№ 7 (6)

В. Лиственська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1. В. Листвен (Листвин),

село при р. Руда.

2. Мокроусівський,

хутір при р. Руда.

В.Листвен – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с.Клюси. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших відкриттів якого було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, це були предки фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення ямково-гребінцевої культури не так далеко від с. В. Листвен – „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора та інші поселення на берегах р. Снов.

В.Листвен – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку.

Для кераміки сосницької (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури пізньої бронзи характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю с. Дібрівне, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

В.Листвен – ІІІ

Перехід до бронзового віку стався повільно. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Належали вони, ймовірно, предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

В.Листвен – ІV

В ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), історикам Римської імперіі були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) відоме біля с. Смичин: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Штрихованй посуд з Смичинського поселення на Подесенні зустрічається рідко. Так визначено, що тут було одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

В.Листвен – V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Одне з поселень ранньослов’янського часу (ІІ–V ст. н.е.): „Тупичів–4” – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села.

В.Листвен – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

В.Листвен – VІІ

Давньоруські поселення Городянського краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші поселення.

Городище давньоруського часу (вал заввишки 2 м і шириною 6 м і ров глибиною 2,6 м і шириною 7,5 м), про яке згадував Шафонський – знаходиться в 1,5 – 2 км на півд. схід від с. В.Листвен, при зливанні р. Крюкова і р. Руда, в ур. Городок. В.Лиственські селища знаходяться на півдні і північному заході від місцевого городища.

В.Листвен – VІІІ.

Поблизу Листвена у 1024 р. відбулась битва між синами Св.Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів. Залишки укріплень поблизу В.Листвена, вцілілі вздовж річки, великолиственці називали – „городище”. Ще одне земляне укріплення, що поблизу річки Дирчинки – називали „городок”. Це казацьке городище.

У Х–ХІІІ ст. поблизу „городища” існували досить великі селища. Фортеця поблизу В. Листена була захищена ровом, який, напевно, наповнявся водою з річок Руда і Крюкова. Порівняння часу виготовлення знахідок з М.Листвена та В.Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі М.Листвена. Давньоруське поселення існувало тут вже у Х ст. Городище поблизу В.Листвена було побудоване не раніше кінця ХІ ст. та було городищем-сховищем без постійного населення.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

В.Листвен – ІX

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський.

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Від постійних війн місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так, непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень було дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М.Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Післямонгольська кераміка знайдена: пос. „Тупичів–1”: пос. давньоруського часу, зайняте городами, пос. XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села та інші поселення.

В.Листвен – X

XVII „бунташне” століття почалось для Московського царства – Смутою, під час якої Річ Посполита підтримувала самозванців, починаючи з Лжедмитра І. А в 1618 р. новий московський цар Михайло Романов, згідно Деулинського перемир’я, уступив польському королю Сигизмунду ІІІ – Сіверську та Смоленську землі.

На поч. XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 поселень.

В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі.

З польськими шляхтичами Фащами в часи польського володіння теж пов’язано заселення півночі Сіверської землі, а ще заснування Городні.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю.І.Голуба.

В.Листвен – XI.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р.Крюкові.

В грудні 1620 р. д. В.Листвин на р.Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д.Мокишин і сл. Седнів – дістались Станіславу Глембоцькому. У 1626 р. Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів.

Пац звільнив від податків седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду. Ян Самуель Пац –засновник Седнівської волості (у 1638 р. Седнів мав статус містечка) – однієї з найбільших волостей Чернігівського воєводства.

В.Листвен – ХII.

Повстання 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського.

Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Хмельницький підтвердив їх володіння. Бороздни та Фащі приєднались до повстанців – війська Запорізького.

В.Листвен – ХIII.

Після смерті Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Відомий універсал гетьмана Виговського (1658—1659), пов’язаний з Городнянським краєм: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

В.Листвен – ХIV.

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., як належний до містечка Седнева згадується Тупичів. Відомий універсал Іоакима Сомка, в якому згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Іокима Сомка, 7 полковників, в числі яких був Іоаникій Силич, та багатьох інших старовинних козаків, після Ніжинської чорної ради – стратили. Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва –вищезгаданий Л. Бороздна знову отримав універсал. Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році. У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи.

В.Листвен – ХV.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д.Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву.

