ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА

1812 РІК

Та Олександр I не обмеживсь затвердженням тільки планів губернських та повітових міст. В 1805 р., спільно з австрійським союзником – імператором Францем Йозефом, він зробив першу спробу розгромити Бонапарта під Аустерліцем, що ледве не закінчилась для нього полоном. У 1807 р. він уклав з Наполеоном мир в Тільзіті, в надії все таки захиститись від військової пожежі. Та зробити це не вдалось. Росія об’єдналась проти Франції з Англією, Прусією та Швецією. В історію героїчної боротьби проти наполеонівського нашестя славну сторінку вписало Чернігівсько-Полтавське ополчення, вперше сформоване у 1805 р., після поразки під Аустерліцем.

Від Чернігівської губернії очікувалось 33 тисячі ратників – в „ополяченіє або міліцію“. До губернського земського та окружного міліцейського військ планувався додатковий рекрутський набір – 4 із кожних 500 чоловік населення, але вже 14 червня 1807 р., після поразки пруської армії під Фрідландом (Східна Прусія) та підписання мирної угоди з Францією, ополчення було розпущено.

На початку Вітчизняної війни 1812 р. Олександр І звернувся до „всіх станів, духовних і мирських“ з маніфестом – „З хрестом в сердці та зі зброєю в руках” стати на захист Батьківщини: „Ворог вступив у межі наші зі зброєю, сподіваючись силою потрясти спокій великої сієї держави... Сього ради, при всій надії на хоробре наше військо – покладаємо ми необхідним зібрати в державі нові сили, які б приносили ворогові жах і складали другу загорожу для підкріплення першої і на захист домівок, дружин та дітей кожного і усіх“. Священний Синод закликав: „Візьміть зброю і щит, да збережете вірність і захистите Віру батьків наших… Не щадіть тимчасового живота вашого для захисту Батьківщини і спокою Церкви“.

В боях, зокрема в Бородинській битві, відзначились: Чернігівські драгунський та піхотний полки, Ніжинський драгунський полк, а також Глухівський кірасирський полк. „Спогади про війну 1812 р. Записки про те, що міг бачити і випробувати молодий артилерійський офіцер в колі своїх дій“, опубліковані у двох виданнях 1871 та 1878 років – залишив Микола Євстафієвич Митаревський. Підпоручик 7-ї артилерійської бригади, народження 1792 р., М. Є. Митаревський, кавалер ордена Св. Володимира IV ст. з бантом (15 лютого 1813 р.), з вересня 1838 р. він внесений з дітьми в ІІІ частину Дворянської Родословної книги Чернігівської губернії, а Указом Урядового Сенату 10 лютого 1858 р. – в ІІ частину Родословної книги. Його дружина – Марфа Андріїіна Леонтович, дочка А. Г. Леонтовича, депутата Чернігівського дворянського депутатського зібрання та генерального суда по виборам дворянства Городнянського повіту. В. Д. Митаревський, їх онук, працював бухгалтером в Городнянському повітовому казначействі.

У Іллі Івановича та його брата Андрія Івановича (1804–1864) – поміщика, у 1846–1847 роках, в Седневі, жив Т.Г.Шевченко.

У Чернігівській губернії зібралось найбільше ополчення з козаків та селян. Випробування Вітчизняної війни 1812 року пройшло багато жителів Городнянського повіту. Учасниками різних походів та битв були: городничий у 1832 – 1839 роках – Ф. Енрольд (1791–1868) – підполковник одного з єгерських полків, який був учасником штурму Парижа; повітовий суддя у 1832 р. а у 1844 р. повітовий предводитель дворянства – І. В. Жданович – учасник осади фортеці Пілау і м. Даньцига; Ф.А.Дунін-Борковський (1793–1836), та М. С. Рубець (1791–1867) – дворяни Городнянського повіту; кавалерами ордена Св. Володимира IV ступеню стали учасники битви під Вільно – О. І. Лизогуб (1790 – 1839) та радник І. Д. Курико; нагороджені золотою шаблею „За хоробрість”: поміщик та повітовий маршалок дворянства Петро Якович Бачинський – стандартюнкер у 1811 р. та поручик у 1813 р., повітовий предводитель дворянства у 1826–1827, 1829–1830 та 1833–1836 роках – Петро Якович Бакуринський та підполковник Ілля Іванович Лизогуб – учасник Бородинської битви.

