ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА
1914 РІК
На початку Першої світової війни Городнянський повіт переживав певне культурне та економічне піднесення. В Городні тоді було вже дві гімназії, працювала лікарня, відкрився театр, навіть була електростанція. Збільшення розгортання виробництва товарів сприяло зниженню цін. Так, кілограм хліба коштував 5 копійок, м’яса – 30 копійок, риби – 8 копійок, метр сукна – 3 карбованці, добротне шкіряне взуття – 7 карбованців і т. д. Довізна торгівля, яку мала Городня через велику мережу економічних зв’язків, залишалась. Та все це несподівано порушилось.
28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила Сербії війну, а через деякий час після цього – загальну мобілізацію оголосила Росія . В Городні осередком мобілізації стало повітове військове управління по вулиці Чернігівській (Чорноуса), на території теперішнього торгівельного комплексу. Пізніше тут розміщувавсь дитсадок, а згодом, аж до сімедесятих років минулого століття, був суд.
На заклик на початок війни:
„Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой
С германской силой темною,
С тевтонскою ордой.
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна,
Идет война народная,
Священная война.
Гнилой тевтонской нечисти
Загоним пулю в лоб,
Отребью человечества
Сколотим крепкий гроб”.
– восени 1914 р. відгукнувся і городянський поет К.Л.Маригодов, випускник Городнянської гімназії 1914 р. Його „Реквієм”, присвячений загиблим із-за непередбаченого трагічного початку війни, – з’являється пізніше у збірнику „Студенчество жертвам войны” у 1916 році. Цей же біль, де загиблих оплакує природа, знаходить продовження у вірші „Осенние звезды”.
Requiem
Здесь люди есть и нет. Зловонной чёрной массой
Они лежат, как пни, меж чёрных липких трав.
Здесь лица синие, с застывшею гримасой,
Обрубки ног и спин… обугленный рукав.
Здесь остов сплющенный, вонзивший в землю зубы,
С руками, скрюченными корчами назад.
Здесь мукой каменной искривленные губы,
Куски копыт, колёс и сбитый конский зад.
Здесь ветер, проносясь, задохся чёрным смрадом
И пал недвижимо на чёрные тела.
Здесь влага росная, насквозь проникшись ядом,
Без шороха легла, как вязкая смола.
Здесь пламенный закат, взглянув, потупив очи
И, хмурясь, отвернул их гневно от земли,
И тьмой уродливой густые тени ночи,
Как черви чёрные, на трупы наползли.
Здесь крики есть и нет. Здесь вопль, и нет ни звука.
Здесь из сомкнутых уст безгласный рвётся стон,
И к чёрным небесам простёрши лица, руки,
Они лежат, и ждут, и просят похорон.
И нет ответа им. Но вот рукой несмелой
Порвав завесу туч, в венце из бледных звёзд,
Взошла луна и, вея ризой белой,
Огнями залила зияющий погост.
И ужас в мертвецах, застывший, как печати,
Разгладился, и сполз, и канул в лунной мгле,
И трупы, облачась в серебряные латы,
Кричащие персты откинули к земле.
А бледная луна, целуя изголовья,
Плела из слёз росы гирлянды хризантем,
И сотканный из струн мерцанья и безмолвья,
Рыдал-рыдал-рыдал беззвучный реквием…
А в серпні 1914 р. під головуванням дружини Миколи ІІ – Олександри Федорівни, згідно Указу від 11 серпня 1914 р.– була утворена Верховна рада для об’єднання діяльності по нагляду сімей осіб, призваних на війну, а також сімей поранених і загиблих воїнів, служба якої знаходилась і в Городні. Тоді ж утворений – Особливий комітет великої княжни Ольги Миколаївни по наданню благодійницької допомоги сім’ям осіб, призваних на війну, а 14 вересня затверджений – Комітет великої княжни Тетяни Миколаївни для надання тимчасової допомоги пострадалим від військових бід. Ще з 22 серпня 1914 р. – Указом Миколи ІІ була обмежена продаж спирту, вина та горілчаних виробів аж до закінчення військового часу.
Невідомо, скільки людей відрядив повіт. Про те, що мобілізація в Городнянському повіті пройшла тихо, мирно і без ексцесів, а також тихо і спокійно попечительства взяли зобов’язання по нагляду за сім’ями мобілізованих військовослужбовців – повідомляє „Чернігівська земська неделя”. Ця інформація в номері 34 за 22 серпня 1914 р. супроводжується публикацієй розмови із призовниками з Городнянського повіту та роздумами і висновками з цього приводу, зробленими автором публікації, характерними для того часу:
„Населення зразу зрозуміло, що на відміну від Російсько-японської війни (1904–1905), що відбувалась десь у далеких краях – ця війна, так би мовити, в себе вдома. Але це все поки що населенням більше відчувається, ніж розуміється. Тому що село, як завжди, ні газет, ні журналів не читає, а перебувається чутками. А між тим: населенню для підтримання в ньому бадьорості і сміливості необхідно роз’яснювати поточну політику.
