№ 28 (7).

Тупичівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Тупичів,

село (курінна резиденція).

2.Ковалівський,

хутір.

3.Тартак,

лісопильня ХІХ або ХХ ст. ?

4.Тополівка,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Тупичів – І

Найдавніші поселення, відомі в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість знахідок кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен цієї культури простирались до Уралу. Не так далеко від Тупичева: „Домограїв–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни Конотопа, на прав. березі р. Снов, в ур. Домограїв; „Варковщина”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки; „Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. Макишина та інші поселення.

Тупичів – ІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи (XXVI–XV ст. до н.е.), прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Пос. „Ковалівське”: епохи бронзи (сосницька культура) та ранньозалізного віку (милоградська культура) – на півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера.

Тупичів – ІІІ

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Городище раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) відоме поблизу с.Гніздище (120 х 110 м, висота вала до 0,8 м, ширина 7 – 14 м) – в 3 км на півд. захід від села і в 1 км від х.Картовецький, в ур. Городок (Городище). Городище з трьох сторін захищене болотами, а з півд. сторони протікає приток р. Смяч.

Занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Тупичів – ІV.

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька, відкритої поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Тупичів – V (продовження).

Для зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), характерні прикрашення кераміки нігтевими вдавлюваннями і орнаментом „виноградне гроно”.

Поселення біля с. Смичин: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Визначено, що тут було одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення „Тупичів–4” (пос. (ІІ–V ст. н. е.) – пос. київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села.

Тупичів – VІ.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Тупичів – VІІ.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи: „Тупичів–1” (пос. давньоруського часу, зайняте городами, пос. XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села), „Тупичів–2” (давньоруське поселення – в 1 км на захід від селища „Тупичів–1”, на прав. березі р.Крюкова, зайняте городами).

Курганні могильники в різних частинах села, пов’язані з селищами „Тупичів–1” і „Тупичів–2”.

Із групи курганів, що була в півн.-захід. част. села, в 240 м на півн. схід від вул. Шевченко і на сході від кладовища, збереглись 2 кургана: насип (вишина 0,4 м, діаметр 20 м) – в 60 м на півдні від кладовища; курган на колгоспному полі (вишина – 0,4 м, діаметр – 20–25 м) – в 570 м на південний схід від вищезгаданого кургана; 2 кургана із цієї групи знищені.

Ще 2 кургана (висота 0,8 м, діаметри 10–12 м) знаходяться на півд. окраїні села, в 300 м на півд. схід від селища „Тупичів–1”.

На півночі від вищезгаданих курганів знаходиться ще один насип – в 200 м на півд. захід від селища „Тупичів–1”; 2 кургана в цій місцевості не збереглись. Курган в 700 м на північ від селища „Тупичів–2” теж не зберігся.

Багато курганів було на виїзді із Тупичева в Бурівку – біля сільського кладовища, але в наш час цих курганів не видно.

Були також і інші кургани, що не збереглись. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

В.Лиственське городище, про яке згадував Шафонський – в 1,5 – 2 км на півд. схід від села, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок.

Порівняння знахідок дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі М.Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення. „Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Тупичів – VІІІ.

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам.Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська.

Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М.Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). За даними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Так, в Сновську (древнє місто сіверян, на місці якого знаходиться Седнів) було 50 димів, в Хороборі – 100. У 1503 р., 1554 р., 1570 р. та 1584 р. волость Хоробор згадується в дипломатичній переписці з Литвою, як волость у складі Московського князівства.

Післямонгольську кераміку археологи знайшли в Тупичеві – поселення „Тупичів–1” (пос. давньоруського часу, зайняте городами, пос. XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села). Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Назва Тупичева, можливо, походить від призвища колишнього власника села. Архімандрит Голятовський у 1626 р. повідомляв: „Є село Тупичів за 4 милі від Чернігова, в тому селі старий чоловік Андрій Дорошевич півтораста років живе”.

Тупичів – ІХ.

