ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ  ДРУГА

1941 – 1945

німців       Наступ Радянської армії Гітлер сподівався зупинити завдяки  лінії оборони на Дніпрі – так званому „Східному валу”. Здійснити наступ з плацдармів, захоплених на Правому березі – 61-ій армії не вдалось. 65-а армія, після того як форсувала р. Сож, в лісах і болотах межиріччя Сожу та Дніпра, за 8 діб безперервних жорстоких боїв змогла продвинутись вперед тільки на 7 кілометрів! 

    Ось, що розповідають в спогадах командуючий Центральним фронтом К. К. Рокосовський,  командарм-65 П. I. Батов та інші. 

     Підготовка до нового форсування Дніпра зайняла 6 діб. Адже навіть плавати вміли не всі бійці. Відповідальність за успіх фронту була покладена на 65-у армію.

      На р. Сож залишився тільки 19-й корпус (командир Д. І.Самарський). 2 стрілецькі корпуси таємно перевезли по шосе Гомель–Чернігів в Ріпкінський район. Радисти цих корпусів залишились імітувати радіозв’язок з плацдармами на правому березі Сожу. 

    Передислокування пройшло непомітно для німців.    55-а стрілецька дивізія з Дніпра була виведена в тил, а тепер на її 20-км рубежі тільки в  першому ешелоні зосередились 4 дивізії та 602 стволи артилерії. Тепер на позиціях 55-ї дивізії, поруч з позиціями 15- ї дивізії 61-ї армії розташувався 18-й корпус 65-ї армії. 

      Передислокування пройшло непомітно для противника. 55-а стрілецька дивізія з Дніпра була виведена в тил, а тепер на її 20-км рубежі тільки в  першому ешелоні зосередились 4 дивізії та 602 стволи артилерії. Тепер на позиціях 55-ї дивізії, поруч з позиціями 15- ї дивізії 61-ї армії розташувався 18-й корпус 65-ї армії.

  Лоєвський плацдарм був захоплений в місцевості, де ширина Дніпра була 400 метрів,  а глибина – 7–8 м. Правий беріг тут, вищий за лівий на 12–16 метрів, поблизу води вкритий низьким чагарником, за яким починається торфяний луг.

      Перша траншея німецької оборони проходила недалеко  від води. А вище, через 200–300 метрів були окопи другої лінії. Звідси ворожа артилерія мала можливість вести вогонь по берегу прямою наводкою.     

     Напрямок головного удару 18-го корпусу комкор  І. І.  Іванов доручив 149-ій стрілецькій дивізії (командир Орлов), розташованій в районі озера Святого. Дільниця форсування дивізії – 3 км, дільниця прориву німецької оборони – 2 км. На ділянці корпусу на 1 км фронту було зосереджено 127 гармат. 69-а дивізія (командир О.І.Кузовков) розташувалась  на лівому фланзі – напроти с. Радуль. В другому ешелоні знаходилась 60-а дивізія  (командир О.В.Богоявленський). Командний пункт (КП) 18-го корпусу знаходився  в д. Лопатня.  

      Виконання головного удару 27-го корпусу  комкор П.М.Черкоманов  поклав на 193-у дивізію (командир А. Г. Фроленков),  яка розташувалась по сусідству.  Далі знаходились: 106-а Забайкальска дивізія НКВС  (командир М. М. Власов) та 115-а бригада (командир Банковський). КП 27-го корпусу був в д. Кам’янка.  

      61-а та 65-а армії поповнились місцевими жителями. Це були юнаки, яким виповнилось 18 років, і чоловіки,  що проживали в Городнянському краю під час окупації, в т. ч. і ті, хто потрапив в оточення ще в 1941 році. З них приблизно 2000 чоловік опинились в штрафних ротах. 

На правий беріг Дніпра. Вересень 1943 р.

      Так,  у 895-й полк 193-ї дивізії був зарахований 18-річний М.С.Євсієнко (с. Мощенка). Демобілізували його після важкого поранення. Більше 40 років М. С. Євсієнко працював в Мощенській школі – видатний краєзнавець нагороджений 14 бойовими та трудовими нагородами. 

