14. В/Дирчинська с/рада.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

с. В. Дирчин

с. М. Дирчин

Дирчин,

село при р. Снові – курінна резиденція.

Купиха,

хутір.

Лашуки,

хутір.

В. Дирчин – М. Дирчин (І).

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок з поселень кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Поселення кам’яного віку: неолітична стоянка (культура ямково-гребінцевої кераміки) – в 1,5 км на сході від с. Смяч; „Домограїв–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни села, на прав. березі р. Снов, в ур. Домограїв; „Шулікова Голова” („Біля Хвої”): пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи бронзи, ранньослов’янського часу (київська культура) – в центр. част. села; „М. Дирчин–2”: пос. кам’яного віку (доба неоліту кам’яного віку – культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (средньодніпровська, лебедівська культури), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 700 м на захід від півд. частини села та інші поселення.

В. Дирчин – М. Дирчин (ІІ).

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

На Полісся тоді з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена.

Продовженням культури шнурової кераміки була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку. Кераміка середньодніпровської культури ранньої бронзи (XXVI–XV ст. до н.е.) прикрашена: лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської культури (XI–VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи прикрашення: „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку:

„Копаний город–1, 2”: два поселення бронзового віку (середньодніпровська, сосницька і лебедівська культури) – за півд. окраїною схід. част. с. Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Копаний город; „Помірки” („Макишин–3”): пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи – в 200–300 м на північ від с. Макишин, в ур. Помірки; В/Дирчинське пос. епохи бронзи – в 800 м нижче села за течією р. Снов.

В. Дирчин – М. Дирчин (ІІІ)

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини. Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення раннього залізного віку – „М.Дирчин–3”(пос. ранньозалізного віку) – в 800 м – 1 км на захід від півд. окраїні села.

В. Дирчин – М. Дирчин (ІV)

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (III ст. до н. е. – II ст. н. е.) , були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Смичинське поселення не так далеко від В. Дирчина: ранньозалізногу віку (милоградська культура), ранньослов’янського часу (київська культура), почепської культури (I–II ст. н.е.), кераміка якої подібна юхнівській і дніпро-двинській (VIII ст. до н. е. IV ст. н. е.) культурам та схожа с зарубинецькою культурою – в 300 м на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Смичин, на прав. березі р. Крюкова. Штрихованй посуд, знайдений на Смичинському поселенні, на Подесенні зустрічається рідко. Тут відсутні довізні гончарні вироби черняхівської культури (II–IV ст. н.е.). Таким чином, біля Смичина знаходилось одне з найдавніших поселень почепського типу, схожого с зарубинецькою культурою.

В. Дирчин–М. Дирчин (V).

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення ранньослов’янського часу: „Домограїв–2”: пос. доби неоліту кам’яного віку, епохи ранньої бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, І чверті нашої ери, давньоруського часу – в 1,2 км на півд. від півд. окраїни села, на прав. березі р. Снов, в ур. Домограїв; „Селичева Круча ” – пос. ранньослов’янського часу (поч. І тис.) в 400 м на південь від села, на прав. обривистому березі р. Снов (висота 15 м), в ур. Селичева Круча; В/Дирчинське пос. ранньослов’янського часу – біля с. В. Дирчин.

В. Дирчин–М. Дирчин – (VI).

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

В. Дирчин–М. Дирчин (VIІ).

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи. Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Порівняння часу виготовлення знахідок з М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.

Поселення давньоруського часу: „Миронова Гора–1”: пос. доби неоліту кам’яного віку (культура ямково-гребінцевої кераміки), епохи бронзи (середньодніпровська культура), ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в 900 м–1,1 км на півд. схід від схід. част. с.Конотоп, на прав. березі р. Снов, в ур. Миронова Гора; „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля).

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

В. Дирчин–М. Дирчин – (VІIІ).

Устрій Сіверської землі в часи панування Великого князівства Литовського нагадував давньоруський. Сіверська шляхта склалась із нащадків дружинників, бояр, а також іноземців. Шляхтичів зв’язали міцні службові і родинні стосунки, що пережили не одну державу.

