Городнянський літопис - 10. Гніздищенська с/рада(3):1.Гніздище,2.Горошківка,3.Стовпівка.

№ 3 (10).

Гніздищенська с/рада – I.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1.Гніздище,

хутір при р. Смяч.

2.Хутір при млині Горошковому,

на р. Смяч.

(Горошківка)

3.Стовпівка,

слобода в лісі на р. Богач.

4.Горнечщина (Горневщина),

хутір на р. Горнечщина.

3_Гнезд.jpg

Гніздище – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віка. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).

Одним із найважливіших досягнень епохи неоліта було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Поселення неоліту, відоме на півночі від Гніздища – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка. Гніздище – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні культури бронзового віку.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських і германських народів. До наступного племенного об’єднання, із якого виник слов’янський етнос, увійшла частина германських і балтських племен.

Поселення бронзового віку: Горошківка („Кар’єр”: пос. бронзового віку, давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни села, на лів. березі р. Смяч); „Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне.

Гніздище – ІІІ

Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини.

Городища раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) відомі поблизу с. Гніздище і с. Карпівка. Городища занесені в Державний реєстр пам’яток національого значення України. Городище біля с. Гніздище (120 х 110 м, висота вала до 0,8 м, ширина 7 – 14 м) – в 3 км на півд. захід від села і в 1 км від х. Картовецький, в ур. Городок (Городище). Городище з трьох сторін захищене болотами, а з південної сторони протікає приток р. Смяч. Городище в с. Гніздище – занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури були першими поліськими культурами залізного віку. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення залізного віку належали предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала наступна культура залізного віку – зарубинецька (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Поселення зарубинецької культури відомі поблизу багатьох сіл. Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Гніздище – ІV

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янського часу недалеко від с. Гніздіще – „Тупичів–4” (пос. ранньослов’янського часу (ІІ–V ст. н. е.)) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни села.

Гніздище – V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Гніздище – VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруські поселення поблизу с. Гніздіще: Горошківка (пос. „Кар’єр” – в 100 м на північ за півн.-зах. околицею села, на лів. березі р. Смяч); Пекурівка (пос. „Пекурівка–1” – в 200 м на захід від МТФ біля захід. околиці села, пос. „Пекурівка–2” – в центрі села на огородах, пос. „Пекурівка–3” – в 200 м на півн. схід від схід. околиці села, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі пересохлої р. Прудець або р. Мамона).

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!

Гніздище – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку –Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Гніздище – VІІІ

В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу.

Гніздище – ІX

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. Новим чернігівським полковником став Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) – у 1672–1685 роках. Згодом він – генеральний обозний. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили у зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

В Городнянській сотні Борковському належали: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня. В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку.

Гніздище – X

Заселення Городнянського краю продовжувалось. Так, декілька нових населених пунктів пов’язано з родом Дуніних-Борковських, одним з домінуючих родів Гетьманщини. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Про В. К. Дунін-Борковського в Городнянскій сотні відомо, що він поселив Ваганичі, а за А. В. Борковським в Ревізії 1732 р. записані два нових поселення: Гута Деханівська та Рудня Гніздівська – на р. Смяч. Рудня (залізний завод) Гніздівська в універсалі від 25 листопада 1719 р. згадується, як рудня М. С. Шуби: „...також тут затверджуємо рудню новозбудовану з млином о двох каміннях, з ступами в урочище Гніздище на р. Смяч у власних грунтах та пущі, при тій же рудні і слобідку, яка рудниками осаджується”, а згодом цю рудню отримав син – А.В.Борковський. Рудня Гніздівська значиться в „Списку рудень” (1747 р.) – в цьому році рудня ще працювала.

Гніздище – XІ

Гніздище,

хутір при р. Смяч.

1739 р. За даними „Полкової ревізії”, в Гніздищі – 4 двори, які належали А. Борковському. В 1740 р. його володіння у Рудні Гніздівській – 6 дворів.

1765 р.–1769 р. Гніздище у володінні Я. Борковського.

1781 р. В Гніздищі проживають 13 посполитих. 15 хат були володінням Я. Борковського. Гніздіще знаходиться в 6 верстах від Городні та 1 в. – від х. Студенця, положення має в рівному піщаному місці, оточене лісами. Між лісами немало пахотної землі. Сінокоси здійснюються в лісах. Жителі займаються хлібопашеством та возять дрова для продажу в Городню. Гребля на річці з 3 млинами на 5 кол.

Горошківка – І.

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).

Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Виготовлення керамічного посуду було одним із найважливіших досягнень неоліту. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV–III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Поселення доби неоліту відоме біля Дроздовиці і Диханівки – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка.

Горошківка – ІІ.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена.

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский єтнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Археологи встановили, що на відкритих ними поселеннях послідовно жили племена: середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницької культури середньої бронзи (II тис. до н. е.) та лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзовогу віку – пос. „Кар’єр” (середньодніпровська і лебедівська культури) – в 100 м на північ від зах. окраїни с. Горошківка, на лів. березі р. Смяч

Горошківка – ІІІ.

