V. Селище Варлиги

У травні 1975 р. з нагоди 70-річчя визначного російського письменника М. О. Шолохова, престаріла жительки Городні Г. І. Малах, що прожила майже сто років, надіслала такого листа письменникові:

„Дорогий, Михайле Олександровичу!

У мільонному потоці привітань, що надсилають тепер Вам, прийміть і моє. Земний уклін Вам від землі Черніговської, котра рідна Вам по Вашій матері. В 1932 році я вперше прочитала дві книги „Тихого Дону і зразу ж всією душою схилилась перед Вашим талантом, що ніби сонце, осіяв нашу радянську літературу. Зараз маю всі Ваші книги, окрім однієї, – „Вони воювали за Батьківщину”, хоч частково і знайома з її героями – читала невеличку книжечку під цією назвою, випущену під час Великої Вітчизняної війни. А дуже хочеться прочитати всю книгу.

Ще раз вклоняюсь Вам низько, дорогий наш, Михайло Олександровичу. Живіть довго й довго у рідному Донському краї, на радість всій планеті і її людям!”

Ці слова стосуються однієї події, що характеризує Ганну Іванівну.

Лист старої вчительки-самоучки запам’ятався М. О. Шолохову. І він доручив свому біографу П. П. Гавриленку вияснити особу автора. І в жовтні 1975 р. у редакцію газети „Сільські Новини” (тепер „Новини Городнянщини”) надійшов лист від Петра Петровича з проханням допомогти розшукати Г. І. Малах.

Розшуки не завдали клопоту. Г. І. Малах, на початку минулого століття жителька с. Рубежа теперішньої Лемешівської сільради, особа з нахилом до художньої літератури, живопису, квітникарства, володарка багатої бібліотеки переважно з російськими художніми та публіцистичними виданнями минулого століття, виявилась майже моєю сусідкою.

Батько Ганни Іванівни Малах – Іван Андрійович Варлиго та її мати – Ольга Макаріївна Желдак – були із заможних селянсьських сімей. Їх перша дочка Аріна народилась приблизно у 1890 р. А проживали вони в старенькому будинку з вікнами на Снігірьовську вулицю, який їм дістався від батьків.

Андрій Іванович Варлиго разом з батьком були кріпаки графа Паскевича, а в Городню потрапили в середині XIX ст. із Смоленської губернії. Андрія настільки покохала городнянська красуня – козачка Матрьона Василівна Грецька, що батьки викупили їй нареченого з неволі.

Незабаром після весілля Андрій та Матрьона стали господарями „заїзжого двору” в центрі Нової Рудні (с. Політрудня), деревні на важливій дорозі, по якій постійно їхали екіпажі, карети та різноманітний грузовий транспорт. Цей двір пропоновув: вдпочити або заночувати, випити та закусити, нагодувати та напувати коней. Поки Андрій допомогав управитись з конями, Матрьона готувала їжу. Обоє проявили в цій справі свої таланти. Завдяки працьовитості та охайності, через деякий час вони набули високу репутацію та стали відомими.

Парк біля гармат, встановлених, як пам’ятник,

садила вся сім’я А. І. Варлиги.

Гармати, встановлені в Городні, як пам’ятник. 1984 рік

На подвір’ї будинку І. А. Варлиги. Ганна Іванівна Малах – в центрі. Зліва напр­аво: Л.О.Сакунова, онучка Г. І. Малах, – акушерка городнянського пологового відділення та В.Г.Сакунов, її чоловік; С.О.Якуба, онук Г. І. Малах, –ракетчик протиповітряної оборони. На руках у Л.О.Сакунової – Оля, дочка її брата С.О.Якуби.

Ганна Іванівна зі старшою сестрою Аріною та їх батьки:

Іван Андрійович Варлиго, управляючий Рубізьким конєзаводом, і Ольга Макаріївна Желдак.

Ганна Іванівна зі старшою сестрою Аріною

Ганна Іванівна – в верхньому ряду зправа

Робота була не тільки важкою, а й небезпечною. Так, одного разу, коли Андрій та його син Іван поїхали в Чернігів, щоб купити бочонок горілки, на них напав розбійник. Вночі, посеред лісу, позаду них несподівано з’явилась чорна фігура на коні – в тому місці піщаної дороги, де колеса воза ув’язли до половини. Чорна фігура обігнала візок та вхопилась за нього, щоб спинити. Тоді Андрій, передавши вожжі сину, вдарив по рукам розбійника сокирою. Той, завиваючи від болю, відстав від візка.

