№ 31 (12). 

Дроздовицька с/рада– I.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Дроздовиця,

село при р. Дроздовиці.

2.Будище (Ведмежівка),

слобода при р. Смяч.

3.Диханівка,

слобода при р. Смяч.

4.Кашпурівка,

слобода при р. Смяч.

5.Гутище (Гутничі або Гутнянська слобода),

слобода при р. Смяч.

6.Івчин млин,

гребля верстах в 3 від Гутища на р. Смяч 

Дроздовиця – І.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Виготовлення керамічного посуду було одним із найважливіших досягнень неоліту.

Культура ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.) лоби неоліту названа так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Поблизу Дроздовиці і Диханівки (пос. „Дроздовиця–1” доби неоліту – в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка) знайдені уламки кераміки кам’яного віку.

Дроздовиця – ІІ.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзовогу віку поблизу с. Дроздовиця: Травневе (пос. „Травневе–1” ” епохи бронзи – в півд. част. села); Кузничі (поселення в центрі села – біля моста, на прав. березі безіменного струмка).

Дроздовиця – ІІІ.

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.). Належали ці культури або предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська (IV–II ст. до н.е.)– будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом.

Поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.): Диханівка (пос. раннього залізного віку – в 1 км на схід від півд. окраїни села та в 1 км на південь від с. Дроздовиця, на дюні в поймі р. Смяч).

Поселення милоградської культури (VІІ ст.– І ст. до н.е.) – пос. „Дроздовиця–2” – в 1,8 км на півд. від південної окраїни с. Дроздовиця та в 1,8 км на півд. схід від півд. окраїни с. Диханівка.

Городища раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.), відоме поблизу с. Карпівка, ймовірно, що було зведено племенами милоградської культури, а потім було поселенням племен колочинської культури. зведене племенами милоградської культури і було у племен колочинської культури також, як поселення. – в 0,5 км від півд. окраїни с. Карпівка та в 1,5 км від с. Перепис, на краю болота, в ур. Городок – городище: милоградська (VІІ ст.– І ст. до н. е.), колочинська, можливо, ранньослов’янська культура (V – VІІ ст.). Городище біля с. Карпівка – занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України. Городище біля с. Карпівка в записах XIV археологічного з”їзду записано, як городище в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.),

характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Поселення пізньозарубинецької культури „Верпч–2”: 1–11 ст. н.е., ранньослов’янського часу (київська культура) – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі, на прав. березі р.Верпч.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян.

Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н.е.повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Дроздовиця – ІV.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.).

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя. Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Поселення київської культури знайдене поблизу с. Хоробичі – ранньослов’янське пос. „Верпч–1” – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч; пос. „Верпч–2”.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами, які жили між Дунаєм і Дніпром. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Дроздовиця – V.

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами. За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Дроздовиця – VІ.

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Давньоруське поселеня відоме поблизу с. Ваганичі – „Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост.

Кургани (4 насипи висотою 0,4 – 1 м, діаметр 8 – 10 м) – в 3 км на півд. захід від с. Ваганичі, на бувшому полігоні, в ур. Півнева гора.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Дроздовиця – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороню всі війська.

Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В. Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі.

Археологи знайшли післямонгольську кераміку і недалеко від с. Дроздовиця: Хоробичі (XIII–XIV ст.) – пос. „Верпч–2” в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч; Солонівка (XIV–XV ст.) – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.

Дроздовиця – VІІІ.

Майже безлюдні землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн на протязі ХVІ століття між Литовським та Московським князівствами – дістались у складі Сіверської землі польскому королю Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти.

У 1714 р. городенський (городнянський) козак Григорій Дубовик, покозачений польський шляхтич – перед генеральним військовим судом засвідчив, що про дозвіл на осадження слобідки, яку назвали Городня – він чув від батька, жителя державки Солонівки, що належала Криштофу Фащу.

Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на південь, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч.

Дроздовиця –ІX.

Під час повстання Б.Хмельницького Ян Казимир ІІ, новий польський король, намагаючись заручитися підтримкою різних шляхтичів, 27 березня 1649 р. надав привілегію за служби Богдану Бутовичу, „шляхетно урожоному”, але його нащадки відомі на службі у Війську Запорізькому. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків. 