–Як тільки в повіті була оголошена мобілізація і на ратну службу призвали військовослужбовців запасу і ратників, одного з них, освіченого, з досить широким кругозором запитали:
–А Ви часом не чули про вбивство спадкоємця австрійського і угорського престолів – ерцгерцога Фердінанда?
–Ні, не чув.
–А не чули, що Австрія розпочала війну з Сербією?
–Ні.
І коли його ввели в курс справи, то виявилось, що він уявляє війну далекою подією, на зразок Російсько-японської – невідомо за чиї інтереси (якою ця війна залишилась в пам’яті багатьох).
Коли ж йому роз’яснили, що ця війна – між двома коаліціями: Антантою і Трійственим Союзом, за перевагу в Європі і світі з німцями, він повеселив:
– Так, значить, тепер бери хоч кочергу та жени німців.
В такому дусі висловивсь і другий співбесідник.
Звичайно, залишення сім’ї на волю випадку – справа непроста. Адже невідомо, хто буде орати, сіяти і збирати. Але при поясненні ратнику, що йти на війну необхідно заради захисту власної сім’ї від німців, його настрій змінюється.
Там, в повіткомісаріаті, по вулиці Чернігівській, в останні хвилини перед прощанням бійців, згадували і про славні бойові традиції.
А саме, що він – нижній чин, відправляється на захист своїх братів-сербів, за яких в 1877 р. ходив у Туреччину його батько. На його боці не тільки пригноблені серби, а й освічені англійці, французи, бельгійці та інші народи – загалом половина Європи”.
Височайший маніфест імператора Миколи ІІ з приводу війни зачитали в церквах Городнянського повіту і відслужили молебен про дарування руському воїнству перемоги. В тому ж номері 34 „Чернігівської земської неделі” є повідомлення із с. Дроздовиці. 3 серпня 1914 р. у Дроздовицькому волостному правлінні відбувся волосний сход. Цей же маніфест був зачитаний благочинним В. П. Петровським, який також відслужив молебен про дарування перемоги. Сход постановив пожертвувати із сум волосної допоміжної каси 300 карбованців на лікування поранених і 700 карбованців на потреби війни.
Заклик рабина теж запам’ятався в Городні:
–Кожний з вас знає, яка загроза нависла над нами. Ворог не тільки вбиває і спалює на вогнищах, він топче і принижує, хоче знести з лиця землі нашу священну обитель – будинок молитв. Він хоче розтоптати наш дух і нашу гордість, щоб зробити нас стадом, що покірно йде у вогонь. Перетнемо ж йому шлях. Кров’ю своєю, за прикладом Макавіїв та інших священномучеників, загородимо дорогу в храм, де знаходиться Святая Святих – Ковчег Завіту. З презирством віднесемось до смерті. Адже справа йде про захист нашої гордості, нашої Тори і віри в Єдиного Бога. Будьте напоготові завтра, а ще більш вірогідно, що в наступні дні, коли призвуть на боротьбу чоловіків, жінок і, навіть, дітей! Так не злякаймося ж ворога! Він слабіше нас, тому що за нами Бог. Хай буде вічним ім’я нашої синагоги! Хай світить воно, ніби ліхтар, в темряві страху народу! Піднімемось же за свободу!
Бої Першої Світової війни проходили далеко від повіту, але вже зимою страшного 1916 р. Городня була переповнена біженцями – тими нещасними, що для порятунку від злигоднів, страхіть війни, із фронтових та прифронтових сіл та містечок тікали сюди – в затишну провінційну Городню, куди, здавалось, не долетять снаряди, не стане нога чужинця. В земській лікарні в Городні лікувались поранені.
Хто вони були, захисники Вітчизни?
Під час Першої світової війни (1914–1918) опинивсь на фронті 29-річний житель с. Політрудні Т. С. Коваленко. Воював він у Східній Прусії і згадки зберіг назавжди.
Було це на початку 1915 р., під час наступу. А на 10 (23) лютого 1915 р. була запланована велика операція в районі Мазурських озер. Проте 7 і 8 лютого німці, немовби розгадавши план росіян, самі розгорнули наступ з метою оточення російської армії, в якій знаходивсь і Тарас Коваленко. Жорстокі бої продовжувались тиждень.
На все життя Тарас запам’ятав останню команду:
–Багнети вперед! В атаку марш, м-а-рш! – коли солдати і офіцери полку, 15 (28) лютого пішли в штикову атаку і були майже впритул розстріляні німецькою артилерією та кулеметами.
Більше 7 тисяч бійців загинуло в один день, багато потрапило в полон. Втім, для самого Тараса бій закінчивсь ще раніше. Перш, ніж він встиг добігти до австрійських окопів, відчув, як якась надзвичайна сила вирвала гвинтівку з його рук і вдарила нею боляче в голову, у спину. Він втратив свідомість і не минув би братської могили, якби не своєчасна виручка фронтового земляка з с. Горошківки.
