ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

„FATA MORGANA” В ОРИГІНАЛІ

Хто з нас не знає трагедії Андрія Волика чи Хоми Гудзя з широко відомої повісті М. Коцюбинського „Fata morgana”? Ще страшнішою вона виглядає в оригіналі, про що перші повідомлення з’явились в журналі „Современный мир” за 1910 р. – в нарисі „Під прапором „порядку” і „власності” .

Боротьба між різними шарами суспільства то цілком явна, то напівприхована, відбувалась не лише в містах, а і в селах. В кожному буквально селі, в більш випуклому чи в менш випуклому вигляді спостерігалась диференціація жителів: були бідняки, напівпролетарі, середняки; були, нарешті й заможні господарі. Серед останніх були і такі що, для „закруглення” своїх земельних володінь, не проти були додати й ту чи іншу частку із „панських резервів”.

Часто і селянська біднота не минала майна своїх односельців – заможних селян. 29–30 квітня 1910 р. на виїзній сесії Київської судової палати з участю суспільних представників – „присяжных заседателей”, яка відбулась в Чернігові, розглядалась справа щодо самосуду, під час якоко в с. Вихвостові 31 жовтня–2 листопада 1905 р. було вбито 15 жителів цього села.

Хоч багато обставин на цьому судовому процесі залишилось невиясненими, тим не менш, він і сьогодні, більше 100 років потому, являє громадсько-політичний інтерес.

Суд встановив, що серед „зачинателів” в Вихвостові були: М. М. та В. М. Потапенки, яких підтримували Т. Є. Акуленко, а також О. А. та С. О. Валахи. Після того, як в Вихвостові побував вчитель Теремець, в ніч на 28 жовтня в селі були знищені винокурний завод, два будинки поміщика Карвольського-Гриневського і господарські приміщення.

В обвинувачувальному акті подробиці Вихвостівської трагедії зображуються ось так:

„У другій половині жовтня 1905 р. в багатьох населених місцевостях Городянського повіту Чернігівської губернії виникли безпорядки, що супроводжувались розгромом поміщицьких садиб, економічних будівель і володільних заводів. З особливою силою ці безпорядки проходили в межах Тупичівської волості, де впродовж тижня були знищені майже всі великі економії. В ніч на 27 жовтня 1905 р. піддались погрому садиба і винокурний завод поміщика Карвольського-Гриневського в с. Вихвостові.

Після розгрому цієї економії група селян почала роз’їжджати по Вихвостову з вимогою грошей у більш заможних селян і „конфіскації” їх коней. Очолювали їх брати Василь і Микола Потапенки та Петро Шеремок. Перший з них найменував себе царем, другий – його спадкоємцем, третій – міністром. В. Потапенко розпускав плітки та наводив жах на місцеве населення, що нібито царя нема в Росії – виїхав за кордон і, що ним буде він – Потапенко, а слідом за поміщиками будуть піддані розгрому і більш заможні селяни, а все їх село буде підпалене і відбудовано заново. Земля ж буде розділена порівну між всіма селянами, щоб не було більше – „тисячників”, а були б тільки – „сотенники”. Багато селян не спало по п’ять діб, охороняючи свої „в поті лиця” здобуті садиби.

А тим часом ситуація виходила з під контролю. 30 жовтня Вихвостовом прокотилася чутка, що Чернігівська губернія оголошена на військовому стані і що тепер дозволено вбивати людей, небезпечних для суспільства, а в Івашківці та Тупичеві вже відбувся самосуд. Під впливом цих чуток, у неділю зібрався сход під головуванням сільских старост В. Новицького та Г. Єрмака.

Старости і стражник З. Савелов вимагали, щоб все без винятку населення прибуло на сход, щоб – „жодна чоловіча особа не залишилась вдома”. Ті, хто йшли на сход, мали захопити зброю. „Народ з плачем рухався сюди, але залишатись вдома не було ніякої змоги, оскільки старости загрожували смертю неслухняним... Такий же повторний сход був скликаний, але на цей раз по набату – 2 листопада 1905 р.” І саме на цих то сходах і була вчинена на очах у всіх розправа.

