№ 28 (7).

Тупичівська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Тупичів,

село (курінна резиденція).

2.Ковалівський,

хутір.

3.Тартак,

лісопильня ХІХ або ХХ ст. ?

4.Тополівка,

хутір ХІХ або ХХ ст. ? 

Тупичів – І

Більшість археологічних знахідок кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен цієї культури кераміки простирались до Уралу. Найближчі відомі поселення: с. Лашуки („Варковщина”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки); Макишин („Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. села) та інші поселення.

Тупичів – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи (XXVI–XV ст. до н.е.), прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької II тис. до н. е.) і лебедівської II тис. до н. е.) культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.На півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера – поселення „Ковалівське”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура).

Тупичів – ІІІ

Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури були першими поліськими культурами раннього залізного віку. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Милоградська культура (VII–I ст. до н.е.). Належала вона предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, які, за повідомленням Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н).

Тупичів – ІV

Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) відоме поблизу сіл: Дібрівне та Смичина. .„Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром. Для зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення кераміки нігтевими вдавлюваннями і орнаментом „виноградне гроно”.Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Тупичів – V

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) – „Тупичів–4” (пос. (ІІ–V ст. н. е.) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села. Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Тупичів – VІ.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Тупичів – VІІ.

1. „Тупичів–1”: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

2. „Тупичів–2” (давньоруське поселення) – в 1 км на захід від селища „Тупичів–1”, на прав. березі р.Крюкова, зайняте городами.

3. Кургани.

Курганні могильники в різних частинах села, пов’язані з селищами „Тупичів–1” і „Тупичів–2”.

Із групи курганів, що була в півн.-захід. част. села, в 240 м на півн. схід від вул. Шевченко і на сході від кладовища, збереглись 2 кургана: насип (вишина 0,4 м, діаметр 20 м) – в 60 м на півдні від кладовища; курган на колгоспному полі (вишина – 0,4 м, діаметр – 20–25 м) – в 570 м на південний схід від вищезгаданого кургана; 2 кургана із цієї групи були знищені.

Ще 2 кургана (висота 0,8 м, діаметри 10–12 м) знаходяться на півд. окраїні села, в 300 м на півд. схід від селища „Тупичів–1”. На півночі від вищезгаданих курганів знаходиться ще один насип – в 200 м на півд. захід від селища „Тупичів–1”; 2 кургана в цій місцевості не збереглись. Курган в 700 м на північ від селища „Тупичів–2” теж не зберігся.

Багато курганів було на виїзді із Тупичева в Бурівку – біля сільського кладовища, але в наш час цих курганів не видно. Були також і інші кургани, що не збереглись.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Тупичів – VІІІ.

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам.Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку – Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Назва Тупичева, можливо, походить від призвища колишнього власника села. Архімандрит Голятовський у 1626 р. повідомляв: „Є село Тупичів за 4 милі від Чернігова, в тому селі старий чоловік Андрій Дорошевич півтораста років живе”.

Тупичів – ІХ.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також на берегах Сожу.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Тупичів – Х.

Після повстання Б. Хмельницького – Тупичів згадується при гетьмані Сомко, коли належав до містечка Седнева – під час Руїни, громадянської війни, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був чернігівський полковник Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Вирішальну роль тут відіграли запорізькі козаки. „Чрез нас, Івана Сєрка, к вашому царському величеству привращена єсть вся Мала Росія…” – писав кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко у листі до царя Олексія Михайловича. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй (з універсалу 1672 р.). 

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685), а у 1685 р. В. К. Дунін-Борковський став в Генеральній військовій канцелярії  – генеральним обозним. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні. 

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. 

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.  

В Городнянській сотні В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Тупичів – ХІ. 

Тупичів, село.

1729 р.–1730 р. До полку належать 59 дворів, володіння бунчукового товариша А. Борковського. Коли вигнали ляхів, Тупичів, при гетьмані Сомко, належав до містечка Седнева. На Тупичів та Листвен були надані ніверсали Мазепи (1687 р., 1704 р., 1706 р.) та Скоропадського (1709 р.). В 1704 р. універсал Мазепи на село отримав В. Борковський.

1732 р. Володіннями А. Борковського в Тупичеві були 63 двори: 6 грунтових, 34 малогрунтових і 26 убогих (селяни, які не мали своїх хат).

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 69, селянських дворів – 57, володіння бунчукового товариша Василя Дуніна-Борковського.

Церква Покрова Богородиці.

Тупичів – ХІІІ. 

1859 р. - 1606 жителів. На поч. ХХ ст. - 2729. 

Тупичівська волость: с. Бурівка (1414 жителів) – колодязі, с. Вихвостів (1271) – колодязі, с. Великий Листвен (2251) – р. Рудка, с. Великий Дирчин (447) – р. Снов, х. Гніздище (195) – р. Смяч, с. Дібрівне (1136) – р. Смячка, с. Звеничів (692) – колодязі, с. Івашківка (2636) – колодязі, х. Кам’янка (66) – р. Снов, х. Картовецького (210) – колодязі, с. Куликівка (1473) – р. Снов, х. Купиха (124) – р. Снов, х. Лашуки (154) – р. Снов, с. Макишин, х. Моложава (124) – колодязі, д. Невкля (401) – колодязі, д. Пекурівка (1527) – колодязі, х. Пекурів Гай (82) – колодязі, х. Пилипівка (96) – колодязі, х. Подгорошківка (17) – р. Смячка, д. Політичеська Рудня (341) – р. Смячка, с. Смичин (1079) – р. Смячка, д. Стовпівка (165) – р. Смячка, с. Тупичів (2729) – колодязі. 

Тупичів – ХІV. 

Тупичівське господарство Свєчина було чотирьохпольним, тут було окреме дослідне поле для роботи з кращими сортами картоплі, а у якості зеленого добрива використовувся люпин. Фруктові сади займали 26 десятин. В стаді нараховувалось 40 корів оберландської породи, яку розводили на протязі 20 років. Колишній гласний Городнянського повітового земства О. О. Свєчин, землевласник 6800 десятин тупичівських земельних та лісових угідь, а також попечитель Городнянської та Ріпкінської земських лікарень – в земстві працював: в ревізійній, страховій, проектній, юридичній, дорожній та різних інших земських комісіях, а з року 1901 по рік 1906 та після Лютневої революції був головою Чернігівської губернської земської управи. В повіті ходили чутки, що Свєчин, відомий своєю революційною діяльністю, був позашлюбним сином Олександра ІІІ, а значить братом Миколи ІІ. 

Ковалівське – І

„Ковалівське”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – на півн. заході від півн. окраїни Тупичева, на прав. березі р. Крюкова, на півдні від озера).

Ковалівське – ІІ

Ковалівський,

хутір.

1754 р. Ковалівський млин вешняк на 2 мучних кола з валюшнею на 1 коло належав В. А. Борковському.

1781 р. Хутір Ковалівський – 2 хати і винокурня на 8 котлів належали його вдові Феодосії.

1859 р.– 18 жителів.

1920 р.– 205 жителів. Господарств – 51.

Ковалівське – ІІІ

Завод Свєчина – Ковалівський спиртозавод (працює з 1841 р.) виробляв спирту на 14 тис. карб. в рік, а Зороховича в Бурівці (з 1875 р.) – на 6 тис. карб.

Тартак,

лісопильня ХІХ або ХХ ст. ?

Тополівка,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?