В.Листвен – ХVI.

З дочкою Д. Ігнатовича одружився В. І. Полетика – шляхтич, який обрав своє місце у рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства. Брат В.І.Полетики – шляхтич Іван Іванович Полетика загинув на війні з турками під Хотином у 1673 р., а його вдова відправила синів Павла та Григорія на навчання в Київ, щоб вони не втратили Православної віри.

Василь Іванович Полетика (Політика) – седнівський сотник у 1670–1677 роках. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудн (напевно – це Політрудня (Політичеська Рудня –завод по виробництву заліза), яку Полетика поселив слободою.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні.

В.Листвен – ХVII.

Городнянська сотня була сформована на північному кордоні Гетьманщини з Польщею, що у XVI ст. відділяв Велике князівство Литовське від Московського князівства.

У 1672 р. гетьманом став Іван Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1672–1685), а з 1685 р. В. К. Дунін-Борковський – генеральний обозний в Генеральній військовій канцелярії. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки і в Городнянській сотні. В. К. Дуніну-Борковському, який: в „навальних і прикрих експедиціях... з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи” – дістались: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. Був довіреною особою у Ігнатовича, а потім – у Самойловича, командував військом на війні з Османською імперієй.

В Городнянській сотні В.К.Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І.Самойловича звинуватили в зраді.

В.Листвен – ХVIII.

Обранню гетьманом І. Мазепи сприяла козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де захоплювала владу Польща і не припинялась Руїна – громадянська війна, що почалась після смерті Б. Хмельницького, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Чернігівським полковником став Я. К. Лизогуб (1687–1698), з чийого дозволу в Канів увійшли війська І. Самойловича та князя Ромадоновського.

В Городнянській сотні Лизогуб отримав „на ранг полковника”: Автуничі, Жабчичі, Солонівку, Старосілля, Перепис, Хоробичі, Хотівлю та Хрипівку, що раніше належали В.Борковському, а потім чернігівському полковнику Григорію Самойловичу – „Гетьманичу”, якого стратили 11 листопада 1687 року.

В.Листвен – ХIХ.

З 1700 року по 1721 рік тривала Північна війна. Про І. Мазепу, як ворога Росії, зокрема Петра І, так і друга Карла ХІІ, написано багато.

У дружини Мазепи – Фридрикевічни були маєтності в с. Хрипівці та с. Конотопі.

В.Листвен – ХХI.

У 1708–1722 роках гетьманом був І. Скоропадський. Його дочка – Ірина Скоропадська та її чоловік – бунчуковий товариш Семен Юхимович Лизогуб, син чернігівського полковника Ю. Лизогуба – стали одними з найбагатших людей Гетьманщини, отримавши спадщину гетьмана Скоропадського – близько 600 дворів в різних селах. В Городянській сотні: с. Бурівка, слоб. Невкля, с. Вихвостів, с. Івашківка, с.Дроздовиця, с. Ваганичі, с. Володимирівка, д. Ільмівка, с. Ловинь, слоб. Олександрівка, д. Сухий Вир з руднею, поселення при Суховирському млині, д. Гута (гута – це „скляний завод”) та інші маєтки. Загинув С. Ю. Лизогуб під час походу на Польщу, куди у 1734 р. відправився 11-тисячний корпус під командуванням його брата – Я.Ю.Лизогуба. Поховали С. Ю. Лизогуба в Гродно – „в кляштері Базиліанів при гарматній та дрібній стрільбі з церемонією”.

Дочка бунчукового товариша С. С. Лизогуба – Тетяна Семенівна в 1776 р. вийшла заміж за Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського. Тетяна Семенівна – бабуся М.В.Гоголя.

В.Листвен – ХХII.

Наступним гетьманом став П. Полуботок, чернігівський полковник у 1705 – 1723 роках.

П. Полуботок з іншими захисниками козацьких прав подав Петру І Коломацькі чолобитні (1723 р.), які також підписав городнянський сотник Я. І. Жданович. П. Полуботок загинув в Петропавлівській фортеці.

В Городнянській сотні Полуботку належали грунти поблизу таких поселень: c. Здраговка (Здрягівка), с. Жабчичі (тепер Полісся), с. Хоробричі (Хоробичі), д. Перепис, д. Овтуничі (Автуничі). П. Полуботок, будучи чернігівським полковником, заселив слобідку Деревини на землі полкового села Перепис, а в Седнівській сотні Полуботку належала слобода Здрягівка. Його сини: Яків та Андрій уступили Деревини – С. Тарновському.