Не можна було холоднокровно слухати описання на суді сцен розправи над людьми. З якимось, душу заморожуючим, прямо таки нелюдським спокоєм і знущанням відправляли на той світ односельці беззахісних, покірно приймаючих смерть жертв. Приречених на смерть виводили або виштовхували силою із збірні, де в цей час, в чеканні своїх жертв, стояли напоготові виконавці розправи – з рушницями, сокирами, вилами, кілками та іншими знаряддями жахливої розправи.

Ось лише кілька епізодів.

–Засуджений, – показав на суді один із свідків, – побажав попращатись перед смертю зі своїм сином. Він почав молити –„зважити на його прохання”. Але звертання було відхілене:

–Пізно вже, – закричали „коневоди” розправи. І за їх командою – „людина була вбита…”

А ось ще одне свідчення з обвинувачувального акту: „За Валахами був вбитий Т. Кордик. Після цього десяцькі привели на розправу його сина Федора, юнака років 16. Федір прийшов до міста смерті з іконою. Нещасний юнак, очевидно, розраховував цим образом Божим зм’якшити серця своїх суддів”. Ніщо не допомогло. Ікону конфіскував церковний староста, а Шевченко, один з головних організаторів розправи, тоном військової команди наказав:

–Хрестись!..

Федір перехрестивсь. М. Іллющенко (один з катів) вдарив його сокирою, а Шевченко прикінчив пострілом з рушниці. Заряд перекосив обличчя. Кров полилась фонтаном і Федір Кордик, з пальцями, складеними для молитви, впав. Шевченко наказав Івану Козловському відтягти тіло Федора в калюжу, що й було зроблено”.

Черговим актом кривавої розправи став Г. Акуленко. В організації її нічого не змінилось, за винятком хіба що того, що на цей раз першим був Мартиніан Бобровник. Про нього розмова буде нижче. А другим – все тей же Шевченко. Із 24 „верховодів” імпровізованого суду тільки 4–5 чоловік були молодими людьми. Решта – старики 65 річного віку, як наприклад –М. Бобровник і більш старшого віку.

Шевченко запитав Акуленка:

–Куди тобі стріляти?

–У рот, – була відповідь покірної жертви. Шевченко вистрілив. Акуленко впав і мертве тіло його викинули в калюжу.

Якимось справді середньовіччям повіяло в залі суду при ознайомлені з витяжками протоколу судово-медичної експертизи: проломані черепи, потрощені грудні клітки та ребра загиблих в результаті застосування вил, сокир, кілків та інших знарядь смерті. На попередньому дізнанні Малахія Кордик поснював, що він: „Один тільки раз вдарив Т. Пугача молотом, щоб нібито випробувати силу цього інструменту. Пугач у цей час, за його словами, немовби вже був мертвий”.

Суд нікого не милував. А навпаки. Так сталось несподіване. Один з покійників, похованих в калюжі, спробував було звестись на ноги. Але його тут же добили, охоплені звірячою ненавістю помсти. А серед учасників розправи не було співчуваючих. За відвертим визнанням М. Бобровника – всі вони в цей час були „собаками”.

Яка ж була причина Вихвостівської трагедії – канва з вишитими страхітливими візерунками з 15 загиблих людей? Як вказується в обвинувачувальному акті суду, початок був покладений вже старостами Новицьким та Єрмаком, а ще і державною особою – стражником Савеловим, відрядженим посильним до осіб, що мали бути піддані загибелі. Виконавці ж – кати Бобровник і Шевченко, які діяли немовби у відповідності з наказом на вбивство „затійників погромів” – і довели цю справу до кінця. Це знайшло підтвердження і в показаннях свідків.

Так, свідок О. Ломонос підтвердив, що Бобровник і Шевченко говорили: „Немовби в нас є дозвіл убивати від губернатора і справника”. Свідок Ілліченко показав, що всім процесом верховодила „партія” М. Бобровника з 5 чоловік. Ця ж „партія”, за підтвердженням цього ж свідка, змушувала інших селян брати участь в розправі. Нарешті, і самою судовою палатою за М. Бобровником була визначена головна роль у розправі, що випливає із сформульованих палатою питань, поставлених для вирішення закінчення судового слідства.

