку

чернігівських полковників в м. Городні, 1736 р.

   Павло Леонтійович             Полуботок 

Євфимія Василівна Полуботок (Самойлович)

Яків Павлович Полуботок  

Андрій Павлович Полуботок 

      І. І. Скоропадський    

А. М. Скоропадська (Маркович) 

    Загинув Я. І. Жданович у 1726 р. під час Гілянського походу – козаки тоді відправились  до Каспійського моря. 

  Сотник С. Холодович одружився з Ганною Андріївною Стахович, дочкою сотника Стаховича. Їх дочка – Марія вийшла заміж за Ф.О.Лисянського, жителя Ніжина. Їх син  Юрій Федорович Лисянський (1773–1837) – видатний мореплавець. Під час навколосвітньої подорожі, відкритий ним один з Гавайських островів, називається – о. Лисянського.

   Після Скоропадського, гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705  – 1723 роках  – з іншими захисниками козацьких прав він подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. В сотницький уряд, разом із Ждановичем, у 1725 р. входили: хорунжий  Корнилій Дубовик (у 1731р. – наказний сотник), писар Григорій Старасевський та осавул  Костя Hoгa.

    П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці. В Городнянській сотні Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка.  Його сини: Яків та Андрій уступили Деревини –  С. Тарновському, що і підтвердив „Указ її імператорської величності” від 28 червня 1726 року.

    Якщо Малоросійська колегія, заснована в Глухові, існувала недовго – до 1727 р., то наступне Правлінні гетьманського уряду, за царювання Анни Іоанівни, було з 1734 року по 1750 рік.  Головну посаду в цьому Правлінні займав генеральний обозний Яків Юхимович Лизогуб, раніше він був чернігівським полковником.

     16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.

Ю. Ф. Лисянський

Сотник С. Холодович одружився з Ганною Андріївною Стахович, дочкою сотника Стаховича. Їх дочка – Марія вийшла заміж за Ф.О.Лисянського, жителя Ніжина. Їх син  Юрій Федорович Лисянський (1773–1837) – видатний мореплавець. Під час навколосвітньої подорожі, відкритий ним один з Гавайських островів, називається – о. Лисянського.

М. В. Гоголь

Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя. 

В. В. Тарновський, 

засновник Чернігівського історичного музею.

Стефан Тарнавський – зять Стефана Бутовича,  „слуги його милості, п. полковника (Я. Лизогуба) і старости седнівського“,

генерального осавула з  1709 р.

М. П. Ліневич,

воєначальник, у російсько-японській війні – командуючий військами, нащадок Й. Ліневича – старости Бурівки

   Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І.  Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку.  

   С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка,  с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.   

    Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

   Багато заводів та поселень, пов’язаних з ними, в Городнянській сотні були володіннями дітей С.Ю.Лизогуба та І.Скоропадської. Так, маєток Костянтина Семеновича Лизогуба (1717 р. н.) – слобода Будище (поселення тут було ще у ХVII ст.).

  Семену (Симону) Семеновичу Лизогубу в спадщину дістались: с. Бурівка, с. Вихвостів, с. Ловинь та сл. Невкля. Дочка С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна, яка в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського – бабуся Миколи Васильовича Гоголя.    

   З 1735 року по 1739 рік відбувалась нова війна з  Османською імперією. В цей час ули здійснені: Кримський, Очаківський, Хотинський Дністровський та інші військові походи. В ці часи відомі городнянські сотники: Григорій Федорович Молявка (1738–1745), Іван Пирятинський (1744–1755), Іван Ярмолаєнко (Ярмоленко) – у 1747  наказний сотник, Іван Дмитрович Красовський, Леонтій Серафимович (1739 – нак.; 1751), Корнилій Гаврилович Дубовик.

    Федора Івановича Молявку на Городнянський уряд обрали сотняни,  а універсал сотничества надав гетьман Апостол. Брав участь у багатьох походах: Дніпровському та Азовському, до Кам’яного Затону (1711), Польському (1734–1735), Кримському (1735–1736), Очаківському (1737).

