14. В/Дирчинська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

с. В. Дирчин

с. М. Дирчин

Дирчин,

село при р. Снові – курінна резиденція.

Купиха,

хутір.

Лашуки,

хутір.

В. Дирчин – М. Дирчин (І).

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля  льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Більшість археологічних знахідок з поселень кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Поселення кам’яного віку: неолітична стоянка (культура ямково-гребінцевої кераміки) – в 1,5 км на сході від  с. Смяч; „Домограїв–1”  (пос. доби неоліту кам’яного віку) –  в 1 км на півд. від півд. окраїни села, на прав. березі р. Снов, в ур. Домограїв;  „Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. села; „М. Дирчин–2”: пос. кам’яного віку (доба неоліту кам’яного віку – культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (средньодніпровська, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура)  –  в 700 м на захід від півд. частини села та інші поселення.  

В. Дирчин – М. Дирчин (ІІ).

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи (XXVI–XV ст. до н.е.) прикрашена: лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької (II тис. до н. е.) і лебедівської культури (XI–VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи прикрашення: „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку:

„Копаний город–1, 2”: два поселення бронзового віку (середньодніпровська, сосницька і лебедівська культури) – за півд. окраїною схід. част. с. Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Копаний город; „Помірки”  („Макишин–3”): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с. Макишин, в ур. Помірки; В/Дирчинське пос. епохи бронзи – в 800 м  нижче села за течією р. Снов.

В. Дирчин – М. Дирчин (ІІІ)

Залізо на Поліссі виплавлювалось із болотної руди, покладами якої користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення раннього залізного віку – „М. Дирчин–3”(пос. ранньозалізного віку) – в 800 м – 1 км на захід від півд. окраїні села.  

Смичинське поселення: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова.

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) , були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

В. Дирчин–М. Дирчин (ІV).

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янського часу: „Домограїв–2”: пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи ранньої бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, І чверті нашої ери, давньоруського часу – в 1,2 км на півд. від півд. окраїни села, на прав. березі р. Снов, в ур. Домограїв; „Селичева Круча ”  – пос. ранньослов’янського часу (поч. І  тис.) в 400 м на південь від села, на прав. обривистому березі р. Снов (висота 15 м), в ур. Селичева Круча; В/Дирчинське пос. ранньослов’янського часу –  біля с. В. Дирчин.

В. Дирчин–М. Дирчин – (V).

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . 

         Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними  білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що  на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

 В. Дирчин–М. Дирчин (VІ).

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. 

Поселення давньоруського часу: „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора;  „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля).    

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів! 

В. Дирчин–М. Дирчин – (VІІ).

    Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами   місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена,  володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Післямонгольську кераміку археологи знайшли: поселення „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)).

В. Дирчин–М. Дирчин (VІІІ).

На початку  XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень  (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

   Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських. Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

    До 1633 р. згадуються Смичин і Конотоп – неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов.

   Пільги для слобожан  привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських воєводств Литовського князівства та з Московського царства. Без карт і компасу вони знаходили дорогу до Снову,  йшли вниз за течією, селились по берегах цієї та інших річок. Подались сюди і ті українські сім’ї з-за Десни,  яким там не вистачало родючих земель.    

   У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р.  Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

В. Дирчин–М. Дирчин – (ІХ).

    Богдан Хмельницький підтвердив володіння тим польським шляхтичам,  які перейшли в ряди козаків.

В. І. Полетика обрав своє місце у  рядах повстанців. Про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.  

    Городнянський край спочатку був Дирчин був у складі Седнівської сотні.

Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник. Полетике  належали:  Вихвостів, Івашківка, Мощонка (Мощенка), Пекурівка, Рогізка та Рудня, яку він поселив слободою. Напевно, це – Політрудня, назва якої пов’язана з прізвищем Полетики. Ще на початку ХХ ст. Політрудня називалось – Політичеська Рудня (рудня – це „залізний завод”  або завод по виробництву заліза).

В. І. Полетика одружився з дочкою Д. Ігнатовича.

   Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. –  гетьман І. Брюховецький.  А, будучи у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Згодом переможці помирились з ним.

   Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само. Незадоволені, зокрема впливом Запорізької Січі на життя Гетьманщини,  вони обрали новим гетьманом Івана Самойловича, який на той час був генеральним суддєю.

В. Дирчин–М. Дирчин – (Х).

Коли була сформована Городнянська сотня, Дирчин залишився у складі Седнівської сотні.

