№ 31 (12).
Дроздовицька с/рада– I.
Населені пункти у XVIII – XX ст.
1.Дроздовиця,
село при р. Дроздовиці.
2.Будище (Ведмежівка),
слобода при р. Смяч.
3.Диханівка,
слобода при р. Смяч.
4.Кашпурівка,
слобода при р. Смяч.
5.Гутище (Гутничі або Гутнянська слобода),
слобода при р. Смяч.
6.Івчин млин,
гребля верстах в 3 від Гутища на р. Смяч
26_Др.jpgДроздовиця – І.
Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Виготовлення керамічного посуду було одним із найважливіших досягнень неоліту.
Культура ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.) лоби неоліту названа так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Поселення „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.
Дроздовиця – ІІ.
Перехід до бронзового віку стався повільно. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.
Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.
На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.
Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.
Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку не так далеко від Дроздовиці: Травневе (пос. „Травневе–1” ” епохи бронзи – в півд. част. села); Кузничі (поселення в центрі села – біля моста, на прав. березі безіменного струмка) та інші поселення.
Дроздовиця – ІІІ.
Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.
Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).
Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.
Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом.
Поселення раннього залізного віку (І тис. до н.е.): Диханівка (пос. раннього залізного віку – в 1 км на схід від півд. окраїни села та в 1 км на південь від с. Дроздовиця, на дюні в поймі р. Смяч).
Поселення милоградської культури (VІІ ст.– І ст. до н.е.) – пос. „Дроздовиця–2” – в 1,8 км на півд. від південної окраїни с. Дроздовиця та в 1,8 км на півд. схід від півд. окраїни с. Диханівка.
Дроздовиця – ІV.
Городище біля с. Карпівка – занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України. Це городище – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище (30–45 м х 145 м, висота внутрішнього валу – 2–3 м, ширина – 10–15 м, рів заплив; довжина зовнішнього валу – 260 м, висота – 0,6–1,5 м, ширина – 10–15 м.) ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була, ймовірно, балтською, а також, можливо слов’янською.
Дроздовиця – V.
В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Для кераміки зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Одне з поселень пізньозарубинецької культури, відомих недалеко від Дроздовиці –„Верпч–2”: 1–11 ст. н.е., ранньослов’янського часу (київська культура) – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі, на прав. березі р.Верпч.
Дроздовиця –VІ.
Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.
Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.
Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.
Одне з поселень київської культури, відоме поблизу с. Хоробичі – ранньослов’янське пос. „Верпч–1” – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч та пос. „Верпч–2”: 1–11 ст. н.е., ранньослов’янського часу (київська культура) – в 2,6 км на півн. схід від с. Хоробичі, на прав. березі р.Верпч.
Дроздовиця – VІІ.
Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.
За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.
Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.
Дроздовиця – VІІI.
Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.
Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена.
Типовим сільським поселенням давньоруської народності було визнано поселення в ур. Космівка на лів. березі р. Верпч, в трикутнику між селами: Лемешівка, Рубіж, Автуничі – в 2 км на півн. захід від с. Автуничі, в 4 км на південь від с. Лемешівка, в 3 км на схід від с. Рубіж.
Виявилось, що Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.) цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення. Давньоруське поселеня відоме поблизу с. Ваганичі – „Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост.
Кургани (4 насипи висотою 0,4 – 1 м, діаметр 8 – 10 м) – в 3 км на півд. захід від с. Ваганичі, на бувшому полігоні, в ур. Півнева гора.
„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!
На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.
Дроздовиця – ІХ
Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців.
Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам.
Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В. Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі.
За даними описання 1527 р. – „Пам’яті”, на берегах Десни та Снову в цей час нараховувалось тільки 28 населених пунктів. Так, в Сновську (древнє місто сіверян, на місці якого знаходиться Седнів) було 50 димів, в Хороборі – 100. У 1503 р., 1554 р., 1570 р. та 1584 р. волость Хоробор згадується в дипломатичній переписці з Литвою, як волость у складі Московського князівства.