Інший випадок нагадує страшні розповіді Гоголя. Іван повертався вночі з Городні із церкви після Пасхального богослужіння. Раптом на дорогу вискочила велика свиня та напала на нього. Коли Іван вдарив її дубиною, свиня зникла. Він вирішив, що це була нечиста сила. Його впевненість збільшилась, коли вранці стало відомо, що у сусідки зламана нога. Селяни вважали, що відьми здатні перетворюватись в тварин.

Незабаром трапилось лихо – заїзжий двір згорів. Тоді Андрій та Матрьона перебрались в Городню та побудували будинок, вікна якого виходили на вулиці Чернігівську та Снігіровську – поблизу гармат, що встановлені в місті, як пам’ятник. Зайнялись сільским господарством, у них були: коні, корови, свині та різна птиця. Купили великі ділянки пахотної землі поблизу міста разом з лісами та лугами.

Потім купили ще декілька земельних ділянок по вул. Чернігівській разом з садом – поруч з тим місцем, де встановлені гармати, як пам’ятник, а згодом сім’я Варлиг побудовала тут ще два будинка.

Андрій Іванович Варлиго став дуже поважною в місті людиною. Так, вся його сім’я садила парк біля гармат, встановлених в Городні, як пам’ятник – цей парк також дожив до наших днів.

Батьки сподівались, що помічником в господарстві стане старший син Іван та їх надії не виправдались. Іван бажав позбутись батьківської опіки та жити самостійно. Як досвідченного господаря, а також, як культурну, освічену та тверезу людину, його поважала П.В.Оболонська та запропонувала йому стати в її маєтку управляючим.

Центральний маєток поміщиці Марії Михайлівни Оболонської знаходився в Петрівці, а маєток її дочки Поліни Василівни – в Рубежі. Був у них будинок і в Городні. Заміж П. В. Оболонської вийшла за полковника лейб-гвардії Павловського полку Кирила Васильовича Величка. Вони дуже поважали сім’ю Варлиг.

У 1893 р. сім’я старшого Івана, переїхала в Рубіж. Таким чином, господарські справи сім’ї Варлиг в Городні переходили до молодшого Івана, хоч його до цього і не готували – він був вихований, як міський житель та влаштувався на державну службу в Городнському казначействі – чиновником, спочатку служив писцем, а потім конторщиком. Працював також агентом страхового товариства і отримував 30 карбованців зарплати – немалі гроші на той час.

Про життя в Рубежі Г. І. Малах згадує так: „В цьому прекрасному маєтку із багатими садами з бузком і жасмином, з прудами і річкою, протікаючою через маєток, з лугами та полями, оточеними лісом: дуб, береза, клен, граб, липа, ліщина та інші дерева і кущі – пройшло моє дитинство.

Дочка П. В. Величко (Оболонської), 17 років

Дочка П. В. Величко (Оболонської) з дітьми. Царське село, 1910 р.

Зліва – Аріна Іванівна Варлиго. Оболонські захоплювались породистими конями, Пелагея Василівна була чудовою наїздницею і навчала цьому містецтву дітей.

Дитинство з 5 років та юність до 18 років: з солов’їними зорями, з кавалькадами на конях, з зимовими катаннями на ковзанах, з катанням на льодяній гірці та на розвальнях по розкатаній зимовій дорозі, з кувирканням, веселим реготом та іншими розвагами. Добрійша Пелагея Василівна Оболонська запропонувала мені користуватись прекраснійшими книгами із богатійшої бібліотеки „панського будинку”.

Життя в Рубежі було вільне. Діти хазяїв маєтку, яких було – 5, виховувались, навчались та грали разом з іншими дітьми. Дізнавшись про бажання Ганни Малах підготуватись здати екстерном екзамени за 4 класа гімназії, що давало право стати сільскою вчителькою, Оболонська всіляко допомогала їй не тільки в навчанні. Вона поклала на книжку сестрам Ганні та Арині по 200 карбованців – на весілля.