Дроздовиця – VІІІ. 

Чернігівський полковий писар І. І. Скоропадський отримав універсал Мазепи від 25 серпня 1687 р.: „Маючи погляд на послуги п. Івана Скоропадського, сіл два: Вихвостів і Боровиця (Бурівка), що в ключу Седнівському знаходяться, зі слобідкою на старому селищі, прозиваємому Дроздовицею, від якого нове осадження, пускаємо в повне утримання”. За „сказками“ старожилів, опитанних у 1729 р. або 1730 р., писар Іван Скоропадський років з 50 назад слободою заселив Дроздовицю.

Дроздовиця – ІХ.

За „сказками“ старожилів, опитанних у 1729 р. або 1730 р., писар Іван Скоропадський років з 50 назад слободою заселив Дроздовицю.

Дроздовиця, село при р. Дроздовиці.

1729 р.–1730 р. 80 дворів, стали володіннями гетьманши після смерті Скоропадського, а потім їх дочки – Уляни та її чоловіка – ніжинського полковника Петра Толстого. 16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю. Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба, отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку. Я. К. Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став чернігівським полковником (1687–1698) після обрання гетьманом І. Мазепи, що не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

С. Лизогуб та І. Скоропадська стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.

Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Козаків в Дроздовиці не було.

Дроздовиця – ІX. 

Дроздовицькихі гутники записані ще в „Присязі Чернігівського полку імператору Петру Петровичу” (1718 р.). Із „Ревізької полкової книги” (1751 р.) відомо, що поблизу с. Володимирівки, Олександрівської гути і с. Дроздовиці існувало значне виробництво – гута (завод, що виробляв скло або скляні вироби), рудня(підприємство, що виплавляло залізо або виробляло вироби із заліза) та папірня (паперовий завод). Гутники, які видували скло, називались майстрами або шклярами. Можливо, вони ж були і складачами скла – виготовляли скляну масу та фарбували її. В залежності від потужності та асортименту виробів, на різних гутах значно відрізнялась кількість робітників, більшість з яких були посполитими. Гончари робили печі та дойниці (вогнетривкі горщики для розтоплення скляної маси), а також ремонтували їх; ковалі виготовляли трубки, необхідні майстрам-склодувам; осмольники заготовляли „осмоли” (смолисті соснові дерева); шулярі „шуровали” печі, попіл з яких був необхіден для виготовлення скляної маси; будники виготовляли поташ. Ще на гутах працювали: підвозчики, носії, попельники, золосії, одкладчики, робітники, які терли та місили глину, а також інші робітники.

Гути виробляли не тільки просте скло.

Дроздовиця – X.

Дроздовиця,

село при р. Дроздовиці.

1729 р.–1730 р. 80 дворів, стали володіннями гетьманши після смерті Скоропадського, а потім їх дочки – Уляни та її чоловіка – ніжинського полковника Петра Толстого. Уляна Іванівна у 1730 р. написала уступний лист бунчуковому товаришу С. Ю. Лизогубу, чоловіку Ірини Іванівни Скоропадської – дочки гетьмана від першого шлюбу. „За сказками сторожилів”, Дроздовицю слободою поселив І.Скоропадський, будучи полковим чернігівським писарем приблизно 50 років назад.

Козаків в Дроздовиці не було.

1765 р.–1769 р. Селянських дворів – 43 (із маєтків Скоропадського), володіння бунчукового товариша Костянтина Лизогуба.

Церква Покрова Богородиці.

Дроздовиця – XІ.

1781 р.

Василя Лизогуба – 97 дворів, 103 хати та 6 бездвірних хат; бунчуковий товариш (Склались казацькі сім’ї, що були прийняті – „під бунчук”, тобто користувалась гетьманським захистом. ) – 1, церковник – 1, священничеських синів – 2. Дроздовиця: „жалувана височайшою грамотою предкам В. Лизогуба від створення мира 7198 р., вересня 20” Знаходиться в 12 верстах від д. Вербівки, 8 в. – від с. Володимирівки, 12 в. – від Городні, 5 в. – від с. Ваганичі.