Лашуки – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. На поселеннях кам’яного віку згодом жили племена бронзового віку (V–II тис. до н. е.), потім – залізного (II тис. до н. е.– I тис. н.е.), а за ними – ранньслов’янські племена (сер. І тис. до н. е.). Зв'язок між цими племенами не переривався та на їх землі прибували нові племена. Так переселились і літописні сіверяне (VIII–ІX ст. н.е.), від яких отримала свою назву Сіверська земля. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV–III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця.

Різні знахідки на кожному з поселень належать до різних культур.

Поселення „Варковщина”: пос. доби неоліту (культура ямково-гребінцевої кераміки), залізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки.

Лашуки – II

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли, з відкриттям виготовлення бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку – з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських і германських народів. Балтські і германські племена увійшли до нового племенного об’єднання, із якого виник слов’янский етнос.

Археологи встановили, що на відкритих ними поселеннях послідовно жили племена: середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницької культури середньої бронзи (II тис. до н. е.) та лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку: пос. „Купчиха–2” епохи бронзи (ІІІ–І тис. до н.е.) – в центр. част. села, в ур. Купчиха; пос. „Дюна”: епохи бронзи (середньдніпровська і лебедівська культури), ранньослов’янського часу – в 800 м на півн. схід від схід част. с. Конотоп; пос. „Лашуки–4” епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) – в 150 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, на лів. березі р. Крюкова; „Андронів Груд” – пос. епохи ранньої бронзи (середньодніпровська культура) в 300 м на північ від центр. част. села, в 150 м на півн. захід від магістрального канала, в ур. Андронів Груд; „Острівки” (сосницька культура) – пос. в 600 м на північ від центр. част. села, на лів. березі р. Крюкова, в ур. Острівки.

 Лашуки – III

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі залізо виплавлювалось із болотної руди, покладами якої користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.). Належали ці культури або предкам балтів, або предкам слов’ян.

Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. 

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Поселення ранньозалізного віку: „Купчиха–1” – пос. ранньозалізного віку в центр. част. с. Лашуки, зайняте городами, в ур. Купчиха; пос. „Лашуки–3” ранньозалізного віку – в 350 м на півд. схід від схід. окраїни села і в 250 м на півн. схід від дороги Лашуки–В.Дирчин; „Гавань–2” – пос. ранньозалізного віку в 1,2 км на півн. схід від центр. част. с.Лашуки; Гавань”: пос. епохи бронзи (лебедівська культура), залізного віку (милоградська і юхнівська культури), ранньослов’янського часу – в 1,8 км на півн. схід від с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова.

Для кераміки наступної за милоградською – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом у вигляді „виноградного грона”. Одне з поселень зарубинецької культури – „Зарванщина” (С трілки) біля с. Дібрівне і с. Смичин: пос. епохи бронзи, милоградсько-юхнівського типу, зарубинецької культури, ранньослов’янського часу. Історикам Римської імперіі у часи, коли існувала також і зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Лашуки – IV

Поселення ранньослов’янського часу: пос. „Лашуки–4” епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) – в 150 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, на лів. березі р. Крюкова. ; „Груд”: пос. ранньозалізного віку (VII ст. до н. е. – III ст. до н. е., ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – на півночі від центр. част. села, в 150 м від магістрального канала, в ур. Груд.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами, які жили між Дунаєм і Дніпром. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Поселення київської культури: „Лашуки–1”: пос. ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура) – за півн.-зах. окраїною села, на прав. березі р. Крюкова; „Лашуки–2”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньослов’янського часу (київська культура) – в півн.-захід. част. с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова.

Лашуки – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, Нестор літописець повідомляє в „Повісті минулих літ”, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . А походили вони від кривичів, а кривичі – від полочан: „...на Полотѣ, иже и полочанѣ. От сихъ же и кривичи, иже сѣдять на верхъ Волгы, и на вѣрхъ Двины и на вѣрхъ Днѣпра, ихъже и городъ есть Смолѣнескъ; туда бо сѣдять кривичи. Таже сѣверо от них”.

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували родинні зв’язки з в’ятичами та радимичами.

Лашуки – VІІ

Давньоруські поселення: „Лашуки–2”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в півн.-захід. част. с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова; „Копюриха”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 1 км на півд. захід від півд. окраїни с. Конотоп і в 400 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, в ур. Копюриха. Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!