Рубіж, для захисту якого зібралось ополчення Чернігівської губернії, був кілометрів 800 завдовжки. Цей „кордонний ланцюг” – від с. Осадчини Остерського повіту, там, де Десна впадає в Дніпро, в Городнянькому повіті проходив через пристань Кам’янську до с. Радуль та м. Любеч і по північному кордону Городнянського повіту доходив до с. Клюси.

Ополченці, як вказується в „Трудах Чернігівської архівної комісії“ за 1913 р., були набрані в найближчих населених пунктах з таким розрахунком, щоб вони могли з’явитись на мобілізаційний пункт протягом 10 годин.

Начальником повітового ополчення місцеве дворянство обрало в червні 1812 р. хорунжого Городнянського повіту Федора Максимовича Бутовича – штабс-капітана у відставці, який почав службу унтер-офіцером Московського мушкетерського полку в 16 років у 1801 р. Під командуванням Ф. М. Бутовича знаходились також ополченці Сосницького, Борзнянського і Ніжинського повітів. Сотенний начальник ополчення Городнянського повіту Григорій Петрович Стахович (нар. 26 листопада 1780 р. у с. Андріївці) за службу в ополченні отримав золоту мадаль.

В ключовій, прикордонній з Могильовською губернією, позиції на важливому тракті – слободі Добрянка, ополченцями особисто командував Федір Бутович. Противник на правому фланзі наступав так: від Бобруйська – у напрямку Речиці, а від Ярославля – у напрямку Брянська.

В Добрянці знаходився також військовий госпіталь. Зробивши ревізію госпіталя, Ф. Бутович написав повітовому лікарю Воронкевичу: „Вашим старанням спостерігається в оному чистота, необхідне харчування, а також використання хворими медикаментів належним чином, через що успіх виздоровлення очевидний”. У госпіталі в цей час знаходилось 100 чоловік. Один з госпиталів для поранених був розташований також в Городні.

Під час прориву наприкінці липня передових загонів французької кавалерії до кордонів Новозибківського і Городянського повітів, їх обороняли близько 20000 ополченців. Жителі сіл, які влаштували ратників на постій, виділили їм коней і всіляко допомогали. А трапиться, то й вилами та сокирами зустрічали блукаючих загарбників, серед яких були і їх фуражири. А саме з цього починавсь занепад французької армії.

1 серпня 1812 р. земський комісар Городянського повіту отримав розпорядження від генерал-губернатора князя Я. І. Лобанова-Ростовського: „Почувши чутки про різні ватаги розбитого ворога, які чинять пограбування в поселеннях Білоруської губернії – знаходжу потрібним приписати Вам, щоб Ви негайно попередили про це прикордонні поселення повіту Вашого, і наказали всякому, в них проживаючому – ловити і знищувати їх, ібо на те: пика, рогатина і сокира однаково достатні. А щоб тому озброєнню дати більше поважності і успіху, ібо сії люди нікого так не бояться, як наших козаків – маєте ви на самому кордоні тримати на виду всіх тих козаків, кої приготовані в сотенних містечках повіту Вашого“.

В кожний кінний козацький полк, згідно Рескрипту від 25 червня 1812 р., який отримав Яків Іванович Лобанов-Ростовський, потрібно було набрати 1200 чоловік, щоб сформувати 8 ескадронів по 150 козаків. Для командування кожним з двох батальйонів, з яких складався полк, призначались офіцери: ротмистр або штаб-ротмистр, поручик, два корнети, вахмістр, 10 унтер-офіцерів та два сурмача. Такі полки вже сформували в Київській та Кам’янець-Подільскій губерніях, що раніше входили до складу Польщі.