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Так. непрохідні болота Замглай і Паристе обходили стороною всі війська. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі).

Післямонгольську кераміку археологи знайшли: поселення „Макишин–1” („Седнів–5”): пос. епохи бронзи (ІІ–І тис. до н.е.), ранньослов’янського часу (ІІІ–V ст.), давньоруського часу, пос. ХІV – ХV ст. – в 1,5 км на південь від с. Макишин в ур. Журавлеве Поле (Жоравля)).

Північний кордон між Україною у складі Московського князівства і Литовським князівством у 1503–1618 роках починався за Яриловичами, останнім чернігівським поселенням, проходив сушею від р. Сожу до р. Немильної, лівого притоку Сожу; від р. Луб’янки та витоків Немильної підіймався над р. Смячем та його дрібними притоками до р. Терюхи, теж лівого притоку Сожу; йшов до р. Мостище, правої притоку Снову, а далі проходив по р. Жоведі, правій притоці Цати.

В. Дирчин–М. Дирчин – IХ.

На початку XVII ст. (1620–1621) поселень було дуже мало – так, в Чернігівському повіті статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів. В часи постійних війн та розбійницьких нападів навіть Чернігів був спустошений десь у 1619 році.

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Але поселень не вистачало. Так, Макишин ділили між собою аж 9 московських синів боярських.

Почалось „осадження” нових слобод, а згодом в Чернігівському воєводстві були створені нові повіти та волості.

Місцевим землевласникам необхідно було надати земельним комісарам документи на землю – грамоти московських князів. Якщо таких грамот у них не знаходилось, були необхідні свідчення сусідів – „бояров тамошніх”.

Так, 20 лютого 1620 р. в Стародубському повіті земельні комісари Балтазар Стравінський, староста Мозирський, та королівський секретар Войтех Глембоцький – надали грамоти синам Івана Бороздни: Якову, Дмитру, Йосипу та Володимиру на їх володіння: містечко Горськ, деревня Клюси, пустош Жовідь, селище Хреновичі, селище Семашкине над р. Тетевою; „дедичини вотчини”, нижчі Тетеви та інші. Можливо, Семашкине – це Сеньківка (Семківка або Семкувка).

Землі на півночі Сіверської землі (межиріччя Смячу та Снову) після постійних війн між Литовським та Московським князівствами на протязі ХVІ століття були майже безлюдними.

Снов та його притоки давали значно меньше можливостей врятувати життя, ніж глибока Десна з її багатьма островами. Хоч лісів на берегах Снову було багато, але тут залишилось тільки декілька поселень: Клочків, Сенявине, Смячеськ, Мокишин та Листвин на р. Крюкові.

З литовськими шляхтичами Борозднами, починаючи з XVI ст., пов’язано заселення півночі Сіверської землі. Заселення цих земель та заснування Городні також пов’язано з польськими дворянинами Фащами.

Польський шляхтич Олександр Фащ, а після нього Миколай Фащ спочатку володіли тільки Старим Сілом. Можливо, так раніше називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили Солонівку, Старосілля та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба.

Пільги для слобожан привели в Сіверську землю – „нахожих людей” з білоруських земель Литовського князівства. Вони йшли за течією Снову, селились по берегах цієї та інших річок. Українські сім’ї подались сюди з Ліворежжя Десни, де не вистачало родючих земель.

Конотоп і Смичин згадуються до 1633 р. – неподалік впадіння р. Крюкової в р. Снов. На місці Седнева в сер. XVI ст. був Сновськ – слобода боярських синів Осипа Каменева і Русина Радуліна, але після 1618 р. С.Глембоцький осадив тут нову слободу. Можливо, Станіслав Глембоцький заселив Седнів (Сновськ) ще раз після його запустіння.

У 1638 р. Седнів мав статус містечка, а у квітні 1640 р. Ян Самуель Пац, засновник Седнівської волості, однієї з найбільших волостей воєводства – звільнив від звичайних податків всіх седнівських ремісників: кравців, кушнарів, шевців, гончарів ковалів та інших, надавши їм право самим вирішувати власні справи, за винятком кримінальних, підлеглих замковому суду.