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян.

Належали вона предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхнівська (IV–II ст. до н.е.)– будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Городища раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) відоме поблизу с. Гніздище – Городище в ур. Городок: раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) болотного типу (120 х 110 метрів) – в 3 км на півд. захід від с. Гніздище і в 1 км від х. Картовецький – городище в ур. Городок.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Для кераміки наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.),

характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян.

Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н.е.повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поблизу с. Смичин знайдено поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Горошківка – IV.

Ранньослов’янська кераміка знайдена: с. Смичин та інших сіл – „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Горошківка – V.

А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами

Горошківка – VI.

Давньоруське пос. „Кар’єр”: пос. бронзового віку, давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни села, на лів. березі р. Смяч).

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Горошківка – VII.

Горошківка – VIII.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння. Межа Городнянських грунтів починалась від протоки Черемошне, проходила: через Солонівське болото, р. Верпч, Татариновое болото та р. Жовідь; потім – повертала на південь, де, через місцевість Журавок, –доходила до р. Смяч. За словами Г. Дубовика, Городня була осаджена на –„щуплому грунті”.

Горошківка – IХ.

Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди козаків. Фащі приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй (з універсалу 1672 р.).

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Василь Карпович Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) став чернігівським полковником (1672–1685), а у 1685 р. В. К. Дунін-Борковський став в Генеральній військовій канцелярії – генеральним обозним. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

В Городнянській сотні В. К. Борковський осадив слободу Ваганичі а також, можливо, Сеньківку. Нові поселення відомі і у нащадків Борковського.

Горошківка – IХ.

А. В. Борковський, син генерального обозного, бунчуковий товариш – „за безпорочні служби діда і батька”, в 1743 р. в Городнянській сотні мав 168 дворів. Андрій Васильович Борковський (нар. до 1690 р. – помер до 1744 р.), після смерті першої дружини А. І. Берло, одружився з К.Я.Лизогуб, батько якої на той час теж був генеральним обозним. У власності його синів, теж бунчукових товаришів, в 1768 р. було 235 дворів. Наприкінці існування Чернігівського полку онукам А.В.Борковського в Білоусівській, Городнянській, Понорницькій, Седнівській та Столинській сотнях належали приблизно 7342 душі родових та 1060 душ куплених.

Горошківка – Х.

Хутір Горошковий згадується у 1754 р., а при ньому млин на 2 кола мучних і валюшня (сукновальня) на 1 коло – сумісне володінні сина А. В. Борковського – Якова Борковського та козаків Горошків.

Стовпівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну).

На поселеннях племен кам’яного віку потім жили племена бронзового віку (III–I тис. до н. е.), потім – залізного (II тис. до н. е.– I тис. н.е.), а за ними – ранньслов’янські племена (І тис. н. е.). Більшість археологічних знахідок кам’яного віку відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Відомі поселення кам’яного віку не так далеко від Стовпівки: с. Дроздовиця („Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка); с. Лашуки („Варковщина”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки); Конотоп („Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора) та інші поселення.

Стовпівка – ІІ

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська (XXVI–XV ст. до н.е.) та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької (II тис. до н. е.) і лебедівської (XI– VIII ст. до н. е.) культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку: Горошківка („Кар’єр”: пос. бронзового віку, давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни села, на лів. березі р. Смяч); Пекурівка („Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне).

Стовпівка – ІІІ

Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури були першими поліськими культурами раннього залізного віку. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян. Милоградська культура (VII–I ст. до н.е.). Належала вона предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Милоградська культура, можливо, належала неврам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н).

Городище раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) болотного типу (120 х 110 метрів) – в 3 км на півд. захід від с. Гніздище і в 1 км від х. Картовецький – городище в ур. Городок.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Стовпівка – ІV

Одне з поселень наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) відоме поблизу сіл: Дібрівне та Смичин – .„Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), залізного віку (зарубинецька культура), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю села, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром.

Для зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення кераміки нігтевими вдавлюваннями і орнаментом „виноградне гроно”.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

На Поліссі покладами болотної руди користувались ще і металурги Гетьманщини.

Стовпівка – V

Одне з поселень ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) – „Тупичів–4” (пос. (ІІ–V ст. н. е.) ранньослов’янського часу) – в 1,6 км на півн. захід від півн. окраїни с. Тупичів.. Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Стовпівка – VІ.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Стовпівка – VІІ.

Поселення давньоруського часу: Горошківка („Кар’єр”: пос. бронзового віку (середньодніпровська і лебедівська культури), давньоруського часу – в 100 м на північ від зах. окраїни села, на лів. березі р. Смяч); Пекурівка („Пекурівка–1” (давньоруське поселення)– в 200 м на захід від МТФ, коло захід. окраїни села; „Пекурівка–2” (давньоруське поселення) – в центрі села, зайняте городами) та ыншы поселення.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

Стовпівка – VІІІ.

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцевим жителям вдавалось рятуватись завдяки лісам, річкам, озерам та болотам.Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку – с. Тупичів (поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села).