Ганна Іванівна згадує про Пелагею Василівну Оболонську так: „Вона була мініатюрна, невеличкого росту, з миловидним обличчям, з русим волоссям і чудовим мелодичним голосом. Тиха, мила, скромна”. Завдяки їй, із Рубежа Ганна Іванівна вийшла інтелігентною, культурною та освіченою людиною, що і зберігла на все своє довге життя.

Ще в Рубізькому маєтку Аріна та Ганна приймали участь в лихих та веселих скачках, які відбувались під час кінно-спортивних свят в маєтку. Оболонські захоплювались породистими конями, яких у них був цілий табун. Були навіть арабські скакуни. Пелагея Василівна була чудовою наїздницею і навчала цьому містецтву всіх дітей. Любов до коней Ганна Іванівна Малах зберегла на все життя.

Чоловіком для Ганни Іванівни обрали Андрія Івановича Малаха, чиновника Городнянського казначейства. Іван Варлиго – ІІ позичив А.І.Малаху гроші на посаг для його молодшої сестри та умовив свого старшого брата Івана Варлигу – І погодитись на шлюб А. І. Малаха з Ганною. Андрій Іванович був порядною людиною, але Ганна Іванівна не стала з ним щасливою.

Андрій Іванович Варлиго, колишній кріпосний. якого колись викупили із неволі, дід Ганни Іванівни – помер 14 вересня 1908 року.

В 1911 р., після важкої хвороби, Ганна знову приїхала в Рубіж – на поправку „до баті” – Івана Андрійовича–І. Ось як вона згадує зиму та весну, що провела в улюбленому Рубежі:

„В Рубежі лихо скакали з Аришею та лісником, відстоюючи вночі володіння від потрав чужого скота. В маєток був закуплений цілий табун кіргизьких коней. Ось ми і насолоджувались їх скачкою.

Так протікала моя щаслива молодість на її закаті. Відспівали солов’ї, відцвіли сади Рубежа, бузки та жасмин. Треба було навіки прощатись з щасливим життям та починати нелюбиме сімейне життя”.

Ще сестри захоплювались фотоаматорством. Фотоапарат Ганни Іванівни реквізували 22 жовтня 1919 р. Можливо, фотографії, список яких залишився, ще вдасться розшукати. Та збереглось багато інших фотографій, а також більше 50 малюнків Ганни Іванівни, на яких: коні, конюхи, споруди Рубізького кінного заводу.

В 1915 р. сім’я І. А. Варлиго покинула Рубіж, де Іван Андрійович Варлиго прослужив 22 роки. Подальше їх життя довгий час протікало в Городні. Іван Андрійович–І мав 50 гектарів землі, що дозволяло вести вигідну торгівлю хлібом, лісом, яблуками та іншими товарами сільського господарства.

Полковник К. В. Величко помер ще у 1905 р., а П.В.Оболонська: „... про яку ходили чутки, що вона міліонерша. Була вірною дочкою Батьківщини. Вона не втекла за кордон, а залишилилась жити в селі, працювала та померла в 1919 р. в бідності”.

В сім’ї Ганни Іванівни та Андрія Івановича Малаха народились дочка Люба та син Володя. Андрій Іванович Малах помер в голодний 1934 р. від дизентерії. Люба була дуже гарною дівчиною та відразу після школи вийшла заміж за вчителя фізкультури Олександра Якубу.

З минулим Ганну Іванівну зв’язувало листування з емігрантом Василем Григоровичем Плоским. Листи з Канади надходили в Городню ще в 80-х роках. Рід Плоских – відомий в Городні дворянський рід. Так, Василь Плоский, як вже повідомлялось, був командиром охоронної сотні в 1918 році.

Листування, що зав’язалось між М. О. Шолоховим та Г. І. Малах носило предметний характер. В одному з листів Гавриленко цікавивсь: „Чи не доводилось вам що небудь чути про поміщиків Попова та Іловойка, в яких були землі у розташуванні Війська Донського, які завезли кріпосних селян з Чернігівської губернії, серед яких були родичі письменника по матері?”