Не одну годину той ніс непритомного, стікаючого кров’ю товариша. І доніс у польовий лазарет. Військовий лікар, оглянувши непритомне і знекровлене обличчя пораненого, вирішив, що то мрець.
І тут же розпорядивсь:
–У морг!
–Нікак нєт, Ваше Благородіє! Він живий! Ми сьогодні разом ходили в атаку! Вилікуйте його!
Але лікар настоював на своєму:
–Я сказав: негайно в морг! А приказанія надо ісполнять!
–Приказанія, звичайно, треба ісполнять, Ваше Благородіє! – запротестував горошковець. – Але ж товарища можна ще врятувати. Зробіть йому операцію і ми ще повоюємо...
Бачачи, що від цього настирливого, за його поняттям, солдафона – ніде не дітися, лікар дав розпорядження занести пораненого в операційну. Там йому зробили операцію та константували, що мрець „ожив”. Але з армії його розрахували. Тарас повернувсь додому. Права рука не діяла. І з головою не все було в порядку...
А ось інша ілюстрація, передана в газету „Новини Городнянщини” жителькою міста Городні Н. Г. Охріменко. На знімку зображений її батько, учасник Першої світової війни. На одном із небагатьох легкових автомобілів, що надходили тоді в розпорядження командування, він везе на передову позицію командуючого О. М. Куропаткіна.
Фотографія ця адресована – „брату і татусю Леоніду”, теж учаснику Першої світової війни, на ній виразний напис – „Георгій Охрименко”.
Хто ж цей Охріменко, якому випало бути ад’ютантом-водієм командуючого?
Георгій Лукич був одним з багатьох новобранців Городнянського повіту, що в перші дні серпня 1914 р. відправись з призивного пункту по вулиці Чернігівській. На відміну від багатьох інших ратників, він закінчив початкову школу і був освіченим. Напередодні мобілізації працював фельд’єгером Городянської повітової пошти, розміщеної тоді в приміщені сучасної друкарні. А коли спалахнула війна, Охріменко був терміново відправлений на щойно сформовані курси автомобілістів і незабаром прибув у розпорядження діючої армії. Тут і став ад’ютантом-водієм.
Пізніше він був учасником Великої Вітчизняної війни. Георгію Лукичу, одному з небагатьох, вдалось дожити до 50-річчя Першої світової війни в 1964 р. З цієї нагоди її учасникам були призначені пільги на встановлення пенсій, одержання житла. Але ветерану не судилося скористатись ними.
Через випробування Першої світової з честю пройшли: Т.С.Коваленко, Л. Д. Павленко (с. Жабчицька Слобода), Ф. Д. Печера, М. Р. Полуян (Городня), А. О. Семенко, М. Ф. Твердий (с. Політрудня), Т. В. Чириця (с. Тупичів) – пізніше голова тупичівського колгоспу імені Чкалова та багато інших.
Солдат Єлісей Іванович Цимбаліст (с. Мощенка), нагороджений Георгієвським хрестом, був також кавалером почесного французького ордена – за цінні данні про німецькі укріплення, повідомлені ним після втечі з полону, що були використані при здійсненні наступу французьких військ.
Драгун Карпо Зіновійович Душка (В. Листвен) повернувся з війни повним Георгієвським кавалером. Після війни Карпо Душка (1890–1943) командував кавалерійським загоном червоних партизанів. К.З.Душка та його брат Георгій Зіновійович Душка (1889–1942) стали партизанами і під час Великої Вітчизняної війни.
Поручик І. С. Ремболович (Городня), нагороджений орденами Станіслава ІІІ ст., Анни ІІІ ст. та Володимира IV ст. – повернувшись у 1917 р. в Городню, став команиром пішої півсотні; в подальшому воював у складі наступних військ: 20-й Павлоградський полк армії УНР, кінний дивізіон корпусу Січових стрільців, 1-а Запорізька стрілецька дивізія (нач. зв'язку штабу), 4-ї Київська дивізія Волинської групи (нач. оперативного відділу), був учасником першого та другого зимових походів; в дивізії СС „Галичина” командував саперною сотнею, в УПА – полковник. Іван Семенович Рембалович (28.01.1897 – 8.09.1950) потрапив до НКВС, його розстріляли.
Про І. С. Рембаловича та братів Душек ще буде розповідь.
Зправа – Федір (Рубіж), друг дитинства Г. І. Малах (Городня),
в роки служби в армії Російської Імперії
Федір з товаришами
Трофим Маркович Мироненко (Хотівля)
Зправа – племінник Т. М. Мироненка,
коли служив в Українській армії.
Напис на пов’язці:
Військова частина 44. Телеграфна рота.