ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА
КЛЮСІВСЬКИЙ МОНАСТИР
Одним з останніх живих свідків, що безпосередньо зв’язував Городянський повіт з найдавнішим часом, неохопленим ніякими літописами, безумовно, залишався Клюсівський Спасо-Преображенський монастир.
Монастир?
Саме так. Але розповімо про нього очима тогочасного чернеця-літописця.
За 25 верст від теперішнього Каменського монастиря, між Городнянським і Новозибковським повітами, за 4 версти від Могильовської губернії, котра відокремлюється від нього річкою Стругою, існував Клюсівський Спасо-Преображенський монастир. Він знаходивсь на острові посеред річок Цати і Снову, в незайманому лісі, що пересекавсь озерами, в найвідлюднішому місці, найкращому для життя людини.
Монастир Клюсівський – один з найдревніших Чернігівських монастирів, початок яких губиться у віддаленій давнині, за хвилями життєвих тривог. Найдавнішим документом, що підтверджує існування цієї обителі, є уступний запис 1634 р. пана Криштофа Фаща, відносно дарування монастирю острова та уступний лист від 1634 р. Йосипа Бороздни про передачу монастирю навколишньої землі.
Зміст цього листа такий:
„Я, Криштоф Фащ, вчинюю свідомо і зазначаю цим своїм листом і добровольним описом, на себе взятим, – кому про це відати належить, всілякого достатку людям, теперішнім і майбутнім.
Я, за утримання своєї маєтності в Горську, фундуванням отців-законників благочестивого регулу Святого Василя, тобто при Церкві Святого Спаса, від царів Московських, фондованої з давніх давен – на котрій знаходиться монастир, за відпуск гріхів своїх, островів чотири: тобто Спаський з церквою і монастирем, другий – Лутовий, третій – Червоний, четвертий – Корябич; з усіма приналежностями їх: з усіма лісами, бортовими деревами, теперішніми і тими, що будуть встановлені, з усякими пристосуваннями для полювання на дичину та рибу – на вічні часи дарую і записую”.
Далі автор уступного листа зазначає, що ніхто з – „моїх кревних”, а також інших осіб, людей різного соціального стану – не має права чинити кривди його підопічним ченцям православного монастиря. „На що дарую цій мій лист з підписом руки моєї. Писаний в Горську (тепер Щорського району), 1634 р. вересня по старому календарю.” Незрозуміло якому – польському чи російському. Під листом підпис польською мовою: „Криштоф Фащ рукою власною”.
Є і другий небезінтересний лист – Йосипа Бороздни, того самого, розповідь про якого вже була. Цей документ засвідчує:
„Я, Йосип Бороздна, свідомо чиню цим своїм квитанційним листом, що монастир, який знаходиться в моєму маєтку, на території Стародубського повіту, посеред річок Цати та Снову, прозваний Клюсівським, з усіма навколишніми землями, багатствами та дичиною – з цього часу передається в розпорядження клюсівського ієромонаха, тодішнього ігумена Геласія Кабибовича”.
„А якщо б хтось спробував їм кривду чинити – то я, в силу названих мені прав, як пан ктитор, маю бути їх захисником” – як бачимо, в особі Й. Бороздни, монастир одержував обіцянку не тільки на безпечне існування, а й на юридичний захист з боку цивільної особи: „І на то даю і дарую, як сам, так і дружина з дітьми”.
Була визначена і повна ієрархія монастиря, як умова виконання написаного вище, а саме: „Геласій Кабибович, ігумен Клюсівський, визначався в підпорядкуванні Його милості – Пана і Пастиря Петра Могили, Преосвященого Митрополита Київського і Галицького і Всія Русі, Екзарха Апостольського Трону Константинопольського і після нього наступного”.
„Лист написаний в 1643 р. в с. Горську травня 24 дня.”
Таким чином, безперечно, Клюсівський Спасівський монастир існував уже тоді, коли Сіверським краєм володіли московськи царі – від них він отримував пожертвування. А значить, він існував, щонайменше з XVI століття.