Археологи знайшли післямонгольську кераміку і недалеко від с. Дроздовиця: Хоробичі (XIII–XIV ст.) – пос. „Верпч–2” в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч; Солонівка (XIV–XV ст.) – пос. „Дюна” (ХІІІ – ХІV ст.) – в 600 м на півн. схід від схід. част. села на лів. березі р. Верпч.
Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.
Дроздовиця –Х
XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства – Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Федорович Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.
На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало. Так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.
Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод.
Дроздовиця – ХІ
Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.
Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка), розташована між річками Жовідь та Мостище.
З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.
Дроздовиця – ХІІ
З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння теж пов’язано заселення півночі Сіверської землі, а ще заснування Городні.
Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.
Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.
Дроздовиця – ХІІІ
Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.
Біля д.Перепис, при р. Терюха, в урочище Деревини колись працювала буда. Тут знаходився поташний завод, що належав Фащам, але під час війни Деревинську буду розорили, а в цій місцевості поселились два козаки – Кусії, які через декілька років переселились в Автуничі.
Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.
Дроздовиця – ХІV
Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на північ, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.
Дроздовиця – ХV
Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського.
Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків.
На початку повстання Б. Хмельницького, в 1649 р. польський король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але Бутовичі відомі на службі у Війську Запорізькому. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.
Дроздовиця – ХVІ
Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.
Від гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Городнянським краєм та вищезгаданим родом Борозднів: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.
Дроздовиця – ХVІІ
Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., як належний до містечка Седнева згадується Тупичів. Відомий універсал Іоакима Сомка, в якому згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.
Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).
Дроздовиця – ХVІІІ
Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.
У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи .
До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.
Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.
У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.
До козацької старшини першим із Бороздн потрапив онук Л. Бороздни – Іван Владиславович Бороздна, який у 1728 р. став генеральним бунчужним, а у 1731 р. – „законником” (генеральний суддя). В Городнянській сотні його володіннями були: Берилівка, Мощенка, Сеньківка та Гасичівський хутір при р. Верпч.
Дроздовиця – ХІХ
Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.
Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.
Дроздовиця – ХХ
З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою.
Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках.
Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.
Дроздовиця – ХVІІІ
Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.
У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.
Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.
Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.
В Городнянській сотні Борковському В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.
Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.
Дроздовиця – ХХІ
Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна – громадянська війна.
У пасинка Мазепи – Криштофа та його дружини – Фридрикевічни були маєтності в Хрипівці та Конотопі.
Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.
О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.
В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Дроздовиця – ХХІІ
Від Мазепи чернігівський полковий писар І. І. Скоропадський отримав універсал від 25 серпня 1687 р.: „Маючи погляд на послуги п. Івана Скоропадського, сіл два: Вихвостів і Боровиця (Бурівка), що в ключу Седнівському знаходяться, зі слобідкою на старому селищі, прозиваємому Дроздовицею, від якого нове осадження, пускаємо в повне утримання”. За „сказками“ старожилів, опитанних у 1729 р. або 1730 р., писар Іван Скоропадський років з 50 назад слободою заселив Дроздовицю.
Дроздовиця – ХХІV
З 1700 року по 1715 рік сотником був Андрій Федорович (Кипріанович) Стахович. Іван Стахович, його онук – сотник в 1755–1761 роках. Правнук А.Ф.Стаховича – Петро Петрович Стахович служив хорунжим (1809), підкоморієм (1809), та маршалом дворянства Городнянського повіту (1819–1821).
26 квітня 1705 р. А. Стахович отримав від І. Мазепи дозвіл поблизу Литовського кордону на селищі пустому Кусяювці над р. Карпилівкою осадити сл. Кусяювку (Кусії): „На річці греблю засипати, млин поставити й осадити селище закордонними жителями, а не тутейшими, малоросійськими”.
На грунтах, куплених між д.Хоробричі та д. Перепис, Стахович поселив слобідку Андріївку (Раздоричі або Разадари). Пінських селян, які тут поселились, називали пінчуками. 28 квітня 1714 р.
О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.
