№ 7 (6)

В. Лиственська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1. В. Листвен (Листвин),

село при р. Руда.

2. Мокроусівський,

хутір при р. Руда.

В.Листвен – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших відкриттів якого було виготовлення керамічного посуду. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, це були предки фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення ямково-гребінцевої культури не так далеко від с. В. Листвен – „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора та інші поселення.

В.Листвен – ІІ

Коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, виникле племенне об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен – тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. Відомі поселення середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, сосницької культури середньої бронзи та лебедівської культури (XI–IX ст. до н. е.) пізньої бронзи. Кераміка середньодніпровської культури прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю с. Дібрівне, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

В.Листвен – ІІІ

Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури – перші поліські культури залізного віку. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Вперше посуд милоградської культури знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини.

В.Листвен – ІV

Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) відоме біля с. Смичин: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Штрихованй посуд з Смичинського поселення на Подесенні зустрічається рідко. Так визначено, що тут було одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя. Поселення „Тупичів–4” (пос. ранньослов’янського часу (ІІ–V ст. н. е.)) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села.

В.Листвен – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

В.Листвен – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Лиственські селища давньоруського часу – знаходяться на півдні і північному заході від місцевого городища.

Городище давньоруського часу (вал заввишки 2 м і шириною 6 м і ров глибиною 2,6 м і шириною 7,5 м), про яке згадував Шафонський – знаходиться в 1,5 – 2 км на півд. схід від с. В.Листвен, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок.

В.Листвен – VІІ.

Поблизу Листвена у 1024 р. відбулась битва між синами Св.Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів. Залишки укріплень поблизу В.Листвена, вцілілі вздовж річки, великолиственці називали – „городище”. Ще одне земляне укріплення, що поблизу річки Дирчинки – називали „городок”. Це казацьке городище.

У Х–ХІІІ ст. поблизу „городища” існували досить великі селища. Ця фортеця поблизу В. Листена було захищене ровом, який, напевно, наповнявся водою з річок Руда і Крюкова. Порівняння часу виготовлення знахідок з М.Листвена та В.Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена. Давньоруське поселення існувало тут вже у Х столітті. Городище поблизу В.Листвена було побудоване не раніше кінця ХІ століття та було городищем-сховищем без постійного населення.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

В.Листвен – VІІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

В.Листвен – ІХ

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів.

В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Сіверська земля дісталась Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також по берегах Сожу.

С. Пац, засновник Седнівської волості (у 1638 р. Седнів мав статус містечка)– однієї з найбільших волостей воєводства – Ян Самуель Пац звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

В.Листвен – Х.

Після повстання Б. Хмельницького – В.Листвен згадується при гетьмані Сомко, коли належав до містечка Седнева – під час Руїни, громадянської війни, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був чернігівський полковник Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Вирішальну роль тут відіграли запорізькі козаки. „Чрез нас, Івана Сєрка, к вашому царському величеству привращена єсть вся Мала Росія…” – писав кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко у листі до царя Олексія Михайловича. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй (з універсалу 1672 р.). 

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685), а у 1685 р. В. К. Дунін-Борковський став в Генеральній військовій канцелярії  – генеральним обозним. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. В. К. Дунін-Борковський, якому дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня – в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні. 

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. 

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.  

В Городнянській сотні В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

В. Листвен (Листвин),

село при р. Руда.

    1729 р.–1730 р. До полку належать 55 дворів, володіння бунчукового товариша А. Борковського. Після вигнання ляхів, Листвен, коли гетьманом був Сомко, належав до містечка Седнева, а в 1674 р. (рік 7182 від створення світу) жалувану грамоту на село отримав В.Борковський. У 1704 р. В. Борковський отримав на село  універсал від Мазепи, а в 1709 р. А. Борковський отримав універсал Скоропадського за служби його батька – генерального обозного В. Борковського.  На Листвен та Тупичів надавались універсали Мазепи (1687 р., 1704 р., 1706 р.) та Скоропадського (1709 р.).

   1732 р. Козаків – 25.

    1732 р. За даними „Полкової ревізії”, володіннями А.Борковського в Листвені були 105 дворів: 15 грунтових, 59 малогрунтових та 35 убогих.

  Із 8 його млинів, 2 млина знаходились на р. Смяч (на 4 мучних та 2 ступних кола) та 2 млина на  р. Руда на 9 мучних та на 7 ступних кол, а 2 млина належать седнівському сотнику Івану Римші.

    1765 р.–1769 р.   Козацьких дворів – 32, селянських дворів – 107, володіння чернігівського підкоморія Якова Лизогуба.

   Церква кам’яна з двома престолами: Архангела Михаїла та Св. муч. Андрія Стратилата, і церква дерев’яна Св. Миколая.