На протязі місяця в Чернігівській губернії було сформовано 6 кінних полків з козаків та представників міщанського стану. Щоб вступити в полк, вимагалось тільки вміння верхової їзди. Всі козаки ополчення звільнялись від сплати оброчного податку, що стягувавсь з душі по 6 карбованців, а з податків для ополченців залишалась тільки подушна подать.

Козацькі та ополченські полки утримувались на кошти громади. Для ескадрона було потрібно 16 штуцерів та рушниць, а для кожного козака – сабля, піка та пістолет, а також: „кінь, кінська збруя та мундирний одяг, … 3 сорочки, 2 пари чобіт, 2 пари онуч (полотняні та сукняні), шапка з решетилівських смужок, чорна бурка, нагайка і 2 пояси, … баклажка для води, саква для фуража та валіза”. Кінь тоді коштував близько 100 карбованців. Забезпеченням козаків займалось козацьке товариство. Внесок кожної „ревізької душі” був 1 карбованець 50 копійок.

З земського ополчення формувались піші полки. В Городнянському повіті: „Вчинили постанову про надання в ополчення з кожних 15 ревізьких душ по одному чоловіку і з свого кола обрали чиновників“. На утримання 1841 ополченців ополчення в повіті зібрали 25829 карбованців 25 копійок і виділили понад 220 возів та значну кількість коней.

Всього в губернії було сформовано 6 кінних та 8 піших полків. Із козаків Чернігівського, Городнянського, Сосницького, Новгород-Сіверського та Стародубського повітів у м. Семенівці сформували другий Чернігівський полк, яким командував полковник Потрасов. За свідченням І. П. Котляревського – „Народ вступав в козаки з задоволенням”.

Три чернігівські полки відправились до Тули та Калуги під командування М. І. Кутузова. В поході виявились всі недоліки їх швидкого формування. Багато людей загинуло тільки із-за поганого постачання та розкрадання майна. Частина полків прибула в Могильовську губернію, де військами командував генерал-лейтенант граф Гудович.

31 жовтня 1812 р. головнокомандуючий М. І. Кутузов повідомив, що в козацьких полках не вистачає офіцерів та унтер-офіцерів. Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський пообіцяв Кутузову, що зробить все можливе, не зважаючи на те, що офіцерів не вистачало для міліції (42182 чоловік) та селян (18000 чоловік), зібраних з двох губерній.

В жорстоких боях козаки неодноразово ставали переможцями. Згодом частина ратників повернулась на кордони Київської, Мінської і Могильовської губерній для охорони „кордонного цепу”, а незабаром всі чернігівські полки відправились у похід в Західну Європу.

Наприкінці жовтня Городянське ополчення із козаків і селян теж направилось в Могильов, а прибули вони туди 17 листопада 1812 року. Цей похід запам’ятався важкими боями. Про мужність ополченців свідчить рапорт майора Підгайського чернігівському губернському маршалку М. М. Стороженку: „З дорученої мені четвертою частиною тимчасового ополчення, складеного із повітів Черніговского, Городнянського, Сосницького і Борзнянського, слідуючи до міста Могильова – дізнався я, як про ревність до служби офіцерів і рядових захисників, так і про нужди ними перенесені. Всі вони, крім претерпілих нужд переходу – не мали півтори місяця квартир, стояли на биваках, але при цьому не тілько не оказали ніякого незадоволення, а, знаходячись на діючій лінії і бувши деякі використані в самій військовій справі, соблюли всю обов’язкову дисциплину і послухання“.

Недаремно ж у Чернігівському Спасо-Преображенському кафедральному соборі серед 18 прапорів Вітчизняної війни 1812 р. був і Городянський прапор. Та, коли 15 жовтня 1814 р. вийшов Указ, який відпускав ополченців в „доми свої” – очікуваної відміни кріпацтва та повернення козацьких прав не послідувало.

Надгробки поховань часів Вітчизняної війни 1812 року довгий час можна було бачити на городнянських кладовищах.