В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.
Дроздовиця – ХХV
З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато. В Білорусії шведи припинили наступ на Смоленськ, ціллю якого був подальший похід на Москву, і направилось до Мглина, щоб йти на Москву разом з казаками. Але від Стародуба військо Карла XII змушено було відправитись до Семенівки і Новгород-Сіверського – тут шведи, разом з казацьким військом Мазепи, переправивлись через Десну і направились до Батурина, але військо Меньшикова встигло раніше та знищило гетьманську столицю. Городня від цього маршруту далеко.
Звідки ж взялись „Шведські могилки” в Городнянському краю?
Можливо, в місцях, де є ці „могилки” (Ваганичі та інші села), поховані полонені шведи. Ваганичі –„Шведські могилки” знаходяться біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. У Ваганичах можна почути розповідь, що ставок місцевому пану викопали полонені.
Дроздовиця – ХХVІ
У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського.
16 березня 1728 р. імператор Петро ІІ наказав гетьману Д. Апостолу розглянути справу про спадщину гетьмана Скоропадського. Мачуха Ірини Скоропадської – Настасія Марківна, друга дружина Скоропадського, турбувалась тільки про свою дочку Уляну і не віддавала навіть посаг Ірини: село Івашково та слобідку Дроздовицю.
Тільки через 2 роки, 18 березня 1730 р., чоловік І. Скоропадської – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб отримав від Уляни Скоропадської, дружини ніжинського полковника Петра Толстого, – уступний лист на всі маєтки покійного гетьмана в Чернігівському полку, близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки.
Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.
Дочка його сина – бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.
Дроздовиця – ХХІV
Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках. П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.
В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі).
П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Таким Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).
П. Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. Його сини: Яків та Андрій уступили Деревини – С. Тарновському.
Зять Стефана Бутовича, „слуги його милості, п. полковника (Я. Лизогуба) і старости седнівського“, генерального осавула з 1709 р. – Стефан Тарнавський, Стефан Тарнавський, його зять, поселив Займище (Зоряне з 1962 р.). В. В. Тарновський – засновник Чернігівського історичного музею.
Дроздовиця – ХХV
При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.
Дроздовиця,
село при р. Дроздовиці.
1729 р.–1730 р. 80 дворів, стали володіннями гетьманши після смерті Скоропадського, а потім їх дочки – Уляни та її чоловіка – ніжинського полковника Петра Толстого. Уляна Іванівна у 1730 р. написала уступний лист бунчуковому товаришу С. Ю. Лизогубу, чоловіку Ірини Іванівни Скоропадської – дочки гетьмана від першого шлюбу. „За сказками сторожилів”, Дроздовицю слободою поселив І.Скоропадський, будучи полковим чернігівським писарем приблизно 50 років назад.
Козаків в Дроздовиці не було.
Дроздовиця – ХХVІ
Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.
1765 р.–1769 р. Селянських дворів – 43 (із маєтків Скоропадського), володіння бунчукового товариша Костянтина Лизогуба.
Церква Покрова Богородиці.
Дроздовиця – XХVІІ.
1781 р.
Василя Лизогуба – 97 дворів, 103 хати та 6 бездвірних хат; бунчуковий товариш (Склались казацькі сім’ї, що були прийняті – „під бунчук”, тобто користувалась гетьманським захистом. ) – 1, церковник – 1, священничеських синів – 2. Дроздовиця: „жалувана височайшою грамотою предкам В. Лизогуба від створення мира 7198 р., вересня 20” Знаходиться в 12 верстах від д. Вербівки, 8 в. – від с. Володимирівки, 12 в. – від Городні, 5 в. – від с. Ваганичі.
Положення має на стовповій дорозі із Чернігова в Білоруську губернію; від пахотного поля – при лісах на рівному низькому місці.
Дроздовиця – XХVІІ.