Ганна Іванівна у свою чергу постійно хвилювалась за здоров’я письменника. Її до болі схвилював лист від 8 лютого 1984 р., в якому висловлюється занепокоєність здоров’ям – „багатошановного Михайла Олександровича, який вже кілька днів не піднімається з ліжка”.

Це була остання звістка з станиці Вешенської про Шолохова. Того ж року не стало й Г. І. Малах. Нащадкам її залишилась фотографія М.О.Шолохова та примірник книги „Вони воювали за Батьківщину”.

Хочу додати: на початку 50-х років минулого століття в хут. Горошківці жила людина, яка визнала себе в образі сварливого козака Гаранжі з поліського села – „Горохівки Чернігівської губернії” з „Тихого Дону” М. Шолохова. Що ж, це не дивно!

Андрій Іванович Малах, – чиновник казначейства, чоловік Ганни Іванівни

Володя Малах –син Андрія Івановича та Ганни Іванівни

3-й клас Городнянської школи. Люба Малах,

дочка Андрія Івановича та Ганни Іванівни

Василь Григорович Плоский. Париж, 1926–1928 роки.

О. Якуба, чоловік Л. Малах, вчитель фізкультури із Городні–

в центрі внизу. Командний та політичний склад роти зв’язку.

Чернігів, Облтабір. Подусівка. 15 червня 1938 р.

Командир роти Гриднев; політрук Терещенко; командири взводів: Шевченко та Беретельников; пом. комвзводів: Якуба та Селиванов; командири відділень: Светличний, Пантелєєнко, Буряк, Койдан.

Зліва – Лариса Якуба, учениця Городнянської школи,

дочка Л. А. Малах та О. Якуба

Колектив пологового відделення

Л. О. Якуба і О. С. Конон – перша і друга зправа

Молодший син – Іван Варлиго –ІІ покохав Гашу – Агафію Буйновську, дівчину із збіднілого дворянського роду, хоч Андрій та Матрьона шукали для нього „багату наречену”. Кохання в ті часи не вважалось вирішальним для укладення шлюбу, а шлюб з коханою, але бідною дівчиною не вважався щасливим. Тому, як це часто бувало, для пошуку „багатої нареченої” батьки Івана звернулись до свах, послуги яких дуже цінувались та відповідно дорого коштували.

Матрьона Василівна була категорично проти шлюбу Івана та Агафії, але їх на допомогу прийшли Оболонські. Їм про важку долю бідної дівчини та її сестри розповів капітан у відставці Микола Іванович Колегин, який проживав десь поруч.

Допомогли Оболонські також іншим сестрам Буйновським. Так, Тетяна стала вчителькою в земскій школі.Їх батько – Кирил Гаврилович Буйновський був нотаріусом в Чернігові, але провалився під лід, після чого у нього відмовили ноги. Тоді сім’я повернулась в Городню, де у польских дворян Буйновських був старовинний будинок.

Весілля молодшого Івана та Агафії відбулось 19 серпня 1894 р. –спочатку в Петрівці, де працювали Агафія та її сестра Тетяна, а на другий день – в Городні. Посаг Агафія отримала від Оболонських. Помирилась Агафія з свекрухою завдяки прикрому випадку, що трапився після шлюбної ночі – вранці на весіллі Агафія втратила свідомість. Але після цього в сім’ї з невісткою почали поводитись лагідно. А поселились молоді в Городні, в новому багатокімнатному будинку, побудованому та обставленому на панський лад.

Завдяки породистим коням, яких Агафії подарували з конезаводу Оболонських, молоді відкрили в Городні кінну пошту, що перевозила, як пошту, так і різні інші вантажі між Черніговом та Городнею.

Коли батько Андрій Іванович Варлиго помер (14 вересня 1908 р.) –господарство дісталось молодшому сину – Івану–ІІ. В його сімї народились 4 сина та 2 дочки. Щоб побудувати їм будинки, Іван–ІІ купив земельну ділянку в декілька гектарів по вул. Чернігівській разом з садом – напроти батьківського будинку, що був поруч з тим місцем, де встановлені гармати, як пам’ятник, і до 1917-го року сім’я Варлиг встигла побудовати 2 будинка.

Дітей Іван виховував, долучивши їх до важкої сільської праці. З раннього дитинства працювали вони на полях і огородах, доглядали за багаточисельною худобою, особливо – за конями, яких літом доводилось постійно гоняти „ в нічне” на лугові пасовища.