В. Дирчин–М. Дирчин –Х.

Повстання Хмельницького 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Так, Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

В. Дирчин–М. Дирчин – ХI.

Від чернігівського полковника Івана Аврамовича його „приятель” шляхтич Іван (Богдан) Войцехович, відомий, як володар слободи Дібрівної, 15 березня 1657 р. отримав Універсал з дозволом осадити слободу в урочищі і селищі Московському, між селами Пекурівкою і Конотопом. 7 грудня 1657 р. новий полковник Іоаникій Силич цей дозвіл підтвердив: „слободу звишреченою осажовати, горілку палити, пиво робити, мед ситити і все на пожиток свій привлащати”.

В. Дирчин–М. Дирчин –ХII.

Повстання Хмельницького 1648 р. швидко вийшло за межі реєстрових полків: Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяслівського, Кропивненського та Білоцерківського. Тим польським шляхтичам, які перейшли в ряди повстанців, Богдан Хмельницький підтвердив їх володіння. Так, Фащі та Бороздни теж приєднались до повстанців Хмельницького – війська Запорізького.

В. Дирчин–М. Дирчин – ХIII.

Від чернігівського полковника Івана Аврамовича його „приятель” шляхтич Іван (Богдан) Войцехович, відомий, як володар слободи Дібрівної, 15 березня 1657 р. отримав Універсал з дозволом осадити слободу в урочищі і селищі Московському, між селами Пекурівкою і Конотопом. 7 грудня 1657 р. новий полковник Іоаникій Силич цей дозвіл підтвердив: „слободу звишреченою осажовати, горілку палити, пиво робити, мед ситити і все на пожиток свій привлащати”.

Конотоп – ХIV

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Від гетьмана Виговського (1658—1659) відомий універсал, пов’язаний з Городнянським краєм та вищезгаданим роддом Борозднів: „Побачивши прислугу у війську нашому пана Лаврентія Бороздни, який і зараз і кожної дороги не пропускає до війська становлячись, зараховуємо при власних маєтностях, батьківським правом йому належних, при містечку Горську та селами до нього належним зо всіма належними пажитками”.

В. Дирчин–М. Дирчин – ХV.

Після того, як наказного гетьмана Іоакима Сомка, обрали гетьманом на Козелецькій Раді у квітні 1662 р., в Городнянському краю згадується Вихвостів, як село, котре отримав брат чернігівського полковника І.Силича –– Степан Силич.

Від гетьмана І. Брюховецького, обраного 17–18 червня 1663 р. на Ніжинській чорній раді простими козаками, противниками покозаченої шляхти та городового козацтва, Л. Бороздна знову отримав універсал.

Події ці відомі читачам з повісті Пантелеймона Куліша „Чорна Рада” („Хроніка 1663 року”).

У відповідь на скаргу, що його ображають сусіди та військові чиновники, він отримав захисний універсал від гетьмана Мазепи

Лаврентій Бороздна був живий ще і у 1698 році.

В. Дирчин–М. Дирчин – ХVI.

З дочкою Д. Ігнатовича одружився Василь Іванович Полетика (Політика), у 1670–1677 роках – седнівський сотник.

В. І. Полетика теж обрав своє місце у рядах повстанців війська Запорізького. Ще про Полетику відомо, що його батько – православний шляхтич („польскої нації, породи шляхетскої”) із містечка Броди (Кременецький повіт) Волинського воєводства.

Сучасники називали Демка Ігнатовича мужичим сином, підкреслюючи незнатність походження. Сіверський гетьман Д. Ігнатович (1669–1672), прозваний Многрішним, був дуже суперечливою людиною. Для придушення політичних противників він широко застосовував практику доносів на них в Москву. Його недруги чинили так само.

