Державний реєстр пам’яток національного значення України

– городище біля с. Карпівка (милоградська (VІ ст.–ІІІ ст. до н. е.)) і колочинська культури (V – VІІ ст.), яка, можливо, була ранньослов’янською. 

№ 14 (27).

Ільмівська сільрада – ІІ.

Населені пункти у XVIII – XX ст.

1. Ільмівка. 

2. Карпівка,

слобода при болоті Погорілому.

3. Світанок.

Хутір Воздвиженський ?

Хутір Миколаївський ?

Хутір Миколо-Воздвиженський ?

4. Ближнє,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

5. Марочкине,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

6. Мости,

хутір ХІХ або ХХ ст. ?

Ільмівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики.

Найближче до Ільмівки поселення, де визначені знахідки кам’яного віку – „Дроздовиця–1” (пос. доби неоліту кам’яного віку) – в 1 км на півд. від півд. окраїни с.Диханівка. Одним із найважливіших досягнень неоліта було виготовлення керамічного посуду. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н.е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу.

Ільмівка – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Продовженням цієї культури була середньдніпровська та наступні за нею культури бронзового віку, відкриттям якого виготовлення бронзи бронзи (сплаву міді та олова). Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів.

Найближче до Ільмівки поселення, де бронзового віку – в с. Кузничі (поселення: бронзового віку, давньоруського часу – в центрі села, біля моста, на прав. березі безіменного струмка).

Ільмівка – ІІІ

Перехід від бронзового до залізного віку відбувався повільно. На Поліссі болотною рудою користувались ще і металурги Гетьманщини.

Першими поліськими культурами раннього залізного віку були: милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхнівська (V–II ст. до н.е.) культури. Належали вони або предкам балтів, або предкам слов’ян.

Городище: ранньозалізного віку (милоградська (VІІ ст.– І ст. до н. е. культура), колочинської культури та, можливо, ранньослов’янської культури –V – VІІ ст.) – в 0,5 км від півд. окраїни с. Карпівка та в 1,5 км від с. Перепис, на краю болота, в ур. Городок.

Городище в с. Карпівка занесено в Державний реєстр пам’яток національого значення України.

Ільмівка – ІV

Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура, були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Для кераміки зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої вперше поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення нігтевими вдавлюваннями або орнаментом „виноградне гроно”. Поселення зарубинецької культури знайдено поблизу с. Хоробичі („Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура – 1–11 ст. н.е.), пос. ранньослов’янського часу (київської культури) – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р.Верпч.).

Ільмівка – V. 

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.) відомо поблизу с. Хоробичі („Верпч–1” (пос. ранньослов’янського часу) – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч і від пос. „Верпч–2”.) та інших сіл.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вчені вважають ранньослов’янскими племенами. На їх археологічні пам’ятники, відкриті на Правобережжі Дніпра, схожа і частина пам’ятників Лівого берега.

Ільмівка – VІ

Північний кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р. Терюхи, притоки Сожу, і Тетиви, притоки Снову, та співпадає з теперішнім кордоном між Чернігівською та Гомельською областями.

„Ільмівка–1” – давньоруське поселення біля півд. окраїни села, на прав. березі струмка Ільма, в заболочених витоках р.Немильня.

На сході прикордонної Сновської тисячи знаходилась древня дорога з Києва через Чернігів в Гомель.

Можливо саме тут, в непрохідних раніше болотах, – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького проходив древній шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159 р.

Ільмівка – VІІ

Від постійних війн між Литовським та Московським князівствами місцеві жителі рятувались завдяки лісам, річкам, озерам та болотам. Поселень в прикордонних землях в ці часи існувало дуже мало. В „Реєстрі Чернігівських границь” (1526 р.), на півночі від В.Листвена, що записаний першим, як прикордонне село, та сусіднього М. Листвена, володіння „владики Брянського”, – згадуються тільки Боровичі, Горськ та Єриловичі (Яриловичі). Археологи знайшли післямонгольську кераміку біля с. Хоробичі (XIII–XIV ст.) – пос. „Верпч–2” в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч та в деяких інших селах. На протязі XVI ст. сили Великого Литовського князівства виснажили постійні війни з Московським князівством. На початку XVII ст. (1620–1621) поселень в Чернігівькому повіті було настільки мало, що статус сіл та деревень (деревня відрізнялась від села відсутністю церкви) мали лише 11 населених пунктів.

Ільмівка – VІІІ

Владиславу–IV, якому не вдалось стати московським царем, дісталась Сіверська земля, а правління він почав з розподілу земель між людьми, прийнятими на військову службу. Мабуть, всім відомо, що Городня заснована польським дворянином Фащем в часи польського володіння. Хто ж такі були Фащі? З ними пов’язано заселення майже безлюдних земель на півночі Сіверської землі – межиріччя Смячу та Снову. Володінням польського шляхтича Олександра Фаща, а після нього – шляхтича Миколая Фаща – спочатку було тільки Старе Сіло. Можливо, так колись називалось Старосілля, адже саме Фащі на початку 1640-х років осадили: Старосілля, Солонівку та Жабчичі.