Річка, болото, луг та ліс – така місцевість обиралась для пошуків залізної руди. Дерев’яне вугіля необхідне для виплавлювання заліза. Водяні млини використовувались на рудні для виконання різних робот. Рудня Святська записана в „Ревізькій полковій книзі” (1751 р.) поблизу с.Володимирівки, Олександрівської гути та с. Дроздовиці. Рудня – це „залізний завод” або завод по виробництву заліза.
Дроздовиця – XХVІІІ.
Дроздовицькихі гутники записані ще в „Присязі Чернігівського полку імператору Петру Петровичу” (1718 р.). Із „Ревізької полкової книги” (1751 р.) відомо, що поблизу с. Володимирівки, Олександрівської гути і с. Дроздовиці існувало значне виробництво – гута (завод, що виробляв скло або скляні вироби), рудня (підприємство, що виплавляло залізо або виробляло вироби із заліза) та папірня (паперовий завод).
Гутники, які видували скло, називались майстрами або шклярами. Можливо, вони ж були і складачами скла – виготовляли скляну масу та фарбували її. В залежності від потужності та асортименту виробів, на різних гутах значно відрізнялась кількість робітників, більшість з яких були посполитими.
Гончари робили печі та дойниці (вогнетривкі горщики для розтоплення скляної маси), а також ремонтували їх; ковалі виготовляли трубки, необхідні майстрам-склодувам; осмольники заготовляли „осмоли” (смолисті соснові дерева); шулярі „шуровали” печі, попіл з яких був необхіден для виготовлення скляної маси; будники виготовляли поташ. Ще на гутах працювали: підвозчики, носії, попельники, золосії, одкладчики, робітники, які терли та місили глину, а також інші робітники.
Гути виробляли не тільки просте скло.
Дроздовиця – XХІХ.
Гута Деханівська, яка записана в „Полковій ревізії” (1739 р.) – вірогідно, від цієї гути походить Диханівка. Слобода Гутище (Гутнянська або Гутничі) за 1 1/2 версти від с. Дроздовиці – напроти Кашпурівки, через р. Смяч (у 1767 р. належала К. Лизогубу, перейшла до В.Лизогуба, його сина).
Дроздовиця – XХХ.
З „Опису лісів і пущ Городнянської сотні” за 1752 р., який склав бувший писар Іван Олексіївський У 1752р. відомі такі ліси, із збереженням тодішнього стилю викладення:
Пуща, острів Сіверський: разстоянієм от Чернігова миль за 7, купно з островом Кулченковим, кої острови Боровиї і дерево бортне; а в урочищах – Замглаєм болотом в переточок Синець, а оттоль – на Осовій ліс, а з лєса – на Личушин майдан, а оттоль – на Ловинь річку, а з Ловині – на шлях Дроздовицький, а шляхом – по Синчин ложок, а з ложка – в Каменку переточок, а с Каменки – в Людське, а оттоль – в Замглай болото, кої острови должиною на милю, а вшир на 3 версти; да в оних же островах по малій частині чорного лісу мається – володіння бунчукового товариша Симона Лизогуба.
35. Ліси мають велику цінність, адже ознайомлення з „Описом лісів і пущ Чернігівського полку” (1752 р.) показує, що в Березнинській, Менській, Синявській і Столинській сотнях лісів майже не було, в Білоуській, Вибельскій, Слабинській та Сосницькій сотнях їх було мало, а данні по полкових, Ропській, та інших сотнях відсутні. Значна кількість лісів знаходилась в Городнянській, Седнівській, Кіселівській, Волинській і Понорницькій сотнях.
Ліси і в наш час в багатьох випадках не змінили місць свого розташування. Великі хвойні та листяні ліси, що починались поблизу болота Замглай, росли в межиріччі приток Снову – Смячу та Крюкови, а також охоплювали місцевість між Яриловичами та Городнею. Багато окремих лісів, розділених болотами, було по обох берегах Снову – від Старих Борович до р. Смяч.
Жителі лісових сіл успішно займались будницьким промислом („будами” називались лісові підприємства), тобто виготовляли „лісові товари”: будівельні матеріали, личані мотузки, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію. Вози, зроблені в Чернігівському полку, були відомі далеко за його межами. Зайняттями жителів Городнянської сотні ще були: бортництво (тобто бджільництво), биття звірів, вилов птахів, збирання грибів та ягід.
Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед, а також сплачувати гроші. В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були надати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців. Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.
28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців.
Не зважаючи на це, наприкінці існування сотні,
У 1774 р., тільки в Перпиському курені нараховувалось 30 стрільців (с. Хоробричі – 17, с. Ваганичі – 7, с. Хотівля – 6); а в Мощенському – 23 стрільці (с. Автуничі – 5, с. Мощенка – 11, с. Старосілля – 7).
Дроздовиця – XХХІ.
Смяч – витікає із болота Голийкней; а за „Описанням” (1754 р.), Смяч – витікає за лісом Ягідним, з хвойників, мхів та „гровиці” і протікає через Ведмежий стан. В Смяч (довжина близько 40 верст) впадають: р. Лютеж (витікає з хвойників та мхів лісу Лютеж чи з лісу Мостище, а впадає в Смяч поблизу Гніздища), р. Луб’янка, р. Великий Студенець та р. Малий Студенець, р. Дроздовиця (витікає з лісу Теснівка) та р. Чибриж (витікає з болота Черемошного під лісом Кривець).
Великий водний потенціал Городнянської сотні давав змогу приводити в рух: млини, сукновальні, винокурні та інші підприємства, що потребували води, хоч з сьогоднішнього погляду використання рік для роботи млинів і сукновалень.
Між Дроздовицею та Ваганичами знаходиться р. Смоша. Поблизу Хоробич, Андріївки та Мощенки протікають струмки, витоки яких знаходяться над цими селами. А впадають ці струмки в болота, що під цими селами. Під с. Кусії протікає р. Карпилівка, що витікає з болота Нежилого (Неживого).
Дроздовиця – XХХІІ.
Санкт-Петербурзький поштовий тракт через Городнянський край проходив через Чернігів і Городню.
Весною 1847 р., після повернення від Лизогубів – з Седнева в Київ, Шевченка заарештували. До Санкт-Петербургу його супроводжувала посилена варта. Поїздка в присутності поліцейського офіцера та рядового жандарма зайняла 11 діб. В Городнянському повіті маршрут цієї карети був таким: Смичин – Дібрівне – Політрудня – Городня – Дроздовиця – Добрянка.
Дроздовиця – XХХІІІ.
На початку ХХ ст. повіт складався із 12 волостей. Волості Городнянського повіту, населені пункти яких увійщли до складу Городнянського та Щорського (Сновського) районів:
Дроздовицька волость
х. Альошинський (161 житель), х. Богомолов (32) – колодязі, с. Будище (618) – стр. Рудка, с. Ваганичі (1817) – колодязі, х. Вороненків (10) – колодязі, с. Володимирівка (2483) – колодязі, х. Горошківка (59) – стр. Івчин, д. Гутка (331) – р. Чибриж, д. Деревини (1921) – колодязі, д. Диханівка (120) – стр. Івчин, с. Дроздовиця (1688) – струмок Дроздовиця, с. Ільмівка (1540) – колодязі, д. Карпівка (702) – колодязі, д. Кашпурівка (156) – стр. Івчин, д. Кузничі (580) – колодязі, с. Кусії (874) – колодязі, д. Лизунова Рудня (290) – р. Чорна, х. Луб’янка (27) – стр. Івчин, х. Миколаївський (57) – колодязі, х. Павло-Іванівський (83) – колодязі, с. Перепис (1823) – колодязі, х. Петровщина (105) – колодязі, х. Смячка (98) – стр. Івчин, с. Хоробичі (1544) – колодязі, с. Хотівля (1422) – колодязі.
Дроздовиця – XХХІV.
1859 р.– 1058 жителів.
У О. В. Лизогуба було 7 тис. десятин дроздовицьких земель.
1901 р.– 1688 жителів.
1920 р.– 2026 жителів. Господарств – 381.