Відносно самого його фундатора Й. Бороздни, відомо, що він намагався вести благочестиве життя – в молитві і постах. На старовинному портреті він і зображений в молитовній позі: стоячі на колінах перед розп’ятим Спасителем.
Хто були настоятелі монастиря?
Першим з них, про кого збереглись письмові свідчення, був Геласій Кабибович, який був ігуменом вже в 1643 р. Його змінив визначний церковний подвижник і письменник Святитель Димитрій (Туптало), який у 1681 р. одержав – „Указ у Його Пастирській Милості” на ігуменство в Максаківській і Клюсовській обителях. Святитель залишив велику літературну спадщину. Він – редактор чотирьохтомних „Четьєй-Міней”, фундаментальної праці, що містять житія Православних Святих; важливе значення також має – „Рассуждение о образе Божии и подобии в человеке”; „Розыск о раскольнической брынской вере” – виношений на місцевих матеріалах; а також ним написана велика кількість богословських і релігійно-філософських творів, агіографічних (життєописальних), полемічних творів, духовних піснеспівів (кантів і псалмів), віршів і кількох драм.
В 1753 р., після знайдення нетлінних мощей Святителя Димитрія, за рішенням Священного Синоду, відбулась його канонізація. Пам’ять Святого Димитрія Ростовського Православною Церквою відзначається 4 жовтня (21 вересня).
8 років житія Святителя відносяться саме до наших земель. В 1691 р. його змінив ігумен Феодосій Михайлович, при якому, згідно універсалу від 7 жовтня 1697 р., був придбаний водяний млин в Сутоках.
В списку ігуменів за Універсалом 1703 р. знаходимо Димитрія Сербиневича, у 1715 р. – Прусина Олександровича.
Далі відбувається своєрідне розширення монастиря. За проханням Андроницького ігумена Іоана Дубинського, гетьман Даніїл Апостол, у відповідності з Універсалом І. Мазепи (від 22 липня 1691 р.) та І. Скоропадського (від 18 жовтня 1709 р. і 26 жовтня 1714 р.) – затвердив за Клюсівською обителлю і заселену слободку по сусідству з нею із купленою землею, млином та випасами. Сталось це в листопаді 1732 р. Зрозуміло, о. Іоанн на цей час прийняв управління двома обителями: Андроницькою і Клюсівською. З 1734 р. він – ігумен Домницький, а потім і єпископ Нижегородський.
Черговим, тобто сьомим по рахунку ігуменом, в цьому списку, став Руф Буримельський. Він сумлінно і спокійно управляв монастирем до 1741 р. І, здається, в монастирі за його правління, все було гаразд. Та ієромонах Єфрем вчинив донос на нього в страхітливу Таємну канцелярію, відому своїми жахливими катуваннями, і ігумен попав до неї. Пункти звинувачень і відповідей о. Руфа дають змогу побачити реалії того часу.
–З січня по жовтень (1742–1743), – доносив ієромонах Єфрем, – о. Руф не велів при закінченні щодневної утрені казати: Утверди, Боже, благочестивейшую і т. д.
О. Руф відповідав, що: „Утверди, Боже” – не говорити він не наказував, це завжди говориться тільки після закінчення щоденної служби. „Утверди, Боже” – не читалося здавна і не зачитується по всій Чернігівській кафедрі і в селах.
Оскільки ж Єфрем один час статутнику, ієромонаху Іллі, наказував при відпуску – „Утверди, Боже” читати, о. Руф, почувши про це, дав розпорядження робити так і статутнику і братії. Ніяких пересудів щодо цього він не мав.
У наступному пункті доносу Єфрем злословив, ніби о. Руф безпідставно відлучавсь з обителі у вікторіальні та панахидні дні. Ігумен пояснював, що, коли він і відлучавсь кудись, то виключно у справах Клюсівської обителі, але був присутнім на богослужіннях в інших місцях.
При одержанні наказів про нагородження цивільних осіб чинами та орденами, – злословив донощик, – а також відносно переведення Арсенія, Митрополита Тобольського – в Ротовську єпархію, ігумен зловтішавсь:
–Та хай їх всіх хоч перевішають: що мені до того!