Положення має на стовповій дорозі із Чернігова в Білоруську губернію; від пахотного поля – при лісах на рівному низькому місці.

Посполитих (Польсько-литовські закони на Гетьманщині остаточно не втратили свою чинність. Від посполитих – „державця” (власник маєтності ) вимагав: „підданство та послушенство” – селяни: „робили панщину” 2–3 дні на тиждень. Та, коли посполиті (селяни) йшли шукати кращого життя, то їх хати і майно, згідно III Литовського Статуту, забирав місцевий землевласник).

Дроздовиця – XІІ.

Як можна бачити, володіння лише одного поміщика були рівнозначними земельним володінням двох колгоспів. Під час земельної реформи у О. В. Лизогуба було 7 тис. десятин дроздовицьких земель.

Дроздовиця – XІІІ. 

В XIX ст. через Городнянський повіт йшов Санкт-Петербурзький поштовий тракт. Коли заарештували Шевченка весною 1847 р., після повернення від Лизогубів з Седнева в Київ – до Санкт-Петербургу його супроводжувала посилена варта. Поїздка в присутності поліцейського офіцера та рядового жандарма зайняла 11 діб. В Городнянському повіті маршрут цієї карети був таким: Смичин – Дібрівне – Політрудня – Городня – Дроздовиця – Добрянка. 

Дроздовиця – XІV.

На початку ХХ ст. повіт складався із 12 волостей. Волості Городнянського повіту, населені пункти яких увійщли до складу Городнянського та Щорського (Сновського) районів:

Дроздовицька волость

х. Альошинський (161 житель), х. Богомолов (32) – колодязі, с. Будище (618) – стр. Рудка, с. Ваганичі (1817) – колодязі, х. Вороненків (10) – колодязі, с. Володимирівка (2483) – колодязі, х. Горошківка (59) – стр. Івчин, д. Гутка (331) – р. Чибриж, д. Деревини (1921) – колодязі, д. Диханівка (120) – стр. Івчин, с. Дроздовиця (1688) – струмок Дроздовиця, с. Ільмівка (1540) – колодязі, д. Карпівка (702) – колодязі, д. Кашпурівка (156) – стр. Івчин, д. Кузничі (580) – колодязі, с. Кусії (874) – колодязі, д. Лизунова Рудня (290) – р. Чорна, х. Луб’янка (27) – стр. Івчин, х. Миколаївський (57) – колодязі, х. Павло-Іванівський (83) – колодязі, с. Перепис (1823) – колодязі, х. Петровщина (105) – колодязі, х. Смячка (98) – стр. Івчин, с. Хоробичі (1544) – колодязі, с. Хотівля (1422) – колодязі.

Дроздовиця – IX. 

На початку ХХ ст. повіт складався із 12 волостей. Волості Городнянського повіту, населені пункти яких увійщли до складу Городнянського та Щорського (Сновського) районів:

Дроздовицька волость

х. Альошинський (161 житель), х. Богомолов (32) – колодязі, с. Будище (618) – стр. Рудка, с. Ваганичі (1817) – колодязі, х. Вороненків (10) – колодязі, с. Володимирівка (2483) – колодязі, х. Горошківка (59) – стр. Івчин, д. Гутка (331) – р. Чибриж, д. Деревини (1921) – колодязі, д. Диханівка (120) – стр. Івчин, с. Дроздовиця (1688) – струмок Дроздовиця, с. Ільмівка (1540) – колодязі, д. Карпівка (702) – колодязі, д. Кашпурівка (156) – стр. Івчин, д. Кузничі (580) – колодязі, с. Кусії (874) – колодязі, д. Лизунова Рудня (290) – р. Чорна, х. Луб’янка (27) – стр. Івчин, х. Миколаївський (57) – колодязі, х. Павло-Іванівський (83) – колодязі, с. Перепис (1823) – колодязі, х. Петровщина (105) – колодязі, х. Смячка (98) – стр. Івчин, с. Хоробичі (1544) – колодязі, с. Хотівля (1422) – колодязі.

Дроздовиця – XV

1859 р.– 1058 жителів.

1901 р.– 1688 жителів.

1920 р.– 2026 жителів. Господарств – 381.