    Генеральна військова канцелярія в Глухові розглянула донос на сотника Ф. Молявку – сотенного хорунжего К. Дубовика, сина козака Григорія Дубовика: „в нібито державній справі про присягу на вірність Її Імператорської Величності” та  визнала цей донос – „весьма неправедним”.

   К. Дубовику: „Велено тут в Глухові публично нещадно учинити києве покарання, а від уряду сотенного Городницького хоружества, яке він мав, одстановити, та в майбутньому ніколи ні в якому чині йому не бути, Дубовику, в команді сотника Городницького п. Ф. Молявки, а з рядовими його сотні козаками і з ними військову відбувати службу, а п. Ф. Молявка, сотник Городницький, як і раніше, до своєї команди відпущений”.

                 М. Г. Молявка                        

П. П. Стахович 

   Син Григорія Молявки, можливо, теж був городнянським сотником (1744), а онук Ф. І. Молявки – Михайло Григорович Молявка (нар. 26 жовтня 1813 р.) служив у Першому малоросійському козацькому полку унтер-офіцером (1835) та штаб-ротмістром (1843).   Вищезгаданий  правнук сотника Стаховича – П. П. Стахович, хорунжий в 1809 р., в ці роки (1809–1821) – підкоморій, після чого – маршал дворянства Городнянського повіту.

     Після змушеної відставки К. Г. Розумовського, гетьмана з 1751 р., Малоросійська колегія в Глухові була відновлена у 1764 р.,  а її президентом став  видатний полководець граф П. О. Рум’янцев.

  На сотницькому уряді в часи наступної війни з Туреччиною (1768–1774) перебували: Григорій Іванович Дубовик (1759–1770), Дмитро Сукницький (1780), Никифор Харченко (1771–1782).

   Заселення Городнянського краю продовжувалось весь цей час.  Так, декілька нових населених пунктів пов’язано з вищезгаданим родом Дуніних-Борковських, одним з домінуючих родів Гетьманщини.

   Про В. К. Дунін-Борковського в Городнянскій сотні відомо, що він поселив Ваганичі, а за А. В. Борковським в Ревізії 1732 р. записані два нових поселення: Гута Деханівська та Рудня Гніздівська – на р. Смяч. Рудня Гніздівська в універсалі від 25 листопада 1719 р. згадується, як рудня матері А. В. Борковського – М. С. Шуби.

   А. В. Борковський, син генерального обозного, бунчуковий товариш – „за безпорочні служби діда і батька”, в 1743 р. в Городнянській сотні мав 168 дворів. Андрій Васильович Борковський (нар. до 1690 р. – помер до 1744 р.),  після смерті першої дружини А. І. Берло, одружився з К.Я.Лизогуб, батько якої на той час вже був генеральним обозним. У власності його синів, теж бунчукових товаришів, в  1768 р. було 235 дворів. Наприкінці існування Чернігівського полку онукам  А.В.Борковського в Білоусівській, Городнянській, Понорницькій, 

Седнівській та Столинській сотнях належали приблизно 7342 душі родових та 1060 душ куплених.

  За старшим сином А.В.Борковського – Василем Борковським (1725–1781) у 1750 р.  записана слобода Захланівська; у 1754 р.: сл. Кашпурівка та млин вешняк Ковалівський – в 1781 р. записанний,  як хутір його вдови Феодосії. Хутір Студенець – володіння В.Борковського. Василь Борковський  (нар. у 1725 р.) був живий ще у 1779–1780 роках, а його вдова Феодосія – у 1781 році. Жила вона у Тупичеві, в будинку на 6 покоїв. Я. В.  Борковський (1740? – раніше 1781 р.), підкормій Чернігівського суду у 1767–1772 роках, був відомим поетом і письменником. Він – автор публікацій в журналі „Приємне та корисне препроводження часу”,  що видавався в Санкт-Петербурзі. У 1754 р. згадується хутір Горошковий, а при ньому  млин на 2 кола мучних і валюшня (сукновальня) на 1 коло –  сумісне володінні сина А. В. Борковського – Якова Борковського та козаків Горошків. Хутір Горнечщина – володіння поручика Андрія Борковського, сина померлого Я.Борковського. Слобода Столпівка (Стовпівка) – заселена Андрієм Борковським.

