ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
РЕАБІЛІТОВАНЕ ВБИВСТВО
Міським головою, як сказано про нього в нарисі „З приводу століття м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) і найбагатшою людиною у Городянському повіті в кінці ХІХ віку був Павло Миколайович Писарєв.
Літнього ранку 1903 року ця звістка приголомшила всю Городню:
–Вбито Писарєва!
І в той час, як будинок Писарєва щільним кільцем оточували жандарми, допитливі городяни тривожились:
–Хто і для чого це міг зробити?
Купець першої гільдії П. М. Писарєв домінував над всім містом. Йому, крім великого колоніального магазину, належали кращі будинки в місті, величезні лісові дачі. Це і приміщення, де потім була міська школа № 1 з прилеглою до нього будівлею, один з багатоквартирних будинків на розі вулиць Євдокимівської (колишньої Радянської) та Чернігівської (Чорноуса), знесених під час благоустрію міста в 1981 р. Будинок, у якому містилась в свій час російська школа, був споруджений з капризу невістки Писарєва, якоїсь навіженої артистки: „Хочу, мовляв, дачу і, щоб за три місяці була готова!” І виросла дача, як у казці.
Володіння Писарєва займали простір від Городні до Диханівки. Йому належав склоробний завод у м. Ловині. Крім того, він мав земельні угіддя за межами Росії. І часто із своїм кухарем, колишнім жителем с. Жабчицької слободи – Євдокимом Дударенком, виїжджав наглядати за ними у Францію і Італію. І звідси теж йшли гроші в скарбницю Писарєва. Він обзавівся і власним банком, і почав випускати навіть іменну валюту. Яхта на ставку збирала багато гостей, а простодушні глядачи, які збирались на „чортовому” мосту, стояли вражені феєрверками. Спогади про Писарєва були записані з слів його повара у 1935 році.
Особливо ж урочисто, під час Свята Покрову Пресвятої Богородиці, Писарєв відзначав свій день народження. Тоді метушня починалась з кухні, де обід доводилось готувати на 300–400 персон. Гостями міського голови були всі впливові особи Городні, поміщики повіту, що представляли 239 населених пунктів і, звичайно ж, генерал-губернатор Чернігівської губернії.
Писарєв тоді влаштовував їм справжній царський прийом. Приготовлялись 88 страв лише за рецептами французької кухні. А серед них були продукти харчування з диких гусей та качок, рябчиків, перепілок та іншої дикої птиці, якої немало водилось у Городянських лісах. Тоді у домашньому господарстві Писарєва було немало водоплавної птиці. Коли продукти з птиці „підбирались”, до столу подавалась під різними соусами свинина та яловичина, і, звичайно ж, незмінний атрибут Писарєвських прийомів – поросята з хріном.
Закінчувавсь бенкет солодким столом з різними печивами, горіхами, величезним асортиментом напоїв, як державного, так і власного виробництва і, звичайно ж, зельтерською водою.
Іменинні банкети, як правило, затягувались до півночі. Але Писарєв не поспішав відпускати гостей. І тоді наставало найцікавіше: гуляння. Гості по іменній драбині – з будинку Писарєва до річки, сходили на берег Чибрижа і йшли прямо на „чортів” міст. Це була своєрідна споруда, втілення мудрості, перекинута через Чибриж, яку залежно від людини, то опускали вниз, то піднімали вгору. Починавсь „чортів” міст на протилежному березі Чибрижа (колишня вулиця Радгоспна з провулками) і закінчувавсь навпроти (тепер це обласна школа-інтернат). Там і заставав хмільних гостей ранок.
Але Писарєва знали і як хорошого благодійника рідного міста. Так, коли за планом інженер-архітектора Д. В. Савицького був побудований храм Святої Трійці на кошти парфіян, який аж до 30-х років був окрасою міста, то найбільшим вкладником і заповзятливим будівельником був сам Писарєв.
Як згадує 85-річний житель Городні О. Л. Пархоменко, коли – „водили звєзду” (Святковий Різдвяний захід), то Павло Миколайович, звичайно ж, через руки дворових людей щедро обдаровував колядників. Захоплювавсь він хоровим мистецтвом. Для цього запрошував навіть циганські хори, які вели кочовий спосіб життя.
Писарєв не чинив насильницьких дій щодо своїх підлеглих. Отже, смерть старого купця, до того ж інваліда, який пересувавсь на колясці, засмутила всіх.
У місці знали, що не все благополучно в родині Писарєва. Навряд чи він був задоволений поведінкою свого зятя – молодецького гусара, а ще великого любителя хмільного і заповзятливого картяра, який в азартній грі програвав цілі маєтки.
Одного разу у стані „білої гарячки” він накинувсь на свою дружину, як казали – навіжену, і убив її. Вважали, що саме завдяки грошам купця, він врятувався від в’язниці. Але дочку повернути не змогли. І одного дня її віднесли на цвинтар до Свято-Троїцької Церкви, поховавши з величезними почестями. На її могилі встановили скорботного ангела.
Павла Миколайовича поховали теж на видному місці: на Свято-Миколаївському кладовищі, серед почесних священослужителів та членів міської земської управи. Над могилою виріс і пам’ятник у вигляді могутнього дуба – символ сили і щедрості Писарєва. Кажуть, пам’ятник Писарєву потім був перенесений на інше кладовище, за іншими даними – „вмурований” в фундамент лазні, пізніше це тприторія магазину „Забудовник” по вулиці Волковича, що цілком можливо.