      У 744-й полк 149-ї дивізії  потрапив  С. Л. Павленко (с. Жабчицька Слобода), відомий в Городні кравець, учасник фінської війни. Санінструктор Павленко закінчив війну у Чехословаччині – 149-а дивізія тоді воювала у складі 3-ї гв. армії.  Медаллю „За відвагу” С.Л.Павленко був нагороджений  за те, що під вогнем противника надав медичну допомогу 32 пораненим бійцям та командирам в боях з 22 липня по 8 серпня 1944 р. на  плацдармі, захопленому на західному березі Вісли. Після війни він працював в Городні завгоспом лікарні. Його дочка Валентина Семенівна – дружина О. І. Седня.

       А восени 1943 р. по дорогах району перевозилась велика кількість вантажів для фронту:  артилерія, техніка, зброя, боєприпаси, пальне, медикаменти, продукти та різноманітні інші вантажі. Залізнична станція Городня мала важливе значення для постачання фронту.

       6 жовтня залізнична станція Гомель стала об’єктом нальоту 16-ї армії (командуючий  ген.-л-нт С. Г. Руденко). В цей час в Гомелі знаходились 14 ешелонів з військами, боєприпасами та технікою. Вузлова станція Гомель мала надзвичайно важливе значення для німецької оборони, тому тут дислокувались декілька дивізіонів зенітної артилерії, а в  повітрі над містом постійно баражували групи німецьких винищувачів.

М. М. Воронков               

О. А. Свиридов 

      Шлях бомбардувальникам Пе-2 до цілей розчищали винищувачі. В багатьох місцях на різних висотах зав’язались повітряні бої. Літаки наносили бомбові удари по зенітних батареях, вузлах оборони, вокзалу, залізничних стрілках та по ешелонах. Від прямих попадань бомб в центрі залізничної станції вибухнули вагони з боєприпасами.

      Екіпажі, які вилетіли на ціль останніми, ще здалеку побачили дим від пожарів над Гомелем. Це відбомбились  літаки  24-го (командир підп-к О. І. Соколов) та 128-го (командир підп-к М.М.Воронков) бомбардувальних авіаційних полків 241-ї авіадивізії. В повітрі на підступах до залізничної станції одночасно спостерігалось від 40  до 60 розривів зенітних снарядів. 

      За дев’яткою Пе-2 командира полку Воронкова в піке на станцію пішла ескадрилья ст. л-нта О. А. Свиридова, ще в 1941 р. він був учасником битви за Москву. Бомби з літака комеска (льотчик Свиридов, штурман  М.П.Павлов, стрілок-радист  Г. Ф. Олексієв) знищили 30 вагонів, станційні будівлі та пошкодили залізничні колії і стрілки. А після прямого попадання в великий склад пального внизу розлилось вогняне море. Крізь розриви снарядів Свиридов знову повів ескадрилію на цілі, першим кинувши свій Пе-2 („пішка”) вниз. 

     При виході літака з піке, в кабіну  влучив і розірвався зенітний снаряд. Не зважаючи на чотири рани від осколків, що попали в грудь, Свиридову вдалось вивести літак в горизонтальний польот. З  останніх сил, долаючи біль, стікаючий кров’ю командир Свиридов перелетів лінію фронту. Вести літак йому допомагав штурман Павлов. 

       До аеродрома було вже недалеко, але сил у них залишалось все менше і менше. Тоді командир наказав стрілку-радисту: „Олексієв, стрибай!” Олексієв виконувати наказ командира відмовився.  Свиридов втратив свідомість і зваливсь на штурвал. Літак не дотягнув до польового аеродрому та врізався в землю.   

М. М. Павлов                 

Г. Ф. Олексієв 

      Стрілка-радиста Олексієва вибух викинув з літака на декілька десятків метрів, але  впав він на верхівку дерева. Після тривалого лікування    в госпіталях, Григорій  Федорович Олексієв (22.01.1918–02.05.1957) повернувся до свого 128-го бомбардувального авіаполку – Калининського Червонопрапорного.  На його рахунку 217 бойових вильотів та 7 збитих літаків.