П.Полуботок збільшував кількість своїх володіннь купівлею та привласненням полкових маєтків, що належали ратушам сотенних містечек. Так він отримав близько 300 дворів. Зокрема, від ратуші м. Седніва він заволодів маєтностями в селах: Макишин, Дирчин та Клочків, а від Городничої (Городнянської) ратуші – 40 дворів в м. Городні. Таким чином, будучи полковником 17 років, він придбав близько 3200 дворів. Таких маєтностей не мав ні один гетьман, хіба що Розумовський (1750 – 1764).

В.Листвен – ХХIII.

При гетьмані Д. Апостолі, у 1729 р. –1730 р., в Чернігівському полку для встановлення права власності на маєтки розглядались наявні документи та записувались свідчення місцевих старожилів – „сказки тамошніх старожилів”. Чернігівським полковником тоді був Михайло Богданов.

В. Листвен (Листвин), село при р. Руда.

1729 р.–1730 р. До полку належать 55 дворів, володіння бунчукового товариша А.Борковського. Після вигнання ляхів, Листвен, коли гетьманом був Сомко, належав до містечка Седнева, а в 1674 р. (рік 7182 від створення світу) жалувану грамоту на село отримав В.Борковський. У 1704 р. В. Борковський отримав на село універсал від Мазепи, а в 1709 р. А. Борковський отримав універсал Скоропадського за служби його батька – генерального обозного В. Борковського. На Листвен та Тупичів надавались універсали Мазепи (1687 р., 1704 р., 1706 р.) та Скоропадського (1709 р.).

1732 р. Козаків – 25.

1732 р. За даними „Полкової ревізії”, володіннями А.Борковського в Листвені були 105 дворів: 15 грунтових, 59 малогрунтових та 35 убогих.

Із 8 його млинів, 2 млина знаходились на р. Смяч (на 4 мучних та 2 ступних кола) та 2 млина на р. Руда на 9 мучних та на 7 ступних кол, а 2 млина належать седнівському сотнику Івану Римші.

В.Листвен – ХХIV.

Після скасування гетьманської влади Катериною – ІІ, Друга Малоросійська колегія (1764–1786) здійснила перепис жителів Гетманщини та збір данних про них здійснювався для з’ясування, які у них є прибутки та майно – для визначення податків, а також для визначення напрямків розвитку господарства. Так виник Рум’янцевський опис – „Генеральний опис Малоросії” (1765–1769), а потім – „Описання Чернігівського намісництва” (1781 р.) Пащенка та „Чернігівського намісництва топографічне описання” (1786 р.) Шафонського.

1765 р.–1769 р. Козацьких дворів – 32, селянських дворів – 107, володіння чернігівського підкоморія Якова Лизогуба.

Церква кам’яна з двома престолами: Архангела Михаїла та Св. муч. Андрія Стратилата, і церква дерев’яна Св. Миколая.

В.Листвен – ХХV.

Ліси мають велику цінність, адже ознайомлення з „Описом лісів і пущ Чернігівського полку” (1752 р.) показує, що в Березнинській, Менській, Синявській і Столинській сотнях лісів майже не було, в Білоуській, Вибельскій, Слабинській та Сосницькій сотнях їх було мало, а данні по полкових, Ропській, та інших сотнях відсутні. Значна кількість лісів знаходилась в Городнянській, Седнівській, Кіселівській, Волинській і Понорницькій сотнях.

Ліси і в наш час в багатьох випадках не змінили місць свого розташування. Великі хвойні та листяні ліси, що починались поблизу болота Замглай, росли в межиріччі приток Снову – Смячу та Крюкови, а також охоплювали місцевість між Яриловичами та Городнею. Багато окремих лісів, розділених болотами, було по обох берегах Снову – від Старих Борович до р. Смяч.

В.Листвен – ХХVІ.

Жителі лісових сіл успішно займались будницьким промислом („будами” називались лісові підприємства), тобто виготовляли „лісові товари”: будівельні матеріали, личані мотузки, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію. Вози, зроблені в Чернігівському полку, були відомі далеко за його межами.