Грунти, що належали Мартину Фащу, в 1637 р. купив Богдан Бутович, який належав до руської православної шляхти. Так, у 1637 р. Б.Бутович став власником Старосілля та Солонівки, а також Хотівлі та слободи Смяч (тепер Травневе). У 1644 р. Бутович одружився на дочці канівського полковника Ю. І. Голуба. В 1649 р. король Ян-Казимир надав Б. Бутовичу привілей на куплені ним грунти, але нащадки Бутовича відомі на службі у Війську Запорізькому.

Ільмівка – IХ

Після смерті Б. Хмельницького почалась громадянська війна – Руїна, причинами якої стало непорозуміння, як між простими козаками і покозаченими шляхтичами, так і між претендентами на гетьманську булаву, кожен з яких намагався знайти собі прихильників.

Дем'яна Ігнатовича, який відіграв головну ініціативу у відновленні зруйнованої Городні, призначив чернігівським полковником у 1665 р. – гетьман І. Брюховецький. А, будучи у гетьмана Правобережної України П.Дорошенка наказним гетьманом, Д. Ігнатович, командував Чернігівським, Ніжинським та Стародубським полками в війні з російським військом. Згодом переможці помирились з ним.

Ільмівка – Х

Приблизно у 1690–1692 роках слобідки Володимирівку та Ільмівку заселив ройський сотник Микола Грембецький, „слуга” Многогрішного (1672), у 1712–1713 роках він вже наказний полковник. 15 січня 1746 р. син Грембецького продав Ваганичі і Володимирівку полковому писарю А.П.Миткевичу за 5000 золотих.

Карпівка – І

Найдавніші поселення, відкриті археологами в Городнянському краю, належали племенам кам’яного, бронзового і залізного віків. Одна з стоянок мисливців, які полювали на мамонтів біля льодовика в період пізнього палеоліту, знайдена недалеко від с. Клюси (ще в сер. ХХ ст. с. Клюси було у складі Городнянського р-ну). Із поселень кам’яного віку, знайдених архелологами в Городнянському краю, більшість належить до останнього його періоду – епохи неоліта, одним із найважливіших досягнень кам’яного віку було виготовлення керамічного посуду. Із кременя виготовлялись вістря для стріл, ножі, різаки для розкроювання шкір, сокири, тесла та різні інструменти. В ті часи, коли на Поліссі, значна частина якого довгий час була арктичною пустелею, непридатною для життя, настало потепління, слідом за північними оленями тут з’явились мисливці з Прибалтики. Можливо, вони були предками фінських племен. Землі племен культури ямково-гребінцевої кераміки простирались до Уралу. Племена пізньонеолітичної ямково-гребінцевої культури (IV– III тис. до н. е.), які прийшли на Полісся з Півночі, названі так за прикрашення посуду ямковим орнаментом та відбитками гребінця. Поселення доби неоліту відоме поблизу Дроздовиці і Диханівки – пос. „Дроздовиця–1” неоліту, в 1 км на півд. від півд. окраїни с. Диханівка.

Карпівка – ІІ

Нове об’єднання племен виникло десь наприкінці ІІІ тис. до н. е., коли з відкриттям бронзи (сплаву міді та олова) стався перехід до бронзового віку, а з заходу прийшли племена культури шнурової кераміки або бойових сокир, які потіснили на Поліссі фінські племена. Племена бронзового віку були спільними предками слов’янських, балтійських та германських народів. До племенного об’єднання, в результаті якого виник слов’янский етнос, увійшла частина давньобалтських та германських племен. Кераміка середньодніпровської (XXVI–XV ст. до н.е.) культури ранньої бронзи, прикрашена лінійним, „мотузковим” і „ялинковим” орнаментами, „зубчатим” штампом, рядами вдавлювань та розчесами. Для кераміки сосницької і лебедівської культур характерні прикрашення „мотузковим”, лінійним і геометрічним орнаментами, „колючим дротом”, вдавлюваннями по краю і шийці вінчика, зубчатим штампом і розчесами. Поселення бронзового віку на півночі Городнянського краю: Андріївка („Пойма–1” (пос. бронзового віку – лебедівська культура), „Пойма–2” (пос. бронзового віку – сосницька культура) – в 700 м на півн. схід від схід. окраїни Андріївки і в 1,2 км на півн. захід від півн.-захід. окраїни с. Старосілля, на прав. березі р. Верпч); Деревини (пос. „Тетева–1” епохи бронзи і ранньослов’янського часу – в 1,5 км на північ від села в витоках р. Тетева, пос. „Тетева–2”.