       Ст. л-нт  Олексій Андрійович Свиридов (17.04.1919–06.10.1943), на рахунку якого 205 бойових вильотів, і ст. л-нт Михайло Микитович Павлов (1919–06.10.1943), у якого 213  бойових вильотів, – поховані в с.Перепис.  

     15 жовтня 1943 року. 6.30. 

      Почалось!

      На світанку, коли над Дніпром  з’явився туман, ранкову тишу розірвали залпи реактивних установок „Катюш”, до яких тут же додався вогонь артилерії. 

      Над Дніпром пронеслись літаки 299-ї штурмової дивізії. На висоті нижче 1000 метрів над рікою пролетіли вісімки  Іл-2 – „чорна смерть”. Завданням штурмовиків було знешкодження зенітних батарей та польової артилерії. Штурмовики подолали стіну зенітного вогню, витягнулись в колону та слідом за командирським літаком увійшли в піке. Скинули бомби та випустили реактивні снаряди на цілі, здійснили другий та третій заходи. 

      В одній з вісімок штурмовик Іл-2 охопив вогонь,  незабаром були підбиті ще два літаки, але продовжували знищувати артилерійські батареї. Незабаром зенітний обстріл відчутно зменшився. Але з поля бою повернувся клин тільки з 5 літаків. Слідом за штурмовиками,  бомбові удари завдали групи бомбардувальників „Петлякових”, в числі яких була і дев’ятка М.Мизинова (128-й авіаполк), – по важкій артилерії противника.  

Форсування Дніпра у жовтні 1943 р.

                                 П. І. Батов                      

І. О. Кузовков  

      По передньому краю ворожої оборони почали другу 10-хвилинну артпідготовку „Катюши” та артилерія.

   Передові батальони 149-ї стрілецької дивізії захопити плацдарм не змогли. Переправи дивізії стали відомі ще під час необережного тренування десантників. 

  Успіх операції залежить від підготовки та відваги десантних груп. Перемога в десантній операції вимагає: сміливості командирів при постанові завдань, рішучості бійців при виконанні, необхідності швидко реагувати на незаплановані обставини.  

       Успішним став десант 69-ї дивізії в районі д. Шитці. Коли човни,  що переправлялись через вкритий димовою завісою Дніпро, наблизились до берега, по ним відкрили вогонь. Десантники почали стріляти із лодок. Доплити вдалось не всім човнам. 

      Штурмові загони 2-го батальону 120-го полку (командир Бахметьєв) вибили охорону з траншеї першої лінії. Десантники 120-го полку  під вогнем подолали 200–300 метрів вгору та увірвались до другої траншеї. Попереду був комбат Кулішов. В німецьку оборону на півкілометра заглибитись 2 батальони 120-го полку. Рація була розбита при переправі, тому великим був ризик потрапити під вогонь своєї  артилерії, який командир артдивізіону В. В. Бутилкін викликав ракетами.   

      Десантикам потрібно було вистояти та дочекатись темряви. На плацдармі шириною 800 та глибиною 500 метрів, цього дня вони відбили більше 20 контратак. 

     Десантну роту 303-го Червонопрапорного полку (командир Ситник) зупинив вогонь з висоти Шитці. Мало хто залишився живим із передового загону 303-го полку, але невеликий плацдарм північніше Шитців десантники втримали. Тільки наступного дня розвідроті вдалось знищити розташовані тут вогневі точки та захопити висоту Шитці.  

Пікірувальні бомбардувальники Пе-2 скидають бомби

Підвішування бомб на бомбардувальник Пе-2

Через ворожу загорожу 

САУ їдуть до переправи через Дніпро

С. Єшназаров та В. В. Швець.

На ділянці 27-го корпусу німецькі опорні пункти противника знаходились в Лоєві та на острові Ховренків. Північніше Ховренкова вдався десант батальона майора   В. Ф. Нестерова, а сам острів  десантники захопили пізніше. 193-а дивізія А. Г. Фроленкова  отримала звання – „Дніпровська”.  Потонуло багато  човнів, в яких переправлялось по взводу,  але за 2 години саперам 170-го батальону вдалось переправити через Дніпро стрілецький батальон. Відзначився саперний взвод  лейтенанта Швеця.  