В. Дирчин–М. Дирчин – ХVII

Конотоп згадується, як деревня, значна частина якої - володіння полковників чернігівських. Я.К.Лизогуб, з чийого дозволу в Канів увійшли війська І Самойловича та князя Ромадоновського, став чернігівським полковником (1687–1698) після обрання гетьманом І. Мазепи, що не знайшло на Гетьманщині підтримки більшості, але за Мазепу була козацька старшина – вихідці з Правобережжя, де не припинялась Руїна. О.Лазаревський вважав, що у Я. Лизогуба, який спочатку поселився в Конотопі, були гарні стосунки з І. Мазепою, бо Лизогуб був сусідом Мазепи і позичав йому волів, щоб пахати землю.

Лашуки – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного віку. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси.

Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. Більшість археологічних знахідок з поселень кам’яного віку відноситься до останнього його періоду – неоліту, одним із найважливіших досягнень якого було виготовлення керамічного посуду. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Поселення „Варковщина”: пос. доби неоліту (культура ямково-гребінцевої кераміки), залізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки.

Лашуки – II

Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен.

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е. – тоді на Полісся з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили фінські племена; з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (II тис. до н. е. – вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку: пос. „Купчиха–2” епохи бронзи (ІІІ–І тис. до н.е.) – в центр. част. села, в ур. Купчиха; пос. „Дюна”: епохи бронзи (середньдніпровська і лебедівська культури), ранньослов’янського часу – в 800 м на півн. схід від схід част. с. Конотоп; пос. „Лашуки–4” епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) – в 150 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, на лів. березі р. Крюкова; „Андронів Груд” – пос. епохи ранньої бронзи (середньодніпровська культура) в 300 м на північ від центр. част. села, в 150 м на півн. захід від магістрального канала, в ур. Андронів Груд; „Острівки” (сосницька культура) – пос. в 600 м на північ від центр. част. села, на лів. березі р. Крюкова, в ур. Острівки.

Лашуки – III

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури.

Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхновської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів.

Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н), а перше городище юхнівської культури відкрито поблизу с. Юхнів (Н.-Сіверський р-н).

Милоградська культура, ймовірно, належала неврам, а юхнівська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили поруч з землями скіфів.

Поселення ранньозалізного віку: „Купчиха–1” – пос. ранньозалізного віку в центр. част. с. Лашуки, зайняте городами, в ур. Купчиха; пос. „Лашуки–3” ранньозалізного віку – в 350 м на півд. схід від схід. окраїни села і в 250 м на півн. схід від дороги Лашуки–В.Дирчин; „Гавань–2” – пос. ранньозалізного віку в 1,2 км на півн. схід від центр. част. с.Лашуки; Гавань”: пос. епохи бронзи (лебедівська культура), залізного віку (милоградська і юхнівська культури), ранньослов’янського часу – в 1,8 км на півн. схід від с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова.

Лашуки – I

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. На поселеннях кам’яного віку згодом жили племена бронзового віку (V–II тис. до н. е.), потім – залізного (II тис. до н. е.– I тис. н.е.), а за ними – ранньслов’янські племена (сер. І тис. до н. е.). Зв'язок між цими племенами не переривався та на їх землі прибували нові племена. Так переселились і літописні сіверяне (VIII–ІX ст. н.е.), від яких отримала свою назву Сіверська земля. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. На берегах Десни і Сожу вони відшукали поклади кременю. Племена пізньонеолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки (IV–III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця.

Різні знахідки на кожному з поселень належать до різних культур.

Поселення „Варковщина”: пос. доби неоліту (культура ямково-гребінцевої кераміки), залізного віку (милоградська культура) – в 0,3 км на північ від центра с. Лашуки.

Лашуки – II

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли, з відкриттям виготовлення бронзи (сплаву міді та олова), стався перехід до бронзового віку – з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських і германських народів. Балтські і германські племена увійшли до нового племенного об’єднання, із якого виник слов’янский етнос.

Археологи встановили, що на відкритих ними поселеннях послідовно жили племена: середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) епохи ранньої бронзи, сосницької культури середньої бронзи (II тис. до н. е.) та лебедівської культури (XI– VIII ст. до н. е.) пізньої бронзи.