Місцева сільська влада (староста, стражник) виявилась у підпорядкуванні „партії” Бобровника – була, як кажуть, її правою рукою. Так, свідок Хоботня засвідчив: „Староста Новицький їде конем по селу і скликає на сход. На питання, для чого йти на сход, він відповідав: М.Бобровник „кличе”.

Серед підсудних були і чотири малозаможних селянина.

Верховоди розправи, за тодішнім висловлюванням – „коневоди” загрожували смертю тим, хто, або залишиться вдома, або, прийдучи на „збірний пункт”, не візьме участі в знищенні „небезпечних для суспільства людей”. Натиск на населення досяг найвийщого ступеню саме там, де ставилось питання вбивства. Один із свідків показав, що тут не можна було навіть заперечити. Та хіба тільки один? Підсудний Ж. В. Артеменко взагалі не признав себе винним. І обгрунтував це так: „Я вбивав вимушено… Старости і стражники згоняли на сход і говорили: Якщо не будеш убивати, прикінчимо самого. Шевченко наказав мені бити… Я і вдарив.”

А що таке пояснення підсудного не відмова, засвідчує ще одне показання: „Страх був від них (тобто „коневодів”) великий... І рідного батька вбив би, якщо б затребували”.

Особливо рельєфно вимальовується та ж картина подій в поясненнях, зроблених на суді підсудним Біланом. Ось Білан на сході. Його загнали туди староста і стражник. В цю мить хтось із „засуджених” вирішив вирватись і почав утікати. Білану наказують:

–Білан, ти ще не втомлений, затримай його.

Білан кинувся і схопив втікача. Але схоплений почав умовляти:

–Заради дітей відпусти мене!

Серце Білана не витримало: він випустив нещасного. Але врешті-решт, під загрозою смерті Білана змусили взяти участь у вбивствах.

–І ось, – оповідав підсудний свою особисту трагедію, – я вдарив його

вилами...

Вирок суду був виправдовувальним, не зважаючи на те що всі підсудні визнали себе винуватими, з додатком, що „винні внаслідок необхідності!”

При цьому, влаштувач розправи М. Бобровник (в свої 65 років дідуган ще бадьорий і дуже енергійний) виступив на суді з великою промовою. І саме це його, головне, так би мовити, слово вирішило справу на користь обвинувачених.

Треба зазначити, що і з технічної сторони, пояснення було побудоване дуже розумно. А почав організатор трагедії, що називається, з місця та в кар’єр таким чином:

–В селі були розкидані такі прокламації... і там було написане таке про уряд, що я терпіти не міг...

І потім, в міру розгортання подій, обмальовував перед суддями те своє почуття прихильника „порядку і власності”, котре ображали „місцеві” селяни своїми „словами і поведінкою”.

З гордістю Бобровник розповів, як він не прийняв на сході руки Валаха (пізніше убитого), а крикнув останньому: „Ти не вартий моєї руки!”, розповів потім, що до будинку Бобровника під’їхав Потапенко і кинув йому: „Шапку зняти!”

–Цим своїм словом, – розповідав підсудний, – Потапенко мене вбив. Я ввійшов у хату, ніби мертвий. За словами М. Бобровника (а також його сина), вбиті – мало того, що були „погромщиками” поміщицького майна, вони в той же час були – „демократами і крамольниками”. І, що вони підсудні, вчинили розправу – для захисту „порядку і власності”. І вчинили це тому, що: „Від уряду їм не було ніякої допомоги.”

–Я готовий відповідати перед государем, – сказав, між іншим, син М. Бобровника, – але підкорятись голоті не хочу. Промова справила на суддів величезне враження. Особливо був схвильований нею прокурор, який відніс її до „глибоко чуттєвої”. Напевне, не часто доводилось почути таку атестацію самому собі підсудним з прокурорських уст?!

Суд встановив:

По-перше: в грабежі поміщика Карвольського-Гриневського приймало участь „багато народу”. Не тільки вбиті, але дехто і з підсудних – із „людей охорони порядку”, як їх атестував на суді головний свідок, городнянський повітовий предводитель дворянства поміщик Карволовський-Гриневський.

По-друге: загиблими були не лише „ініціатори погромів”, але й ті з селянської бідноти, чия вина особисто перед тим чи іншим „ініціатором розправи” – була у крадіжці огірків, розбиванні вікон і в різних подібних вчинках.