По суботніх вечорах Іван – ІІ любив збирати родичів в своєму великому будинку, в затишному залі з вікнами на Чернігівську вулицю – улюблене місцем прогулянок обивателів. Чернігівською вулицею фланували: інтелігенція, багачі, купці та єврейство. Ганна Іванівна згадує, що любила сидіти на скамійці перед будинком та насолоджуватись виглядом надзвичайно гарного вбрання багатих дам, зокрема їх капелюхами, прикрашеними квітами. А в залі збирався домашній хор та співав під акомпонемент скрипки та збирав публику під вікнами.

В центрі – Іван Варлиго – ІІ. В верхньому ряду: Андрій, Олександр, Михаїл, Генріх, Василь. В нижньому ряду: дружина Андрія – Ганна з Алою, Анастасія Варлиго, дружина Василя – Тамара з сином Юрою та домробітниця Палажка. Городня, похорони Агафії. 12 грудня 1936 р.

Анастасія, Поліна, Олександр, Андрій та Палаша (Палажка).

Обід завжди проходив суворо та урочисто. Домашня робітниця Палажка була не тільки талановитою кухаркою, а своєю людиною в сім’ї. Іван садився за стіл під великою іконою Св. Миколая. Зправа і зліва від нього, по обидві сторони стола, сідали: дружина, сини та дочки, сестра Івана–І, а також Ганна Іванівна Малах, дочка Івана–І та племінниця Івана– ІІ, та різні гості – на ті місця, які їм вказував Іван. Не зважаючий на те, що у Івана–ІІ був веселий характер, за столом встановлювались тиша та порядок.

Спочатку подавались жирні оселедці („бірські” – незвичайні) – з цибулею та уксусом, квашеною капустою або з огірками. Перед обідом Іван завжди випивав чарку горілки. Тоді Палажка урочисто вносила горщик з борщем або супом чи щами .

М’ясо в першому блюді завжди варилось одним шматком, так у нього з’являвся незвичайний смак. Іван доставав м’ясо з горщика вилкою, клав на блюдо та розрізав для всіх присутніх за обідом, а потім м’ясо розкладали по супових тарілках та солили. Потім Палажка розливала по тарілках борщ чи суп, після чого обід продовжувався в більш вільній обстановці. Далі Палажка приносила: печеню, бараняче стегно, нашпиговане часником, або смажену дичину.

Чудові блюда Палажка готовула для дітей: моркву, тушену в маслі з сухариками, соус із зеленого цукрового гороха, або пончики з журавлиновим киселем. А ще дітям купляли: мигдальні пиріжки, напитані ромом баби у вигляді маленьких куличіків, та булочки-плетенки, посипані маком. Іван був добрим, але примхливу дитину міг стукнути ложкою по лобу – було це, напевно, для їх виховання.

Поліна Варлиго серед гімназісток – в верхньому ряду зправа

Перші більшовики в Городні. Чотири брати Варлиго: Олександр, Андрій, Василь та Михаїл. Можливо, що більшовики обрали їх будинок для постоя.

В центрі: Іван Варлиго – ІІ здружиною Агафієй Буйновською та Іван Данилович Варлиго. В верхньому ряду: сестри Анастасія та Поліна Варлиго. В нижньому ряду: Олександр, Михаїл та Генріх, син Анастасії та І. Д. Варлиго.

Радянська влада виявилась для Варлиг небезпечною. Якщо старший Іван мав 50 гектарів землі, то молодший Іван 19 років працював чиновником 35 років на державній службі, був відзначений губернатором, а в страховому агенстві працював до 1924 року.

Багачів, поліцейських, офіцерів та інших „бувших” арештовували. Майно поміщиків, купців, багатих підприємців націоналізували. У Варлиг неодноразово реквізовували: коней, хліб та продукти. Поїздки в цей час стали небезпечними, а торгівля – важкою справою.

Врятувало Варлиг те, що у 1918 р. в будинку Івана Андрійовича Варлиги – II поселився Іван Данилович Варлиго – голова революційного трибунала, колишній вчитель із Тупичева та однофамілець. Він і порадив І.А.Варлиго добровільно відмовитись від майна та віддати землю, а собі залишити тільки маленький огород.