Прізвище ж убивці Писарєва і по сьогодні, принаймі, багатьом городнянцям залишається невідомим. Між тим, жандарми не гаяли часу. Рівно через місяць з Городні до Чернігова перегоняли колону в’язнів. І в одному з них, що крокував попереду, з важкими кайданами на ногах, жителі с. Політрудні впізнали свого земляка, недавнього солдата-піхотинця: кмітливого, грамотного, високого і статного юнака Клима Полуяна, тодішнього Писарєвського прикажчика.
Жодною ознакою не виявив свого хвилювання, проходячи повз свою хату, по шляху назустріч невідомій долі.
Навіть не оглянувсь, не попрощавсь хоч би кивком голови з рідним селом. Хоч добре розумів: що може його, вбивцю, чекати хороше? На душі було гірко від спомину: затівали у багатьох, відповідати доведеться одному.
А передісторія потрапляння в арештанти була простою. Багатство купця Писарєва почало непокоїти насамперед двірських, серед яких був і прикажчик Полуян. Вони почали виношувати плани щодо його заволодіння, зокрема золотим запасом. Змовилось їх 7 чоловік, серед яких були мешканці с. Політрудні К. Полуян та О. Семеняко та ще мешканці с. Пекурівки. Верховодити взявсь прикажчик, який добре знав і розміщення кімнат, і розташування Писарєвської казни. Він же взяв на себе і вбивство купця. Все відбувалолось гладко і згідно складеного плану.
Вночі Полуян вийняв одне з вікон і безцеремонно (у будинку не було охорони) пройшов на другий поверх і почав душити купця, здавлюючи йому „штучне” горло (Писарєву напередодні зробили операцію на горлі). Той не міг протистояти дужому прикажчику і мертвим зваливсь до його ніг. А прикажчик, обрадований легкою перемогою, як згодом розповідав усім, заволодів золотом і разом із змовниками кинувсь навтікача. Дорога чекала неблизька. Зловмисники знали, що їх чекає заслужена розплата і тому вирішили від неї сховатись в Америці з пограбованим золотом.
У ті роки виїзд до Америки не складав труднощів. Справи складались якнайкраще. Змовники благополучно добрались до Одеси і купили квитки на корабель, що мав відпливати в США. Клим вже й залишив чемодан з дорогоцінностями під наглядом Омельки Семеняки та сталась несподіванка. Запропонували пройти медкомісію і, під час огляду, у Полуяна виявили трахому очей. Митниця відмовила у візі. Він кинувсь до чемодану. Але його не було. Він „відплив” у Америку, бо друзі, не дочекавшись головного співучасника, втекли, назавжди сховавши сліди за океаном.
Тепер уже Полуян не сумнівавсь: розплати не минути. А вона наздогнала його тут же, на Одеській митниці. Вироком чернігівського губернського суду за вбивство П. М. Писарєва, прикажчик К. Р. Полян був засуджений на довічне ув’язнення. В одній із сибірських в’язниць він безвихідно просидів 15 років і був здивований гуманним походженням з ним. І, можливо б, його життя там би і скінчилось, якби не одна обставина.
У тамошніх місцях змушена була провести останні дні хресного шляха і родина Миколи ІІ. З наближенням до міста контрреволюційного військового Чехословацького корпусу і білогвардійських загонів у 1918 р. місцева влада вирішила покінчити і з в’язнями.
В верхньому ряду зправа – К. Р. Полуян
Полуян стояв останнім у їх ряду і не без страху спостерігав за ґудзиками та іншими негорючими предметами, що залишались від недавно живих людей на підлозі. Перед тим, як на голову накинули смертельний мішок, він уже приготувавсь до свого відходу у потойбічний світ. Та несподівано мішок зняли і Полуяна повели назад у в’язницю, де йому зачитали, що:„Іменем Радянської влади за внесок в боротьбу з експлуататорами К. Р. Полуян звільнюється від покарання”.
Назад повертавсь тими місцями, де ще не вляглись пристрасті після вбивства царської родини. У той рік, як і зараз, давали різні оцінки цій події.
Після звільнення він поїхав не в Політрудню чи Городню, а в Москву. Там пропонували різні високі посади. Але він вибрав скромну посаду інженера на шахті Кривого Рогу, де й працював до початку Великої Вітчизняної війни, тільки через більше, ніж 30 років навідавсь у село і Городню.
Полуян – головний інженер однієї з Криворізьких шахт, ніколи не похвалявся вбивством. Про це не знала навіть дружина. А на сьогодні з лексикону городнянців зникло й слово – „Писарєвщина”, під яким мались на увазі і володіння, і багатства купця, хоч залишились „Писарєвські ліси”.
Помер К. Р. Полуян у віці 58-років. В Політрудні відомі різні чутки. Так, казали, що помер він ще до того, як німці в 1941 р. зайняли Кривий Ріг; але доводилось також, що К. Р. Полуян відмовився від евакуації, а смерть на цей раз зустрів геройську – у той момент, коли німці запропонували йому відновити роботу шахти, він відмовився це зробити.
Але, за данними „Словника видатних імен Городнянщики” М.І.Євсієнка – в Городні вбили не Павла Миколайовича Писарєва, а Миколу Васильовича Писарєва – управляючого Городнянським земським банком, а зробила це банда із Хрипівки.
Такий кінець у історії вбивства Писарєва, яка довгий час не була нікому відома. А в тім – не одна вона.