По-третє: розправа була влаштована не для захисту „поміщицької власності”, як такої.

Але що ж було рушійною силою селянської драми?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно визначити соціальний фон події. В одному із 89 запитань, поставлених Палатою для вирішення, група з 15 убитих під час розправи селян характеризується так. Це була: „Група осіб, що задалась метою – шляхом відкритого і озброєного грабежу поміщиків і заможних селян, з відбиранням в останніх земель – досягти вирівнювального розподілу майна серед селян. І тим самим знищити клас заможних людей”.

При цьому, не зважаючи на те, що із всіх 6 свідків, які проходили за бажанням прокурора, тільки один показав, ніби чув: „Що будуть грабувати багатих”, Палата визнала – що саме для відсічі „розбійницького нападу” цієї групи осіб підсудними і були вчинені вбивства. Але в цьому не було впевненості. На запитання одного із адвокатів, який почав посилено добиватись одержання заяви – чи правда, що після погрому поміщиків доберуться, мовляв, обов’язково і до селян, свідок відповів:

–Цього я не чув.

Із 12 допитаних службою захисту свідків, тільки чотири з них дали більш чи менш визначені показання про такі наміри вбитих.

Червоною ниткою проходило через усі показання – що дійсно була група селян, що „реквізовувала” в багатих коней, роз’їжджала їми по селу і вимагала гроші. Дані процесу дають змогу встановити, що „наміри” цієї групи селян дійсно були такими. А чому?

Вихвостівські „крамольники” називали себе монархістами і стояли за приватну власність, але на началах вирівнювання земельних володінь. Згідно їх визначення, вони прагнули не до „знищення класу заможних людей”, а тільки до „вирівнювання” цієї самої „заможності”. Але яким шляхом ці селяни сподівались здійснити свої замисли і чи один раз назавжди хотіли розділити порівну всю землю, чи ж час від часу ділити її шляхом вирівнювання? Ця обставина залишилась невиясненою. За висновками Палати:

1) Ця „крамольна” група селян: „піддавала дійсній небезпеці життя, здоров’я, честь та свободу жителів с. Вихвостова”.

2) Підсудні вчинили вбивство внаслідок – „неможливості іншими засобами відсічі розбійницького нападу” тієї ж групи осіб (згодом убитих), тому що були позбавлені будь-якої можливості звертатись до захисту начальства – не тільки за містом свого постійного проживання із-за дефіциту належної там поліцейської влади, але навіть у повітове місто Городню. Доступ до неї у той час був припинений іншими зграями грабіжників. Не могли звернутися за допомогою і до своїх односельців, частина з яких перебувала в такому ж безпомічному становищі із-за тих же обставин, а інша спокушувалась грабежами і насильствами.

Але, що загиблі загрожували кому-небудь смертю або позбавленням волі – ніхто із всіх 18 допитаних свідків не показав. Таких фактів, за винятком того, що від „крамольників” доводилось зазнати приниження, не наводив перед судом навіть сам „коневод” розправи М. Бобровник у своїй промові.

І таким висновкам цілком відповідає промова самого прокурора.

–Не можна говорити, – доказував він у своїй інформації, очевидно, не підозрюючи, що в цьому напрямку висловиться й Палата, – не можна говорити, нібито підсудні діяли в стані необхідного самозахисту; не можна тому, що ніхто з потерпілих (тобто загиблих під час розправи) у той момент не посягав на життя людей, підлеглих суду. – Не було також, – продовжував прокурор, – у момент вбивства і угоди між особами, потім вбитими. Останні поодинці з’являлись перед підсудними і поодинці відправлялись на той світ...

Так було встановлено, що група з 15–16 чоловік вихвостовських „крамольників”, вбитих підсудними – не загрожувала їм ні смертю, ні насильством, ні позбавленням свободи.

Причину трагедії прокурор пояснював „фатальним випадком”, створеним, на його думку, одним із убитих: Степаном Валахом. При під’їзді до зборища він, мовляв, своїм бунтарським виглядом і, до того ж, на панському коні – викликав проти себе немилість усіх присутніх на сході. Все наступне, на думку прокурора, – вже результат цього „фатального випадку”. І сама низка злодійських трагедій, – доказував головний обвинувачувач, – здійснена в гніві і роздратуванні.