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства – Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар М.Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Тупичів –Х.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод.

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

Тупичів –ХІ.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Заснування Городні та заселення цих земель також пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе).

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Тупичів –ХІІ.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також на берегах Сожу.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували.

Тупичів – ХІІІ.

Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Тупичів – ХІV.

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

Тупичів – ХV.

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., Тупичів згадується, як належний до містечка Седнева. Вихвостів тоді отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Тупичів – ХVІ.

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, вищезгаданий Л. Бороздна знову отримав універсал.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Л.Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.

Тупичів – ХVІІ.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д.Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

Городня під час війни з поляками була розорена і спустошена настільки, що чернігівський полковник Дем’ян Ігнатович дав розпорядження седнівському сотнику Півню: „Розорену поляками Городню намагаться заселити”. Ось чому багато козаків та різних обивателів, за повідомленням „Описання Чернігівського намісництва” А.Ф.Шафонського, з Седнева сюди переселились і „розмножили жителів”.

Тупичів – ХVІІІ.

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика – шляхтич, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку він поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості. Коли була сформована Городнянська сотня, Конотоп залишився у складі Седнівської сотні.

Тупичів – ХІХ.

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.

В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

Тупичів – ХХ.

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна.

Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

Тупичів – ХХІ.

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Фридрикевічни була маєтність в с. Хрипівці та Конотопі.

Тупичів – ХХІІ.

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.

Тупичів – ХХІІІ.

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках.

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

Тупичів – ХХІІ.

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

Тупичів,

село (курінна резиденція).

1729 р.–1730 р. До полку належать 59 дворів, володіння бунчукового товариша А. Борковського. Коли вигнали ляхів, Тупичів, при гетьмані Сомко, належав до містечка Седнева. На Тупичів та Листвен були надані ніверсали Мазепи (1687 р., 1704 р., 1706 р.) та Скоропадського (1709 р.). В 1704 р. універсал Мазепи на село отримав В. Борковський.

1732 р. Козаків – 25.

1732 р. За даними „Полкової ревізії”, володіннями А.Борковського в Листвені були 105 дворів: 15 грунтових, 59 малогрунтових та 35 убогих.

Тупичів – ХХІV.

Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 32, селянських дворів – 107, володіння чернігівського підкоморія Якова Лизогуба.

Церква кам’яна з двома престолами: Архангела Михаїла та Св. муч. Андрія Стратилата, і церква дерев’яна Св. Миколая.

Тупичів – ХХV.

Ліси мають велику цінність, адже ознайомлення з „Описом лісів і пущ Чернігівського полку” (1752 р.) показує, що в Березнинській, Менській, Синявській і Столинській сотнях лісів майже не було, в Білоуській, Вибельскій, Слабинській та Сосницькій сотнях їх було мало, а данні по полкових, Ропській, та інших сотнях відсутні. Значна кількість лісів знаходилась в Городнянській, Седнівській, Кіселівській, Волинській і Понорницькій сотнях.

Ліси і в наш час в багатьох випадках не змінили місць свого розташування. Великі хвойні та листяні ліси, що починались поблизу болота Замглай, росли в межиріччі приток Снову – Смячу та Крюкови, а також охоплювали місцевість між Яриловичами та Городнею. Багато окремих лісів, розділених болотами, було по обох берегах Снову – від Старих Борович до р. Смяч.

Жителі лісових сіл успішно займались будницьким промислом („будами” називались лісові підприємства), тобто виготовляли „лісові товари”: будівельні матеріали, личані мотузки, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію. Вози, зроблені в Чернігівському полку, були відомі далеко за його межами.

Тупичів – ХХVІ.

Зайняттями жителів Городнянської сотні ще були: бортництво (тобто бджільництво), биття звірів, вилов птахів, збирання грибів та ягід.

Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед, а також сплачувати гроші. В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були надати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців. Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців.

Тупичів – ХХVІІ.

