№ 4 (22)

Пекурівська с/рада.

Пекурівка у XVII – XX ст.

Пекурівка - І. 

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Більшість археологічних знахідок відноситься до останнього періоду кам’яного віку – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Не так далеко від Пекурівки: „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора та інші поселення.

Пекурівка - ІІ. 

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., після відкриття бронзи (сплаву міді та олова),  коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення „Пекурівка–3”: пос. епохи бронзи (середньодніпровська і лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура), давньоруського часу – в 200 м на півн. схід від схід. окраїни с. Пекурівка, в 160 м на захід від дороги Чернігів–Городня, на прав. березі заболоченої р. Прудець або Мамона, в 2 км на півн. захід від курганної групи біля с. Дібрівне.

Пекурівка – ІІІ. 

Першими поліськими культурами залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (IV–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Городище біля с. Гніздище, в ур. Городок (Городище), з трьох сторін захищене болотами. Городище в ур. Городок – раннього залізного віку типу милоградської культури (ІХ ст. до н. е. – ІV ст.) болотного типу – в 3 км на півд. захід від с. Гніздище і в 1 км від х. Картовецький.

Городища в с. Гніздище занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Поселення наступної культури залізного віку – зарубинецької культури (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) – Недалеко від Пекурівки – Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Історикам Римської імперіі в часи зарубинецької культури відомі племена венедів, про яких припускають, що вони предки слов’ян. У І–ІІ ст. н. е. про них повідомляли: Пліній Старший, Тацит і Птолемей.

Пекурівка – ІV.

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Недалеко від Пекурівки - „Зарванщина” (Стрілки): пос. епохи бронзи (середньодніпровська, сосницька, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградсько-юхнівський культурний тип), ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – в 2,5 км на півд. схід від півд. краю с. Дібрівне, на лів. березі р. Крюкова, пошкоджене кар’єром. 

Пекурівка– V

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

Пекурівка– VІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруські поселення: „Пекурівка–1” (давньоруське поселення)– в 200 м на захід від МТФ, коло захід. окраїни села; „Пекурівка–2” (давньоруське поселення) – в центрі села, зайняте городами.

Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві під час війни з монголо-татарами зменшилась майже в 25 разів!

Пекурівка – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Археологи знайшли післямонгольську кераміку: Макишин – „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)); Тупичів: поселення давньоруського часу, зайняте городами, поселення XVI – XVIII ст. – в півд.-захід. част. села.

Пекурівка – VІІІ.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було настільки мало, що в Чернігівькому повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. 

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало.

В грудні 1620 р. д. В. Листвин на р. Крюковій, а також Смяч на р.Смяч – отримав Ян Самуель Пац. У січні 1621 р. д. Мокишин і сл. Седнів на Снову – дістались Станіславу Глембоцькому. С.Пац купив поселення С.Глембоцького на берегах Снову, а також с. Тупичів у 1626 році. Куликівка теж була володінням Паців, від яких дісталась Ворошилі. Володіння Паців знаходились також на берегах Сожу.

На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

Сусідніми с землями Паців були: Пекурівка (Пекарівка або Пекарі), Бурівка та Вихвостів, які до 1648 р. вже існували.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову, йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни, яким там не вистачало родючих земель.

Пекурівка – IX.

Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців.

Так, своє місце у війску Запорізькому обрав В. І. Полетика. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Пекурівка – X.

Василь Іванович Полетика (Політика) одружився з дочкою Д.Ігнатовича, у 1670–1677 роках – седнівський сотник. Полетике належали: Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою. Напевно, це – Політрудня, назва якої пов’язана з прізвищем Полетики. Ще на початку ХХ ст. Політрудня називалось – Політичеська Рудня (рудня – це „залізний завод” або завод по виробництву заліза).

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.В. І. Полетика одружився з дочкою Д. Ігнатовича.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д.Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини, вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

Населені пункти Городнянського краю спочатку входили до складу Седнівскої сотні. Городнянська сотня була сформована в північній прикордонній місцевості.

Пекурівка – XII.

Шляхтичі та козаки, які підтримали Самойловича, отримали маєтки також і в Городнянській сотні. Пєкаровка (Пекурівка) з руднею (залізний завод) після Полетики була надана Седнівській ратуші, потім дісталась генеральному обозному В.К.Дуніну-Борковському, а після його смерті, гетьманський універсал від 16 листопада 1704 р. на цю рудню отримала його вдова – М.С.Шуба. У 1672–1685 роках В. К. Дунін-Борковський (1640–4.03.1702) був Чернігівським полковником. Землі, де була осаджена слобода Борковичі (Борковка), його батько Каспер (Карпо) Дунін, шляхтич гербу „Либідь”, отримав від Владислава IV – за участь в Смоленській війні.

З універсалу 1672 р. відомо, що В. К. Борковський в „навальних і прикрих експедиціях”, – „з дитинства літ при отвазі і ущербку для здоров’я вік свій провадячи”. Був довіреною особою у Ігнатовича – їздив у Москву, був наказним гетьманом у Самойловича – командував військом на війні з Османською імперієй.

Підтвердження універсала царською грамотою (28 вересня 1673 р.) означало особливе ставлення царя до Борковського. З 1685 р., в Генеральній військовій канцелярії – він генеральний обозний.

Після невдалого походу в Крим весною 1687 р. І. Самойловича звинуватили в зраді. Обрання гетьманом І. Мазепи не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна.

В Городнянській сотні Борковському належали: Тупичів, В.Листвен, Пекурівка та Політрудня.