І. Д. Варлиго став революціонером, коли із Петрограда приїхав його друг та земляк Іван Куліш, балтійський матрос. В місті та повіті їх боялись: І. Варлигу – голову революційного трибуналу, І. Куліша – голову ЧК, а також Х. Чорноуса – голову ревкома.

Для Варлиг почалось бідне життя. Прийшлось продати не тільки сількогосподарське обладнання: плуги, сіялки, косилки, молотилки, а також „панську” мебель, подаровану на весілля.

Незабаром дочка І. А. Варлиго – Анастасія вийшла заміж за І.Д.Варлигу. Голова ревтрибунала був не тільки на 10 років старшим за красуню Настю, а ще й мав неприємну зовнішість – був суворим, похмурим, майже лисим, носив окляри в роговій оправі. Можливо, цей „революційний шлюб” більше за все вирішила закоханність не в нього, а в грізну революційну романтику, представником якої Анастасії важався Іван Данилович Варлиго.

Із Городні І. Д. Варлиго перевели в Черкаси – директором технікума, а потім в Київ – директором рабфака. Зловживання спиртним привело його до онкологічного захворювання. У 1935 р. І. Д. Варлиго помер. Анастасія Іванівна Варлиго повернулась в Городню, де від дифтерії померла дочка Ольга, а після неї померла Анастасія Іванівна у віці 40 років – в 1936 році. Син Генріх залишився жити в Городні у діда – Іванаа Андрійовича Варлиги. Загинув Генріх у 18 років – в 1943 р., в бою, коли було форсування Дніпра та жорстокі бої за Правобережний плацдарм.

У 1937 р. Івана Андрійовича Варлигу – II заарештували. Слідчий на багаточасових допитах вимагав у нього, як у багача і колишнього учасника „Чорної сотня”, зізнань в контрреволюційній діяльності та участі в змові проти Радянської влади, але євреї прийшли прохати відпустити його, тому що він захищав євреїв. Через півроку І.А.Варлигу випустили та здоров’я його було підірвано і в 1940 р. він помер.

Поліна, молоша дочка Івана, в важкі роки залишила навчання в Київському медицинському інституті та повернулась в Городню, а в 1923 р. вийшла заміж – за Олександра Петровича Простакова, сина Петра Андрійовича Простакова – столяра-краснодеревщика, мебель якого прикрашалиа багато будинків в Городні. П. А. Простаков був також відомим бджоляром, а його мед продавася по всій Україні. Новій владі він віддав 50 вуликів, але вже через рік його пасіка без належного догляду загинула.

Поліна Варлиго

Анастасія Варлиго з сином Генріхом

Василь Варлиго з дружиною Тамарою Іванівною Хрусталевою та сином Юрієм.

Гв. полковник Василь Іванівнович Варлиго (1909–1982), генерал-майор артилерії Андрій Іванівнович Варлиго (1907–1981), старшина Михаїл Іванівнович Варлиго (1912–1983).

О. П. Простаков став в Городнянському повіті одним з перших організаторів кооперативної торгівлі „Райпотребсоюзу”, адже доводилось пристосовуватись до нових умов життя, а приватна торгівля заборонена, магазини багатих купців були націоналізовані.

19 вересня 1930 р. народився Леонід Простаков. В Городні сім’я Простакових проживала на Максимовці, що славилась своїми буйними звичаями. Л. О. Простаков став відомим, як автор багатьох праць з педагогіки, працював: заступником декана, начальником учбової частини, заступником проректора Ленінградського педагогічного інституту ім. Герцена. Він і написав історію роду Варлиг.

Андрій, другий син Івана Андрійовича Варлиги – II, в 1925 р. закінчив соціал-економічний технікум в Городні. Спочатку він працював діловиробником в Добрянському лісництві, у 1925 – 1927 роках був вчителем в с. Смичин, а у 1927 – 1929 роках – страховим інспектором в м. Черкаси.