Жителі лісових сіл успішно займались будницьким промислом („будами” називались лісові підприємства), тобто виготовляли „лісові товари”: будівельні матеріали, личані мотузки, дерев’яне вугілля, дьоготь, смолу, поташ, золу та іншу продукцію. Вози, зроблені в Чернігівському полку, були відомі далеко за його межами.

Села, які разом з хлібопашеством займались продажем дров, наприклад – Листвен та Лиственська слобода, що знаходилась напроти села через р. Руду.

В.Листвен – ХХVІІ.

Зайняттями жителів Городнянської сотні ще були: бортництво (тобто бджільництво), биття звірів, вилов птахів, збирання грибів та ягід.

Стрільці, бобровники і пташники мали свого отамана та користувались особливим захистом. За такий універсал, першим з яких був універсал В. Дуніна-Борковського від 5 грудня 1677 р., мисливці повинні були постачати: дичину, хижих птахів, шкіри, міхи, мед, а також сплачувати гроші. В першій пол. XVIII ст. в Городнянській сотні було 68 стрільців. За рік вони зобов’язані були надати: 50 куниць, 50 лисисиць, 300 пар рябчиків, 120 зайців. Та кількість мисливців збільшувалась, а дичини ставало мало.

28 січня 1724 р. вийшов царський указ, який встановив для стрільців значно більшу сплату за полювання. Тепер городнянським мисливцям необхідно було сплачувати в рік півтораста карбованців.

В.Листвен – ХХVІІІ.

Великий водний потенціал Городнянської сотні давав змогу приводити в рух: млини, сукновальні, винокурні та інші підприємства, що потребували води, хоч з сьогоднішнього погляду використання рік для роботи млинів і сукновалень.

Ріка Рудка (Крюкова) – починається з лісів Чирецького і Моложавого та з болота Ягідного (за іншим описанням, витікає із Широкого болота за 5 верст від Тупичева), протікає поблизу Листвену і Смичину, а впадає в Снов поблизу Дирчина.

На р. Рудка (Крюкова) гребеьлі: Верхня нова, Ковалівська, Мокроусівська, Лиственська, Городянська, Смичинська, Петличнівська – також були А. Борковського. Вешняк, валюшня та млин Новий на цій річці належали колись Василю Дуніну-Борковському; млин і валюшня – Якова Дуніна-Борковського та седнівського сотника Івана Римші. Їх же – млин за 2 версти від Листвена. Седнівському сотнику Івану Римші на р. Рудка також належали 2 вешняка.

В.Листвен – ХХІХ.

На р. Рудка (Крюкова) багато гребель: Верхня нова, Ковалівська, Мокроусівська, Лиственська, Городянська, Смичинська, Петличнівська – також були А. Борковського. Вешняк, валюшня та млин Новий на цій річці належали колись Василю Дуніну-Борковському; млин і валюшня – Якова Дуніна-Борковського та седнівського сотника Івана Римші. Їх же – млин за 2 версти від Листвена. Седнівському сотнику Івану Римші на р. Рудка також належали 2 вешняка.

Існували також інші млини на р. Смяч та р. Рудка – млини Купеньків та Круків, але це вже були землі Седнівської сотні.

В.Листвен – ХХХ.

Річка, болото, луг та ліс – така місцевість обиралась для пошуків залізної руди. Дерев’яне вугіля необхідне для виплавлювання заліза. Водяні млини використовувались на рудні для виконання різних робот.

Одна з рудень (залізний завод) в Городнянскій сотні була на р. Рудці (р.Руда). Поселення з такою назвою було між В.Лиственом та Смичином.

В.Листвен – ХХХІ

Найдревніша будівля Городнянського краю – Свято-Михайлівська церква у с. В.Листвен, побудована разом з кам’яними палатами у 1742р. в Лиственській слободі, на території старовинної земляної фортеці – на кошти бунчукового товариша А. В. Дуніна-Борковського (до 1690 р.–до 1744 р.), сина генерального обозного В. К. Дуніна-Борковського.

Св.-Михайлівська церква, частково перебудована на поч. XIX ст. та у 1855 р., має національне значення – подібних більше немає. Невідомий талановитий майстер вклав риси бароко в архітектуру архаїчного поліського безбаннного храму. Андрій Васильович Дунін-Борковський також подарував для церкви Євангеліє та велику срібну чашу.