     10.00. 

     На плацдарм переправились 4 батальйона. За Дніпром не було ні  артилерії в потрібній кількості, ні штабів, ні опергруп для злагодженого управління. Все вирішували  десантники, які переправились на плацдарм першими.

     Майже всі десантники, які висадились напроти Кам’янки загинули під вогнем автоматів і кулеметів, але штурмові групи 193-ї та 106-ї дивізій закріпились південніше Лоєва. З 13.00 до 17.00 вони відбили 3 контратаки. Вдень переправились ще 2 батальйона 685-го полку та частина полкової артилерії, а ввечері переправився 883-й полк 106-ї дивізії. Німців  вдалось відкинути на 2 кілометри .

      До ранку кожна дивізія, крім Фроленкова, переправила на плацдарм по одному полку з артилерієй. Завдяки артилерії, яка переправилась вночі, наступного дня вдалось  відбити контратаки піхоти і танків.

     16 жовтня на Лоївський плацдарм німці  терміново перекинули 2 дивізії від Гомеля, але передислокування  було зроблено з запізненням. Почався наступ 27-го стрілецького корпусу П.М.Черкоманова – в німецький тил,  в напрямках: на Лоїв, Речиця та Гомель. 18 жовтня німці  почали відступати з межиріччя Сожу та Дніпра, але тут перейшов в наступ 19-й стрілецький корпус   Д. І. Самарського.

                         Г. Г. Свєтичев                  

М. В.  Радченко 

      За 5 діб безперервних боїв на Лоєвський плацдарм, який досяг вже 18 кілометрів по фронту та 13 кілометрів в глибину, переправились всі війська. 

      Міст через Дніпро, здатний витримати навантаження в 60 тон, сапери 14-ї інженерно-саперної бригади, не зважаючи на бомбові удари ворожої авіації,  встановили за 24 години.

      В ніч на 17 жовтня на один з невеликих плацдармів, захоплених південніше Лоєва, переправилась 55-а стрілецька дивізія. Бій за д. Деражичі  був настільки жорстоким, що в 107-му полку згадали бої на Курській дузі.

     17 жовтня на правий беріг Дніпра по мосту пройшли „тридцятьчетвірки” 9-го танкового корпусу. Одним із перших був взвод л-нта Г. Г.  Свєтичева. Лейтенант Свєтичев отримав завдання підтримати стрілецький полк, наступаючий в напрямку с. Козероги, та знешкодити на його шляху ворожу артилерію. 

      20 жовтня, коли  відстань маршу, що почався в Городянському р-ні, досяглала вже 60 км, танки на повній швидкості прорвались в німецький тил противника. Вогнем гармат та гусеницями „тридцятьчетвірки” знищували все на своєму шляху. Танки заглибились в німецьку  оборону та збільшили  плацдарм на відстань до 20 кілометрів. 

       За добу під командуванням л-нта  Г. Г. Свєтичева та  л-нта М.В.Радченка було відбито 4 контратаки. Захоплений рубіж втримали до підходу піхоти і за 3 доби боїв  знищили до 100 солдат та офіцерів, а також: 18 гармат, 4 бронетранспортери, 7 автомобилів, 35 повозок з військовим вантажем та склад з боєприпасами. Але танк Свєтичева був підбитий. 

      Важко пораненого Свєтичева доставили в Городню – в госпіталь ХППГ–3571. Через місяць Георгій Георгійович Свєтачев (25.11.1922–22.11.1943) помер від ран.

Свято-Миколаївська церква

Братська могила на Свято-Миколаївському кладовищі

Братська могила на Свято-Миколаївському кладовищі 

Могила Г. Г. Свєтичева 

Провідний хірург ППГ–2266 М. М. Амосов  та 

старша операційна сестра  Л. Денисенко, його друга дружина. 

   Далі 65-а армія отримала завдання прорвати надвинські позиції – зайняти  спочатку м. Речицю, а потім, разом з 61-ою армієй, зайняти м.Василевичі та м. Калинковичі. 