Із Черкас Андрія призвали в армію. 1 грудня 1929 р. він став курсантом зенітно-артилерійської школи, де навчався по 6 грудня 1930 р. В воєнні роки він був у Ленінграді – початок війни зустрів командиром дивізіона, а наприкінці війни командував в Ленінграді бригадою протиповітряної оборони (ППО). Хоч у січні 1942 р. А. І. Варлиго і відправив сім’ю в евакуацію – в листопаді 1941 р. народився син Юра– та в дорозі, в холодному вагоні поїзда він помер.

Під час війни в Кореї А. І. Варлиго отримав нове призначення – у 1952 р. він став командиром дивізії ППО, що охороняла міст, завдяки якому в Північну Корею надходила війскова допомога, також охороняла авіадивізя під командуванням Кожедуба. Радянські військові були перевдягнені в чорну китайську форму. А. І. Варлиго отримав два ордена – корейський та китайський, який йому вручив Мао Цзедун. Американській авіаціїї так і не вдалось знищити цей міст.

А. І. Варлиго отримав звання генерал-майор та був призначений командиром корпуса в Забайкалля – у військовий округ, під командування Лелюшенко. В Читі, де був штаб корпуса, А. І. Варлиго мав найвище військове звання, тому став також командиром військового гарнізона Чити. Потім він повернувся в Ленінград. З 1958 р. по 1961 р. А. І. Варлиго – заст. командуючого ППО по бойовій підготовці.

Василь, третій син Івана Андрійовича Варлиги – II, закінчив рабфак у м. Черкаси та влаштувався слюсарем на завод в Ленінграді. Він зарекомендував себе, як талановита людина та досвідчений фахівець. Успішною була у Василя також військова служба. Призвали служити його в артилерійський полк, а напередодні війни, коли він мав звання капітана, служив начальником штаба артилерійського полка – а згодом став начальником одного з відділів управління ППО штаба округа. Тоді В. І. Варлиго написав невелику книгу з теорії та практики стрільби із зенітної артилерії.

На початку війни, в надзвичайно важких умовах, В. І. Варлиго прийняв участь в організаціі протиповітряної оборони військового округа – полоса захисту якого від Мурманська до Пскова була 1500 км, зокрема: Ленінграда та Мурманська, а також залізниць, по яких із Мурманська на Велику землю надходили надзвичайно важливі військові вантажі, отримані по ленд-лізу.

Потім В. І. Варлиго отримав призначення в Сталінград, був учасником звільнення Крима, а під час боїв за Каунас та Вільнюс, у складі 3-го Білоруського фронта, став командиром зенітного артилерійського полка. Війна закінчилась для В. І. Варлиго під містом-фортецею Кенігсбергом, штурм якого відбувся з 6 по 9 квітня 1945 р. Всього зенітний полк, коли їм в Прибалтиці командував полковник В.І.Варлиго, збив 64 ворожих літака. В Ленінграді він став спочатку зав. військовою кафедрою гірничого інституту, а згодом – політехнічного.

Михаїл, молодший син Івана Андрійовича Варлиги – II, також переїхав в Ленінград – в другій половині 30-х років він почав працювати в торівельному порту диспетчером. В роки війни Михаїл був старшиною в полку ППО, яким командував його брат Андрій, але не отримав командирського звання, а також не був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки – його старший брат А. В. Варлиго не наважився цього зробити, бо його могли звинуватити в зловживанні службовим становищем у відношенні до молодшого брата.

Олександр, старший син Івана Андрійовича Варлиги – II, народився у 1903 р. Професію агронома отримав: спочатку в профшколі у Городні (1921–1924), а потім – в Чернігівському сільскогосподарському інституті. Нагороджений медалями: „За доблісну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр..” та „За трудову доблесть”. Перед виборами до Чернігівської обласної ради у 1963 р. була складена докладна трудова біографія агронома Олександра Івановича Варлиги.

Історію роду Варлиг написав згаданий вище представник цього роду – Леонід Олександрович Простаков.

drive.google.com/file/d/1HQrUPAU5XHCjP4qfsieSUOOBTRifX-N2/view?usp=sharing

drive.google.com/file/d/1_uhoYPvaDJPoU2hmNCZ2QybCzJZHh-Eo/view?usp=sharing

drive.google.com/file/d/1s1ZEhvMvtHA5RzvBlPcc2Eantr7liOn_/view?usp=sharing

photos.app.goo.gl/XyWyvjJY9Jz5aH5EA