–Від серпня 1743 р., – продовжував доносчик, – ігумен не оголошував указів і вони не переписувались, не оголошувались із-за ненависті.
О. Руф відвів обвинувачення тим, що приписаних йому наклепів не говорив. А що до указів, то ніяких указів з серпня 1743 р. до нього не надходило.
Таємна канцелярія існувала явно не для виправдання. Отож указом Священного Синоду від 28 липня 1743 р., за вживання непристойних образливих слів, що стали предметом розгляду – охоронці Таємної канцелярії вирішили: о. Руфа позбавити сану ієромонаха, засудити до покарання батогами і відправити простим монахом в Соловецький монастир, звичайно, під неослабний нагляд.
Вирок було виконано. Пізніше, при оголошенні Маніфеста Єлизавети Петрівни про звільнення в’язнів, потерпілих в роки німецького правління Таємною канцелярією, оправданий був і о. Руф. Але у Клюсівський монастир він уже не повернувся. До кінця життя цей настоятель служив ієромонахом при мощах Преподобного Сергія Радонезького.
Після ігумена Товги, померлого в 1746 р., та ігумена Меннона Бороздни, керуючого обителлю в 1747–1756 роках, це місце займає Крискент. Це від нього походять перші скарги на непокірних ченців. Помер він в монастирі на початку 1768 р. Цей рік на Правобережній Україні запам’ятався, як рік повстання гайдамаків.
Спадкоємцем Крискента став ігумен Пасій, померлий в 1773 р., наступним ігуменом був Арсеній, пострижений в Любецькому кафедральному монастирі. Помер в 1781 р.
Останнім духовним пастирем Клюсівської обителі був ігумен Антоній, який згадується під час подорожі Катерини ІІ. Перед ним ігуменом був Анатолій Лименовський. При ньому, в 1785 р., на Клюсовський монастир вночі вчинили напад невідомі розбійники, озброєні сокирами і булавами. При цьому вони поразбивали в чулані ігуменської келії віконця і повитягували сундуки з погребця та малі скриньки, пустивши їх на вітер з потрощеною фарфоровою та скляною посудою. Напад для обителі, крім всього, обійшовся крадіжкою 215 карбованців. Після пограбування розбійники втекли. Звичайно, монахи не могла та, певно, і не ставили перед собою завдання чинити опір грабіжникам.
Що безпосередньо відносилось до Клюсівського монастиря?
За відомостю 1767 р., насамперед, три церкви. Одна, нова: на честь Преображення Господнього, друга – Трапезна Святої Трійці, третя – Іоана Предтечі. Монастирських келій було – 7. Крім самого ігумена, ще в монастирі було 3 ієромонахи і один ієродиякон. Згідно опису духовної літератури 1747 р., в обителі було чотири – „Повчання про сакраменти” чернігівського преподобного Діоптра, „Апокризис”, „Катехізис” та деякі інші. Була не „бідною” і різниця.
Головним майном монастирю був дубовий ліс, придатний для будівництва, що простирався на 4 версти. А ще хутір Сутоки з кількістю орної землі не менше трьох четвертей посіву і сіножатей на 80 копен.
Після закриття монастиря в 1786 р., головна церква – Спаська ще довго залишалась у безлюдній самотності. І тільки в 1906 р., за дозволом Святителя Михайла, вона була перевезена в Новий Ропськ, де стоїть і тепер (на момент опублікування). Іконостас її, в той же, 1806 рік, був куплений для Свято-Миколаївської церкви с. Хоромного (Климовський р-н), але в 1853 р. згорів разом з храмом.
На сьогодні від Клюсівського монастиря практично нічого не залишилось. Але він продовжує залишатись місцем паломництва. Так, влітку 2005 р. сюди відправились: О. Варлиго-Сєргєєв – один з представников городнянської династиї Варлиг, житель Санкт-Петербурга, і городнянці – А.Седень та В. Сакунов, теж представник династії Варлиг, про яку далі буде окрема розповідь.