     Згадуються нові поселення сотні і в „Генеральному описі Малоросії” (1765–1769): Гасичівський хутір – за генеральним суддею І.В.Бороздною, онуком Л. Бороздни; Карпівка – за колезьким асесором Михайлом Євреїновим;  х. Сутоки – за Клюсівським монастирем.

   Городянська сотня залишалась прикордонною до першого розподілу Польщі, коли Східна Білорусія була приєднана до Російської імперії. Один з польських форпостів знаходився неподалік від с. Деревини і урочища Рубіж, над якими проходила демаркаційна лінія.

    Ще в першій чверті ХІХ ст. навіть в с. Андріївка, звідки цей кордон знаходився на значній відстані,  місцеві жителі пам’ятали,  що селянки боялись ходити в ліс навіть по ягоди та по гриби, а виходили з села хіба що, коли були сінокоси та жнива.

    У 1783 р. із козацьких полків почалось формування регулярних кавалерійських полків. З 1784 р. вони називались карабінерськими, а козаки –  карабінерами.  Чернігівський та Стародубський полки охороняли кордон, що був по Дніпру до 1793 року. Від Лоєва до Любеча, на відстані 3–4 версти один від одного, знаходились такі прикордонні форпости: Лоївський, Каменський, Єзовський, Плещевський, Лопатинський, Радульський, Новосільський, Новенський,  Зміївський, острів Вифостів та о. Любецький. Коли кордон перемістився далеко на захід, карабінерські полки були розформовані, а козаків зарахували до кірасирських, кінно-єгерських, гусарських та драгунських полків.  

Герб Городянської сотні 

Герб Бориспільської сотні

Так, запровадження за царювання Катерини ІІ загального для всіх уніфікованого устрою  поступово  скасувало автономію Гетьманщини.

  При заснуванні Чернігівського намісництва, гербом Городні залишився герб Городянської сотні: „1782 року 19 січня сотенне містечко Чернігівського полку Городня, Височайше затверджено повітовим містом Чернігівського намісництва. В тому ж році 4 липня затверджено колишній сотницького управління герб”.

На гербі зображений залізний якір з піднятим кільцем, на якому якір нібито висить. У червоному полі над якорем розташовані три вісьмикінечні срібні зірки. Можливо, що цей герб належав одному з городнянських сотників. Оскільки посадові адміністративні особи, за дефіцитом  казенної печатки, часто вживали свою.

    Відомі герби городнянських сотників мають значні відмінності від герба Городні, а найбільш схожі на герб Городні –  польскі: герб „Кмициць” або „Радзиць”, а також герб „Котвиця” – невідомо, який  зв’язок мають з Городнею.  Також герб Городні схожий на старовинні герби кількох поселень. Так, якорі зображені на гербах, як сусідньої старообрядської слободи Добрянки, так і далекої Бориспільської козацької сотні. Бориспільській герб – це якір, який тримає рука, що виходить нібито з небес.  

    Якірний хрест  малювали в часи гонінь перші християни на стінах підземель. Апостолом Павлом було написано в Посланні до євреєїв: „Надія для души є ніби якорем”.  А в часи постійних війн з татарами та турками, якірний хрест означав перемогу хреста над ісламським півмісяцем. Ще якірний хрест може означати Різдво Христово, при цьому півмісяць – це образ Божої Матері.

photos.app.goo.gl/wShV13QMaBe3Xtcw7