      В своє розпорядження П. І. Батов отримав резерви Верховного головнокомандування. 65-ій армії були підпорядковані 8 корпусів: 7-й гв. кавкорпус Константинова, кавкорпус Крюкова, 1-й гв. Донський танковий корпус М. Ф. Панова,  9-й танковий корпус Бахарєва та артилерійський корпус прорива Ігнатова та інші. 

      Першими в прорив йшли танкові ромби. Розгромивши техніку, танки наступали далі. За ними в бій вступала кавалерія. Розправа над піхотинцями на займала у кіннотників багато часу, тому вони не відставали від танків. Якщо німці вступали в вуличні бої, кавалерія здійснювала оточення та чекала піхоту, більш досвідченну в таких боях. 

       А в Городнянському районі розташувались різні медичні військові заклади для поранених. 

     В Городні знаходились:   ХППГ (хірургічний польовий пересувний госпіталь) № 3571, ІППГ (інфекційний польовий пересувний госпіталь) № 4245, ЕП (евукаційний пункт) № 121, ГВПЕП (головне віділення польового евакуаційного пункту) № 136; с.Хоробичі – ППГ (польовий пересувний госпіталь) № 2266; с. Дроздовиця – ГВПЕП № 136; с. Ваганичі – ЕГ (евукаційний госпіталь) № 2519; с.Хотівля – ЕП 168.      

       Через десятки років пошуків В.Пантелєєв – онук зниклого безвісті бійця 399-ї Новозибківської стрілецької дивізії (48-а армія) Івана Гавриловича Пантелєєва, встановив, що він помер від ран 24 листопада 1943 р. в евакуаційному пункті № 168 в Хотівлі, але прізвище І. Г. Пантелєєва не записано на братській могилі.     

Іван Гаврилович Пантелєєв

      Син І. Г. Пантелєєва, якому вже більше 80 років, та онук мріють встановити, де він похований і вклонитись на могилі І. Г. Пантелєєва.

       4 листопада в с. Хоробичі зупинився госпіталь ППГ  № 2266, провідним хірургом якого був  М. М. Амосов. Гомель, куди направлявся цей пересувний госпіталь, ще був окупований німцями. ППГ № 2266 був малопотужний евакоприйомник для сортування поранених (ЕП), а його перебування в складі Госпітальної бази армії (ГБА) більше походило на гучну назву. 

      ППГ-2266  міг вмістити до 600 поранених. В  Хоробичах з машин відбирали важкопоранених, а інших везли в Городню. 

      Служби та особовий склад госпіталя розмістились: в школі, клубі, приміщенні сільської ради та в 20 сільських будинках. В школі розташувалось госпітальне відділення ППГ на 200 міст, а в клубі – евакуаційне відділення. 

      Операційно-перев’язувальне відділення з операційною на 8 столів розмістилось в будинку вчителів. З сортувального відділення, розташованого в 3 великих наметах, поранені поступали: в баню, на перев’язку та в госпітальне відділення, а  легкопоранені – в евакуаційне відділення.

      Вже 16 листопада, в дощову із снігом ніч, колона вантажних машин перевозила приблизно 500 поранених. В мокрому одязі вони лежали в машинах на соломі, а дехто і на залізі. Лікарі, оглянувши поранених кузовах, відібрали з машин 152 важкопоранених,  а інші поїхали в Городню. 

Братська могила в  Хотівлі

Братська могила в Ваганичах

К. П. Іванцов                

М. П. Стороженко 

      Кожного вечора з автоколони відбирати декілька сотен поранених. Першим бажанням поранених було зігрітись, потім вони прохали нагодувати їх, а вже після цього згадували про поранення. За 5 днів в село (450 дворів) привезли більше  ніж 1500  поранених. 

       17 листопада, в наступну ніч, прийняти колону лікарі просто не змогли – поранених розвезли по сільських хатах, щоб оглянути їх пізніше. На 23 листопада в   Хоробичах нараховувалось 2350 поранених. Їх розмістили в хатах, навчивши надавати необхідну першу допомогу жінок, з яких тоді переважно і складалось населення села. 