Карпівка – ІІІ

Покладами болотної руди на Поліссі користувались ще і металурги Гетьманщини. Милоградська (VII–I ст. до н.е.) та юхновська (IV–II ст. до н.е.) культури були першими поліськими культурами раннього залізного віку. Належали вони предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Посуд милоградської культури прикрашався вдавлюваннями та „перлинним” орнаментом. Вперше такий посуд знайшли на городищі поблизу д. Милоград (Речицький р-н). Милоградська культура, можливо, належала неврам, а юхновська – будинам або меланхленам, які, за повідомленням давньогрецького історика Геродота, жили на півночі від земель скіфів. Поселення залізного віку належали предкам балтів, а також, можливо, предкам слов’ян. Для зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), відкритої поблизу с. Зарубинці (Черкаська обл.), характерні прикрашення кераміки нігтевими вдавлюваннями і орнаментом „виноградне гроно”. Історикам Римської імперіі в ті часи, коли існувала зарубинецька культура (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), були відомі племена венедів, яких вчені визначають, як предків слов’ян. Їх землі були на сході за Віслою. Про венедів у І–ІІ ст. н. е. повідомляли: Пліній Старший, Тацит та Птолемей. Поселення зарубинецької культури відоме біля с. Хоробичі („Верпч–2”: пос. залізного віку (пізньозарубинецька культура (1–11 ст. н.е.), ранньослов’янського часу (київська культура), пос. XIII–XIV ст. – в 2,6 км на півн. схід від села на прав. березі р. Верпч).

Карпівка – ІV

Городище біля с. Карпівка (ІХ ст. до н. е. – ІV ст., V – ІХ ст.) – в 500 м від південної окраїни с. Карпівка, в північній частині болота, в ур. Городок. В 1873 р. записано, як городище в 1,5 км від с. Перепис, а в записах XIV археологічного з”їзду – в 6 верстах на півн. схід від с. Ваганичі. Це городище (30–45 м х 145 м, висота внутрішнього валу – 2–3 м, ширина – 10–15 м, рів заплив; довжина зовнішнього валу – 260 м, висота – 0,6–1,5 м, ширина – 10–15 м.) ймовірно було зведено племенами милоградської культури, використовувалось і як поселення у племен колочинської культури (V–VІІ ст. н.е.), яка була балтською і, можливо, також слов’янською.

Карпівка – V

Серед племен черняхівської культури (II–IV ст. н.е.), яка в IV ст. пережила нашестя гунів, були слов’яни – анти, які дійшли від Дніпра до Дуная і створили пеньківську культуру (V–VIII ст.). Київська культура (IV–V ст.) була, ймовірно, ранньослов’янською або балтською.

Антів і склавинів, відомих в VI ст. Прокопію Кесарійському, Йордану та іншим історикам, вважають ранньослов’янскими племенами. На їх поселення Правобережжя Дніпра схожа частина поселень Лівобережжя.

Поселення ранньослов’янської київської культури (ІІІ–V ст. н.е.): Деревини („Тетева–1”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу – в 1,5 км на північ від села, в витоках р. Тетева; „Тетева–2”: пос. епохи бронзи, ранньослов’янського часу (І пол. І тис.) – в 1,5 км на північ від села, у витоках р. Тетева); Хоробичі („Верпч–1” (пос. ранньослов’янського часу) – в 1,6 км на північ від села, на прав. березі р. Верпч і від пос. „Верпч–2”).

Карпівка – VІ

Про сіверян, наступних жителів Полісся, „Повість минулих літ” Нестора літописця повідомляє, що вони: „...сѣдоша на Деснѣ, и по Семи, и по Сулѣ” .

Довгий час (до І пол. ІІ тис. н.е.) сіверяне підтримували зв’язки з в’ятичами та радимичами

За даними білоруського археолога О.А.Макушнікова, північний кордон між сіверянами та радимичами проходив по болотах, що на півдні: від р. Терюхи, притоки Сожу, і Тетиви, притоки Снову, та співпадає з кордоном з Гомельською областю. Єдиний коридор в цих, непрохідних раніше болотах, – в районі Добрянки, Ільмівки та Глибоцького. Можливо, тут проходив шлях „в радимичі”, згаданий в літопису 1159 р.

Карпівка – VІІ

Давньоруські поселення, що існували в Городянському краю, входили до складу прикордонної волості – Сновської тисячи.

Давньоруські поселення: „Курганки” (давньоруське поселення) – біля півн. окраїни села, в 80 м зправа від автодороги на с. Хоробичі, в ур. Курганки, на березі болота Хоробицький пост. Старожили розповідали, що тут також знаходився курганний могильник полонених під час Північної війни шведів, знищений в 30-х роках, – Шведські могилки; Ільмівка (пос. „Ільмівка–1” – біля півн. околиці села, на прав. березі струмка Ільма в заболочених витоках р.Немильня)

Але під час війни з монголо-татарами кількість сільських поселень у Чернігівському князівстві зменшилась майже в 25 разів!