Великий водний потенціал Городнянської сотні давав змогу приводити в рух: млини, сукновальні, винокурні та інші підприємства, що потребували води, хоч з сьогоднішнього погляду використання рік для роботи млинів і сукновалень.

Ріка Рудка (Крюкова) – починається з лісів Чирецького і Моложавого та з болота Ягідного (за іншим описанням, витікає із Широкого болота за 5 верст від Тупичева), протікає поблизу Листвену і Смичину, а впадає в Снов поблизу Дирчина.

На р. Рудка (Крюкова) гребеьлі: Верхня нова, Ковалівська, Мокроусівська, Лиственська, Городянська, Смичинська, Петличнівська – також були А. Борковського. Вешняк, валюшня та млин Новий на цій річці належали колись Василю Дуніну-Борковському; млин і валюшня – Якова Дуніна-Борковського та седнівського сотника Івана Римші. Їх же – млин за 2 версти від Листвена. Седнівському сотнику Івану Римші на р. Рудка також належали 2 вешняка.

Тупичів – ХХVІІІ.

1859 р.– 1606 жителів.

1901 р.– 2729 жителів.

1920 р.– 2970 жителів. Господарств – 618.

Тупичів – ХХІХ. 

Колишній гласний Городнянського повітового земства О. О. Свєчин, землевласник 6800 десятин тупичівських земельних та лісових угідь, а також попечитель Городнянської та Ріпкінської земських лікарень – в земстві працював: в ревізійній, страховій, проектній, юридичній, дорожній та різних інших земських комісіях, а з року 1901 по рік 1906 та після Лютневої революції був головою Чернігівської губернської земської управи. В повіті ходили чутки, що Свєчин, відомий своєю революційною діяльністю, був позашлюбним сином Олександра ІІІ, а значить братом Миколи ІІ.

Тупичів – ХХХІ. 

Тупичівське господарство Свєчина було чотирьохпольним, тут було окреме дослідне поле для роботи з кращими сортами картоплі, а у якості зеленого добрива використовувся люпин. Фруктові сади займали 26 десятин. В стаді нараховувалось 40 корів оберландської породи, яку розводили на протязі 20 років.

Тупичів – ХХХ. 

1859 р. - 1606 жителів. На поч. ХХ ст. - 2729. 

Тупичівська волость: с. Бурівка (1414 жителів) – колодязі, с. Вихвостів (1271) – колодязі, с. Великий Листвен (2251) – р. Рудка, с. Великий Дирчин (447) – р. Снов, х. Гніздище (195) – р. Смяч, с. Дібрівне (1136) – р. Смячка, с. Звеничів (692) – колодязі, с. Івашківка (2636) – колодязі, х. Кам’янка (66) – р. Снов, х. Картовецького (210) – колодязі, с. Куликівка (1473) – р. Снов, х. Купиха (124) – р. Снов, х. Лашуки (154) – р. Снов, с. Макишин, х. Моложава (124) – колодязі, д. Невкля (401) – колодязі, д. Пекурівка (1527) – колодязі, х. Пекурів Гай (82) – колодязі, х. Пилипівка (96) – колодязі, х. Подгорошківка (17) – р. Смячка, д. Політичеська Рудня (341) – р. Смячка, с. Смичин (1079) – р. Смячка, д. Стовпівка (165) – р. Смячка, с. Тупичів (2729) – колодязі. 

Ковалівське – І

„Ковалівське”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – на півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера).

Ковалівське – ІІ

Ковалівський,

хутір.

1754 р. Ковалівський млин вешняк на 2 мучних кола з валюшнею на 1 коло належав В. А. Борковському.

1781 р. Хутір Ковалівський – 2 хати і винокурня на 8 котлів належали його вдові Феодосії.

1859 р.– 18 жителів.

1920 р.– 205 жителів. Господарств – 51.

Ковалівське – ІІІ

Завод Свєчина – Ковалівський спиртозавод (працює з 1841 р.) виробляв спирту на 14 тис. карб. в рік, а Зороховича в Бурівці (з 1875 р.) – на 6 тис. карб.