Кераміка середньодніпровської культури (XXVI–XV ст. до н.е.) ранньої бронзи, прикрашена: лінійним, „мотузковим”, „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань, розчесами. У кераміки сосницької культури (вперше знайдена біля Сосниці Чернігівської обл.) і лебедівської (XI–IX ст. до н. е.) прикрашення: „мотузковим”, лінійним, геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами.

Поселення бронзового віку: пос. „Купчиха–2” епохи бронзи (ІІІ–І тис. до н.е.) – в центр. част. села, в ур. Купчиха; пос. „Дюна”: епохи бронзи (середньдніпровська і лебедівська культури), ранньослов’янського часу – в 800 м на півн. схід від схід част. с. Конотоп; пос. „Лашуки–4” епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.) – в 150 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, на лів. березі р. Крюкова; „Андронів Груд” – пос. епохи ранньої бронзи (середньодніпровська культура) в 300 м на північ від центр. част. села, в 150 м на півн. захід від магістрального канала, в ур. Андронів Груд; „Острівки” (сосницька культура) – пос. в 600 м на північ від центр. част. села, на лів. березі р. Крюкова, в ур. Острівки.

 Лашуки – IV

Історикам Римської імперіі у часи, коли існувала також і зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей.

Для кераміки наступної за милоградською – зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом у вигляді „виноградного грона”. Одне з поселень зарубинецької культури – „Зарванщина” (Стрілки) біля с. Дібрівне і с. Смичин: пос. епохи бронзи, милоградсько-юхнівського типу, зарубинецької культури, ранньослов’янського часу.

Лашуки – V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), які в IV ст. пережили нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина поселень Лівого берега.

Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською а також, можливо, балтською.

Поселення ранньослов’янського часу: „Груд”: пос. ранньозалізного віку (VII ст. до н. е. – III ст. до н. е., ранньослов’янського часу (сер. І тис.) – на півночі від центр. част. села, в 150 м від магістрального канала, в ур. Груд.

Поселення київської культури: „Лашуки–1”: пос. ранньозалізного віку, ранньослов’янського часу (київська культура) – за півн.-зах. окраїною села, на прав. березі р. Крюкова; „Лашуки–2”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньослов’янського часу (київська культура) – в півн.-захід. част. с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова.

Лашуки – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” . Довгий час сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами.

За даними білоруського археолога О. А. Макушнікова, кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р.Терюхи, притоки Сожу, і Тетеви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями. Довжина прикордонних болот від Добрянки до Сеньківки близько 40 км, а їх ширина приблизно 2 км.

Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159р.

Лашуки – VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Підступи до Чернігова на шляху з Любеча, порта Чернігівського князівства, оберігала фортеця поблизу Листвена. Тут у 1024 р. відбулась битва між синами Св. Володимира. Мстислав із Тьмутаракані привів дружину касогів та хазарів, а Ярослав із Новгорода по Дніпру – варягів, ватажком яких був Якун.

Порівняння часу виготовлення знахідок з городищ М. Листвена та В. Листвена дозволило зробити висновок, що літописний Листвен знаходився в районі Малого Листвена.

Типовим сільським поселенням давньоруської народності визнано Автуницьке поселення (кін. Х ст. – І пол. XIII ст.), що цілком відповідало рівню культури свого часу і було таким-же визначним центром гончарного виробництва, як Вишгород, Білгород та інші давньоруські поселення.

„Гради многи им-же несть числа” були знищені під час війни з монголо-татарами. Кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!

На жаль, сучасні методи сільського господарства прискорюють руйнування Автуницького та багатьох інших поселень.

Iншi давньоруські поселення: „Лашуки–2”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньослов’янського часу (київська культура), давньоруського часу – в півн.-захід. част. с. Лашуки, на прав. березі р. Крюкова; „Копюриха”: пос. епохи бронзи (сосницька культура), ранньозалізного віку (милоградська культура) – в 1 км на півд. захід від півд. окраїни с. Конотоп і в 400 м на схід від схід. окраїни с. Лашуки, в ур. Копюриха.

Під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень в Чернігівському князівстві у ці часи зменшилась майже в 25 разів!