     Привозити поранених в Хоробичі припинили в кінці листопада.  Відстань від села до фронту тоді була вже 120 кілометрів. 29 листопада ЕП перевезли ближче до фронту. А 16 грудня ППГ-2266 в повному складі відправився в Гомель. В селі залишились 87 нетранспортабельних поранених, яких продовжували тут лікувати.

      М. М. Амосов (6.12.1913–12.12.2002) також згадував, що по дорозі в Гомель, на місці багатьох сіл, зруйнованих та спалених, він бачив тільки вкриті снігом землянки. З-під снігу виглядали труби, а з них йшов дим. В Гомелі склалось таке враження, що цілих будинків тут взагалі не залишилось.

      А в  Городнянський край перебазувались літаки 6-го змішаного авіакорпусу резерву Ставки ВГК. До складу аеровузла Городня (221-а авіадивізія) увійшли:  Пекурівка (управління дивізієй), Городня (57-й авіаполк), Дібрівне (8-й гв. авіаполк), Кузничі (745-й авіаполк).

       В 1941 р. багато екіпажів 57-го  авіаполку загинуло –   в полку були бомбардувальнии СБ, а в 1942 р.  на переформуванні, були отримані американські  бомбардувальники В-3 „Бостон”, виготовлені корпорацією „Дуглас”. В листопаді 1943 р. командиром полку став м-р Кузьма Пилипович Іванцов, нач. штаба – М. П. Стороженко. 

Авіатори полку 

Надія Гейко 

Лідія Кліменко 

Валентина Макєєва         

Т. Умнова 

Механіки групи авіаозброєння 

                   І. В. Кондрашев                    

С. П. Чернишев 

       Ще весною 1944 р. 57-й  авіаполк знаходився в Городні. За влучні бомбардування, здійснені з аеровузла Городня в Білорусіі , 57-й авіаполк отримав звання – „Калинковичський”. В Польщі полк був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеню, а останні бомбові удари завдав по Берліну. 

       На військові роботи  залучались місцеві жителі. Так, 11 листопада Чернігівський РК КП(б)У та Добрянський виконком районної ради депутатів трудящих постановили направити для прибирання снігу з військових аеродромів: 150 робітників та 50 коней з Володимирівки, 150 робітників та 50 коней з Ільмівки, 150 робітників та 20 коней з Будища.

      Не всі екіпажі повернулись з польотів. Один з літаків 57-го полку розбився 13 січня 1944 р. поблизу Дроздовиці, при виконанні  нічного завдання через виключно складні метеорологічні умови. В Городні поховані:  командир 3-ї ескадрилії к-н Ілля Васильович Кондрашев, штурман ескадрилії ст. л-нт Сергій Петрович Чернишев, повітряний стрілок Н. А. Зенков та нач. зв’язку ст. л-нт Микита Федорович Бєляєв. 

      В центрі Городні, там де Меморіал загиблим в роки війни, поховані: мол. технік л-нт Олександр Ілліч Русалев (1914–1944) та ст-на Євген Борисович Шерель (1922–1944). Г. Великоцькому, офіцеру зв’язку у відставці та досліднику бойового шляха 208-го авіаполку, що деякий час базувався в Городні –  вдалось відшукати на сайті „Меморіал”, у Списку втрат 919-го Окремого авіаполку зв’язку (919 ОАПС) 16-ї повітряної армії – що пилот Шерель та технік Русалев загинули 7 серпня 1944 р. в авіакатастрофі. Те, що  О. І. Русалев був начальником пересувної авіаремонтної майстерні, дозволило припустити, що в Городні знаходилась тилова база зберігання техніки зв’язку або штатної техніки, куди і направлявся літак зв’язку (можливо, це був По-2) з Польщі, де в серпні 1944 р. знаходився 919 авіаполк.   

Могила авiаторiв на Св.-Миколаївському кладовищі, 

загиблих  3 листопада 1943 р. 

photos.app.goo.gl/sE5geaj5H63Fsrmc8