Прокурорську оцінку вихвостовської розправи прийняла і тодішня столична преса („Земщина”, „Колокол”), згідно якої: в самосуді – „Виявився сум за мирним житієм, котре довелось відстоювати від своїх же співродичів”. Один з свідків підтвердив, що у „предводителів” розправи, які посилались на „указ” або „дозвіл” начальства вбивати „ініціаторів погрому, небезпечних для суспільства людей” – був і список, кого треба було вбити в першу чергу.

Представники адміністрації, які були свідками на судовому засіданні: поміщик і голова повітової поліції – атестували підсудних, як „людей, справжніх захисників порядку”. Служба захисту назвала дії підсудних – „надзвичайно корисними для спокою держави” і що їм „не було іншого виходу”.

Таке ставлення до них у представників юстиції ХХ століття склалось ще до судового засідання, адже всі підсудні до суду знаходились на свободі. Двоє з них і взагалі не з’явились в суд. Причиною став від’їзд їх у Південно-Усурійську область на переселення, але, хоч прокурор і вказав на незаконність дії того органу, який дав їм дозвіл на виїзд, до суду їх не викликали. Потім із пояснення одного з підсудних секретарю Палати виявилось, що обидва виїхали у Сибір за казенний рахунок, а проводжав їх у дальню дорогу земський начльник Калиновський.

З приводу виправдання всіх обвинувачених в чернігівській газеті „Чернігівське Слово” від 2 травня писалось:

„Страхітливі картини розправи пройшли перед суддями в показаннях свідків, але Судова Палата виправдала підсудних. Виправдала, не зважаючи на те, що великим і обурливим був гріх цих простих, але чесних людей. А виправдала тому, що цей гріх здававсь дрібницею порівняно з тим неозорим і ганебним злочином, що в той час діявсь над всією Росією і який іменувавсь революцією”. „Дії” підсудних, спрямовані на захист „порядку і власності”, газета назвала контрреволюційними.

І, можливо б, ця історія не набула б такої гласності, якби її оперативно не відтворив на сторінках своєї „Fata morgana” М. Коцюбинський. Згодом був створений фільм „Кривавий світанок”, який демонструвавсь у с. Вихвостові в 1955 р. за участі живих ще тоді свідків трагедії.

Подібні події трапились 28 жовтня 1905 р. Селом Дібрівне їхали підводи з якимись речами. На запитання місцевих обхідників, що вони везуть проїзжджі відповіли:

–Майно Оболенського (поміщика с. Петрівки Городнянського повіту). І при цьому додали:

–Їдьте і Ви за пожитками Оболонського. Вистачить на всіх.

Та дібрівненці відмовились. Тоді проїзжджі кинули:

–Якщо так, то ми прийдемо до вас.

Обхід їх пропустив, але близько сотні людей, які зібрались біля зупинки у Смичині, затримали їх. Проїзжджим було поставлене те ж питання. На нього була одержана відповідь, що як тільки вони відвезуть майно Оболонського додому, то візьмуться за смичинських багатіїв. Але в Смичині по тривозі збіглась юрба людей. Врешіт-решт, зрозумівши суть справи, селяни Смичина та Дібровного напали на порушників і 8 з них було вбито.

З доповіді генерала Дубасова царю відомо, що всього в Городянському повіті самосудом було вбито близько 50 чоловік:

„Під прикриттям губернської управи, її голови Свєчина та члена Малявко – в повіті діяв цілий ряд вчителів, які створили вечірні класи для дорослих і вели соціалістичну пропаганду. Особливо виділявся Теремець, заарештований лише в середині листопада. Шкідливий напрямок досяг різних прошарків суспільства – незрозуміло поводив себе земський начальник Селецький, деякі священники і повітовий предводитель дворянства Карвольський-Гриневський. Розпочавшись з розгрома прекрасної садиби англійського підданого Мортона, безпорядки, в яких зникли чудові садиби Свєчина та Дуніна-Борковського, продовжувались 4 дні. Але, коли погроми перейшли на багатих козаків – ті вбили самосудом до 50 чоловік, ще до того, як влада встигла щось зробити.